Великі поминки Неживівського хутора, або Причастя рідним краєм

195

 
 
Олексій НЕЖИВИЙ,
письменник, доктор філологічних наук, професор
 
У народній топоніміці закладена надзвичайна сила, особливо коли це стосується назв сіл, хуторів, вулиць, кутків. Початок заселення Неживівського хутора в селі Хитцях, що неподалік Калайдинець на Лубенщині, ймовірно пов’язаний із ім’ям, а точніше прізвиськом одного з ватажків гайдамацького повстання 1768 року Семена Неживого. Родом він із Чигирина на Черкащині. Через зраду царської Росії селянське повстання проти польської шляхти потерпіло поразку.
У пам’ять про перших мешканців хутора, неподалік річки Удай, він дістав назву за прізвищем перших поселенців – Неживівський, адже на цих землях поселилася сім’я одного з ватажків Гайдамаччини Семена Неживого. Після поразки народного повстання 1768 року та зради ймовірних союзників у боротьбі проти польського поневолення – москалів із царської Росії, ватажки гайдамаків Максим Кривоніс і Семен Неживий (його справжнє прізвище Мусієнко, козацьке прізвисько Гончар)  після жорстоких катувань були відправлені на заслання в далекий Нерчинськ. Польська шляхта теж нещадно карала мешканців Звенигородщини, Канівщини, Чигиринщини, Смілянщини, тобто рідних країв гайдамаків, а тому сотні сімей, щоб врятуватися, переселялися на Лівобережжя, здебільшого шукаючи прихистку в монастирях. Семен Неживий був покараний сибірською каторгою під своїм справжнім прізвищем – Мусієнко. А прізвисько Неживий знали лише повстанці. Отож, на думку краєзнавця із села Калайдинці Петра Підтоптаного, мого друга й однокласника, лубенський осавул вирішив урятувати родину відважного ватажка і сприяв її переселенню на вільні землі неподалік тодішніх Хитців. Хто тоді став главою сімейства, що переселилося, нині невідомо. Однак мій батько Іван Костьович Неживий, 1921 року народження, знав діда Григорія та прадіда Івана, а вони серед своїх предків називали ім’я Семена.
Настоятель Мотронинського Троїцького монастиря неподалік Чигирина на Черкащині Мельхиседек (світське ім’я Матвій Карпович Значко-Яворський) допомагав сім’ям колишніх повстанців. А його батько – осавула Лубенського полку – сприяв переселенню на Лубенщину родини Семена Неживого, що взяла гайдамацьке прізвисько за офіційне прізвище, в село Хитці, де частина земель належала Мгарському монастиреві, а частина ймовірно перебувала в особистому володінні Значко-Яворських. Саме із цієї родини й походив Мельхиседек. У краєзнавчому нарисі «Лесная Лубенщина» В.Милорадович пише, що в Хитцях згадується урочище Значкове, тобто колишні землі відомого роду Значко-Яворських.
Пройшло більше ста років і в перше десятиліття ХХ століття на Неживівському хуторі проживали четверо рідних братів – Кость з дружиною Явдохою (діти Мусій, Іван, Григорій, Василь), Йосип з дружиною Оксаною (діти Панас, Параска, Палажка), Тихон із дружиною Явдохою (діти Давид, Іван, Яків, Микола, Христя, Олена, Ганна, Віра) разом із своїм батьком Григорієм Івановичем. Дорослий син Панас уже мав своє господарство, для сина Якова теж була виділена присадна ділянка. А ще в родині пам’ятали предків Івана та Семена, тобто своєрідне генеалогічне дерево, коріння якого сягає до Семена Неживого. До речі,  дослідники творчості Тараса Шевченка, зокрема поеми «Гайдамаки», пов’язують літературний образ Яреми із ватажком Гайдамаччини. Так, академік Іван Дзюба в четвертому томі «Історії української літератури» (2014 р.) зазначає: «Гайдамаки та запорожці виступали і як оборонці православної віри. Один із гайдамацьких ватажків Семен Неживий говорив: «Не за імущества втруждаємося, тільки аби віра християнська од них не була більш осквернена».
Суспільні катаклізми ХХ століття стали справжньою трагедією для мешканців Неживівського хутора. Саме з кінця 20-х років, тобто так званого розкуркулення і масової колективізації, розпочинається знищення традиційних звичаїв життя українців, що продовжилося голодомором 1933 року й врешті-решт привело до сьогоднішнього занепаду. У 1929 році більше 30 сімей найбільш заможних господарів села Хитців, які були його своєрідної елітою, насильно вивезені із рідного села. Інших «записали» до колгоспів імені Першого травня і «Червоний партизан». Тоді ж закрили церкву, зруйнували бані, потім споруду переобладнали під клуб. На початку тридцятих років репресії в селі наростали. Так, 16 грудня 1932 року за звинуваченням в антирадянській агітації заарештовані Тихін Неживий, його зять Олександр Добродій (одружений на дочці Олені) та племінник Панас Неживий (його батько Йосип Неживий уже після розкуркулення вигнаний із власної хати, а господарство стало колгоспною фермою). У характеристиці на Тихона Григоровича Неживого, що видана