Зрушені люди

139

(Уривок з неопублікованого роману)

Закінчення. Початок у ч.18

Лаврін розхвилювався, розчулився, мало не заплакав. Він
раптом відчув такий смак до життя, що став з ляку перед смертю ні живий, ні
мертвий. Йому треба до когось обізватись, заговорити, інакше він пропаде,
задихнеться від тиску болей, котрі допіру ожили всі разом і сплелися в одну
велику лячну тінь, що нависла над його життям. Голос відчаю нашіптує, що саме в
той момент, коли не треба, чорна могила покриє всі його бажання і помисли
суєтні. І ніхто ніколи правдиво не дізнається про його п о т о й б і ч н і походеньки,
про дрібні і більші незловмисні злочини, яких він не зумів уникнути, боронячись
то від голоду, то від самої смерті. Йому тепер остаточно повірилось в прикмету,
в оту віщу погану прикмету, яка ніби завбачила, передвістила його ближнє
майбутнє і стоїть перед очима як поминальна свічка. Скоїлась вона перед самим
від’їздом з Вестфалії, коли залишав не своє – найняте подвір’я, якщо ним можна
назвати закинутий, з голими стінами, колишній гараж з через лад довгою ямою
посередині, обкладений знадвору цеглою, нічим не огороджений. Лаврін винаймав
його з весни до глибокої осені у пана Вільдера, інженера, в якого працював,
коли зразу після війни будували йому, Вільдерові, комбікормовий завод. На зиму
переселявся, якщо вдавалося знайти роботу, в ближнє містечко з комбікормовим
заводом і жив у котельні, там, де й працював, але частіше їхав ближче до
австрійського кордону, щоб найнятися до баура зимувати худобу.

 Описуваного дня
Лаврін подався у Вуперталь, найближче містечко від його пристанища, щоб
зустрітись на прощання з своїми одномовцями, паче своїх, з дідусем Петером,
уродженим десь на полонині років сімдесят вісім тому назад в родині лісоруба.
Зайшли в знайому, продимлену бірштубе, таку собі придорожню пивницю, якою
володіла знайома і теж наскрізь просотана цигарковим і з кухні димом фрау
Товстуля або Пишка, уроджена француженка. Тут був свій запах життя – тхнуло
пітним робочим одягом і пісною кухнею. Давучка суміш цигарок і випивки тиснула
в горлі до кашлю. Куточок, де на кругленькій естраді притулився оркестр з трьох
музикантів, оббитий смугнастою матерією з голубуватим фоном, схожою на ту, з
якої шили костюми в’язням концтабору. Дідусь Петер, отаман трудових емігрантів
з комбікормового заводу, зайшов і сів першим за вільний столик на чотирьох біля
відкритого вікна, і тепер компанія чекала кельнера, худющого офіціанта з
застиглою посмішкою на темному, ще не старому обличчі. Дідусь Петер був у новій
сорочці до перістої краватки, але це йому не додавало ні бадьорості, ні
настрою. Час від часу він визирав з-за невеликих скелець окулярів своїми
тихими, ще не погаслими очима, ловлячи поглядом то одного, то іншого сусіда, до
яких не підходив, а наче підкрадався летом улесливий офіціант. Потім знову
сидів зосереджено і мовчки, з тим виразом на обличчі, який скидається на важку
усмішку, а насправді приховує тривожну розгубленість старої людини перед чимсь
неминучим і остаточним. Цей стан старечої розчуленості дідусь Петер всяко
силкувався приховати, щоб, може, не розплакатись (він-бо отаман, що пережив не
одну смерть, – і таки пережив!), та Лаврін помітив її, цю насилу стримувану
розчуленість, ще кілька днів тому, коли бездомний гуцул прийшов у Лаврінову
конуру, щоб поселитися в ній на всі дні інтуристської подорожі Німальса. Тоді
страждання, туга за рідним переважили свідомість – і дідусь Петер, не криючись,
гірко схлипував, а Лаврін удавано не чув, не бачив його сліз. Нинішній, до краю
вироблений у чужих поневіряннях, дідусь Петер ставав у ті розпачливі хвилини
молодим, як пагін, колишнім довгоногим Петрусем, що за мить міг вилізти босоніж
на самісінький вершок найвищої кедрини, видряпатись на обривисту скелю, щоб
зірвати в її розколині для милої Ганки бажаний едельвейс, цю ніжну
жовтуватобілу квітку. Тая молодість була йому за всі розкоші, за все на світі
золото. І він кликав її піснею. Кликав з далекого рідного краю, де душа кожного
купається в розкошах.

