Таїна Андрія

219

 
Іван ДРАЧ,
Герой України, лауреат
Національної премії України імені Тараса Шевченка
 
Що відзначають у потужному поетові завершені знавці української культури? Вміння знаходити в безмежному морі слова на перший погляд прості, але образні й живильні конструкції, які відповідають таємничій субстанції поєднання поета і читача, слухача і пісні. Такий рідкісний дар поета і поета-пісняра вражає і захоплює – тисячі і тисячі сприймають його, зливаються в унісон з його поезією і тішаться від радості  співпереживання.
Олесь Гончар і Квітка Цісик, Микола Вінграновський і Андрій Малишко ставили йому найвищу оцінку. А як вони аргументують своє сприйняття, високу планку подоланого. Олесь Гончар: «Андрій Демиденко – видатне явище в нашій національній культурі. Андрію! То не Ви писали, то сам Бог водив Вашою рукою, коли народжувались рядки:
 
Сяду з вами на порозі.
Поклонюся я землі.
Стану справжнім, як природа,
Як вечеря на столі».
 
І що б, здавалося, в цих простих, вже знаменитих, і в той же час у чомусь тривіальних словах, щоб притуляти їх до самого Господа Бога, як це зробив патріарх нашого красного письменства? А вміння в найпростішому знайти найдовершеніше, в побутовому – величне, у звичному – дивовижно незвичайне. Вічне.
 
Уславлена американська співачка Квітка Цісик знаходить правду його творчості на тій же дорозі, що і Олесь Гончар: «Коли я зачула пісню Андрія Демиденка «Скажу вам, дочки і сини», то не могла заснути. Що більша я прагла її забути, то глибше вона в’їдалася в мою суть. В ній мудрості вистачить на всі пісні…». Процитую уривок із цього теж добре відомого вірша:
 
Можна знайти в природі півтони.
Можна життя спинити на півслові.
Але нема – напівціни.
Але нема – напівлюбові.
 
Ніщо даремно це мина.
Напівсльози ніхто повік не зронить.
За все в житті – ціна сповна.
За кожну мить! За кожен подих!
 
Приєднуюся до думки високих авторитетів.
Коли по телебаченню шість годин тривав авторський вечір поета, то вся глядачева зала була в пориві єднання, у великому духовному суголоссі.
І це істина. Треба було бачити ті просвітлені всі без винятку обличчя, ті без винятку зворушливі і замислені погляди, пройнятися тією причаєною і сповідальною атмосферою зали. Слово йшло до серця.
Серце сприймало слово. Палац «Україна» вражав і кількістю народу, і рідкісним градусом признання і захоплення. Наче став велетенською українською хатою, що зібрала весь український родовід від Сяну до Дону. Голос його – це голос таланту Андрія Демиденка.
Може, таїна таєн полягає саме в тому, що поет володіє магією первослова, первопочатку, первісності.
Адже насправді рідко кому дається і такий унікальний пісенно-поетичний дар.
Чимало із тих прекрасних віршів, прочитаних тоді А.Демиденком, перекочувало до його нової схвильованої і хвилюючої поетичної книги «Вибухають кульбаби». Сама її назва – образ несподіваний, інтригуючий, злютований із людською долею.
Збірка цікава. Багатогамна. Просвітлена і зболена. Не виколисана в коконі вузьких емоцій. В ній нуртує час і живий поет. Його поезії стукають у серце і будять думки. Вони – «на відстані душі, на відстані сльози» під кожного з нас.
На вістрі оголеного нерва сприймаєш його знаковий вірш «На передку війни»:
 
Я ще не знав,
Що буде тризна по мені –
Й Вкраїна стане перед строєм…
І дощ чи сніг мене покропить.
Я ще не знав, що так люблю її!
Я сам пішов, пішов в окопи.
 
