Про супереки на літературній ниві

107

Отож гарно ми побалакали
з паном Кулиняком, і я вдячний йому за його думку, а свою думку я залишу тим
часом собі, бо справді, й час на вичерпну розмову ще не приспів, і з
документами про нашу літературу не все гаразд. Міг би, звичайно, згадати кілька
імен визначних українських літераторів, з якими я тоді був у згоді щодо друга
пана Кулиняка, але не хочу, аби на шпальтах шановного видання розпочалося оте
рідне «я казав і ти казала». Та й, зрештою, не кардинальне це питання для
вітчизняного письменства, бо на часі посперечатися слід на складнішу й
відповідальнішу тему: як узагалі ставитися до радянської доби в нашій
літературі. Звичайно, ми не будемо забувати й про «правила гри» за більшовиків,
коли на певні посади категорично не потрапляли люди, які не пройшли крізь сито
райкому, ЦК, КДБ. Розумію, що ситуації бували різні, але матриця лишалась
незмінною. Це тільки, приміром, хтось, хто вважає нас усіх за дурнів, може
писати, що редактором такого ідеологічного часопису, як «Всесвіт», можна було
стати принагідно й цілком випадково або що до всесоюзної столиці на провідні
літера­турно-ідеологічні посади цілком зненацька призначалися святі та
непорочні.

У нас наразі поширено кілька позицій: спробувати пояснити, чому десятки
найобдарованіших авторів стали лакузами влади (може частина й справді
співробітничала з караючими і не караючими органами, або давався взнаки
непогамовний кар’єризм), чому доробок багатьох найсвідоміших борців за Україну
ніколи й ніким не оцінюється з позицій літературної естетики, а лише з огляду
на громадянську значущість творів для свого часу, чому досі літературознавці й
критики не цікавляться текстологією публікацій, що може подати твори в якомусь
іншому світлі. Чому – на відміну від світової літератури – ми не пишемо про
таку згубу, як алкоголізм і наркоманія, що справили разючий вплив на творчість
багатьох, навіть найбільш лявреатних і дружніх нам поетів і прозаїків? До речі,
КДБ низку з них ловило саме на цей гачок. Чому для ще притомних друзів, які
грамузляли більшовицьку графоманію, ми застосовуємо одну методу, а на покійних
клясиків вергаємо громовиці? Чому оспівування звитяг Сталіна – це добре, а
стосунки з його ворогами – це погано? Чому в цій справі не подивитися,
наприклад, на досвід німців у справі Караяна чи Штравса або американців у
справі Павнда? Чому досі не опубліковані архіви СПУ, зокрема парторганізації
СПУ, до якої належали й усі нинішні поступовці. Ось про це, пане Кулиняк, нам
либонь цікавіше було б побалакати на нашій призьбі.

Щиро кажучи, я досі собі на ці питання не відповів, але полемічні виступи
низки літераторів і літературознавців (напр., Наєнка, Околітенко, Штоня,
Карасьова та ін.) не дозволяють не порушити проблему. Тут ми не перебудемося ні
особистими чварами, ні сумнівними бувальщинами про письменницькі шинки… Хоча,
знову ж таки, з друзями буде важко. Але й без друзів не обійтися.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!