Хитцівською сільською радою, зазначалося, що походить він із сім’ї заможних середняків, яка до революції мала 10 з половиною гектарів землі. Однак в офіційному документі не говорилося, що в Тихона було восьмеро дітей, а земля й реманент передані ним до колгоспу. У листопаді з колгоспу його виключили (звісно ж нічого з майна не повернули), а в протоколі, що ймовірно написаний уже після арешту, зазначено: «за зрив колгоспного хазяйства та хлібозаготівлі, який займався всілякими агітаціями протів організаційного зміцнення колгоспу та виконання хлібозаготівлі». У кримінальній справі є довідка про виконання плану хлібозаготівель по Хитцівській сільській раді на 49,5 відсотка, що на 12 грудня 1932 року дорівнювало 1432 центнери 79 кілограмів. Це й стало головним звинуваченням для арештантів.
Дехто із свідків охоче розповідав про ворожу діяльність своїх односельців, наводячи «факти»: у куркулів Неживих було худоби по десять штук, велика пасіка, тому й зараз мають закопане золото, «в каком месте я точно указать не могу, но если хорошенько допросить, то возможно, что дознаються, во время гетьманщины ездили в Киев выбирать гетьмана» і т.д.
Політичну оцінку злочинної діяльності селян із Хитців дав уповноважений Лубенського райвиконкому Ілля Рохліц, член ВКП (б), колишній розрізувач паперу в друкарні м. Сквири Київської області. Його свідчення передаємо так, як записано в протоколі допиту свідка: «Работая около пяти с половиной месяца уполномоченным РВК по селу Хитцы я хорошо изучил каждого в отдельности членов колхоза «1 Мая» в результате прораработки каждого в отдельности мною виявлено в колгоспе групу кулаков примазавшихся в колгосп, а именно Неживий Афанасий и Неживой Тихон во главе с кулаком Добродий Александр. Ета група занималась агитацией против колективизации и против всех мероприятий Соввласти проводимих на селе в результате чего по колгоспу било виявлено вредительскую порчу хлеба. А также ета група кулаков будучи в колгоспе у себя дома препрятивали хлеб своїх родственников раскулаченных.
Благодаря агитации со сторони етих вишеперечисленних кулаков, задерживается и виполнения плана хлебозаготовки каковая по колгоспу на севодня 56 % кроме етого они вели подпольную роботу среди членов против роста коллективизации в отношении чего на сегодняшний день нет роста коллективизации, а наоборот некоторые члени колгоспа заявлюют, что раз кулаки сидять в колгоспе, зничит нам нечемо итти в колхоз».
Уже 5 січня 1933 року Тихона Неживого, Олександра Добродія, Панаса Неживого засуджено Особливою нарадою при колегії ДПУ УРСР по ст. 54 п.10 Кримінального кодексу до трьох років заслання. Злочин їх полягав у тому, що, відчуваючи наближення голодомору, виявилися здатними хоча б на якийсь протест. До рідного села Тихін Неживий більше не повернувся. Реабілітований Полтавською обласною прокуратурою 23 квітня 1990 року.
Його діти й дружина Явдоха вижили в голодомор 1933 року, три сини Іван, Давид (нагороджений орденом Слави третього ступеня), Яків хоробро воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. Донька Віра була на весіллі старшою дружкою моєї матері Галини, потім стала хрещеною матір’ю брата Михайла, сестри Наталі й мене. Геноцид українців 1932-33 років насильницькою страхітливою смертю відібрав життя мільйонів українців, а ще спричинив тяжку травму генокоду нації, нашій генетичній пам’яті. Тому й зазнав непоправної руйнації національний образ світу українців. Більшовицько-партійна державна система заздалегідь передбачала наслідки геноциду, як у суспільно-економічній, так і в духовно-культурній сферах, застосувавши при цьому найдавніший досвід тоталітарних держав – тероризування голодомором як метод управління тими, хто вижив і став носієм наслідків масового вимирання. Головна причина трагічного 33-го року полягає в тому, що тільки фізичною смертю можна було знищити людську та національну гідність, високу духовність і моральність, прагнення до волі й господарювання на своїй землі, що віками закріплювались в українському народові. Правда про голодомор потрібна не тільки сучасним поколінням, але й тим українцям, які будуть жити в майбутньому. Тому в Калайдинцівській школі діє музей пам’яті жертв голодомору «Дзвони народної пам’яті». Багатотрудними  зусиллями директора школи, учителя історії Сергія Івановича Мисника встановлено 311 прізвищ незаконно убієнних, усього число жертв геноциду в селі Хитцях сягає до тисячі чоловік…
