«Українська літературна газета» (16.09.2016) опублікувала загалом цікавий роздум Я.Ороса «Моделювання щирості», в якому посеред міркувань про «моделювання української щирості» нашим класиком І.Нечуєм-Левицьким уміщено й такий пасаж: «Не забуваймо й дотепну «міщанську комедію» І.Нечуя-Левицького «На Кожум’яках», що її стиряв, себто вкрав і подав як своє Михайло Старицький, і тепер ми захоплюємося – «За двома зайцями».
Отже, «стиряв, себто вкрав»…
Мені вже не раз доводилося писати про Михайла Старицького, зокрема і про незаслужені, а часом і брутальні вигадки-нападки на цього видатного класика нашого письменства. З різних причин і за різних обставин серед хулителів Старицького були й такі достойники, як О.Кониський, Б.Грінченко та ін… Тепер ось долучив свій такий же голос і Я.Орос.
Про історію взаємин І.Нечуя-Левицького та М.Старицького з приводу п’єс «На Кожум’яках» – «За двома зайцями» писало немало дослідників, зазвичай узагальнено. Детальніше ж до цієї проблеми відносно недавно звернулися відомі літературознавці Володимир Панченко (стаття «За двома зайцями» як національний хіт» у книзі «Неубієнна література», 2007) і Михайло Наєнко (стаття «Іван Нечуй-Левицький – Михайло Старицький: теорія і практика співавторства» у збірнику праць конференції «Михайло Старицький як творча особистість», Черкаси, 2010). Вони обоє зовсім інакше, ніж Я.Орос, пишуть про згадані твори класиків. У В.Панченка читаємо: «Сценічне життя «Зайців» почалося 4 листопада 1883 року в Києві. Щоправда, на тодішніх афішах писали іншу назву… – «Панська губа, та зубів нема». Авторів, які «скомпонували» п’єсу, теж було двоє: Михайло Старицький та Іван Нечуй-Левицький. Утаємничені київські театрали знали, що твір, за яким поставлено спектакль, був переробкою давньої, написаної ще 1875 року, «міщанської комедії» І.Нечуя-Левицького «На Кожум’яках». П’єсі І.Нечуя-Левицького не пощастило: за нею закріпилася репутація твору, мало придатного до сцени. І ось у березні 1883р. Старицький звернувся з листом… Заперечувати проти наміру Старицького «пририхтувати до сцени» п’єсу, яка залежалась, Нечую-Левицькому не було ніякого сенсу…» (згадана книга, с.102-103).
А М.Наєнко проаналізував цікаву нам проблему ще ширше й детальніше, зокрема й узагальнено осмисливши питання успіху чи неуспіху переробок чи «вдосконалень» художніх текстів через призму «феномену індивідуальності кожного письменника». Далі за М.Наєнком: «Про це, мабуть, багато думав і М.Старицький, коли зважився втрутитися в текст комедії І.Нечуя-Левицького «На Кожум’яках». Своє втручання в цей твір він називав дуже обережно, як спробу «пририхтувати» комедію до сцени. Дослівно в його листі до І.Нечуя-Левицького від 17 березня 1883р. М.Старицький писав так: «Дорогий і вельмишановний Іване Семеновичу! Драматичний комітет мені доручив переглянути Ваші «Кожум’яки» і виробити план, як би їх пририхтувати до сцени. Я зробив це і читав свій план, і його дуже хвалили: отож тепер засилаю його до Вас на санкцію. Будьте ласкаві, прочитавши, найшвидше його повертайте назад з відповіддю». Далі М.Старицький говорив, що він цілком змінив першу дію п’єси, ґрунтовно переробив четверту, а другу вирихтував із шматків першої, шостої дій та нових додатків. Оскільки цей обсяг роботи здавався М.Старицькому дуже значним, то він звертався до І.Нечуя-Левицького з проханням, щоб біля його прізвища як автора стояло і прізвище його… «Щоб було написано: «Комедія Левицького-Старицького». Коли згода, то продивіться план, зробіть свої уваги і пришліть мені його зараз же, тоді і мерщій візьму до діла». Згоду на це І.Нечуй-Левицький дав, і п’єса з подвійною назвою «Панська губа, та зубів нема (За двома зайцями)» вперше 1890 р. була опублікована у збірці творів «Малороссийский театр» за двома підписами: скомпонували, мовляв, Старицький і Левицький. Пізніші видавці, щоправда, таке авторство першодруку проігнорували і стали публікувати «На Кожум’яках» як одноособову п’єсу І.Нечуя-Левицького (див. Нечуй-Левицький І. Зібрання творів. У 10т. – Т.9. – с. 219-278), а «За двома зайцями» – тільки за авторства М.Старицького (див. Старицький М. Твори. У 8-ми т. – Т.2. – с. 361-437). Думається, що театралам і кіностудіям, які також екранізували цей твір, подвійне авторство таки слід зберігати. Бо такою була згода і воля письменників». Здається, мовлено достатньо вичерпно. То чому ж М.Старицький брутально виставляється крадієм?
Зауважу, що ще за життя Михайлові Старицькому доводилося гірко нарікати на образливі й несправедливі нападки недругів і заздрісників, як-от, скажімо, в листі до К.Білиловського: «Де ми і що ми? Свій чоловік, споєний нашою кров’ю, банітує нас привселюдно у рідній газеті, стає явно помагачем ворогові, нехтує всякі моральні відносини – і ніхто, ніхто не зупинить такого зрадника громадській справі, ніхто не врозумить редактора, що такі вчинки рідної часописі ганебні і недостойні стяга, який вони держуть?.. Такої брудноти ще не заводилось ніде, а коли наша національність здатна проявити такі продукти, то чи не цур їй?» (М.Старицький. – т. 8. – с. 559). До слова, про «моделювання щирості»…
Володимир Поліщук
професор, член НСПУ
м.Черкаси
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
№19 (181) 30 вересня 2016