Можливо,
розчарую тих, хто чекав емоційної реакції на публікацію «Дві струни на
арфі тій…» в «УЛГ» (№6 від 28 березня 2014 року), присвячену моїй книзі «Василь
Голобородько. Листи…». Колишній редактор комсомольського видавництва «Молодь»
П.Засенко, згаданий у вище названому томику,
виніс на суд читачів розлогі міркування (чи то виправдання, чи то
звинувачення?) щодо «таємниць» діяльності керівництва та працівників «Молоді»; відкрив
принципи, які сповідували вони за радянської
доби. Взагалі-то, нічого нового для читача тут немає. Як кажуть, кому
яка доля випала (чи він її свідомо обрав): хтось ретельно готував збірки віршів
з традиційним «паровозиком» – вірнопідданим твором, зміст якого переконливо демонстрував лояльність автора режиму; хтось робив при
цьому ще й кар’єру; а хтось із заздрощів ще й прибирав з дороги на провладний
олімп вірогідних конкурентів… Всяке бувало. Але ж сьогодні ніхто не закликає до
громадського осуду видавців-чиновників колишнього режиму. Навіть якщо вони
залишилися за світоглядним переконанням «товаришами». От тільки, ініціюючи
дискусію, належить бути точними у викладі фактів і не приписувати, зокрема,
мені, чужі висловлювання. Також не треба
сьогодні ховати своє обличчя за фальшивою маскою «мучеників». Це
театрально-фальшиво. Адже за версією П.Засенка виявляється, що «редактори-опозиціонери»
(?!) не просто виконували свої службові обов’язки, а ще й чинили підпільний
опір промосковському режиму. І в той же час вони трудилися тоді під гаслом «Ти
маєш пильнувати, щоб десь у тексті не проскочила крамола», «Є золоте правило –
що менше слів у тексті, то менше відповідальності» тощо. Комсомольські «підпільники»
відвойовували у псів-цензорів «гострі» вірші, і тільки й думали про протистояння
київським комуністичним очільникам.
І,
видно, так й було: більшість з трудяг-редакторів потрапили до двох солідних,
підготовлених видавництвом «Смолоскип», енциклопедичних довідників «Рух опору в
Україні». Їм у товстих томах відведено місця навіть більше, ніж біографіям справжніх
загальновідомих жертв кремлівського
режиму (й тих, кому пощастило повернутися на батьківщину із мордовських та
сибірських заслань; й тих, хто там розпрощався з життям). Принагідно зауважу,
що довідник «Рух опору…» дійсно сформований за дивним принципом – про це вже
йшлося у періодиці.
Хтось
свідчив на суді проти Володимира Рокецького й того відправили до мордовського
табору, хтось заради власного благополуччя гальмував вихід поетичних збірок
Василя Голобородька, хтось, як виявляється, знаходив «нові форми протистояння
дійсності, свої методи й засоби подолання процесу духовного занепаду
суспільства» (отака вишукана аргументація-словоблуддя!) – сьогодні вони всі
знову на передньому плані літературного життя (?!), як кажуть, вічні
першошеренгові.
Якщо вірити
П.Засенку, то комсомольським активістам у радянському Києві було тяжче жити,
ніж В.Голобородьку у далекому Владивостоці, куди він був запроторений служити у
будбаті (більше того, виходить, молодий поет ще й повинен дякувати, що сатрапи йому довірили захищати
кордони СРСР, а не кинули за грати).
Чи буде
відгукуватися на публікацію В.Голобородько (а його П.Засенко звинувачує,
зокрема, в образі колег-видавців), я не знаю. Щодо безпідставних закидів мені,
то перед друком книга вичитувалася поетом, отже він сам вирішував що і як
повинно в ній бути.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
П.Засенку
ж і його однодумцям по спільній небезпечній і виснажливій службі у «Молоді»,
гадаю, можна побажати не спробами провокування публічної безпредметної дискусії
утверджувати своє місце в літературі, а новими
талановитими книжками, безкомпромісною громадською діяльністю. Що ж до минулого, то, зрозуміло, його не переживеш
по-новому. Воно є й буде таким, яким було. Хоч як його тепер не пробуй
потрактувати. Тим більше, змішуючи правду з вітіюватими фантазіями.