Лілія МАКСИМЕНКО
Кому болить нинішня ситуація в НСПУ, той, мабуть, зауважив дві мої торішні публікації в «Літературній Україні» – «Любить не любить, або Про що мовчить Григір Тютюнник» (№ 9 червня 2016 р.) та «Коли можна визнавати, що то Божа роса?» (№ ). Готувала ті публікації чи не півроку, далися вони мені важко. За свій більш як тридцятирічний стаж у журналістиці переживала такі емоції вдруге. Вперше було коли ще студенткою університету потрапила в заклад, де утримували розумово неповноцінних дітей. Ото ходила між дебілів, імбецилів та ідіотів (медичний термін, нічого особистого) й розуміла, що я далеко не Леонід Андрєєв. Тепер же «Життя Василя Фівейського» чогось пригадалося мені й коли я відстежувала розумово несправні вчинки декого з керівництва НСПУ. Повірте, дорого дала б, щоб отими давніми двома публікаціями й обмежитися. Але, як відомо, деякі хвороби лікуються лише хірургічним шляхом.
Отож, відсилаючи читачів до вищезазначених публікацій, я не повторюватимусь, хіба що побіжно нагадаю події майже півторарічної давнини, використовуючи те, що на шпальтах «Літературної України» не озвучувала.
Недарма в народі кажуть, що як Новий рік зустрінеш… То правда, з однією лишень поправкою – йдеться про Новий рік за китайським календарем. І нема на те ради, бо вдумайтесь. Спочатку Св. Миколая, далі День рівнодення, байдуже РУНвірівець ви чи ні, а привід є, католицьке Різдво, «новий Новий рік», знову Різдво – православне, старий Новий рік (Маланки й Василя), Водохреща. І коли вже ані здоров’я, ані грошей нема, тут і приходить він – Новий рік за китайським календарем.
За традицією Будинок на Банковій, 2 на зимові свята зачиняється, а всі працівники НСПУ йдуть в неоплачувану відпустку. Мета – зекономити трохи грошей зі скромного спілчанського бюджету. Як відомо, торік у свої права вступила мавпа й трапилося те акурат того дня, як гостинно відчинилися двері для всіх бажаючих на Банковій, 2. Спраглі спілкування письменники ходили коридорами, віталися й обнімалися. Наче все як завжди. Але й не так. Ось пробіг повз мене з обличчям як трава з-під снігу один із секретарів, якого на тоді вважала приятелем, і на моє стурбоване: «Що трапилося?», роздратовано кинув: «Я їм сказав, хлопці, тільки не змовляймося…». Спробувала дізнатися, що ж відбувається, хтось не знав, а декотрі чули, що щось має відбутися на Секретаріаті, який на сьогодні заплановано.
Після закінчення того горезвісного Секретаріату 11 лютого минулого року учасники виходили спітнілими й дехто одразу кидався до рукомийника – вмитися. Якби ще й із душі леп так легко можна було змити, як з обличчя…
Загальновідомо, коли люди хочуть домовитися, то залишають супернику можливість гідно виплутатися із ситуації. Призвідники конфлікту домовлятися не збиралися. На тому засіданні Михайлу Сидоржевському лишили усього два шляхи. Визнати, що він або повний дурень – або ж брехун і знову ж таки… дурень. Бо заявили, що особисто до голови НСПУ вони претензій не мають, а от бухгалтера треба звільнити й то негайно. Гадаю, не лише я вирішила, що озвучений закид бухгалтеру – затримка платні – був лише приводом, втемну використавши штатних працівників, розв’язати війну проти голови НСПУ під керівництвом вправного ляльковода, ім’я якого широкій публіці не повідомили.
Треба сказати, що Михайло Сидоржевський удар і зраду колег, яких вважав своїми друзями, витримав із гідністю. І вчинив розумно, надрукувавши стенограму «переломного» Секретаріату на шпальтах «Літературної України». Змовники спочатку отетеріли, але вже за деякий час розпочали широкомасштабну кампанію шельмування Спілки й її очільника. По тому була я на багатьох зборах на Банковій, 2, відвідувала й напівпідпільні збіговиська поза межами Будинку письменників, на які пробували залучити журналістів, щоб навішати на вуха їм брудної локшини. Гай-гай, як же мені прагнеться ланцюжок за ланцюжком розкрутити власне журналістське розслідування заколоту дурнів, щоб і читач дійшов того ж висновку, що і я за півтора року. Переконана, що якби негідникам та до голови трохи більше розуму й уміння вправніше інтригувати, то Спілка вже давно сконала б. На наше щастя, ті, хто прагне смерті НСПУ, й ті, хто реанімує таку потрібну всім громадську організацію – в різних вагових категоріях.