 

 Ой боже, боже, що те
кохання зможе.

 Кого я люблю, принеси
мені, боже.

 

 Не трудно
здогадатися, за ким-за чим тужить його серце – Лаврін їде на Україну,
додомоньку. «Привези мені, моя дитино, грудку землі нашої. Грудку землі нашої
на груди на мої…» Давно звісно, що помирати людині легше всього там, де
народилася. Тут є з ким згадати, поплакати чи заспокоїтись, виплакавшись, –
біль сльозами стікає. Сходити в гості чи заспівати, то теж є до кого і є з ким.
Увесь Петрусів рід по батьковій лінії славився і вродою, і мовою співучою, і
поглядом ясним, і голосом сильним. Ще й не заспіваєш бува, тільки замугичеш, а
перед очима все тобі розкинеться: сільце під горою, долина в цвіту, і на кожній
квітці бджола або джміль… Гарно на душі до болю зробиться!

 Не одриваючись і далі
від думок, од невідчепних споминів, Лаврін дивився на злинялу сорочку до
перістої краватки, що провисала на запалих дідусевих грудях, на губи, на так
міцно стиснуті губи, що аж зійшлися в ниточку, наче бояться розтулитися, щоб не
прохопитись нерозважливим чи страшним словом.

 «Що подавати, прошу
панство?» – схилився над столом офіціант з блазенською посмішкою.

 «Вина… Якого хоч вина
– Гущак Петер виверне кише…» – дідусь Петер не дорік, заткнувся з серцем – це з
ним стається, коли він глибоко переживає чи з пересердя. Голос його, чути,
напоєний великим жалем, в грудях запекло, закипіло. Їх розривали двоїсті
почуття: з одного боку, тужно за Лавріном, з яким може більше не побачитись. З
другого боку, в грудях дідуся таїлося ще й таке побоювання: що з ним буде без
цього хлопця, що став йому за сина, за кормителя, за оборонця – він, викинутий
всіма й звідусіль, давно вже не має ні роботи, ні постійного притулку. Защеміло
серце. Наче в нього капнув хто розпеченим воском: «Ой вже мої лебеді та й
наплавалися…»

 «Вина!.. Вина!..
Якого хочеш вина – хай побудемо в раю, де радісно, щасливо і любовно».

 «Най побудем!»

 За півгодини чи трохи
пізніше, коли чарка йшла по кругу вже втретє, дідусеві, либонь, полегшало, і
він сказав до Лавріна: «Давай, сину, заспіваємо нашої». І не ждучи нічиєї
згоди, першим зойкнув: «Пийте, люди, горілочку, А ви, гуси, воду! Горе жити на
чужині без рідного роду». За столом трохи почекали і підхопили згодом. До них
приєдналися чоловіки з-за іншого столика. Пісня розливалася по всіх вигинах
мелодії, розбуджувала пекучі жалі, невигойні рани. Лаврін дививсь то на
товариство, поникле, схилене, то не зводив очей з їхнього отамана, Петра
Гущака, якого прихильники так називали просто з жалості, за його безкорисність
і доброту – їх не витруїли з душі ні насильства, ні підступи. Він до кінця не
змінився у своїй слов’янській суті, не втратив мови своєї, звичаїв. Всього, що
руське, не зрікся, не пустив у непам’ять. І все втратив, окрім честі, окрім
людського сумління.

 На підпилого, на
бідолашного дідуся Петера жаль було дивитися. Сльози виповнювали всю глибину
його очей, товсто застилали всю поверхню білків і зіниць, але він їх стримував.
Видно, йому як отаманові хотілося сказати на прощання щось розважливе, а може,
й веселе, і він навіть зусилився казати, але в нього нічого не виходило, як
ніби знову відібрало мову.

