Костянтин
Мордатенко. Шум великої води. Поезії. Тернопіль, Видавець Сорока Г.І., 2009, 39
с.
Мордатенко друкується часто, але ще й
передостання його, серпнева, книжка «Кров з-під криги» була рясно позначена
учнівством. Дяка Богові, він вчиться на чудових взірцях першої третини й
шістдесятих-сімдесятих років минулого віку. В поезії тоді ще цінувалися не
набір патріотичних теревенів, а пристрасть, українська неповторність образного
ладу й музика. Це те, що вічно у нас протистояло контркультурі, субкультурі й
дешевому епатажу.
І ось із початком минулорічної поетичної
осені в Мордатенка з’явилася збірочка, до якої вже хочеться повертатися, бо в
ній і молодеча наснага, і біль, і доволі зрілі думки, як от:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ржавіє
навіть час, коли стоїть…
Недосвітом
зайшов
у
травень – грудень…
А
дощ у спеку, наче «Заповіт»,
Заграв,
і трави підвелись,
мов
люди…
(с. 28, В електричний вік)
Я не хочу сказати, що всі вірші в збірці
на цьому рівні, але вже й цей катрен виправдовує всю збірку. А ще ж є й ці
рядки у вірші «Матвію Терентійовичу Симонову» (с.4):
Смаленого
дуба плете:
світ
– мені, я – йому…
Не
здякуюсь,
бо
хочеться так вгрішиться…
Хліб-сіль
на столі,
а
в серці намул.
Добро
всохло,
немов
смоківниця…
Між іншим, в шістдесяті роки, коли по
руках пішов Номис ще в старому виданні, то теж повні пригорщі поети вихлюпували
в свої вірші давні фразеологізми, прислів’я й приповідки.
А ось водночас наслідування і
Вінграновського, і Тичини:
Блакить
липнева на вогні
Насонцелася
біло…
Скипівся
день… Проллялась ніч,
Неначе
кава збігла…
(с. 35, Колообіг)
Або ось це відлуння:
…це
Вінграновський жолуді приніс,
що
між рядками висіяні болем…
Дзвінкий
у небі випростався ліс.
Розправив
весла на човні,
як
брови…
(с. 37, Про непотріб поезії)
Отже, конозить сподіватися, що з
відмиранням постмодернізму в українську поезію повернеться широке молодече
дихання і що поезія знову, як і півстоліття тому, знову стане потрібна
українській громаді.