Чорногуз vs. Малюти

119

Укотре ми зіштовхуємося з
настирливою вимогою писати не історію вітчизняної культури / літератури, а агіо­графічну,
псевдопатріотичну бридню, де кожний пасаж завершується ритуальним словом
«геніяльний». З приспівом про необхідність рятувати Україну, котра, як пише
шановний пан Олег Чорногуз, «щезає з-під наших ніг». Я не переконаний, що
Україна саме тепер «щезає з-під наших ніг», але наразі мене цікавлять самі
засади полеміки між Олегом Чорногузом та Іваном Малютою.

Малюта в своїй ґрунтовній і
добре документованій розвідці розповідає історію морального падіння покійного
літератора Миколи Холодного, а Чорногуз пише про те, що в такому ключі
досліджувати минуле не можна, бо насправді історія вітчизняної літератури має
нагадувати збірку чарівних казок в ім’я тих або інших осяйних ідеалів.

Натомість мені здавна
здавалось недоречним змішувати докупи історико-біографічні розсліди,
соціологічний, психологічний аналіз тощо з розглядом текстів автора. Принагідно
можна б посперечатися також із паном Чорногузом, чи насправді був Холодний
поетом геніяльним, як от Шевченко чи Чосер (тобто творцем, який  справляє незгладимий вплив на культуру і
естетику своєї доби)…

Всі згадані методи аналізу
мають власний інструментарій і покладають відмінні цілі до з’ясування. Тобто,
наприклад, якщо мене цікавить роль «Собору» Гончара в історії української
літератури, то мені йтиметься про панораму й специфіку соціалістичного реалізму
в ті віддалені вже часи, роль Сверстюка й Малиновської в інтерпретації
ідеологічних настанов автора й роль політичної ситуації, яку використав Шамота
і ще гурт ворогів письменника, котрі в підсумку поставили твір у центр різних
протиборств. Якщо ми будемо говорити про психологію творчості, то не оминемо
хитросплетення вимог до робітничого роману з забарвленням модного тоді
молодокомунізму та інтерпретації новомосковської перлини у авантюрного
Грабаря… Аналогічні були тоді явища в малярстві, драматургії, навіть у балеті
та опері. А якщо йтиметься про розгляд художності самого тексту «Собору» на тлі
авангарду тогочасної естетики української прози, то й предмет дослідження буде
іншим.

Натомість Малюта подає
правдивий історико-біогра­фічний розгляд відомої фігури, яку різні люди та
організації прагнуть канонізувати ще з початку 90-х років. Мені ще тоді
(либонь, уперше) випадало писати про ту саму проблематику в популярному «Слові»
Сопронюка. Ці мої публікації стали підставою окремого розгляду в комітеті
Шевченківських премій, через що Микола Холодний написав на мене наклеп до
«Культури і життя» (ще за Кравченка) й припинив свої пасквілі тільки після моєї
публікації в тій же газеті з заявою про судовий позов. Ми якийсь час вчилися з
ним на філфаці, а потім  зустрічалися в
різних ситуаціях, зокрема після того, як він здав КДБ Ірину Стешенко, про що
писав у «Літературній Україні». Це потрясіння стало незабаром причиною її тяжкої
хвороби й смерті. І нині я не бачу поважних підстав, чому сучасний дослідник
Малюта мусив би замовчувати всі ці та інші факти, тобто фальсифікувати й без
того заплутану та непросту вітчизняну історію.

Олег Чорногуз закликає
засвоїти, що «про мертвих або добре, або нічого». Але ж от, наприклад, 18
червня помер нобелівський лавреат, представник т.зв. маґічного реалізму
португалець Жозе Сарамагу, і в світовій пресі, віддаючи належне його
літературним здобуткам, знову пригадали і його угодовство за Салазара, і його
діяльність в партії комуністичних реваншистів, і позицію лютого реакціонера на
посту редактора «Діаріу ді Нотіціаш», і підтримку (хоч як це дивно, вкупі з Ноа
Хомським) ісламського  тероризму …  Тобто світова думка схиляється до того, що
«про мертвих або все, або нічого». Завдання історика літератури, втім, як і
будь-якого історика, змальовувати особистість всебічно, а не витворювати
лаковані подобизни святих, угодників і жертв. До речі, багато жертв і в
світовій історії, і в українській до певного часу бували наклепниками й катами,
а колись і справді ставали жертвами. Це стосується і спецслужб, і партійних
діячів, і, безумовно, наших літераторів.

Аналіз доробку Миколи
Холодного також міг би бути вельми повчальним, особливо на тлі того, що нині,
як і в радянські часи, критика знову возвеличує тему, забуваючи, що поезія
цінна насамперед своєю загадковою поетичністю. Інакше – це віршовані гасла,
віршований трактат про, а не, власне, поезія. З цього погляду в Холодного
виявляється певна кількість наслідувальних віршів, часом непоганих, і – більша
частина – епатажу й відвертої графоманії. Але це об’єкт окремої дискусії.

Проте Олег Чорногуз має
рацію, коли зауважує, що, крім покійного Миколи Холодного, «є ще живі» і що
«вони так само пили  чай у КаДеБе і їли
булочку з маслом, коли за Хрущова нібито хліба не було, і спокійно писали заяви
і каялися. Дякували і каялися. Перед тими ж капітанами, які нині стали
генералами». Вони ще й продавали колег, виганяли буржуазних націоналістів зі
спілки та з інститутів, ставали вітчизни повпредами у віддяку за те, що дихали
Леніним, віддавали свій «кріс» на перевірку Галанові, брехали людям у живі
очі… І нівроку – знову бовваніють на телеекранах та в президіях.

Ну, то не тільки римський
папа мав би вибачатися за сторіччя костельних злочинів і поточної педофілії, а
й нам було б вже відмовитись від агіографії. Від того українська культура стане
тільки чистішою й величнішою. В історії не повинно бути умовчань. Легше за все
всю гидь списати на Сталіна й КДБ. А що ж робити з рештою лавреатних «бійців
ідеологічного фронту»?

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!