«Чужеє оддавав в печать…»

556

Прошу ознайомитися з наведеними нижче двома текстами і знайти в них якісь відмінності:
«Григорій Михайлович Косинка (Стрілець) народився 29 листопада 1899 року… в одній з тих убогих селянських хат, які “мов п’явки, вп’ялися в мокру землю і стоять такі зажурені, зажурені та дощем-негодою побиті”. Печать зажури на родину майбутнього письменника накладали невиводні злидні. Батько його, Михайло Григорович Стрілець, одного разу, втративши всяку надію вижити, вдався до мандрів. Півроку з дружиною Наталкою Романівною та малим Грицьком і ще меншими двома дітьми поневірявся аж коло Байкалу та Амуру».
«До тяжкої праці Григорій звик ще з малих літ. Семирічним хлоп’ям пас у людей худобу, дві зими працював з батьком на Григорівській цукроварні, а також ходив на заробітки у панські економії Гусачівки й Григорівки… Саме тому Шевченкове слово було для Гриця духовним наставником: з “Кобзарем” його познайомив дід Роман Васильович Онищенко, материн батько, що жив у сусідньому із Щербанівкою селі Красному. Він навчив його чарівній науці читання і дві зими посилав хлопця до Краснянської земської школи.
Крім любові до Кобзаревих поезій, дід Роман, а також мати, прищеплювали Грицеві шану до народної пісні. “Я тихо наспівую собі собі за прядкою, коли бачу – Гриць мій  прислухається, – згадувала Наталка Романівна. – Я тоді голосніше почну співати, а він аж усміхнеться… Бувало, не спить дитина, на лікоть рученя поставить, голівку схилить, і слухає, як з вулиці спів долинає… А як любив Грицько квіти, – згадує мати. – Зірве, було, роздивиться пильненько, заплющить очі – пахощі вбирає. То бережно збере й подає мені на втіху, а сам питає: “Розкажіть, мамо, як квітка зветься і чому та синя, а та червона?” Закоханість у казкову природу отчого краю Григорій Косинка в майбутньому засвідчить тим, що від назви квіток – червоних косинців – візьме собі псевдонім – Косинка»…
«Григорій Михайлович Косинка   (Стрілець) народився 29 листопада 1899 року… в одній з тих убогих селянських хат, які “мов п’явки, вп’ялися в мокру землю і стоять такі зажурені, зажурені та дощем-негодою побиті”. Печать зажури на родину майбутнього письменника накладали невиводні злидні. Батько його, Михайло Григорович Стрілець, одного разу, втративши всяку надію вижити, вдався до мандрів. Півроку з дружиною Наталкою Романівною та малим Грицьком і ще меншими двома дітьми поневірявся аж коло Байкалу та Амуру».
«До тяжкої праці Григорій звикав ще з малих літ. Семирічним хлоп’ям пас у людей худобу, дві зими працював з батьком на Григорівській цукроварні, а також ходив на заробітки у панські економії Гусачівки й Григорівки… Саме тому Шевченкове слово було для Гриця духовним наставником: з “Кобзарем” його познайомив дід Роман Васильович Онищенко, материн батько, що жив у сусідньому із Щербанівкою селі Красному. Він навчив його чарівній науці читання і дві зими посилав хлопця до Краснянської земської школи.
Крім любові до Кобзаревих поезій, дід Роман, а також мати, прищеплювали Грицеві шану до народної пісні. “Я тихо наспівую собі за прядкою, коли бачу – Гриць мій  прислухається, – згадувала Наталія Романівна. – Я тоді голосніше почну співати, а він аж усміхнеться… Бувало, не спить дитина, на лікоть рученя поставить, голівку схилить, і слухає, як з вулиці спів долинає… А як любив Грицько квіти, – згадує мати. – Зірве, було, роздивиться пильненько, заплющить очі – пахощі вбирає. То бережно збере й подає мені на втіху, а сам питає: “Розкажіть, мамо, як квітка зветься і чому та синя, а та червона?” Свою закоханість у казкову природу отчого краю Григорій Косинка в майбутньому засвідчить тим, що від назви квіток – червоних косинців – візьме собі псевдонім – Косинка»…
Я знайшов у цих текстах лише дві відмінності («звик-звикав», «Наталка-Наталія») та одне «усічення» (у першому тексті «закоханість» подано без займенника «свою»). Все інше тут абсолютно однакове або (по-науковому) «в когось украдене».
Наведені тексти належать двом різним авторам. Перший Юрію Домотенку зі статті «Праведна дорога додому» (УЛГ, 2014, № 25-26), а другий… Йому майже півстоліття; я склав його, коли писав у Київському університеті дипломну роботу про творчість Григорія Косинки (1966), а потім, після певного редагування, вмістив у літе¬ратурно-критичному нарисі «Григорій Косинка» (Київ, 1989). У статті Ю. Домотенка є й ще кілька «запозичень» із мого критичного нарису, але я їх не наводжу, бо шкодую газетної площі. А надто, що довелося б підключати до аргументів ще й мій короткий есей про Григорія Косинку у книжці «…З порога смерті» (Київ, 1991).
Прошу Вас, пане Редакторе, передати Ю. Домотенку мою вдячність за те, що він «мислить» точно так само, як і я півстоліття тому. І нагадати йому, що не оминути  пекла усім тим, хто… Для забудькуватих нагадаю: Іван Петрович свого часу заглянув у те пекло на якусь лише хвилинку і побачив, що «якусь особу мацапуру // Там шкварили на шашлику, // Гарячу мідь лили за шкуру // І розпинали на бику. // Натуру мав він дуже бридку, // Кривив душею для прибитку, // Чужеє оддавав в печать; // Без сорому, без бога бувши // І восьму заповідь забувши, // Чужим пустився промишлять».
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!