Спогади про Дмитра Антоновича та його сина Марка

До 100-річчя Миколи Неврлого

 
Миколі Неврлому, цьому всесвітньо знаному словацькому україністу та славісту, професору української літератури і культури, академіку НАН України, 15 листопада 2016 року виповнюється перша сотня літ. Він, здається, і в матірній Україні  та й поза її межами – старійшина української літератури. На його розлогих, іноді крутих житейських шляхах, чи навіть гірських плаях зустрічались Олександр Олесь, Освальд Бурґгардт (Юрій Клен), Євген Маланюк, його син Богдан Маланюк, Дмитро Антонович, його син Марко Антонович, Андрій Гарасевич, Михайло Ситник, Олег Ольжич, Антон Макаренко, Орест Зілинський, Оксана Драй-Хмара. Серед професорів Миколи Неврлого були також Станіслав Дністрянський, Леонід Білецький, Вадим Щербаківський, Іван Мірчук, виходець із нового Яричева на Львівщині, у майбутньому професор Миколи Мушинки під час його студій у Карловому університеті у Празі Іван Панькевич. Тут же  у Празі в УВУ Микола Ярославович слухав  виклади таких славетних професорів-україністів, як-от: Іван Горбачевський, Олександр Колесса, сучасник Франка і автор революційної пісні «Шалійте, шалійте, скажені кати» Дмитро Чижевський, Дмитро Дорошенко, автор нині широко знаної  монографії про свого далекого родича  Петра Дорошенка, книжка, що згодом вийшла під назвою «Гетьман Петро Дорошенко», над якою автор працював тривалі літа і яку вважали великою втратою для української історичної науки, бо рукопис монографії згубився у Празі 1945 р., але згодом таки знайшовся, і Українська Вільна Академія Наук  у США видала її в 1985 році.  (Про історію  чи  пак одіссею монографії Д. Дорошенка докладно написав   один із авторів названої  книжки «125 років київської української академічної традиції» Василь Омельченко).
У моїх архівних сховищах я нещодавно натрапив на відбиток статті М. Неврлого «Спогади про Д. Антоновича та його сина Марка». За останнє десятиріччя акад. М. Неврлий надіслав на мою домашню адресу чимало своїх аналітичних статей, присвячених відомим діячам української літератури, культури, які я часто у відповідній формі оприлюднював на шпальтах часопису «Слово і час», «Української літературної газети», «Рідної школи» (Нью-Йорк), «Літопису Бойківщини» (Україна -Канада).
 

Іван ПАСЕМКО,

член НСПУ, лауреат премії Фонду Воляників – Швабінських при Фундації УВУ в Нью-Йорку

