«Вінгранівський!»

До ювілею Миколи Вінграновського

 
Володимир САПОН
 
Колись, в пору моєї студентської юності, на лекції з діалектичного матеріалізму мій товариш так зачитався збіркою «Сто поезій» Миколи Вінграновського, що не помітив, як викладач наблизився до нього і забрав ту книжку. За це товаришеві «світило» щонайменше дуже довге складання іспиту з філософії.
Однак викладач поглянув на прізвище автора книжки і з неабияким пієтетом мовив: «Вінгранівський!» і повернув книжку. А на екзамені мій товариш одержав п’ятірку. Це було за кілька років після того, як письменники-шістдесятники Вінграновський, Драч, Гуцало, Григір Тютюнник, Борис Олійник та Анатолій Шевченко провели в інституті «скандальний» виступ перед студентами, за який деякі викладачі позбулися посади і виїхали з Ніжина, а деякі інші, з переляку, жахалися цих молодих творців тодішнього сучукрліту. Таку дурну славу про той незабутній «український» вечір зробили кадебісти в супрязі із завзятими замполітами в цивільному. А того викладача, хто не злякався і який завзято вигукнув «Вінгранівський!», звали Петро Самородницький. Щоправда, і на його невдовзі чекало звільнення. Не одне десятиліття він мешкає в Ізраїлі, викладав в престижному університеті, був науковим редактором «Короткої Єврейської Енциклопедії».
 
Вже тоді, на початку 70-років, Вінграновський був для нас, студентів, легендою. Олександр Самійленко, інший мій товариш, якраз під впливом поета написав приголомшливі, і аж ніяк не епігонські поезії, за які напівіронічний Микола Холодний назвав його цілком серйозно …шістдесятником. На жаль, рання смерть обірвала й талант хлопця. І лише п’ять років тому, упорядкована автором цих рядків, вийшла його поетична збірка. Я теж, пам’ятаю, щось писав «під Вінграновського»:
 
Ріденький дощ, раденький, що дурненький:
Хлюпочеться в калюжах, мов хлопчак,
Ріденький дощ, раденький, що рідненький
Травневим зливам в зоряних ночах.
Він йде й не йде, і де-не-де
Спочить сідає при долині,
Й тоді дощинкою цвіте
Травинка кожна в Україні.
 
Ми захоплювалися його віртуозним володінням словом, що звучало з нестримною і неповторною експресією. Це ж справжній мольфар лексики!  А поетичні рядки просто-таки вибухали в нашій свідомості. Надто у вірші «Ніч Івана Богуна»:
 
Болиш?
Боли ж!
Боли,
Бо лине крик
Від можа і до можа Україною,
І панський перехняблений язик
Хрипить над нею стомленою слиною.
 
Його вірші розбирали на цитати: від патріотичного «Ми на Вкраїні хворі Україною, // На Україні в пошуках її…» до дитячого «Ішов кіт через лід // Чорнолапо на обід». З нетерпінням чекали публікацій, але тоді його мало друкували, а збірки виходили лише дитячі…
А потім розпочалася дивна проза, чим далі, то все поетичніша. Мене ошелешило вже перше речення повісті «Манюня»: «Осінь прийшла така, що білі, руді і чорні коти носили з мокрих полів мокрих мишей мішками».
Впам’ятку остання зустріч Вінграновського з чернігівськими журналістами і літераторами, що відбулася в музеї Михайла Коцюбинського. Серед прочитаних віршів чомусь запав мені в душу один:
 
Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке — любов?
 
Запам’яталося, бо ж згадався вже крилатий афоризм його побратима Григора Тютюнника: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові». Щось пророче у цих словах обох майстрів… А про ту травневу зустріч пізніше Дмитро Іванов напише свого найкоротшого вірша і назве його «Вінграновський»:
 
«Такої пізньої веснусі
В моїм житті ще не було!» —
Сказав поет і посміхнувся —
І все навколо розцвіло!
 
Через рік Поета не стало…
 
 

Володимир САПОН

м. Чернігів

№21 (183) 28жовтня 2016