Потрібне уточнення…

Мова про статтю завідувачки
кафедри історії української літератури і шевченкознавства КНУ імені Тараса
Шевченка О. Сліпушко («УЛГ», 2014, № 8; «СіЧ», 2014, № 9). Розповідається в ній
про 15-річчя відкриття  «Кафедри історії
української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка».  Насправді кафедра української літератури в
цьому університеті відкрита ще в 1918 році, а 15 років тому відбулася лише
реорганізація її.

Ніяких
заслуг у тому не можуть приписати собі ні сучасні члени кафедри, ні керівництво
Інституту філології, бо більшість їх під час тієї реорганізації були
категорично проти такої акції.

Аби
домогтися реорганізації «старої» кафедри історії української літератури, мені
знадобилося щонайменше три роки. Протестував проти цього насамперед завідувач
її П. Кононенко. З ним були заодно всі тодішні члени кафедри (професор Г.
Семенюк, професор Л. Дем’янівська й ін.). Аргумент у них був «залізний»:
розчиниться, мовляв, сама спеціальність з літератури. Аж поки не зайняв
принципову позицію щодо цього тодішній ректор університету В. Скопенко. Він,
правда, перепитав: «А з ким же ти на тій реорганізованій кафедрі будеш
працювати, якщо всі проти неї?» Я сказав: «Не всі… Не заперечує (хоча й мовчки)
професор Л. Задорожна, яка й буде першим її завідувачем; підтримує
реорганізацію професор В. Яременко і деякі доценти». «Про Яременка знаю, –
сказав потім В. Скопенко. – Він до мене з цим питанням заходив, але я говорив,
що треба чітко викласти свою позицію завідувачеві кафедрою П. Кононенку».
«Викладення позиції» П. Кононенку, проте, нічого не дало; як був, так і
залишався проти вкрай потрібної реорганізації ще близько року. І тоді ректор
зважився волею своїх повноважень підписати наказ про поділ існуючої тоді
літературної кафедри на два підрозділи: «Кафедра історії української літератури
і шевченкознавства» та «Кафедра української літератури ХХ століття» (пізніше
перейменована на «Кафедру новітньої української літератури»). Переконав я його
в цьому, мабуть, тим, що таку ідею підтримує академічне Відділення мови,
літератури і мистецтвознавства, очолюване академіком-секретарем Іваном
Михайловичем Дзюбою. Думка академії для ректора завжди була авторитетною, а
крім того, протягом 90-тих років він, як і всі українські  чиновники 90-х років, трохи побоювався щось
заперечувати проти тодішньої (хоча й формальної) українізації гуманітарної
сфери життя. А надто, коли йшлося про Шевченка як центральну постать
українства. На відкриття реорганізованої кафедри ректор В. Скопенко, проте, не
прийшов, зіславшись чи на прийом громадян, чи на терміновість якоїсь наради; П.
Кононенку і професорам Г. Семенюку та Л. Дем’янівській  «не дозволила» прийти на відкриття їхня
«принциповість»: така реорганізація, вважали вони, руйнує літературну
спеціальність. Не допомогла й «приманка»: можливість  потрапити в кадр телестудії «Інтер».
Телестудія тоді прийшла, наступного дня в її новинах сюжет про університетське
шевченкознавство прозвучав дуже професійно (готував її тележурналіст Зорін) і
кафедра запрацювала. Одним із головних 
досягнень її можна вважати широке залучення студентів до вивчення
творчості Шевченка та щорічну шевченківську конференцію з публікацією її
матеріалів окремим збірником «Шевченкознавчі студії»; досі таке видання практикувалося
лише один раз на п’ять років…

У статті  О.
Сліпушко наводиться ще перелік різних видань та дисертацій, які з’явилися з
іменами членів кафедри сучасної назви. З того переліку читач навряд чи
дізнається, що ж нового внесли вони за 15 років у дослідження і самої історії
української літератури, і творчості (як сказано в публікації) «національного
генія». Чому – зрозуміло: новизни там небагато. Особливо, коли йдеться про
інтегрованість Шевченкового слова в міжнародний (світовий) контекст, на чому
дуже палко акцентується в останній частині 
публікацій О. Сліпушко. Справді, Міжнародний шевченківський  форум на базі університету у березні  ц. р. відбувався; так само правда, що брало
участь у Форумі керівництво Інституту філології як базового в університетських
питаннях з літератури,  але що саме
нового було сказано ними саме тоді – не висвітлено. Може, члени кафедри та те
керівництво щось доклали до видання колективної монографії «Шевченкознавство в
сучасному світі» (в публікації «СіЧі» вона лише названа), яку  дбайливо видано у «Видавничому центрі
“Київський університет”?». Коб не часом… Чотирнадцять глав і передмову та
післямову в цьому виданні (27 друк. арк.!) створили  співробітники кількох інших кафедр –  слов’янських, західних, східних, російської
та інших зарубіжних літератур. Відповідальні редактори – завідувачі кафедр
зарубіжних літератур Л. Коломієць та І. Бондаренко.

Так
само – щодо продовження Міжнародного шевченківського форуму, яке після березня
перебазувалося у квітні  2014 р. на
цілий  тиждень до батьківщини Шевченка
(Черкаси, Чигирин, Суботів, Моринці, Шевченкове, Вільшана, Канів).

Жоден із членів «шевченківської» кафедри та Інституту
філології там не був і навряд чи міг би бути: це ж треба було «знятися з якоря»
та ще й щось там путнього сказати людям. Уявімо собі, що на форумі почав
звучати  згаданий перелік різних
заголовків та вчених звань. Та  не
витримав би, думаю, навіть найбільш терпеливий слухач парубоцьких теревенів
Омелько Кайдаш (з відомої «Сім’ї…» Шевченкового земляка Нечуя-Левицького)! Він,
як знаємо, на ті парубоцькі теревені зреагував дуже круто: «Чи то можна в таку
п’ятницю паскудить язики?». Для не дуже спостережливих нагадаю: 12-те вересня,
коли вийшла УЛГ з публікацією О. Сліпушко, припало якраз на п’ятницю, а в
журнал «СіЧ» рукопис її  принесено
напередодні п’ятниці, у четвер 7 серпня…

Є
в статті О. Сліпушко й ряд інших неточностей. Від, скажімо, твердження, що
серед працівників колишньої кафедри української літератури були русисти й
літературні теоретики В. Перетц і С. Маслов (заслуга їх перед університетом
зовсім в іншому!), до голослівного проголошення тези директора Інституту
філології Г. Семенюка, ніби сьогоднішня «ідея Інституту… як і всього вишу,  визначається ідеєю Тараса Шевченка». Що
мається на увазі в цій загальниковій фразі?

Я
дуже шаную в принципі тиражну «Українську літературну газету» і не дуже
тиражний журнал «Слово і Час». Також шаную Київський університет, який в одному
з міжнародних рейтингів в останні три роки піднявся з 500-го на 421-ше місце.

Це загалом добре
місце, якщо врахувати, що університетів у світі понад три тисячі. Його (це
місце) треба підтримувати кожним науковим кроком і кожним словом у кожній
публікації. Бо це підтримка і університету, і Шевченка, і філології, і України.