Зупинись!

 
Олександр СІРКО
 
ЗУПИНИСЬ!
Перегортав  на дачі старі папери.  Поцвілі  рукописи та газети складав у мішок аби потім топити ними грубу. І ось…
Мама  вагітна. Я уже вовтужусь під серцем, вона відчуває, що у житті мені випадуть нелегкі дороги.  А її вік поважний як для жінки, що має стати матір’ю – 39 років.  Мій брат так її допік  своїми проханнями «мамо, хочу братика», що вона здалася. А за плечами Голодомор, після якого вона до трьох років не ходила ногами, а перше слово сказала тільки у п’ятирічному віці, війна, яка забрала батька, каторжна праця в колгоспі,  два роки суцільного пекла на комсомольському будівництві аби тільки мати змогу отримати паспорта і виїхати із богом забутого села.
Життя в  бараках  будівельників підірвало здоров’я. Тому засторог для народження було більш аніж достатньо.
У коридорі пологового будинку  того дня вона була одна. Сиділа перед дверима кабінету гінеколога і плакала. Бо брала на себе відповідальність вирвати мене, ще не народженого,  зі свого серця. Дістала хустинку, протерла очі, подивилася на плакат, що висів перед  її взором. І заклякла.
Напис  перед  очами кричав до неї вустами дівчини: «Мамо! Зупинись! Твій син може стати поетом!»
Огледівшись, вона встала, зняла плакат зі стіни, скрутила в рурку і пішла геть.
Так і сталося. Є й книжки, є й пісні. А скільки ще попереду тієї роботи – один Бог  знає.
Немає вже  старенької нені. Поховав років п’ять тому.  А нині сиджу і тримаю в руках отой вицвілий плакат, який спас моє життя і мою душу.  Піду завтра до лікарні і  повішу його назад. Можливо, він врятує мого брата, який ворушиться під серцем жінки, яка вагається з вибором.
Хочу вірити, що моїм сестрам та онукам у скрутну хвилину вчасно потраплять на очі  ті золоті слова: «Мамо! Зупинись! Твій син може стати поетом!»
 
МАМА
Ганя  хутко збиралася на працю в колгосп. Трудоднями, звичайно, ситий не будеш, але спробуй не прийди вчасно – і тієї клятої галочки в журналі обліку вже не буде. А це, як мінімум, половина так званої місячної зарплати.
Удома п’ятеро  малих діточок.  Найстаршій – Федорі – шість  років. А наймолодшій – моїй мамі – не буде й року.
Бабця пішла пішки на Західну Україну вимінювати домашю утвар на їжу. Це була вже шоста ходка за півроку. Батько працював машиністом потягу «Київ-Москва» і дома фактично не бував. Вряди-годи надходили  від нього посилки, у яких працівники пошти вилучали усі продукти.
Село потихеньку вмирало. Спочатку хворі та немічні. Потім здорові чоловіки та жінки. Не стало собак, курей, котів. Корови порізали ще на початку літа. А нині – у серпні – вони залишилися тільки у колгоспі. Хлів із худобою цілодобово охоронявся озброєними вартовими. Їсти у хаті не було вже з місяць. Перебивалися перепічками із трави та жабами із заболоченого лугу.
У двір зайшла сусідка – баба Олександра. Вона була старою і на роботу її вже не брали.  Уміла ворожити, бачила людину наскрізь.  Казала «Ось людина жива, а ця скоро піде до Бога». Ніколи не помилялася.
Ганя звично прив’язала  шворкою ногу  моєї матері до одвірка аби не повзала де не слід, накинула свитину і вже хотіла бігти, але Олександра  ухопила її за полу і мовила:
– Зачекай, Ганю. Є розмова.
– Часу нема.
– Сядь , кажу. Бо увечері я помру,– одказала Олександра.
Сіла на лавку під хатою. Довго дивилася на спухлу від голоду мою матір, яка повзала у  поросі під її ногами і мовила:
– Бачу,  ви перестали годувати малу.  Так знай: твоя старша донька – Наталя – помре у жовтні, син Іван – у листопаді. У грудні – Марійка. А ця дитинка виживе і ти не будеш знати покою до кінця життя. Ось, візьми ці гроші, які я берегла на власний  похорон. Їх небагато, але до весни, можливо, дотягнете.  Мене поховаєш під сосною навпроти дядька Миколи. Я там тичку поставила. Знаєш де це?
– Та знаю,–  відповіла біла як крейда Ганя.
–  Одв’язуй малу і ховай до хати. Поганий сон снився. Сьогодні на роботу не йди. У хаті є сокира чи вже продала?
– Продала.
– На, тримай, – і стара протягнула власну  з порепаним держаком.
– Якщо не піду на роботу, то мене судитимуть. Я вже два рази спізнилася,– одказала Ганя.
– Якщо підеш на роботу – дітей більше не побачиш,– одказала Олександра.
Вона важко опустилася на траву, стала навколішки і почала одв’язувати мою матір. Взяла на руки знесилене маля, притулила до грудей, поцілувала в голівку. Дитинка ворушила губами, просила їсти.
– Дай води,– попросила у Гані.
Та хутко принесла кухоль з рідиною. Бабця вийняла з кишені сухаря, вмочила у воду, довго тримала аби розкис, і потім почала годувати малу.
– Я в тебе сьогодні буду. Посидимо удвох. Бери дитинку і йдемо до хати. І ще: у  твоєї дочки буде двоє синів. Хай вона назве одного з них  Олександром.  Ми з ним колись зустрінемось. Гаразд?
Олександра  залишилася удома, а Ганя побігла на луг по жаби.  Коли ж прийшла додому – вжахнулася: на порозі лежав сусід  – дядько Йосип  -з розбитим черепом,  у хаті його племінник – Микола, якого вже мертва баба Олександра  цупко тримала за горлянку.  В кутку,  уся в крові, під образами спала моя матір.  Збожеволілі від голоду люди прийшли їсти людей. І зустріли свою смерть.
Матір почали годувати. Але багатомісячний голод усе ж таки дався взнаки: до трьох років вона не ходила ногами, а перше слово сказала у шестирічному віці. Моїх тіток та дялька поховали поруч з могилами родичів. Сьогодні там росте трава, хрести  давно струхли. Бабуся казала аби я сюди ніколи не ходив, не тривожив покійників. Боялася тих спогадів, не хотіла переливати  власний душевний  біль своїм онукам та дітям. Але  навідуючись до села,  не йду  до бабусиної хати, а спочатку приходжу на цвинтар і здоровкаюся з моїми тітками та дядьком,  яких ніколи не бачив.  А могилу баби Олександри  ніхто так і не показав. Але я знаю де вона:  посеред цвинтару росте одна  єдина сосна. Коли я до неї тулюся, то чую: «Здрастуй, малий, от ми і зустрілися».

28.12.2017

 
СПОГАД
 
Ремонт міських доріг змінив автобусний маршрут. І я несподівано поїхав вулицями свого дитинства.
Ось виринула будівля пологового будинку. Згадалися ще ті часи, коли на його місті був луг, на якому хазяйновиті селяни з прилеглого до міста села косили траву та пасли худобу. Цікаво було спостерігати, як фактично під самими багатоповерхівками ремигали корови та жували траву тлусті коні..
Наша зграя молодих шибеників вирила на полі окоп, наскладала туди сухих кізяків, і коли корови наближалися достатньо близько , з криками «Бий фашистів!» кидали ті «гранати» у цицястих корівок. Ошелешені телички кумедно підстрибували і тікали прудко геть. А ми з радісними криками вистрибували з ями і гналися за «фріцами» допоки якийсь дядько не кидав косу та не брався за лозину.
Там, де росли дві гігантські верби, нині облаштоване автостійбище. А галявину, де ми будували вігвам та палили індійські вогнища з метою спекти картоплі – заасфальтовано. Нині там ятка з шаурмою. Узбецька біляшна мафія пустила свої моцаки навіть на Борщагівці.
Промайнула циклопічна споруда багатоповерхівки, під нею приречено хлюпається мертвотне озерце -відстійник. Дві інших водойми засипали піском. Знесли і місток між ними.
Які ж там були карасі! А лини! А раки! Вистачало усім: ловили і мешканці села, і ми – містяни. Коли почали будувати мікрорайон, то пісок просто зсипали в озера, які невблаганно зменшувалися.  Посередині утворився острівець, на який збіглася уся озерна звірина. Страшно було дивитися, як на мікроскопічній грудці землі купно бігають ондатри, лисиці, їжаки та нутрії. Вони кричали від жаху. А бульдозери гребли і гребли пісок.
Ми повтікали, бо було несила дивитися на той геноцид. Так будувалася Південна Борщагівка. Нині там церква московського патріархату та школа для розумово відсталих діток.
Нещасне озерце має штучний стік, труба проходить під Кільцевою дорогою, утворюючи річку Нивку. На іншій стороні дороги була колись прекрасна водойма, на якій відпочивали люди, була станція човнів. Але земля стала дуже дорогою, озеро спустили, потічок став захованою під землю бетонною трубою, а усе довкілля забудоване котеджами. Була прекрасна кінна школа зі стайнями, куди ми ходили після уроків вчитися кататися на цих прекрасних тваринах. Стайні вже немає, є торгівельний центр з продажу китайських автомобілей.
Ось автобус проїхав повз довгобуд – застиглий у бетоні пам’ятник людському шахрайству. Тут з розмахом «попрацював» «Еліта-центр». На дахах кучерявилися берізки.
Дубова алея, яка вела до заводу «Кристал», зникла. Уже за цієї влади – «дбайливої» до людей та довкілля. Дітлахами гралися там у квача, стрибаючи не згірш Тарзана. Промайнула будівля дитячої поліклініки, де мені без наркозу рвали молоденьки зубчики. Поле за нею зникло. Скільки бачить око – багатоповерхівки; смітники на коліщатках упираються в людські вікна, облуплені фасадні кахлі незграбними купками позгрібані під нечупарні споруди.
А каштани хворі! Не було раніше цієї зарази! А нині іржаве листя покриває дерева суціль. Асфальт не латався з часів перебудови, інкше й бути не може: це не Хрещатик, а райони з людськими житлами бідаків, куди депутати навідуються виключно перед виборами.
Промайнув завод «Ложки-виделки», його пусті цехи орендують цигани. Нащо – знають усі. Тому цигарки у столиці завжди будуть дешевими, і їх буде вдосталь.
Мене щось тривожило. Спогади і реальність дико контрастували. І, врешті, я зрозумів: це місто – чуже. Те, в якому я колись жив – померло. Місто, у якому пахло травою і сонцем, яке було чистим від поліетилену, жуйних гумок і «бичків», виродилося в оцей запущений напівмертвий смітник.
Люди метушилися, поспішали у своїх справах, виконуючи важливі місії, і не дуже. І навіть не підозрювали, що зовсім скоро їх чекає доля ондатр і нутрій зі спогадів мого щасливого дитинства.

18.10.2017