Стафф – не Стафф

312

Публікація в
«Київській Русі» (ч. 7-8, 2009, с. 281-288) добірки віршів Леопольда Стаффа у
перекладі з польської Маріанни Кіяновської змушує не тільки ще раз згадати про
стан теорії й практики перекладу в Україні, а й про стан і розуміння поезії
загалом. Бо віддання перекладом чужомовної поезії невіддільне від трактування
естетики поетичного у віршарстві вітчизняному.

Аґресивне
вторгнення в літературу багатьох різновидів поп-, суб-, антикультури, уламків
колишнього андерґраунду та кичу, починаючи з горбачовської доби, істотно модифікувало
українську поезію. Ідеться не тільки про лексичні новації – літературного і
позалітературного характеру, – а й про наріжне переосмислення просодії вірша,
музичної організації поетичної тканини. Радикально змінилося ставлення до рими
(як мнемонічного і змістотвірного чинника), асонансів, дисонансів, алітерацій.
Деструктивні явища в поточному українському мовленні (у побуті та в субкультурі
тусівок), як от переформатування складні, зсуви наголосів, нехтування
орфоепічними нормами через кич, рок-культуру і авторську пісню поклали свій
карб на новій поезії, яку автори з юначим запалом протиставляють
псевдопоетичній жуйці поетичних і поетизуючих ветеранів, котрі поміняли партію
на Україну, Леніна – на Бога, а любов до партії – на триєдину любов до істинного
православ’я, козаків і трипільців…

Така
турбулентність у царині поетичного неуникно позначилась і на перекладацькій
практиці останніх років, де, власне, переклад почали вряди-годи плутати з
переспівом, переказом, варіаціями «на тему», наслідуванням. До речі, я про ці
останні способи взаємодії з першотвором пишу не з осудом, бо деякі варіації й
наслідування, як от відома запозичена у вікторіанців «Швачка» Грабовського,
можуть ставати вітчизняною класикою.

Якщо ж говорити
про переклад поезії, то слід передусім враховувати не власні естетичні
настанови перекладача у своїй творчості, а естетичні настанови автора
першотвору. І тут зручним приводом для розгляду стала публікація в «Київській
Русі» перекладу відомого вірша Леопольда Стаффа «Осінній дощ». «Осінній дощ» –
класичний вірш польського поета, який мав добру освіту, бездоганно володів
усіма технічними засобами віршування та добре розумів роль текстів, підтекстів,
символів, значущості рими як способу творити додаткові змісти. А ще ж і ритм,
який здатний навіювати позатекстові алюзії, як от до Верлена у нашому випадку.

Візьміть-но й
порівняйте з оригіналом вже першу строфу в перекладі пані Кіяновської:

 

Дощ в шибки
стукоче, стукоче осінній,

Періщить –
розмірений, довгий, незмінний,

І падають краплі,
і б’ються об вікна.

Скла стогін. Скла
сльози. І мряка незникна.

І світло сіріє
всесонністю ліній.

Дощ в шибки
стукоче, стукоче осінній.

 

O szyby deszcz
dzwoni, deszcz dzwoni jesienny

I pluszcze
jednaki, miarowy, niezmienny,

D?d?u krople
padaj? i t?uk? w me okno…

J?k szklany…
p?acz szklany… a szyby w mgle mokn?

I ?wiat?a szarego
blask s?czy si? senny…

O szyby deszcz
dzwoni, deszcz dzwoni jesienny…

 

 

Придивіться до
ритму слів:

Оригінал:

1212123

12333

1231212

12121212

1231212

1212123

 

Переклад:

12333

3423

1321212

1212123

12342

12333

Тепер подивіться,
що робиться з римами. У Стаффа – повнозвучні рими з додатковим семантичним
рядом: jesienny–niezmienny–okno–mokn?–senny–jesienny, а в Кіяновської рими
приблизні й не творять власної семантики: осінній–незмінний–вікна–незникна–ліній–осінній.
Перекладачка на власний штиб міняє образи автора: б’ються об вікна –t?uk? w me
okno; Скла стогін – J?k szklany; скла сльози – p?acz szklany; мряка незникна –
szyby w mgle mokn?;  а світло сіріє
всесонністю ліній – це взагалі не зі Стаффа. Хоча назагал ця строфа як рефрен
виглядає у перекладі найкраще.

У другій строфі
популярна колись символіка кінця віку, наприклад Бьокліна, або імпресіонізму
Метерлінка зазнає разючих змін у перекладі:

Снів вечірніх
видіння, як тіні дівочі,

Надаремно чекали
на сонце ще з ночі.

В даль пішли
крізь понуру пустелю піщану,

В даль безмежну і
темну, в даль сіру й туманну,

У страшному
лахмітті, убрані в жалобу.

