Шановний пане Сергію Дзюба!
Ніколи не збирався
Вам докучати – тим самим від авторських Ваших міжнародного масштабу
проектів (попри усю мою нелюбов до цього підприємницького терміну стосовно
затій творчих) відволікати. Відважуюсь, бо й на те заходиться: пора нашій
улюбленій УЛГ перспективну рубрику читацьких перепитувань започаткувати. Адже
майже всі інші уцілілі літературні (та й чи тільки літературні?) часописи, на
очах перетворюючись у вузького кола «мєждусобойчики», утверджують дрімучий монологізм: якщо «свій»
автор свою проспівав, то – хоч і не розвидняйсь, а перепитувальникам – зась.
Отже, пане Сергію, у Вашім щиросердім і таки ж цікавім інтерв’ю Василеві Слапчукові мене, читача
Вашого, «дістали» два моменти.
Перший стосується тих
міжнаціональних, сказати б, «тусівок» поетів, де ото гаслом і паролем при
знайомстві є запитання: «А перекладали тебе англійською?», вінцем же взаємин
убачається взаємопереклад. Чи не перебільшене Ваше захоплення отакою, аж на
грані входження до Книги Рекордів, інтенсифікацією загалом природного процесу?
Повірте, йдеться мені тут не про етикетні речі (зрозуміло ж бо, що за умов,
коли споживацька цивілізація відторгує від себе поетів, поетам залишається
фрондувати). Отож питання перепитувальне стосується тонкощів змістовності та
абрисів форми художньої. Будьте ласкаві, не злукавте – за Вашим
найособистіснішим відчуттям і можливими найзосередженішими спостереженнями: чи
не виникає в тотаких інтенсифікаціях ефект віршування «на експорт»? Отже – чи
не стає відтак внутрішнім адресатом твору (у сенсі Олександра Білецького)
реальний чи потенційний драгоман? Якщо бодай якоюсь мірою це
трапляється-відбувається, то чи не страждає, чи не деформується – мірою тією ж:
а) ліричне самовираження автора; б) ідентичність національної поетичної
традиції?
Ставлю отак питання, бо давненько вже гадаю собі, що кращі
вірші Симоненка, Костенко, Вінграновського, Голобородька, Нечерди фактично
неперекладувані. Вони, можливо, й писалися з викличним розумінням цієї
неперекладуваності, гордим бажанням неперекладуваності. Адже поетові питомому
до проектів… руки чи доходять?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Момент другий
стосується Вашої, пане Сергію, нищівної оцінки Віктора Єрофєєва. Називаєте
(обзиваєте ж?) автора «Русской красавицы» та «Энциклопедии русской души»
ненависником російського народу й аж навіть… представником п’ятої колони.
Останнє особливо інтригує, оскільки поняття «п’ята колона»
потребує уточнення: чия ж вона? в сучасній, інтенсивно (!) відроджуваній
неоімперії, – чия: узагальненого «загниваючого Заходу», окремо взятої
«Америки», що ними кремлівська верхівка не втомиться електорат підлякувати, в
дійсності ж активно співпрацюючи та ще й приклад безприкладного
неокапіталістичного загнивання їм подаючи? Навіть якщо якісь висловлювання
дійсно дещо парадоксального та гротескового у стилі інтелектуаліста Єрофєєва
ріжуть вуха тим Вашим російським колегам, з якими перебуваєте в стосунках
активного взаємоперекладу (та й – можна зрозуміти – взаємокомпліментарщини?),
то чи варто отак необачно «викидати з корабля сучасности ХХІ» посутнього
продовжувача традиції національної самокритики в Росії? Тієї, в основі якої
лежить, можливо, лєрмонтовське «Так глубоко ненавиджу, так бескорыстно люблю».