І ось на сайті «Літакцент» черговий викид смороду від Вані Коломійця, в миру Вано Крюгера. Скажу одразу, «страшно аж жах», звісно не від накопичення дурниць і не від публікацій ксерокопій псевдодокументів, з тим врешті-решт хай спеціалісти розбираються. Страшно, що на порушення всіх канонів журналістики перед публікацією працівники сайту не звернулися за коментарем до тих, кого шельмують. Мало того, відмовили голові НСПУ в проханні надрукувати відповідь на пасквіль отого Крюгера. Іншого пояснення, що керівництво «Літакценту» поставило проплачений і свідомо неправдивий матеріал, я не знаходжу. То куди ми йдемо? І де дотримання елементарних правил журналістики? Вам не страшно?
Михайло Сидоржевський ставить відкинуту «Літакцентом» статтю на власній сторінці у «Фейсбуці». І все в тексті докладно й аргументовано. Та викликає в мене спротив назва цієї розлогої статті: «Спілку письменників втягнули в болото, яке смердить нечистотами». І тут я з вами, Михайле Олексійовичу, не погоджуюся. Ніхто мене й друзів моїх, а їх чимало в мене серед письменників, в болото, попри намагання, не втягне.
Але ж смердить – заперечите ви. Й тут ви маєте рацію.
Не знаю, як кого, але мене дивували й дивують оті безсоромні заяви з усіх можливих трибун, що «в НСПУ тільки два менеджери працюють (тепер – лишився один, інша прагне повернутися) – Володимир Даниленко й Леся Мудрак.
Щодо «праці» першого, то вже й книгу детективну можна писати. Навіть у Вікіпедії, серед іншого, написано: «створив театр вуличної сатири. Артистів затримувала міліція, душили джипами бандити, звинувачували в пограбуваннях банків». Погодьтеся, пограбування банків, коли сам «артист» на тому наголошує, заслуговує на окрему розмову. Але я при тому не була, то й не зупинятимуся, писатиму лишень про те, чому сама була свідком.
З Лесею Мудрак я познайомилася під час еротичних читань на могилі Олеся Ульяненка. Й була тими читаннями неприємно заскочена. Пізніше довелося багато спілкуватися й навіть (не за моєю ініціативою) обніматися з цією письменницею. Отож, думку свою про неї сформувала. Й тепер вважаю, що до імпульсивності, екзальтованості та ерудованості Лесі Мудрак та ще б додати бодай трохи здорового глузду.
Читаю ото днями пост у все тому ж фейсбуці шанованої мною Любові Василівни Голоти з позначкою «Присвячується Лесі Мудрак». Прочитавши, аж злякалася, подумала, що щось із Лесею Вікторівною сталося. А воно ні. Все те ж і про те саме. Не стану тут наводити в цілому правильний і спрямований на захист Спілки пост Любові Василівни, Але на одному з абзаців не можу не зупинитися: «найприкріше, що почалися ритуальні жертвоприношення. І першою на багаття штовхнули молоду і красиву жінку, поетесу, яку люблять слухати і на яку люблять дивитися, яка справді вміє бути менеджером і креативницею, здатна зібрати зал і знайти спонсорів під якусь задумку, і не лише для себе. Звичайно ж, її спробували рекрутувати до однієї з груп. І, здається, вона схилялася туди, де більше молоді. Власне, вона й працювала з молодими.
Але те, що почалося й триває нині, викликає огиду. Бо не можна переслідувати людину за те, що вона комусь там не захотіла служити. Бо Спілка – не армія, в ній мають бути люди талановиті, не слухняні. Знаючи вразливу натуру поетеси, її виховують на сторінках літературних газет і підозрюють у непростимих гріхах. Її звинувачують і відлучають.
І чим голосніше (дарма!) вона «квилить-промовляє» наче Ярославна, що хоче працювати для загального добра, тим суворіше начальники спілчанські промовляють: «ніззя! не достойна!».
То в мене запитання до Любові Голоти не лише як до талановитої письменниці, а й як до керівника колективу. Що ви зробили б, Любове Василівно, якби ваш працівник, не оформивши відрядження, прогуляв кілька днів? Знаючи вас уже не перший рік, впевнена – звільнили б, попри зовнішню привабливість і вміння добре говорити. А якби ще й цей працівник від вашого імені та прикриваючись авторитетом газети, в яку ви вкладаєте душу, виступив би впоперек із вашими політичними переконаннями, поїхавши в Білорусь на зустріч, організовану російським ФСБ?..
