Робінзон з халеп’янського острова

 
 
Петро СОРОКА
 
Малі епічні жанри, за свідченням самих письменників, належать до найскладніших літературних форм, тому що в межах невеликого за обсягом твору треба вмістити так багато: глибину психологічної напруги, особливу концентрацію думки, новизну творчих прийомів, вияскравити ідею, виписати психологічно переконливі образи і т.д. Розтягувати завжди легше, ніж стискати (тому в нас так багато літературного сурогату), а справжнє ущільнення до вибуховості під силу тільки великим майстрам. Василь Трубай один з них. З-поміж інших, з якими він стоїть на рівні в сучасній українській літературі, це В.Портяк, Т.Прохасько, В.Мастєрова, Г.Пагутяк, Л.Пономаренко… Ряд високий і його навряд чи можна суттєво доповнити.
В.Трубай посутньо відрізняється від кожного з них, у нього власний, легко упізнаваний голос (чи стиль, якщо хочете), і про це варто поговорити трохи ширше. У його художньому світі добре і легко, і це незважаючи на те, що він, цей світ, далеко не ідеальний і не гармонійний. У ньому тісно переплітаються світле і темне, хаотичне і гармонійне, парадоксальне і пароксизмальне, типове і виїмкове,  фактичне і фантастичне, реальне та ірреальне, логічне і нонсенсне, поетичне і натуральне, християнське і язичницьке, тлінне і безсмертне… Але ми знаємо, що справжнє мистецтво, навіть якщо воно глибоко трагічне і безпросвітно-похмуре, завжди радісне в самому собі, тому до нього так тягнеться зболена і терта-перетерта цим світом душа.
Читати Василя Трубая без подивування неможливо.
На перший погляд, все у нього так просто і ясно, сцени виписані яскраво і переконливо, характери, що називається, вирізьблені, психологічні деталі точні, але разом з тим бачиш, що все далеко не просто і створити такий світ під силу тільки абсолютно обдарованому майстрові слова.  Те слово в нього дихає і пульсує. Легко і радісно відчувати цю пульсацію, гойдатися на глибоких водах її ритмів. Це дарує насолоду. Це невимовно. Як і пахощі, які воно розпросторює, як і акустика, яку створює, як і настрій, який неможливо забути – ні на землі, ні, гадаю, на небесах.
Він нікого не повторює, хоча в його світі можна знайти сліди Кафки і Мрожека, Йонеско і Фаулза, Стефаника і Пруста, Беккета і Винниченка, але й сам себе він ніколи не повторює. Один раз апробовані ходи, хоч би як важко вони йому не давалися, якої внутрішньої напруги не коштували, він покидає назавжди і більше ніколи до них не повертається – шукає нових художніх рішень і абсолютно незнаних шляхів. Тому кожне його оповідання чи повість кардинально інші, не схожі за тематикою і внутрішнім наповненням з попередніми. Воістину, справжній талант завжди невичерпний у своїй щедрості.
У В.Трубая гостре відчуття епохи, її специфіки, контрастів. Таку глибинну простоту і непрозиренну ясність я зустрів хіба що в Кнута Гамсуна та ще, може, у нашого М.Коцюбинського.  Він уникає описовості, такої характерної для літератури ХХ століття, але не скочується до штрих-пунктирного викладу, дотримується мудрої міри і тому в його творах відчувається те, що називається епічним подихом. Для мене ця проза – своєрідний місток з ХХ у ХХІ століття.
Письменник не цурається постмодерних вкраплень, але голий постмодерн йому чужий, він – реаліст, але вигадане, нонсенсне і алогічне у нього не тільки межують з реалістичним, а й легко вписуються в нього, зливаються і сприймаються як жива і навіть цілком закономірна амальгама.
В.Трубай тонко відчуває красу слова і роботі над ним приділяє особливу увагу.  Його рідкісна здатність показувати незглибиму красу української мови незмінно зачаровує читача. Маю певність, що він, як Григір Тютюнник, може тижнями і навіть місяцями шукати потрібне йому слово, те бездоганно точне і правильне означення, яке єдине спроможне засвітити весь контекст, а може стихійно, на одному подиху, за один, що називається, присіст написати все оповідання. Втім, я до кінця не втаємничений у такі тонкощі його творчої кухні й покладаюся тут виключно на свої читацькі відчуття.
Проза Василя Трубая належить до найцікавіших мистецьких з’яв нашого часу, тому давно назріла потреба говорити про нього в контексті не лише української, а й європейської літератури. Він легко витримує порівняння з такими великими і добре знаними у світі стилістами як Ернст Юнгер, Петер Надаш чи Мішель Уельбек. Естетично підготовлений читач це знає і підтвердить.
В.Трубай майстер добре акцентованої фрази, точного вислову, напрочуд поетичних описів і глибокої філософської думки. Магістр підтексту і надтексту. І разом з тим він залишається мало поцінованим автором. У нього немає великих багатотисячних тиражів, високих нагород і відзнак, про нього вельми рідко пишуть критики і літературознавці, він не потрапляє у розкручені літературні обойми. Все таке характерне для нашого спідленого часу і таке нелогічне, несправедливе. Що вдіяти? Літературне безчасся в Україні катастрофічно затягується. Хоча з іншого боку В.Трубая охоче друкують провідні літературно-мистецькі часописи, він потрапляє у престижні антології, вряди-годи його перекладають іншими мовами. Але головне: він не суєтиться, не педалює ситуацію, не працює ліктями, для нього неприйнятні всі оті піар-компанії і рекламні марш-кидки Україною, а трудиться зі стоїстичним спокоєм майстра. Він знає, що у його прози заповідається велике і довге життя, що він твердо вписаний у канон, в історію літератури, яка в усій своїй повноті й гармонійній ясності постане тільки з часом.
Своєрідна візитка В.Трубая – новела «Все просто». Це коротка оповідь про один день творчої людини, що поєднує споглядання і замилування красою світу з розумовою і фізичною працею. Щось є у цій новелі від японських майстрів, які працюють на випередженні думки, щось від еллінів, у яких горує переживання. Але це глибоко національна проза, україноцентрична за духом і світовідчуттям. Так написати може тільки той, хто щокою тулиться до серця своєї вітчизни.
І ще суто особистісний акцент.
Мало хто з письменників так схожий на свою прозу, як Василь, де все так просто і так непросто. Він завжди відкритий і одночасно герметичний, харизматичний і відсторонений, з ним легко і важко, він сповідує культ слова і демонструє повну недовіру до нього; він Одіссей, що мандрує уявними світами, і Робінзон, що тримається свого Халеп’янського острова, краб-самітник і буревісник-трубач, майстер-будівельник і майстер пера, землероб і колишній викладач вишу, апологет ясності й парадоксів друг…
 
 

№18 (180) 16 вересня 2016