Щойно виданий часопис «Шо» (ч. 8-10) подає на
с.74-77 бесіду двох добре відомих в Україні письменників – Сергія Жадана та
Андрія Куркова. Вони обговорюють долю сучасної російськомовної літератури в
нашій державі та її взаємини з літературою україномовною. Стосунки ці,
звичайно, непрості, але сперечатися щодо деталей цікавої розмови годі, бо така
є думка почитних авторів, і, зрозуміло, погоджуємось ми з нею чи ні, вони мають
цілковите право її висловити.
Проте один симптоматичний пасаж у п. Куркова
викликає у мене категоричні заперечення. А саме: «До революції 1917 року не
було ж жодних проблем між україномовними і російськомовними письменниками. І ті
й інші тусувалися разом, допомагали або заважали один одному друкуватися в
Петербурзі, влаштовували реґулярні літературні салони в Києві».
Натомість ми з історії знаємо, що, попри
твердження історичного табачникізму, конфлікти виникали і до лютневої
революції, і до більшовицького жовтневого перевороту в російському Петербурзі
1917 року. Вони відомі й в «російській» Україні (згадайте, наприклад
висловлювання несамовитого Віссаріона про Шевченка або Маркевича), і в тій
Україні, котра довший час до складу загарбницької імперії не входила. Ця «друга
Україна» взагалі шталтувалася у зв’язку з європейською культурою Австрії,
Польщі, Франції, Великобританії тощо. Наприклад, рівень інтелектуального життя
Львова тільки-но тепер здобувається на належне висвітлення. Зазвичай – до
визволення ленінсько-сталінськими горлорізами «другої України» від українців –
проблеми Петербурга-Ленінграда львів’ян цікавили далеко не в першу чергу. Ну й,
зрозуміло, тогочасні інтелектуали не дозволяли собі називати свої літературні
стосунки ще донедавна блатним терміном «тусовка». Та й у Росії ніхто не ризикне
написати, буцім у Пушкіна з Вяземським була своя тусовка.
Проблеми повсякчас виникали не тільки зі
ставленням до Шевченка. Річ у тім, що на теренах України існувала не лише
українсько-російська проблематика, бо тут була і польська українська школа, і
польська література, і єврейська, і ще кількома мовами. У цих літераторів з
українцями складалися свої особливі стосунки. Завдяки цим зв’язкам українці
мали змогу друкуватися не тільки в Петербурзі, але і в країнах Центральної
Європи, у Франці, Італії тощо. Через це й загальна картина
українсько-російських взаємин виглядає набагато складнішою, ніж в цьому епізоді
згадують наші бесідники.
На додачу хочеться також сказати, що
безпідставні нарікання на відсутність уваги критиків до російськомовної літератури
в Україні. У нас величезна кількість російських і російсько-українських
періодичних видань, котрі зосереджують увагу саме на російськомовній творчості
в нашій державі, котра, як правило, має власні естетичні й історичні
преференції. Є низка критиків, як от К. Родик, котрі пробують подавати
синхронну картину українського та російського літературного процесу. Хоча, з
іншого боку, багато майновитих українських письменників і просто ґрантожерів
живуть по закордонах і до російських реалій жодної дотичності не мають. Пан
Родик міг би з більшим ефектом залучати, скажімо польський, німецький,
австрійський та ін. матеріал. Але це вже, либонь, з галузі ідейно-естетичних
преференцій…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Інша річ, що в академічних курсах історії
літератури в Україні час приділяти окрему увагу як творчості українських
письменників іншими мовами, так і доробкові чужомовних письменників в Україні.