А що зробив Михайло Сидоржевський? Ну, розібрали вчинок Лесі Мудрак на Секретаріаті, покартали трохи й… лишили на роботі. Щоправда, при цьому «створили нестерпні умови роботи». Як розповідала сама Леся, «коли раніше можна було будь-коли зайти до голови Спілки й особисто вирішити всі питання, то тепер тільки через секретаря потрібно передавати офіційний документ». Справді, погодьтеся, нестерпно! Аж настільки, що Леся Вікторівна звільнилася за власним бажанням. А потім «почала квилити», що хоче повернутися. При цьому не припиняючи виступати проти Спілки та нинішнього керівництва. Якби почала викладати тут перелік усіх тих спроб (а кожну з них я ретельно перевіряла) завалити Спілку з боку цієї славної письменниці, то матеріал вийшов би вдвічі більший, аніж нині. Тож розповім про все те в майбутньому колись – за кавою бажаючим, на шпальтах якоїсь із газет чи в книзі, яку пишу, а як доведеться, то й у суді. Бо тими судами Спілку таки добивають.
Цьогоріч ще за два місяці до Нового року за китайським стилем, дзьобнув півень, вже й засмажений, в причинне місце Володимира Даниленка. Розродився Володимир Григорович смішною позовною заявою до суду, в якій звинувачує нинішнього очільника НСПУ, що той «повністю взяв керування в свої руки», та просить поновити себе, коханого, в складі Секретаріату, засідання якого він уперто, попри запрошення, ігнорував.
От поясніть мені, товариство, чому я (хоча й не член Секретаріату) вперто по наводці заколотників, котрі всім нашіптують про зловживання, висиджую понад чотири години на Секретаріаті, на якому вирішуються майнові питання Спілки, зокрема й по Одесі. А тих, хто наче найбільше зацікавлений і яким належить за Статутом бути, на отому засіданні нема? Як і інших катма, хто отримує за свої прямі посадові обов’язки платню?
Тож і далі терпітимемо, що «капелюх Даниленка утаємничено натякає на особливі зв’язки із ВР, з Наємом, із сусідами по Банковій, де «дуже не люблять письменників», бо не Даниленко їм голова» (цитата з шанованої мною Любові Голоти)…
Зрозуміло, що інтелігентність включає в себе й толерантність. Порядна людина здатна пожаліти й допомогти. Мабуть, кожен із нас хоча б раз у житті та давав якусь копієчку безхатченку. Я, наприклад, щотижня гривню-дві з своєї невеличкої зарплатні комусь із нещасних вділяю. Але чи багато знайдеться тих, хто пустить безхатченка до власної хати? Запропонує помитись у ванній, підозрюючи, що нечупара родину заразить? А як не захоче бомж митися, то лишить його й так пожити?
Михайле Олексійовичу, всі знають, що сміття з хати треба викидати, а коли лишень перекладати його з кутка в куток, воно однак смердітиме. То чиніть, як господар. На нині виключення зі Спілки чи з її керівних органів не є питанням життя чи смерті для тих, хто Спілку зневажає, й не прирівнюється, як колись, до виключення з лав КПРС. Це навіть не питання кар’єри чи творчої самореалізації.
Що сталося, коли пішла Леся Мудрак з роботи? Та нічого поганого – Леся Вікторівна живе, сподіваюся, що щось пише, бо до свого «Текстилю» дев’ять років, зізнавалася, нічого не писала, й продовжує зачаровувати залицяльників. Можливо, погіршилося становище української літератури? Небо впало? Чи хоча б завалилася стеля в молільні Сімхи Лібермана, де тепер міститься офіс Київської організації НСПУ, яку очолює Володимир Даниленко? Та ні. Життя літературне навпаки пожвавилося.