 
Микола НЕВРЛИЙ
 
З визначним українським істориком Дмитром Антоновичем та його молодшим сином Марком познайомився я в Празі, де від 1940 р. студіював я в Українському Вільному Університеті (українська мова й література та філософія) і в Німецькому Карловому університеті (славістика у Ґ. Ґеземанна й О. Бурґгардта). В УВУ Д. Антонович викладав Історію мистецтва. Вдячним його слухачем був і я. В моєму індексі з УВУ є записані й ним затестовані теми його викладів. Для зацікавлених їх згадаю. В зимовому семестрі 1940 – 1941р. він там викладав Українське мистецтво доби ренесансу, у літньому – Єзуїтське бароко на Україні. В зимовому семестрі – 1941 – 1942 – Козацьке бароко, в літньому – Малярство доби рококо у Франції. У зимовому семестрі 1942 – 1943 – Козацьке мистецтво доби рококо, в літньому Історія українського театру І, а в зимовому семестрі 1943-1944 – Історія українського театру ІІ. Виклади Д. Антоновича, який історію мистецтва студіював в Італії, відзначались ерудицією, живістю й широким охопленням матеріалу. Свої виклади він збагачував екскурсами  про старі українські замки й монастирі, пам’ятки мистецтва в Україні тощо. Він умів зацікавити слухачів і викликати в них бажання дальших студій матеріалу. Скажу про себе: з того часу я придбав його монографію «Триста років українського театру» (1925), яка не раз допомагала мені в студіях української літератури, особливо в семінарах Ол. Колесси й І. Панькевича.
Особисто познайомився я з професором Д. Антоновичем, як пригадую, в університетській бібліотеці, коли він, виписавши собі купу книг, готувався їх взяти додому. «Пане професоре,» – звернувся я до нього, дозвольте Вам допомогти. «Дуже радо,» – відповів він, «але чи не буде вам задалеко аж до Нуслів?». «Ні», – сказав я.  Наш інтернат – недалеко від Музею визвольної боротьби, де Ви мешкаєте». По дорозі професор сказав мені, що про мене та про те, що я недавно з батьками приїхав з України, оповідав йому його син Марко і йому приємно, що між його слухачами є також я. Він тоді розпитував мене про голод на Україні, про репресії української інтелігенції, питався, чи не скучаю я за Україною, де напевно мав товаришів та ін.
Молодший син Д. Антоновича Mарко був перед цим моїм «похресником» у студентський «цех». В той час у Празі студіювало багато українських студентів (налічували їх до 200-250). Між ними я був  avis rara, бо ж недавно з батьком, чехом за походженням, приїхав з голодової Радянської України. А таких були одиниці. Всі нами цікавились, хотіли найбільше почути про заподіяний Москвою голод на Україні, про репресії інтелігенції та ін. Довідався про це й Марко і саме тому хотів зі мною познайомитись, почути з першого джерела про неймовірну біду на Україні. Якраз це, але й студентська традиція «похрещення» в студентський «цех», створили сприятливі обставини нашого знайомства. Ініціатором мого похрещення був поет Андрій Гарасевич, з яким я подружив ще на Закарпатті, скоро після нашої втечі з голодової України наприкінці 1933 року.
Теплого осіннього вечора Андрій запросив до ресторану «Уніон», що в Нуслях (район Праги), Марка Антоновича, Степана Росоху, Федора Гайовича й пражанина Оскара Калера, щоб усім разом відзначити кріглем пльзенського пива початок моїх студентських студій. Оскільки С. Росоху, Ф. Гайовича й О. Калера я вже знав, найбільше мене зацікавив Марко Антонович, батько якого був моїм професором в УВУ і був сином славного українського професора Володимира Антоновича, учнем якого був сам Михайло Грушевський, а про те, що Марко закінчив у Празі німецьку гімназію і студіював єгиптологію на чеському Карловому університеті, довідався я сам від Марка, який відразу справив не мене сильне враження. Помітне було його невимушене, але просто якесь аристократичне поводження, глибоку ерудицію й щирий некрикливий патріотизм. В дружній розмові з нами він себе не підвищував. Був завжди товариський, доброзичливий, прямий і щирий. Фізично був Марко середнього росту, досить міцної, хоч трохи повнішої статури.  Своєю лагідною вдачею, розумними очима й в високим шляхетним чолом він скоро зискував довір’я й симпатію довкілля. Особливо говірливий він не був, більше думав і спостерігав, але любив жартувати.
В дружній розмові за добрим пльзенським  виявилось, що ми з ним ровесники, а те, що обидва походимо зі Східної України (хоч моя рідна мати була з Галичини), нас ще більше зблизило. За кріглем, а згодом ще й за другим смачного чеського пива ми гуртом собі потикали й пообіцяли частіше сходитись у цьому ресторані, що кілька разів і сталося. На запитання друзів, а найчастіше Марка, я охоче відповідав, відновлюючи жахливі сцени голоду в Україні, в Харкові, що був тоді столицею України, я бачив на вулиці трупи померлих, як офіційно говорилось, від «білокровія»,  в недалекому Куп’янську, де ми тоді жили, грузовики вивозили в поле мертвяків, щоб там їх закопати або й залишити на поживу вовкам, що тоді особливо розвелись. З-під брезенту, якими прикривали трупи селян, часто було видно їхні руки й ноги… На Благбазі (Благовіщенський базар) у Харкові я кілька разів чув, що деколи разом із трупами  кидали на вантажівки  і півмертвих, які вже й ходити не могли.