Тієї, що продовжилась через Радіщева, Чаадаєва, Герцена, Горького періоду «Несвое¬вре¬менных мыслей»,
Буковського, Солженіцина, Сахарова?.. Будь ласка, вчитайтеся в оригінал (за
всієї поваги до Шкляра-перекладача) «Энциклопедии русской души», і Ви не раз
відчуєте гіркий тамований щем її автора. Його фраза «Я вобрал в себя Россию как
художественное произведение» – таки ж не для красного слівця. А коли уточнює
(от і в недавнім інтерв’ю одному українському-російськомовному
інтернет-ресурсові), що жанром цього «ніби художнього твору» є казка, і виписує
та потрактовує тьму-тьмущу дійсно казкових сюжетів та персонажів, ілюзій, то це
стає вартим прочитування й перепрочитування. Без огляду на те, що багато наших
поверхових земляків таки ж поверхово вихоплюють та цитують.
До речі, про недоречність (!) жупелу «русофобія» стосовно
Єрофеева свідчать і його недавні застороги проти, мовляв, крайнощів
українського націоналізму, й те, що він вважає своїм особливим обов’язком
підтримувати російськомовних авторів в Україні. Я от, наприклад, вважаю, що 90%
з-поміж них – валуєвськомовні (див. у мережі мою статтю «Валуєвський культурний
простір і загрози українській ідентичності у ХХІ ст..»), а він – ні. Але у
новому варіанті цієї моєї статті я обов’язково процитую з його «Энциклопедии…»:
«Русская жизнь призвана отвлекать людей от жизни. Сопротивление русской косной
материи только подчеркивает значимость этой материи. Россия должна быть собой
точно так же, как Экклезиаст – Экклезиастом, то есть одной составляющей
библейских частей. Иное дело, что свой чистый опыт, христианский по внешним
формам, Россия хотела передать другим странам, с другим предназначением, и
потому долго и напрасно мучала их». Такий от він неоднозначний автор – В.
Єрофєєв – людина, єдиною «провиною» якої перед патріотами квасними є його
«паризьке дитинство» й, відповідно, присутність європейських,
загальноцивілізаційних критеріїв у поглядах на Основний Предмет багаторічних
письменницьких студій.
Але, можливо, у Вас, пане Сергію, знайдуться якісь інші, не
знані мені та зовсім некон’юнктурні аргументи для Вашої негації?
Вдячний був би за роз’яснення.
Певна річ, перепитати Вас про усе означене міг би й
В.Слапчук. Не знаю, чому він цього не зробив. Втім, його питання про В.
Єрофєєва нагадує щось на кшталт «підстави» у більярді. Приятельський зговір? Що
ж, буває й таке. Головне – аби не бракувало готовності зважати на
перепитування. Правда ж?
З ПОВАГОЮ –
МИХАЙЛО СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ
м. Вінниця
ПОШТШКРИПТУМ
Але у будь-якім разі вже вдячний Вам за Ваші описи творчого
начала у тусівкових взаєминах поетів молодших поколінь. У світлі їхнього «А
тебе вже перекладали англійською?», бачу, мовби… застаріли деякі нюанси мого,
було, іронічного «Нобеліантського сонета». Принаймні – стосовно комунікаційних
аксесуарів на кшталт «сивухи», тощо – застаріли ж?
Сонет нобеліантський
Привидиться, аби лиш придивитись:
то привид Нобеля бреде крізь хутори
похмільної, сивушної пори?
Зумів, зумів, курилко, воплотитись!
З розмов палких вдалось йому зродитись,
еге, постати – що не говори.
Цілує в чола хлопців: раз! два! три!
Щоб не втомились, мрійники, гоститись.
І дзенькіт чар тутешній будить світ,
така вже є природа і порода.
Співають хлопці, голосів не шкода.
«Чия то дівчина?.. Ой, чий то кінь стоїть?» –
допитується юнь сивоборода.
Аж Нобель, мов, заслухався, заброда.
А що поніс той привид? Динаміт?!
М. С.