Помер поет

214

Помер поет. Невідомо, коли і як помер.
Геніальний поет, самобутній поет і майже усіма забутий поет. Саме він писав:

Я
помру,

Ти
помреш,

Ми
помремо,

Вони
помруть.

Вони не померли. Вони ще живуть. Живуть
ті, які його все творче життя переслідували. Вони тепер дають люб’язно інтерв’ю
і, посміхаючись, кажуть:  «Така була
система. Потрібно було виживати і нам». Тоді про поета вони не турбувалися.
Навіть не намагалися потурбуватися. Вони тепер після смерті поета…Гарного
поета… Самобутнього поета… Неповторного 
поета…Вони  дають інтерв’ю, а ті,
яких переслідували, люб’язно їм дякують за ці інтерв’ю. А після цих люб’язних
подяк добровільно сідають за стіл і з власної волі, без насилування пишуть  свої есе. Пишуть, щоб і після смерті ще
потоптатися по Поету. При житті мало топталися. Пишуть, стаючи в один ряд з
тими, котрі катували. З тими, котрі сьогодні поміняли лейте­нантсько-капітанські
погони на генеральські, мають державні пільги, їздять переможно в авто, знову
картають поета і не визнають УПА. Добивають поета. Уже мертвого. Уже
беззахисного. Уже того, який не зможе сказати:

– Я прошу запросити адвоката.

Адвоката Микола Холодний уже запросити не
може. Його адвокатом сьогодні виступлю я. І перед тим, як перейти до пояснень
(хоча б на сторінках газети), хочу автора розлогої статті, яку Іван Малюта
надрукував у «Літературній українській газеті» (аж у кількох номерах),
запитати: а чому про Миколу Холодного? Чому про нині покійного? Адже є ще живі.
Такі самі живі, як колись був Микола Холодний. Вони так само пили чай у КеДеБе
і їли булочку з маслом, коли за Хрущова нібито хліба не було, і спокійно писали
заяви і каялися. Дякували і каялися. Перед тими ж капітанами, які нині стали
генералами. А ті, котрі каялися, тепер стали літературними метрами, докторами
наук, членами-корес­пондентами, академіками. Якщо вже виникла така нагальна
потреба писати, щоб  поставити перед
майбутнім українським поколінням принцип: помри, а не здавайся. Як не здавалися
Василь Стус, Іван Світличний, Валерій Марченко і їм нема числа, то треба в
такому випадку писати про живих. Хай вони захищаються, поки у них є ще така
можливість. Хай їм стане соромно. Мертві ж сорому не мають. І мертві себе
захистити не можуть.

 І
про покійного Миколу Холодного пише Іван Малюта. Той милий, гарний студент,
якого вигнали чи то з інституту, чи то з роботи в Одесі, тільки за вірш Бориса
Олійника, за його рядки:

Заходь
у двері,

в
вікнах вже були…

Вигнали за рядки, які вирізала цензура, і
вірш пішов «самвидавом» від Карпат до Одеси, від Чернігова до Донецька. І я
тоді Івану Малюті підшуковував роботу. А Іван Малюта  і мені розповідав про свої зустрічі з КеДеБе.
Не зламався. Мабуть, не така вже й вина велика була, щоб ламатися. Але зламався
Поет. Поет Микола Холодний. Та й він не зламався – його зламали. Та хіба тільки
його? Хіба тільки він один загинув за загадкових обставин. І добре, що хоч тіло
Миколи знайшли під снігом і поховали, а не просто закопали там, де знайшли.

І цього поета, самобутнього поета,
неповторного поета, якого потрібно вивчати у школах, нині  треба так гудити, а не осуджувати систему, і
не подати матеріал хоча б під кутом зору, що ми, українці, ще й досі не
засвоїли істини: про мертвих або добре, або нічого?

Чому б усім нам, коли знову ходить привид
не тільки за Миколою Холодним нашими українськими вулицями і майданами, не
написати про те, як комуністична система свідомо ламала і спотворювала наші
таланти? Особливо найсвітліші наші таланти. Нищила їх, і часто фізично. А
потім  оте, уже спотворене і принижене
ними,  ще й обвинувачувалося і
огиджувалося.

Сьогодні, за цих жорстоких обставин, коли
Україна щезає з-під наших ніг і мапи світу, хіба нам треба так чорно писати чи
говорити про мертвих?! Хіба нині потрібно займатися імпресіями і медитаціями,
витираючи чоботи об тіла, на яких уже сніжинки не тануть?! Нам потрібно брати
за основу не слова іншомовного походження і не милуватися, стоячи перед
дзеркалом, собою та завченими словами зі словника  з латиною, а зайняти громадянську позицію і
брати за основу світло. Світло душі, подароване Всевишнім. Не сіяти зневіри в
наші таланти,  не принижувати їх, а
писати про життєствердне, про велике, оберігаючи таланти і забезпечуючи  цим самим 
і їхнє, і наше спільне світле майбуття, за яке  треба згуртовано і однодумно ще довго і довго
боротися.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!