Хто на померлих?

236

 

 У № 19 (359) за 26 вересня – 2 жовтня дуже
шанованого мною журналу “Український тиждень” прочитала допис відомого своїм
молодечим нігілістичним завзяттям літературного критика Ігоря Бондаря-Терещенка
“Хто на Харків?”, в якому, ніби між іншим, є така фраза: “Це гідні нащадки всіх
отих забронзовілих Шовкоплясів, Багмутів та Вирганів яко вимерлих мастодонтів
соцреалістичної епохи, а також заціпенілих із метафізичного жаху перед системою
Муратових, Мисиків і Гордієнків, найвищим проявом патріотизму яких було
потаємне передавання з рук у руки “петлюрівської” читанки “Сяйво”, укладеної
(тс-с! тихо!) самим ворогом народу Зеровим” (ст. 35).

Щодо
Шовкопляса з Багмутом не сперечатимуся, щодо Виргана, Мисика і  Муратова – безперечно, не можу змовчати.

Вирган,
який пройшов концтабори (цікаво – звісно, я йому цього, боронь Боже, не бажаю,
– та все ж: як би після таких випробувань зберіг свою людську гідність той-таки
Бондар-Терещенко?), зберіг своє “я”, поважав талант інших, був толерантним до
молодих – хіба заслуговує він посмертної хули?

Мисик,
настільки порядна і мужня людина, що відсидів у ГУЛАГу замість Миська, котрого
дружина Мисика встигла попередити про загрозу арешту, коли енкаведисти через
схожість прізвищ переплутали квартири. А наскільки талановитим поетом і
перекладачем він був, годі й казати. До речі, це не тільки моя думка – високо
цінували його перекладацький хист і такі корифеї, як Кочур і Лукаш. Будь він не
харків’янином, а киянином (так само, до
речі, як і Ігор Леонтійович Муратов), про нього, певна, прихильні
літературознавці і критики  згадували би
набагато частіше.

Тепер щодо Муратова, людини кришталево чесної і порядної,
котрий єдиний (дякую за вчасну і слушну підказку п. Наталії Єржиківській)  – підкреслюю: єдиний! – на зібранні у 1959-му
році, коли за наказом згори намагалися привселюдно втоптати в багнюку Ліну
Костенко, виступив на її захист і прочитав її вірш; котрий ніколи, поки його не
звалила підступна хвороба, в таких випадках не мовчав. Якщо автору допису
йдеться про конформізм Муратова, можу порекомендувати йому прочитати прекрасну,
талановиту книгу вибраного “На крилах Літани”, випущену в Харкові сином поета
Олексієм. До речі, ця мужня, глибока, чесна і самокритична книга доступна в
Інтернеті.

На жаль, глибокий і цікавий журнал “Український Тиждень”
не вперше прохопився такими необґрунтованими думками в царині літератури.
Колись він так само мимохідь вилив відро помиїв на голову талановитого поета з
Чернігова Дмитра Іванова, мовляв, цей селюк невідомо за які заслуги відхопив
Шевченківську премію. (Чомусь і тут закрадається крамольна думка, що якби
Дмитро Йосипович був киянином, критичний батіг пошукав би іншу спину). На жаль,
та стаття була навіть анонімна, і тому складалося враження, нібито це думка
редакції. Якщо так, тим більше шкода!

Я розумію: “Український тиждень” – журнал не
літературний. Нічого не маю проти того, коли він друкує завжди виважені й
цікаві матеріали Володимира Євгеновича Панченка. Але коли надсилають матеріали
такі епатажні особистості, сказати б, вискочні, як автор допису, про який мова,
непогано було би порадитися з кимсь із літераторів, найкраще – з тим самим п.
Панченком, постійним автором часопису.

Та проблема ця набагато глибша. Проблема в елементарній
етиці.  Як казали в давнину: “Про мертвих
або добре, або нічого”. Хай цей вислів дещо й застарів, але все ж я порадила би
кожному з критиканів зіставляти свій хист із талантом того, хто вже не може тобі
гідно відповісти. От руки не подасть – бо не
Командор, на жаль. Тож не гріх би кожному зважувати, “на что он руку поднимал”.

Мабуть,
на цитування Лермонтова мене потягло через 200-річчя з дня його народження (15
жовтня), тому спадає на думку ще одна цитата: “Скромней бы надо быть, с таким
несчастием – и в ваши леты”.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!