То дозволю собі й читачам ковток свіжого повітря – одразу зазначу, що пишу далеко не про все, а лише про події, в яких сама брала участь. Вдало стартував «Творчий ковчег», яким опікується Богдана Гайворонська. І повірте мені, досі такого проекту з настільки продуманою концепцією ще не було. А який я, за активної участі моїх друзів-письменників, влаштувала арт-фестиваль «Дві генерації» на базі Ірпеня! Це було щось дивовижне. Тим, хто вишукує лишень негатив, скажу, що три дні проживання й харчування в Ірпені батьки десяти юних літераторів оплатили за існуючими розцінками. А хто порахує, яких грошей вартує час сімнадцятих відомих письменників, котрі відгукнулися на моє прохання й приїхали до Ірпеня? Скажу одразу, що планувалося запросити письменників різних поколінь, отож зверталася й до «молодих, успішних та спілчанським життям незадоволених» і почула: «а скільки мені заплатять?». Не піднімав питання грошей ані голова Спілки, який активно спілкувався з дітьми майже годину, ані перший заступник його та секретар по роботі з молодими, котрі витратили на дітей по кілька годин, ані інші. Таксі з Києва довелося взяти Наталці Дзюбенко-Мейс, бо мала того місяця по дві-три зустрічі щодня в бібліотеках та школах – її просвітницька діяльність щодо питань геноциду українського народу заслуговує окремого пошанівку. З Бучі приїхав велосипедом Володимир Коскін і кілька годин водив нас намоленими стежками Ірпеня, розповідав не про себе, хоча й письменник знаний – про класиків. Діти мої лишень дивувалися, чому на кожному дереві тут не висить табличка та натовпів туристів не видно. А мені згадувався вислів А. Райкіна про те, що до ноги балерини та турбіну прив’язати б, то електрику безплатну мали б. Ото, думалося, якби енергію нинішніх політично-літературних балерунів та на користь громаді – можливо, на волонтерських засадах й ліс розчистили б, і знайшлися б кошти, щоб встановити врешті-решт опалювального котла, якого придбали для одного з корпусів. Забуяло б життя, то й кошти знайшлися б.
Разом із Аллою Дибою смажили ми з дітьми на вогнищі картоплю й ковбаски. А вона читала власні вірші, розповідала про письменників Приірпіння, а ще цікаві факти з життя Лесі Українки, в музеї якої пропрацювала багато років. Отоді й народився проект «Слідами Лесі Українки», мета якого показати, що маємо літературу європейського рівня. А потім діти запропонували знімати фільми й випускати альманахи не лише про Лесю Українку, а й про інших письменників. Зокрема, й про тих, хто ще слави не має, а заслуговує на неї – в рамках проекту «Відкриваємо світові Україну».
Без сумніву, нині набагато більше хорошого в Спілці, аніж негативу, який розповсюджується. Погляньте хоча б, які вечори (зали переповнені) влаштовує для письменників Ніна Шаварська! Робота Марії Морозенко, котра нещодавно очолила секцію дитячої літератури, особисто в мене викликає захват. Школи, бібліотеки, під час канікул табори – туди вона влаштовує письменницькі десанти, встигає й до військових госпіталів не лише з книгами, а й із домашньою їжею для наших покалічених дітей. Активно діє «Театр біля мікрофону», яким опікується Антонія Цвід. Серед письменників мало знайдеться таких, хто запідозрив би в симпатіях до нинішніх очільників НСПУ Михайла Шевченка. Але при цьому саме Михайло Васильович ініціював проведення серії вечорів «Так ніхто не кохав». Зазначив поет, що під час війни як ніколи треба більше любові – гарно стартував проект й, що прикметно, отримав режим сприяння у Спілці. Нині, вважаю, двері на Банковій, 2 відкриті для всіх талановитих людей зі здоровими ініціативами.
І нарешті про дражливе для багатьох на нині питання – про квоту на з’їзд письменників один від тридцяти. А ви серйозно вважаєте, що з’їзд нині на часі? Звісно, те владне розпорядження про перереєстрацію усіх творчих спілок возом не об’їдеш. Навіть коли не хочеш, то мусиш отой з’їзд збирати. А коли й навіть за ухваленою квотою, то треба проплатити проїзд, харчування й проживання сотні людей. Раціонально викидати ті кошти під час війни й загального зубожіння? Якщо вже й справді така критична ситуація в творчій організації, яка покликана об’єднувати однодумців, то хто заважає еліті нації приїхати на з’їзд власним коштом? Люди, коли було перепоховання Т. Шевченка, волами добиралися, щоб узяти участь у події, котра духовно підтримувала Україну. Кожному, хто бачить не лише себе в літературі, а й уболіває за неї й Україну, варто продати всього-на-всього три-чотири своїх книжки й купити квитка. Не дадуть виступити? Ви в це справді вірите? Та якщо гурт вирішить, що варто-таки й повинен, то що там того батька побити?
№6 (194) 24 березня 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал