Зупинка

 
Сергій ЛАЗО
Про що балакають автобуси, що cкупчилися на нічний стоянці hard day’s night, тобто після важкого трудового дня? Хто його знає… Ті, що у літах, напевно, обговорюють тисняву у заторах, зношеність гуми, перебої у камері згоряння та сліпоту сутінків. Молодші  вмикають свої ефеми і під акомпанемент наскрізного шансону обмовляють вуличні ралі з «поршами» та «мерседесами», ну й, звісно, не забувають пригадати  круті стегна новенької «ауді». Середняки більш стримані. Їх мотори ще не зношені, тема запчастин не хвилює, пусте миготіння фарами вони вже проїхали, на маршрут прямують без зайвої метушні, плавно везуть пасажирів і фінішують завжди вчасно. Їхній контакт з вершником-водієм на рівні інтуїції: щойно той вставить ключ запалювання, відкриється, чим закінчилася вчорашня гаражна вечірка,   пізній візит до нічного гастроному і непередбачуваний наліт координатора Клавдії Давидівни (в народі Скаженої Клави). Та найцікавіше –   звичайно, спогади автобусних салонів; ось вже кому дійсно є про що поговорити: сотні осіб, сотні людей, потоки слів, море емоцій… Ну й, зрозуміло, історії, підслухані цими самими салонами. Шістнадцятий маршрут, наприклад, надавав перевагу байкам про пенсіонерів:
– Цікава пані трапилась нам сьогодні, трохи скоцюблена, але миловидна, доглянута. А поруч з нею дівчина. Плаття коротке, майже всю спину видно, татуювання одне на одному. Бабуся зацікавлено вдивляється у натільний живопис. Дівиця зиркнула раз, зиркнула другий, а потім так розв’язно, по-хамськи: «Чого дивитесь? Я вам що, телевізор? Цікаво? Не було за вашу молодість татушок, так?
– Ні, дочко, були. Все було. Тільки я двадцять років китайську в університеті викладала і ніяк не можу зрозуміти…
– Що зрозуміти не можете? – сміється дівчина.
– Чому у тебе на шиї написано «ще раз не заморожувати»?
Між моторами пробігли смішки, але коментарів не надійшло. Розмову продовжив солідний вісімнадцятий:
– Прямуємо у бік Лук’янівки. На сидінні бешкетує дитина, років шести. Поруч мама байдуже дивиться у вікно, і ніяк не реагує. А він все совається, крутиться і смикає її за рукав. За вікном сіро, мрячить дощик, пропливають дерева і мокрі машини. Дитина не замовкає, сипле питаннями, щось доводить, щось вимагає. І тут вона повертається від вікна, смикає його за руку так, що дитина ледь не падає з сидіння, і зло шипить:
– Що ти від мене хочеш?!
Він затнувся.
– Що ти хочеш, питаю?! Ти взагалі знаєш, хто ти такий?! Ти ніхто! Зрозумів?! Ніхто-о! – Вона це видихнула йому в обличчя, наче дала ляпас.
Хлопчик дивився на матір, і в нього затремтіла голова. Чи то так сидіння лихоманили… Сусіда ззаду кинуло в піт. На обличчі було написано: «Невже вона синові ТАКЕ говорить ?!»
– Бачити тебе не можу … – додала роздратовано і знову розвернулася до вікна.
Та це ж вбивство! Справжнісіньке вбивство! А навколо наче й нічого не трапилось: хтось дрімав,  хтось тупо вдивлявся у вікно. А хлопчик не плакав. Не рухався, якось одразу затих. Дивився перед собою у розірвану спинку сидіння і мовчав. У того заднього сусіда явно виникло бажання встати і при всіх, ось зараз, просто розірвати її на шматки! Його очі кричали: «Це ти нікчемна мати! Це ти ніхто! Ти же вбила його!» Він би ймовірно так і зробив, але його стримував хлопчисько. Тому просто закрив очі і став глибше дихати. А коли відкрив їх, побачив цукерку. Молодий хлопець, схоже, студент, що сидів через прохід, такий світлий, кучерявий, у подертих джинсах, простягав хлопчикові цукерку. Він ще струснув рукою, сказав: «Бери, це тобі». Той взяв. І тут же хлопець простягнув йому другу цукерку. Хлопчик почекав і взяв другу. Сам не їв, а обережно торкнувся маминої руки. Вона не відразу повернула до нього обличчя. Але все-таки повернула. І, видно, хотіла добити його. Але він простягав їй цукерку. Вона подивилася на нього, на цукерку, і на її обличчі промайнуло здивування. Тоді він вклав їй цукерку в руку.  Вона наче обпеклася – швидко повернула назад.
– Я не хочу.
Дві цукерки лежали у нього на долоні. Руку не опускав.
– Їж сам, – сказала вона і тихо додала, – Я не хочу… Чесне слово…
Тоді він поклав цукерку їй на коліна.
Вона мовчала. Довго-довго мовчала. Дивилася на нього так, немов щойно побачила. Потім обійняла. І він її обійняв. Потім розгорнув цукерку і простягнув їй. І поки вона не поклала її в рот, свою не чіпав.
Молодий хлопець вийшов на наступній зупинці і покрокував мокрою бруківкою. А мама із сином сиділи, схиливши голови одне до одного. Коли виходив свідок, що сидів ззаду, він доторкнувся до руки хлопчика. Напевно, так хотів подякувати йому. Навряд чи той зрозумів, але це і не важливо…
– А що ж тоді важливо? – заперечили в гаражі.
– А те, що виховують не криком, не звинуваченнями, не скандалом, не бійкою. Працює тільки приклад. І цей пацан показав приклад. І матері, і всім іншим. Він змінив світ.
Схвально замиготіли фари. До розмови долучилася бувала маршрутка за номером 592.
– На Арсенальній увійшло четверо молодих солдатів. Незграбні такі, у камуфляжі. На двох теплі бушлати (за вікнами суцільна мряка), на інших бушлатів немає, і один речовий мішок на всіх. Обвітрені обличчя, руки, потерті нашивки. Укропчики. Мужики, одним словом. Полізли до кишенях, зібрали дріб’язок і простягають Петровичу. Все разом – 10 грн. Петрович, не відриваючись від дороги, запитує:
– Вас скільки?
Миттєво запала така тиша, що стало чути, про що люди на зупинці перемовляються. Як перед бурею: насторожено і зло. Вояки переглянулися і кажуть: «Шеф, не кипи, кажи, скільки доплатити?»
І тут тиша розірвалася, як граната. Всі почали кричати на водія. Петрович з’їхав до тротуару, зупинився, виглянув у бурхливий салон, аж ось як гаркне: «А ну, ша!» А потім в сторону вояк: «Мужики, вас четверо?»
Ті кивнули, і він тому, хто був ближче, простягнув чотири сотні.
Хлопці упиралися, «батя, не треба…», але він наполіг і, вже в дорозі довго вибачався, що це все, чим він на сьогодні багатий. Публіка в автобусі раптом засоромилася, мовляв, чого накричали на Петровича… Людей чимало, і до наступної зупинки воякам зібрали ще кількасот гривень. Витрушували буквально останнє. І ще, Петрович довго милувався у дзеркало заднього виду: коли ще можна було побачити стільки радісних облич, рідкісний шанс дійсно закохатися у пасажирів…  Виявилося, хлопці просто з передової. Приїхали на нагородження. А на вигляд такі молоденькі, просто пацани – хіба що камуфляж трохи років додав… Усі, хто виходив, бажали їм здоров’я і миру, а вони посміхалися і тиснули руки. Стільки добрих слів у автобусі ніколи не лунало…
У гаражі зависло мовчання. Але не таке, як перед грозою, а щось подібне до післяполудневої літньої млості. Як після доброго кіно: хочеться просто помовчати, а говорити – навіщо говорити, коли і так все зрозуміло… Раптом тишу порушив чийсь молодий романтичний голос:
– Знаєте, а воїни і той хлопчисько з мамою вийшли на одній зупинці!
Як це на одній? З чого він взяв, що на одній?
– Така зупинка обов’язково існує! Де зустрічаються усі хороші люди!
Несподівано його підтримали: «Так, і називатися вона має якось не стандартно, без усіляких там імен, які незабаром знову перемальовуватимуть…» «Саме так: то Жовтнева революція, то Майдан незалежності…»
– Ось ви зараз глузуватиме, а я б хотів, щоб ця зупинка називалася «Щаслива»!
– Скажи ще «Райська»! Вискочив – і у Бога за пазухою! Ха-ха!
– А хто з вас знає, як слово «зупинка» турецькою? Дурак! Теж непогана назва!
Бус №592, який розповів історію про солдатів, пахкав старою вихлопною трубою і мудро мовчав, поки з цього медитативного стану його вивів той самий молодий голос, що затіяв полеміку:
– А ви що скажете? Могли вони вийти на одній зупинці?
Зрозуміло, то різні історії, різні маршрути – і взагалі все утопія. Зрозуміло, від нього чекають дорослого заперечення і залізної логіки коробки швидкостей. Зрозуміло, зараз всі бачать трохи стомленого Петровича, який щойно повернувся з маршруту, зліз зі старого водійського сидіння, готового сказати щось мудре і повчальне, щоб осадити плем’я молоде…
– А чом би їм дійсно не вийти на одній зупинці?
–?!
– Для всіх пасажирів, як не дивно, зупинки мають однакову назву. Що б не  писалося на табличці, всі вони виходять на СВОЇЙ! Кому Щастя, кому Нещастя – кожному Своє!
Гараж знову ожив, загомонів, а стара маршрутка заторохкотіла дизельком до гастроному, бо здогадувалася, що Петрович дізнається про полеміку і обов’язково відрядить її за півлітрою. Тим більше, після роботи він частенько любив пробасити: «Ех, домандрую свій вік і вийду на зупинці, яку господь призначить. Бажано тільки, щоб не Пекельною називалася…»

Прокоментуєте?