Така поезія перемикає горло…
Тема України для автора взагалі сповідальна:
 
Молюсь на твоє обличчя,
Мадонно Вкраїно.
Іду крізь твої сторіччя,
Мадонно Вкраїно.
(«Мадонно Вкраїно»)
 
Пригадую, на останньому своєму вечорі в Будинку письменників поет презентував дуже сильного вірша «Все в Україні, як треба», який мене вразив і пам’ятається і досі (нині я читав його вже в збірці). Там є строфа:
 
Все в Україні, як треба,
Тільки одне не збагну:
Ходять багаті по небу,
Чом же народ мій – по дну?!
 
Глибинність і висока простота таких рядків свідчить про Шевченкову науку.
А ось зовсім інша бентежна і філігранна дума митця. Відчуття таке, що його осінні вітражі дихають і своїми барвами зійшли на папір:
 
Князює осінь.
Гойдає даль осінню браму.
І обрій зве у свій червлений грот.
І як сонет, із спозарану
Кружляє листя, де не гляну,
На золотаві клавіші
осінніх нот!
Збирає осінь ікебану.»
(«Князює осінь»)
 
Андрій Демиденко – поет тиші і грому:
 
Забреду я від себе й від гомону,
Хмільну річку убрід перейду,
Полікую себе тиші мовою,
І у тишу лицем упаду!..
(«Забреду, де озера…»)
 
Поет метафори:
 
Чуприниться вітер
І баркароляться трави…
(«Розчахнуло світання»)
 
Поет-філософ:
 
Боже!
Як темно при світлі!
Боже!
Як гірко від слів!
(«Боже! Як темно при світлі!”)
 
Не сплять літа –
Стають кругами під очима.
(«Не сплять літа”)
 
А який же він лірик!:
 
Зірвався жайвір у блакить,
І котить пісню в трави ранні…
А он лілея на воді –
Неначе зірка на світанні…»
(«Зірвався жайвір у блакить»)
 
Сніги, сніги,
Як білі, білі мрії.
Сніги, сніги,
Як білі, білі солов’ї.
(«Білі солов’ї”)
 
Ці небеса –
Чоло землі!
А ця земля –
Черінь небес!
(«Ці небеса»)
 
…Чорнобиль. Скільки мовлено й писано про нього. Здається, вже вичерпано метафори і епітети. Та цей поет не здався. В чотирьох своїх стислих рядочках зумів передати всю гіркоту і трагізм постчорнобиля:
 
Може, з тужних днів і дат
Вернемось колись…
Крізь підлогу наших хат
Проростає ліс.
(«Чорнобиль. XXI вік»)
 
На окрему увагу заслуговують дві поеми Андрія Демиденка «А на Хрещатику, а на Грушевського» та «Титанічні антиподи». Якщо перша вже широко відома і апробована самим Майданом, то друга щойно створена і по-новому розкрилює одвічну, планетарну тему…
Проймаюсь заключним віршем книги:
 
Бунтуй, творець!
Твій храм – народ!
(«Возводить час і вергне силуети»)
 
Чи можна сказати сильніше!?
Отож – спершу було Слово. Слово було те у Бога. І слово було Бог… Ці первопочатки нашого мислення, які запосіли в матрицях нашого буття, заповідають нам велику відповідальність перед Словом. Ми спостерігаємо, як дитина слідом за мамою намагається навіть не вимовити слово, з лише плямкає губенятами, вона лише готується до великого акту людської життя – вимовити своє Первослово. Рідною мовою. Рідним маминим дихання, подихом, видихом, зітханням. Вигуку спершу не буде. Навіть у того, хто згодом буде себе готувати до долі Олександра Македонського чи Демосфена, Наполеона чи Андрія Демиденка. Спершу буде намагання оволодіти бодай одним словом-словечком. Скоріше всього, що це буде слово «ма-ма», душа якої так неповторно засвітилася у вірші нашого поета:
 
А душа Ваша – яблуня,
Золота-золота!
А душа Ваша – явором,
Як літа, як літа.
А в душі Вашій сонячній –
Доброта-доброта!
А без Вас світ довколишній –
Сирота. Сирота!..
(«Я дивлюсь на Вас, мамо»).
 

№5 (193) 10 березня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!