Розправа за зауваження

136

З великим обуренням прочитав в «УЛГ» за 9 березня
ц.р. репліку «За моє жито мене й побито» Ніни Гнатюк. А коли прийшов до тями,
подумав: а все-таки я попав у «десятку», тобто сказав правду, публікуючи у цій
же газеті за 24 лютого помітки на полях книги «Стус і Стусівські читання».
Бурхлива реакція Ніни Гнатюк на мої справедливі, але щирі зауваження –
свідчення тому. А кому подобається правда? Звичайно ж, нікому. А тому вибухова
реакція цієї достойниці виглядає не як репліка, а як розправа за висловлені
зауваження.

         До
речі, один лише початок фрази, написаної Ніною Гнатюк у першому абзаці репліки,
а саме: «Однополчанин Василя Стуса, як підписався автор під статтею»…і далі за
текстом, свідчить про те, що авторка ставить під сумнів саме наше знайомство з
Василем, не кажучи вже про товаришування. Про наші стосунки  зі Стусом я розповів у книзі статей і
спогадів  «Біля Стусової криниці» в журналі
«Київ» ще в 1997 році та в івано-франківському «Перевалі» в кінці минулого
року. Саме останній варіант  нарису в
«Перевалі» я й пропонував Ніні Гнатюк поставити до збірника. Проте, як я вже
писав, вона не побажала. Як не побажала вмістити оновлені спогади Василя
Овсієнка, а списала з книжки десятирічної давності, на що він і зауважив  на презентації збірника, впорядкованого Ніною
Гнатюк. На те вона відповіла дослівно: «Я використала те, що було під руками».
Тепер же вона заявляє, як багато їй довелося їздити за свої кошти до Вінниці,
щоб зібрати матеріали для збірника. Але ж Василь Овсієнко живе не у Вінниці, а
в Києві. То чи важко їй було підняти слухавку і повідомити автора, що вона
використовує його матеріали у збірнику.

         Важко
сказати, якими мотивами користувалася пані Гнатюк, беручись за впорядкування
книги про Стуса.

         Насамкінець,
хочу навести шматочок цитати в останньому абзаці репліки Ніни Гнатюк. Бо
останній абзац, як і в поезії, так і в інших жанрах, є вершиною того, що хотів
сказати автор попередньо. Тобто, підсумовуючим. Ось ця цитата. «Прочитала я цю
публікацію в «Українській літературній газеті» і подумала: навіщо писати
неправду? Навіщо намагатися обрізати крила людині, яка прагне зробити щось
добре? А ще скажу: треба мати совість»…

         Та
не Ніні Гнатюк говорити про мою совість! Я, пухнучи з голоду в 47-му році, не вкрав
у колгоспі й клунка буряків чи кукурудзи. Це не на мою адресу. Це на адресу тих
радянських і пострадянських письменників, які украли в народу України по дві і
три квартири, які за народні гроші здійснювали турне по Європах, одержували
премії, звання, ордени і медалі. Ось кого треба закликати до совісті!

                                                                      
Дмитро Пічкур.

м.. Вінниця                                                        16 березня 2012 р.

 

         Р.S.  Редакція не може не опублікувати мою
відповідь на репліку Ніни Гнатюк. Адже я в своїх нотатках на полях книги жодним
словом  її не  образив. Натомість вона адресувала мені цілий
букет образ. І поки живий, я нікому не дозволю топтатися по моїй пам’яті. Бо дружба нашої четвірки – Василя Стуса, Вінцаса
Кузміцкаса, Миколи Сенчила і мене –  в
умовах суворого Уралу, відірваності від світу, від України була святою. Хай це
і звучить пафосно.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!