Чув дзвін…

118

Прочитав в “Українській
літературній газеті” за 11 січня ц. р. добірку Богдана Жолдака “Анекдоти,
легенди та легендарні анекдоти про митців…” і був неприємно здивований… І
ось чому (цитую):

“Редакція журналу “Перець” була колись під орудою Маківчука. Він не мав
правої руки (? – П. Щ.), тому всі колеги-гумористи зверталися до нього,
підсовуючи канцелярські папірці:

– Підмахніть лівою рукою…

До Кругляка, який був сліпий на одне око (? – П. Щ.), вони весь час
зверталися, показуючи майбутні шедеври, з проханням:

– Гляньте одним оком!

<…> Коли Маківчука в ЦК лаяли за те, що він співробітників
посилає за спиртним, він, інвалід, неодмінно відповідав:

–       А як же інакше? Хіба я сам на
костилях (? – П. Щ.) пострибаю?..”

Усе б це зійшло за правду,
якби йшлося про людей вигаданих, а не конкретних літераторів, з якими багатьом
нашим письменникам довелося і працювати, і зустрічатися впродовж кількох
десятиліть.

Тож для неперебірливого
автора уточнюю: багаторічний редактор журналу “Перець” (з 1946 по 1986 рр.)
Федір Юрійович Маківчук славився своїми резолюціями на запропонованих до друку
матеріалах постійною поміткою “х/п”, яку при бажанні можна було читати як “хай
полежить”, або ж як “хр…н пройде”.

Це був низенький горбатий
чоловік в українській вишиванці з широкими плечима й високо піднятою сивою
головою та неодмінною сигаретою, заправленою в довгий почорнілий від курева
мундштук. Чоловік поважний і серйозний, при двох руках (!) і двох ногах(!), ні
ціпка, ні милиць не носив.

Його частенько можна було
зустріти біля спілки письменників, тільки йшов він не до спілки, а до Великої
хати. Саме це й надихнуло дотепників на створення анекдотів на кшталт:

–       А куди це ви, Федоре Юрійовичу так бравенько
чимчикуєте?

–       Несу ср…ку в ЦК. Будуть бити.

 

В подібному ключі
розповідалося і про так звані “накачки” в партійних кабінетах:

– Що ж це ви, Федоре
Юрійовичу, розпустили колектив, дисципліни ніякої. Ось надійшов сигнал, що ви
особисто посилали фейлетоніста Юрія Кругляка в гастроном по випивку.

–                   
 А кого ж мені посилати? Миколу
Білкуна? Так він на милицях…

Щодо цитованих фраз “Гляньте
одним оком” та “Підмахніть лівою рукою”, то це вже з іншої опери. Однооким у
тодішніх журналістських колах був літпрацівник Анатолій В.(арзацький), а
одноруким – директор видавництва “Радянський письменник” Анатолій М.(ороз).

Втім, все те не так важливо. Прикро ж те, що Б.
Жолдак зробив з Федора Маківчука однорукого інваліда та ще й поставив його на
милиці, чи то пак, як автор пише, на “костилі”, ніби тому власної фізичної вади
(горба на спині) було замало. А все чому? Та тільки тому, що дуже свербіло
переповісти колись почуту анекдотичну ситуацію, а от деталі автор не
запам’ятав.

От і вийшло: замість літературних бувальщин –
літературні побрехеньки.

Зрештою, жанр побрихеньок теж має право на життя,
якщо йдеться про речі нейтральні, як скажімо розповідь про Андрія Малишка та
емальовані відра і діда з раками, що опублікована в тій же добірці (спробуй
доведи, що такого не було!).

Що ж до “одноокого” Кругляка і “безрукого” Маківчука
та ще й “на милицях”, то, як кажуть в народі, автор чув дзвін, та не второпав,
де він.

Павло Щегельський,

лауреат премії імені Остапа Вишні

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!