Кілька печальних рефлексій

Ярославові Павлюку нині виповнилося б 60. Талановитому прозаїку, особистості колоритній, самодостатній
…Не раз розповідав мені про те, як відкладав, здавалося б, досконалий літературний текст, щоб „дочекатися” точнішого художнього образу, який, десь витаючи, поки що не спокусився на саме цю запропоновану „територію”. І насправді за якийсь час „з’являлося” те, на що чекав. Так трапилося і з зачином роману „Нічний імператор”. Образ патріархальної України, власне, не визначався самоціллю; просто змалюванням приємної заспокійливо-ностальгійної картини. А був певним, я б сказав, поетичним уведенням в історичну авторську епоху. Навіть – закликанням невловимого часу „ікс”, що мав би стати спільним для нас усіх – українців, об’єднати навіки: історично, політично, естетично та – в багатьох інших іпостасях……Його одверте небажання гасати редакціями періодичних видань, аби зайвий раз дати розлоге глибокодумне інтерв’ю чи прилаштувати «незалежну» рецензію про свою книжку, нерідко дивувало багатьох. Бо, як же, написавши твір, треба було б його ще й видати; та й, дещо спрощено кажучи, продати. А тут брендовість імені письменника – аж ніяк не зайва! Радше, – конче необхідна для успішного просування книги на ринку. Вжив щойно оте „ринок” й одразу ж подумалося, що до письменника Ярослава Павлюка його трудно допасувати. Не те щоб він цілком не приймав новітніх маркетингових технологій, не відав про моделі жорсткої ринкової конкуренції… Він просто був собі чистим письмаком, день до дня чаклуючи над словом. Отримував задоволення від мозольної роботи літературного професіонала. Щоденної, послідовної й негомінкої. Тої, що віддзеркалювала його природу й виповнювала життя особливим змістом.
Мені видається, у спосіб „вистоювання слова” Ярослав відшукував якийсь творчо-енергетичний канал, що спрямував би його творчість далі – вже річищем потужної самоплинної романної ріки… Як ключ! Золотий ключ!
…А ще, у Ярославові ховалася незбагненна глибинна туга; крайня потреба покаяння. Можливо, – це чисто екзистенційно-християнське відчуття вини не лише своєї, але й за содіяне  іншими. Він натужно рухався путівцями важких внутрішніх переживань. Траплялося, – на межі можливого. Напевне, подеколи докоряючи собі безперестанно, як і його головний герой з роману „Сад п’яних вишень”. Це зовсім непереливки призвичаїти себе до себе: себе колишнього і теперішнього до себе іншого. Не галасуючи про страчені ідеали, не гамселячи себе в груди обіцянками на майбутнє, не киваючи на когось… Повертатися у „вишень п’яних сад”.
І ще – творити себе, як „Фільмар” (рання повість Ярослава Павлюка): і за сценариста, і за режисера, і за героя; та за десятки людей, яким конче потрібно долучитися до цього живого дійства.
…Так він витворював себе у своїй іншості. І мав з цього неабияку насолоду. Як і його читальник.
Зараз, коли Ярослав Павлюк так поквапливо пішов у засвіти, таємниця його іншості залишається поміж нас: колег-письменників, критиків, читачів… Вона ще більш виразно засвітилася в його творах. Таємниця, що її розгадуватимемо завше.
…А книжки його конче слід перевидати.
 
м. Львів