Шануймо істину

Юрій Бадзьо – не адепт Шамоти

 
Володимир БІЛЕНКО
 
Прочитав оце в ч.ч. 9 і 10 «УЛГ» «Над сивим болем» – спогад Миколи Малахути про Феодосія Рогового. Сивим болем озивається добре мені відома драматична історія з виданням роману Ф. Рогового «Свято останнього млива», написаного на початку сімдесятих, а випущеного у світ аж 1982 р. До речі, така ж драматична, а ще затяжніша в часі і доля з публікацією роману Сергія Плачинди «Ревучий», що теж базується на проблемах екології – природи і людської душі (поглинання «штучними морями» прибережних луків і полів та глум на Дніпром-Славутичем). Роман, написаний у середині шістдесятих років, був зверстаний тоді ж, а вийшов, здається, аж у часи незалежності.
А витоки проблематики – у «Поемі про море» Олександра Довженка (середина 50-х).
Та це так, до слова. Як екскурс в історію нашої літератури.
А змусило мене озватися зовсім інше. М. Малахута згадує і про Євгена Гуцала, критику його творів. Ось його (Малахути) пасаж:
«А згодом за свою ж повість «Мертва Зона» посипалося на нього таке несусвітнє критиканство, а за ним обсіло і цькування, та таке, що письменник вимушений був піти з видавничої роботи з ярликом «ненадійний» (чого варта лише стаття «Пора перших підсумків» члена КПРС Ю. Бадзьо, який у номері 1 «Вітчизни» за 1970 р. так відчитав молодого тоді автора і так повчив «його, як треба писати в дусі соціалістичного реалізму», що Євген Гуцало від того удару звалився з гіпертонічним кризом)».
Зауважимо: «Посипалося… несусвітнє критиканство», «обсіло і цькування» – і концентрація цього в статті «Пора перших підсумків» 1970 р., а її автор – член КПРС Ю. Бадзьо, який, повторимо, «так відчитав молодого тоді письменника» і так «повчив його, як треба писати в дусі соціалістичного реалізму, що…».
Як бачимо, в безапеляційному тлумаченні М. Малахути Ю. Бадзьо постає виплодком сумнозвісного погромника молодих літературних талантів М. Шамоти.
А хто ж такий Ю. Бадзьо насправді? Контури його трудової біографії наводить Світлана Кириченко у книзі «Люди не зі страху» («Смолоскип», 2013): «… Аспірантура, молодший науковий в академічному інституті, редактор видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь»…».
Саме у видавництві «Молодь» я і познайомився з Юрієм Бадзьом. Його привів у видавництво головний редактор Віль Гримич. І за досить непростих обставин. У кінці вересня 1985 року з роботи у «Молоді» вигнали Івана Дзюбу. За цинічним сценарієм чи ЦК КПУ, чи КДБ: на загальних зборах трудового колективу виявлено недовіру. Така була «плата» за виступ у кінотеатрі «Україна» при презентації фільму «Тіні забутих предків». Я тоді, в кінці вересня 65-го, тільки-но прийшов на видавничу роботу, і з волі директора Богдана Чайковського, якого в колективі любили за демократизм і розважливість, через 8 днів був обраний секретарем парторганізації. Невдовзі заступив на посаду головного редактора і В. Гримич, з яким у мене склалися приязні і довірливі стосунки ще в університетські роки (середина 50-х). Керував видавництвом і його кадрами комсомол. І ось якось я чую від секретаря ЦК Тамари Главак: «До вас прийде редактором Юрій Бадзьо. Я сказала Гримичу: розумні люди на дорозі не валяються – беріть».
Про почуте розповідаю В. Гримичу. Віль Григорович спалахнув: «Я півтори години їй доводив, що така людина повинна працювати не на задвірках, а в середовищі творчої молоджі. Ми повинні його підтримати, допомогти закріпитися».
Юрій Бадзьо справив прекрасне враження: розумний, чемний, комунікабельний і чіткий у роботі. Невдовзі чую від керівників видавництва, що Юрія не тільки звільнили в академічному інституті літератури, а й виключили з КПРС. Але персональну справу ще не розглядав райком партії. І Гримич каже мені: «Завтра Юра ітиме на парткомісію, ти поговори з ним, може, він десь у чомусь поступиться словом… Бо як виключать з партії, нас змусять звільнити його з роботи: комсомольське видавництво…».
З Юрієм розмова моя відкрита: «Думай, що хочеш, роби, як знаєш, але перед цими войовничими партветеранами прикинься, що, може, в чомусь ти й не правий…».
Відповідь коротка – як постріл: «Володю, я скажу їм те, що про них думаю».
Мабуть, я був аж надто наївний, сподіваючись, що Юру якось можна порятувати. З партії його виключили. З роботи звільнили. Єдина втіха: на вакантне місце керманичі видавництва Б. Чайковський і В. Гримич узяли Григора Тютюнника.
Гадаю, промовиста характеристика і одного, й другого, за що через якийсь рік чи два будуть викинуті за борт і вони самі.
А в ті тривожні і визначальні для подальшої долі дні Юрій Бадзьо, Михайлина Коцюбинська і Світлана Кириченко відсвяткували виключення з партії у фірмовому магазині «Троянда Закарапаття» на (тоді) вулиці Червоноармійській, адже Юрко – закарпатець.
 
З книги Світлани Кириченко «Люди не зі страху».
«Наростання репресивної атмосфери відчув на собі і Юрко. Його не друкували кілька років – після виключення з партії в 1966-му, а в 1970-му «Вітчизна» несподівано дала дві його великі статті – про творчість Євгена Гуцала і Валерія Шевчука. Проте на третій із цієї ж Юркової серії про молоду українську прозу, присвячену творчості Володимира Дрозда, стався збій: протягом усього 1971-го журнали один за одним («Вітчизна», «Дніпро») брали її, а через деякий час відмовлялися друкувати».
Безробіття, тяжка фізична праця то вантажником, то ще кимось, невсипуще стеження кадебістів, навіть з візитами до оселі, виклики на допити… І безперестанна праця над капітальною темою великої суспільної значимості. Врешті – арешт у квітні 1979-го, а в грудні – вирок: 12 років тюрми і заслання. Аж у Якутію. І все українство планети – у США, Канаді, в європейських країнах – уже в часи Горбачова піднялося за визволення з кадебістьких лабет політичного в’язня. Адже горбачовський міністр закордонних справ СРСР Е. Шеварнадзе нібито десь із високої трибуни заявив, що випустять усіх таких в’язнів, за винятком Левка Лук’яненко і Юрія Бадзя.
Нарешті з далекої Якутії Юрій Бадзьо (разом із дружиною-«декабристкою») повернувся до Києва. 1989 рік! І коли густо посипалися запрошення від діаспорних українців, у Бадзя була одна відповідь: «Що я загубив у тій Австралії (Англії, США і тд)… В Україні такий гарячий час, а ми – на витрішки…». І взявся до роботи – громадської, партієтворчої (звичайно ж, не на кшталт КПРС), наукової».
Ось такий він, Юрій Бадзьо, упродовж 15-ти років переслідуваний і гнаний з усіх робіт у Києві і мордований повне десятиліття по тюрмах і засланнях, якого, сам того не знаючи, зі смаком переможця відшмагав Микола Малахута.
Я переконаний, в жодного з читачів «УЛГ» немає ані найменшого сумніву, щоб за повчання, «як треба писати в дусі соціалістичного реалізму», у брєжнєвсько-андроповському СРСР запроторювали в ГУЛАГ.
Інша справа, що, як літературний критик, Юрій Бадзьо був винятково вимогливий і принциповий. Може, не завжди й правий, але Василь Стус, працюючи в концтаборі над перекладами поезії Рільке, попросив прорецензувати їх саме Юрія Бадзя. Й ось так оцінив роботу критика-побратима, який був тоді ще на волі (а точніше – на підневільній волі):
«Дякую Юркові за погромні рецензії на мої переклади. Я до погромних (і куди більших) уже звик, отже, Юрку, можеш громити і далі… Бий скільки сили, хоч я не зарікаюся, що слухняно прийматиму всі твої поради з духопеликами. Але прошу – пиши. І дай тобі, Боже, терплячості…».
Кожному авторові, певне, болісно, коли прочитає про себе гостре слово. Хоч Є. Гуцало часто переводив свою реакцію на іронічний лад (суджу з особистих спостережень). А читачі «УЛГ», особливо молодшого покоління, мають знати Ю. Бадзя таким, яким він був і є, а не таким, як здалося, вочевидь, у полемічному запалі, Миколі Малахуті.
Шануймо істину.
 

№12 (200) 16 червня 2017