Дві зустрічі із Максимом Рильським

 
Микола ПЕТРЕНКО
 
Дві зустрічі із поетом, який був для мене великим ще зі шкільної парти і недосяжно далеким. Але спершу передісторія.
Було літо 1957 р., я закінчував навчання у Львівському університеті, ще й до того видав свою першу поетичну збірочку. І от за неї як переможець конкурсу я отримав путівку на Всесвітній фестиваль молоді іі студентв у Москві. Їдемо в делегації разом із Романом Іваничуком – він також переможець конкурсу за свій прозовий первісток «Прут несе кригу». І от на тому фестивальному велелюдді доля звела нас із Анною Горбач – вона була членом німецької делегації. І як виявилося – приїхала до Москви геть зухвало – із туго набитою книгами валізою. Тож саме вона, а ще хлопці із польської делегації Ярослав Грицковян і Михайло Козак, з якими вона нас познайомила, нагородили нас рідкісними виданнями. Я додому привіз листи Драй-Хмари, поезії Полтави, «Спогади про неокласиків» Юрія Клена – вони щойно вийшли друком. Не знаю, як розпорядився із своїм скарбом Роман, ми про це не говорили жодного разу, а от мої книги читали в мене брати Горині, Михайло Осадчий, Микола Данько, читали в скульптурній майстерні Теодозії Бриж та Емануїла Миська, де в той час групувалася дисидентська творча молодь.
А в тих «Спогадах…» Юрія Клена – скільки прецікавого про мого дорогого Максима Рильського – і про переслідування, і про арешти, та й взагалі навіть саме слово «неокласики» було дня нас дивом… Я мав добру пам’ять на вірші, тож у ній закарбувалося кілька цікавих для мене уривків із поеми «Прокляті роки», а потім ще й із «Попіл імперії». І ось за кілька років мені випала нагода процитувати їх самому Рильському.
А трапилося це з волі тодішнього ректора Університету Євгена Лазаренка – він збирав велику делегацію для поїздки на Волинь – це до 50-річчя від дня смерті Лесі Українки. Їхав і університетський драмтеатр із «Лісовою піснею» – студенти грали уривки із вистави при зустрічах у Луцьку й Ковелі, в Колодяжному, і вже повністю – біля озера Нечимного… А ще з нами їхав гість ректора Максим Рильський!
Тож випала щаслива нагода спілкуватися з ним, слухати його слово, а він виступав скрізь, бодай коротко.
В Колодяжному несподіванка: волинські організатори запропонували висадити дубовий ліс – відразу ж за садибою Косачів! Лісники вже привезли десь до сотні уже чималеньких саджанців – кожне деревце у спеціальному плетеному з лози кошику, із біркою. Тобто, на бірках надписували прізвища учасників цього круїзу, і зокрема львівських і волинських письменників. Назаренко із Рильським саджали першими, а вже потім ми всі.
І от користаюся моментом: Рильський закінчив саджати, лісники щось там іще підправляють, а він відійшов трохи вбік. То я набираюся хоробрості, підходжу: «Чи дозволете, Максиме Тадеєвичу, прочитати вам уривок із поеми?»
Може він і здивувався моїй нахабності, але дозволив. І я зачинаю:
 
Якась смутна і невесела осінь
Зійшла, мов помаранча золота,
Над Києвом, і оливяні оси
Дзижчали і співали з-за моста,
Де вітер заплітав березам коси
І цілував в розтулені уста
(О спогади терпкі і непотрібні
Про ті роки, жорстокі і безхлібні)…
Тоді в кларнети ще трубив Тичина
І Рильський кликав в сині далечини..
 
При перших же рядках Рильський якось випростався, пильно озирнувся на мене, відступив на крок, підніс руку – але не застереження, а начеб заохочення. І відразу: – Звідки ви таке знаєте?
Я розповів йому…
А в делегації веремія: прийшла урядова телеграма із Києва, де Назаренка терміново викликали до Міністерства: його хитрим оборудком позбавляли ректорства, запропонувавши очолити новостворений Інститут геології в Києві…
Це – розплата за його проукраїнські заходи, подібні до цього походу: організації Садиби-музею Маркіяна Шашкевича, запросини на виступи молодих шістдесятників – Дзюби, Драча, Вінграновського… Наприкінці того ж року мені випала нагода побувати у Києві на якійсь нараді з питань творчої молоді. Там знову ж був Рильський. Ми привіталися – і тут раптове: він запросив до себе кількох поетів, то щоб і я тримався сина, він привезе нас.
І ось той ошатний будиночок в Голосієво, в молодому садку, в розмаї квітів.
Нас пригощали чим уже належить. Але сам Рильський із нами посидів коротко – мав якусь пильну роботу, тож і піднявся у свій кабінет на другому поверсі. Господарював уже син Жора, так його називали… Ось мій вірш, написаний під враженням від тих гостин.
 
В ГОСТЯХ У РИЛЬСЬКОГО
МАКСИМА
Неначе радість незносима
У невагомості відмін —
Ось хата Рильського Максима,
І біля яблунь сивий
– Він.
 
Не усмішка – а щось глибинне
В першооснові доброти,
І безмір мудрості в гостині,
Яку ще треба осягти.
 
Нас гуртик – ми від щастя п ‘яні,
Віншуєм музу молоду:
Ми ще і знані і незнані
У цьому храмовім саду.
 
Цей домик, цей захмарний острів,
Цей німб довкола голови!..
І ми, немов святочні гості,
І вірші, наче молитви.
 
Ми щось читали — ми? Та годі.
Однак у серці прижилось:
Глибинна правда в тій господі,
І ще — пресвітле! – вічне щось.
 

№22 (184) 11 листопада 2016