Автентичні розповіді про всі ці жахливі сцени глибоко кожного хвилювали й викликали глибоке співчуття й прокляття ворогам України, які влаштували штучний голод в Україні.  На питання Марка про персекуції української інтелігенції я пригадав трагічну долю родини залізничника Сеника, який у 20-х роках 20 ст. на заклик КПЗУ виїхав на Радянську Україну допомагати будувати соціалізм. Його за вільнодумство і походження із Західної України арештували як ворога народу та незабаром перевезли до Сватова у дім  божевільних. Сватове, між іншим, згадує  В. Сосюра в своїй Червоній зимі.
Найбільше зацікавлення у моїх друзів викликали спогади про Харків, де якийсь час мій батько у був М. Скрипника, першого наркома освіти УРСР, перекладачем західних мов. Коли Марко запитав, чи батько, крім Скрипника, не знав часом і Хвильового, я відповів, що особисто з ним не був знайомий, але одного разу, будучи зі мною на якійсь літературній вечірці в Літбудинку Василя Блакитного, що був тоді, як пригадую, на Колтунівській вулиці, бачив промовляючого М. Хвильового. Мені запам’яталась його козацька статура, живі очі й буйна чорна шевелюра, запальна промова й енергійні жести, якими він правдоподібно підкреслював свої переконання. Він мав на собі розіпнуту чорну косоворотку, яку носили тоді комуністи, й дебелі чоботи. Була вже осінь, понуро, дощі. «Миколо!», – вигукнув раптом Марко, – «таке щастя не кожному стається. Та ж Хвильовий був перший націонал – комуніст! Це він відважно кинув гасло «Геть від Москви!», яким пробудив усю Україну, закликаючи її орієнтуватися на вічно молоду й творчу Європу. Європу Коперніка, Данте, Ґете, Шекспіра та інших велетнів людського Духа.  Ти повинен бути гордий що, бачив Хвильового, який напевно перейде до історії визвольної  боротьби України».
Прочувши це, я відразу зрозумів, що мій новий друг є справді вельми талановитий історик. Щодо гасла «Геть  від Москви!» я трохи Марка поширив, сказавши, що він, тобто Хвильовий, його вжив у полеміці з пролеткультівцями, які твердили, що справжня культура починається лиш від Жовтневої революції, а все, що було перед нею, належить до буржуазної культури. Траплялись курйозні випадки, коли російські пролеткультівці плювали  на Пушкіна й казали: «Это помещик! Классовый враг!» і т. п. Так вони відносились і до Льва Толстого: «Это граф, классовый враг!». Лівацтво членів «Пролеткульту» гостро скритикував А. Луначарський. На Україні вискочки тих лівацьких угруповань негувало само життя. На Шевченка й Франка не можна було сказати, що вони класові вороги, обидва були з низів народу. Гасло, кинене Хвильовим, народ зрозумів по своєму, майже буквально. Воно блискавично пролетіло Україною й багатьом відкрило очі, дало зрозуміти – хто є історичним ворогом України.
Вдруге, втретє і подальше зустрічались ми з Марком не тільки в кав’ярні «Уніон», але й на зборах нашої Академічної Громади, на різних українських імпрезах у Празі, де він був фігурою, як тепер кажуть, нестандартною. Будучи активним членом ЦЕСУС’у, про історію якого Марко написав навіть окрему студію, він виступав з цікавими доповідями, був незамінним екскурсоводом на Карлштейн (недалекий від Праги королівський замок  Карла ІV), бо ж знав чудово історію Чехії, але й усієї Європи, хоч згодом спеціалізувався з єгиптології.
Дякуючи Маркові, якого доля після Другої світової війни занесла аж до Монреалю (Канада), я був запрошений на славістичний відділ до університету в Іллінойс – Урбана, де прочитав цикл лекцій про українсько-словацькі зв’язки. Саме тоді відзначалось 50-ліття смерти Ольжича, якого я знав особисто й на прохання його взяв участь у похідних груп на Україну, щоб пробуджувати населення в окупованій німцями Україні, сказати людям, що один окупант-більшовики – відійшли, а другий – німецькі фашисти – приходять. На симпозіумі на пошану Ольжича в Нью-Йорку, що відбувся 25.6.1994 р. в будові НТШ, прочитав я доповідь «Ольжич як поет на тлі празького літературного життя» й поділився власними спогадами про цього визначного поета, вченого й революціонера. Цей симпозіум з доручення Марка Антоновича, який тоді був президентом УВАН у Нью-Йорку, докладно зреферувала Наталя Пазуняк в «Українському Історику» (1-4/1994), де також вийшла моя праця «Словацька рецепція Кирило-Методіївського братства».
В цих спогадах варто згадати й сестру Марка Лялю, з якою він мене на якихось зборах познайомив. Вона згодом вийшла заміж за доцента Ярослава Рудницького, слухачем  якого я був на Німецькому Карловому Університеті й УВУ. Оскільки  не помилюсь, від Марка я чув, що вона успадкувала по батькові потяг до малярства. Будучи товариською, вона брала участь у багатьох студентських акціях, екскурсіях та ін. На відомій груповій фотографії з  2-го Наукового з’їзду (Прага – 1932) бачимо її між елітою празької поетичної школи.
Вістка про смерть Марка Антоновича мене глибоко засмутила. Він назавжди буде в моєму серці. Марко Антонович був засновником УВАН у Нью-Йорку, членом редакції престижного журналу «Український історик», що його заснував Любомир Винар, з яким мене Марко познайомив. Разом з ним та іншими українськими екзильними істориками (О. Оглоблиним, Наталією Полонською-Василенко, А. Жуковським, І. Лисяком-Рудницьким, Т. Булат, А. Проник, І. Мацьковим та ін.) він непохитно стояв на сторожі спадщини Мих. Грушевського й захищав у вільному світі правду про Україну й самобутність її культури.

№20 (182) 14 жовтня 2016