Сновигають,
шукаючи місця для гробу,

Смуток тіні кладе
їм на лиця зі споду,

Йдуть повільним і
довгим крізь дощ хороводом.

В даль ідуть на
життя безпритульне, жебраче.

А в очах їхніх –
сльози. То відчай так плаче.

 

Wieczornych sn?w
mary powiewne, dziewicze

Na pr??no czeka?y
na s?o?ca oblicze…

W dal posz?y
przez chmurn? pustyni? piaszczyst?,

W dal ciemn?,
bezkresn?, w dal szar? i mglist?…

Odziane w
?achmany szat czarnej ?a?oby

Szukaj? ustronia
na ciche swe groby,

A smutek cie?
k?adzie na licu ich miodem…

Powolnym i d?ugim
w?r?d d?d?u korowodem

W dal id? na
smutek i ?ycie tu?acze,

A z oczu im lec?
?zy… Rozpacz tak p?acze…

 

А оте сновигають,
шукаючи місця для гробу звучить просто кумедно. А хіба можна smutek cie?
k?adzie na licu ich miodem перекласти смуток тіні кладе їм на лиця зі споду?

Віддання
українською четвертої строфи більше схоже на неопрацьований підрядник:

 

Хтось покинув
мене сьогодні – в день похмурий, сльотаво-мокрий

Хто – не знаю. Не
згадаю, хто це. Я залишився одинокий.

Хтось помер. Не
згадаю, хто це. Та заплачу, однак по комусь.

Дорогий хтось. Бо
я недавно був на похороні якомусь.

Щастя мало прийти
до мене, та лякливе було і кволе.

Бо в мені
благодатна іскра не зажевріє вже ніколи.

Хтось хотів мене
полюбити, але серце не знесло того,

Вмер жебрак, перш
ніж добрі люди дали милостиню убогу.

Десь пожежа
спалила хижу. Того дому уже не буде.

Діти в полум’ї
погоріли. Плачуть всюди довкола люди.

 

Kto? dzi? mnie
opu?ci? w ten chmurny dzie? s?otny…

Kto? Nie wiem…
Kto? odszed? i jestem samotny…

Kto? umar?…
Kto? Pr??no w pami?ci swej grzebi?…

Kto? drogi…
wszak by?em na jakim? pogrzebie…

Tak… Szcz??cie
przyj?? chcia?o, lecz mrok?w si? zl?k?o.

Kto? chcia? mnie
ukocha?, lecz serce mu p?k?o,

Gdy pozna?, ?e we
mnie skr? roztli? chce pr??no…

Zmar? n?dzarz,
nim ludzie go wsparli ja?mu?n?…

Gdzie? po?ar
spopieli? zagrod? wie?niacz?…

Spali?y si?
dzieci… Jak ludzie w kr?g p?acz?…

 

Тут і тавтологія
з отим сльотаво-мокрий, бо сльотавий сухим не буває. І переінакшення змісту:
Щастя мало прийти до мене, та лякливе було і кволе – Szcz??cie przyj?? chcia?o,
lecz mrok?w si? zl?k?o. Ще й мало  прийти
й хотіло  прийти – не одне й те саме. Або
й це ще переінакшення: Бо в мені благодатна іскра не зажевріє вже ніколи. /
Хтось хотів мене полюбити, але серце не знесло того – Kto? chcia? mnie ukocha?,
lecz serce mu p?k?o, /Gdy pozna?, ?e we mnie skr? roztli? chce pr??no… І що
мала б означати благодатна іскра у Стаффа? А про кількість складів шкода й
мови.

Така самісінька
картина і в перекладі шостої строфи: Квіти попелом густо присипав, як в пеклі.
Хіба в пеклі хтось колись уявляв квіти, хоча й присипані попелом? В оригіналі
натомість просто: kwiaty kwitn?ce przysypa? popio?em. Або ще ось така
трансформація трохи нижче:

 

Щоб притлумити
розпач у грудях й багряні

Спопеляючі
сльози, пекучі, як рани.

Коли в оригіналі:

By w piersi
?kaj?ce przyt?umi? rozpacze,

I smutk?w
potwornych p?omienne ?zy p?acze…

 

Оті багряні
спопеляючі сльози – щось достоту несамовите! І до Стаффа не дотичне…

І про що ж у
підсумку свідчить ця публікація у польському числі «Київської Русі»? За всього
перекладацького хисту пані Кіяновської, ми бачимо, як саме сьогодні впливає на
ставлення до класики постмодернова теорія і практика. І мені вже не вперше
хотілося б звернути на це увагу колег-теоретиків перекладу. Та й шановним
редакторам не завадило б  ретельніше
працювати над публікаціями, як це було колись. Бо не все давнє конче було
поганим і не гідним наслідування. Адже треба визнати, що такий стиль перекладу
нині – не виняток, а сумне повсякдення.

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!