У 1988 році написав і оприлюднив новелу «Поминки», де в образній формі намагався висловити думку про духовну потребу спорудження Хреста Пам’яті невинно убієнним. Роком пізніше в міськрайонній газеті «Лубенщина» опублікував статтю «Трагедія 1933-го в Хитцях. Чому вона не може забутися?» Тоді писав, що голодомор був організований владою, адже треба було вгамувати протести селян проти несправедливості й «закріпити» в їхніх думках необхідність та обов’язковість сталінського плану колективізації, тобто руйнування віковічних традицій самого життя українців.
Улітку 1946 року на хутір повернувся мій батько – Неживий Іван Костьович, призваний до армії весною 1940 року. Військову службу проходив у Західній Білорусії, тому й участь у бойових діях розпочалася для нього 22 червня 1941 року. Хоча столиця республіки Мінськ уже був захоплений 26 червня, однак аж до 8 липня війська Західного фронту продовжували вести жорстокі бої вже в тилу ворога, стримуючи наступ німецької групи армій «Центр». У результаті чого в полон потрапили більше 320 тисяч червоноармійців. У 2006 році в Білорусії вийшло видання російською мовою під назвою «Цайтхайн – Книга памяти советских военнопленных», де про батька говориться: «НЕЖИВОЙ ИВАН КОНСТАНТИНОВИЧ, 7.05.1921 г. р. Полтавская область, район Лубны, Хитцы. Родственники: Неживой Василий, Полтавская область, Лубенский район, с. Хитцы. Младший командир. Попал в плен в боях за Минск 7.07.1941 г. Лагерь Шталаг IV H (304) Цайтхайн, лагерный номер 14394. Судьба неизвестна».
Так, доля мого батька виявилася сильнішою від жорстокої пунктуальності німців, тому й невідомою, бо він із табору втік, потім разом із товаришами потрапив до союзників і відразу ж був переправлений у розташування радянських військ. Про антифашистське підпілля в таборі Цайтхайн, що й організовувало втечі військовополонених, через багато років прочитав у повісті письменника-земляка Миколи Костенка «Брестські ворота» (Полтава, 2005). Після лікування в госпіталі військова служба батька продовжилася до літа 1946 року в столиці Австрії місті Відні. І хоча він повернувся до рідної хати, збудованої ще дідом Грицьком, однак подвір’я, хати, сараї, комори на Неживівському хуторі аж до 1963 року належали колгоспній фермі, адже на початку тридцятих років були силоміць відібрані в Йосипа і Панаса Неживих, навіть клуню забрали у вдови Костя Неживого, хоча й залишилась тоді Явдоха із чотирма дітьми. Садок великої родини Неживих теж поділили між незаможниками, більшість із яких були просто ледарями або не мали хисту до господарювання на землі.
Мати Нежива (Копань) Галина Іванівна, 1927 року народження, мешкала на сусідньому густозаселеному кутку Западня. Вона – жертва другої світової війни, бо в роки окупації, ховаючись від примусового вивезення на німецьку каторгу, застудила нирки. Народивши і виростивши трьох дітей, померла від тяжкої хвороби 8 грудня 1974 року.
Ще на хуторі мешкала донька Йосипа Неживого – Параска, що вийшла заміж за сусіда Микиту Панасович Сіряченка, який в роки громадянської війни служив у Першій Кінній армії. Їхні доньки Олена та Тетяна працювали на колгоспній фермі, звісно знаючи, що побудував ці господарські приміщення їхній рідний дід Йосип. У дитинстві особливо теплі стосунки поріднили мене із троюрідною сестрою Тетяною. Хоч вона й старша на тридцять два роки (1925 року народження), однак ще з дитинства звав її сестричкою Тетянкою. Дуже пасувало таке звертання до завжди усміхненого обличчя, невисокого зросту, приязного ставлення до всіх, а, особливо, малечі. До того ж Тетяна Микитівна Сіряченко справді доводилася мені троюрідною сестрою, бо була донькою Параски Йосипівни до заміжжя Неживої, батько якої рідний брат мого діда Костя. Відразу після звільнення села сімнадцятилітню Тетяну відправили відбудовувати шахти Донбасу. Тільки півроку їй вдалося витримати тяжку, непосильну працю, а особливо постійні знущання. За втечу, тобто повернення до рідного села, дістала суворе покарання – п’ять років позбавлення волі в північних таборах. Працювала цілий рік на лісоповалі в тайзі, аж поки батько Микита – учасник двох воєн – не виклопотав для доньки помилування за нездійснений злочин.
…Кожної весни людей у Хитцях більшає. Хто приїздить тільки на кладовище, щоб прибрати місце поховання рідних, а хто клопочеться на батьківському обійсті, саджає город, є й приїжджий люд, що купив будиночок, або спорудив дачу. Навіть вуличка на хуторі, що веде до Удаю, тепер називається Дачна. Найбільше засмучують погляд, додаючи жалю, покинуті, напіврозвалені хати, як вічний пам’ятник жертвам тоталітаризму, що перетворив і Западню, тобто квітучу западину між двох горбів, і Неживівський хутір, із джерелами, деревами, травами, квітами, в своєрідну пастку для багатьох наших односельців. Для мене відвідини рідного села і хутора – це генетична пам’ять роду, спокута і сповідь, а ще причастя – рідним краєм.

м. Полтава

Фото автора

№19 (181) 30 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!