 Ще у війну з
фашистами з ним сталася притичина. За втечу з шахти Штіннеса, цього відомого на
весь Рур і далі (володів шістдесятьма вісьмома шахтами) Петра Гущака, табірника
з Кладбека з шестизначним невольницьким номером, відправили під конвоєм до
штрафного табору. Перегодя йому вдається буцімто уникнути видимої смерті від
побоїв та голоду: разом з трьома іншими його беруть у спецкоманду, так звану
групенлустігтод, тобто група веселої смерті. Вони розряджають невибухлі
авіабомби уповільненої дії, якими в сорок четвертому була всипана вся
Вестфалія, а надто Рурський кам’яновугільний басейн. Це тяжка і дуже небезпечна
робота. Переважно тонні бомби застрявали на глибині до десятка метрів і, крім
цього, могли вибухнути (і вибухали) в будь-яку мить роботи. До неї треба було
спершу докопатися лопатами, затим знешкодити і вже потім виволокти на поверхню.
Частіше всього це робилося в багні, у воді, напомацки. Опускалися в яму по
черзі, кожен з команди мав «свою бомбу». За кожні три знешкоджені обіцялося
краще харчування, а ще за три – переведення з штрафного табору в звичайний.
Проте майже нікому з приречених не вдавалося доживати до теї, шостої – або
тріскалися в них серця від нервової перенапруги, вразливіші просто божеволіли,
а ще більше зникали безслідно після вибухів…

 Петерові, вже й тоді
літньому, до виснаження виробленому в шахті чоловіку, того разу випала
«тоннка». Засіла вона не так глибоко, бо перед цим пробила триповерхове шахтне
приміщення. Цілий день докопувались до неї, стало темніти. Наглядач, що завжди
тримався на чималій відстані від місця роботи, все частіше нагукував у рупор,
підганяв: «Давай, давай, свині!» Нарешті втомленого Петера посадили на
прикріплений до троса цурпалок і через блочок лебідки опустили в яму з бомбою.
Руки не слухались, тремтіли з холоду, з голоду, зі страху. Все тіло робилось
дерев’яним. Втрачалися всякі інші почуття, крім почуття страху. Нестерпно, до
крові, кололо в вухах, до потьмарення давило в очі – ось-ось вони полопаються,
як мильні бульби, а Петер все ще вовтузиться в тісноті ями, закидав,
зашморгував металеву петлю на тіло бомби, щоб, ледь-ледь її піднявши, викрутити
боєголовку, знешкодити «свою тоннку». Нарешті йому вдалося надійно затягти
зашморг і він сповістив про це нагору, двічі підряд смикнувши за трос. На
поверхні встигли зробити, може, два обороти на лебідці, Петер щойно намацав у
тванюці запал, як трос послаб і нерозряджена бомба плюхнула «сторч головою».
Петер несамовито закричав і завмерло похилився до металу. Встиг почути, як
залускотіли, кришачись, передні зуби, як, заціпенівши від страху, діходив до
безпам’ятства… Лише через кілька місяців онімілий дідусь Петер забалакав і йому
стало дещо чути…

 

 «Гукаймо, братця, ще
по одненькій…»

 

 «До… досить того
добра,» – перестеріг дідусь, і всі погодились. Замість випити, дідусь Петер
дістав з-за пазухи шкіряного здоровенного капшука, затягнутого шнурочком, і
поклав посеред столу: « Оце все, що маю. Бери, Лавріне». Всі, хто сидів за
столом, достеменно знали, що цей гаман – єдина річ, що лишилася в нього з дому.
Дідусь, тоді ще молодий лісоруб, брав його в дорогу, коли їхав «заробляти гроші
в… Гамерику». І ще всі знали, що в тому здоровенному капшуці грошей чи й
вистачить заплатити за цей обід, за ці убогі Лаврінові проводи.

 Далі утворилося таке.

 Лаврінові надарували
на дорогу марок, злотих, дрібних речей, а Янко Ро¬севич надів на шию зв’язаний
ланцюжок з витиснутим образком бога-отця. Поважний дідусь Петер не образився,
коли частину надарованого запхали в потрісканий капшук і повернули його
власникові. Взявши гаман в руки, він підвівся першим з-за столу, і всі гуртом
провели подорожнього до воріт. Тут мовчки спинилися. Лише Лаврін безоглядно
попростував понад вузенькою шосою, що вела до Ессена. Там на нього чекав з
автомобілем Вальтер, немолодий шахтар, котрий цікавий був пізнати наш побут,
наші звичаї і вже не вперше їде до Радянського Союзу… Було це в понеділок, у
важкий день з прикметами, які і страшили простодушно-довірливого Лавріна.

 А сьогодні четвер,
тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмий рік. Молодому Німенкові-Німальсу вистачило
кількох хвилин, щоб висісти з човна на мілкій косі прямо в теплу воду, витягти
його повище на берег, в густу лепеху, щоб менше хто бачив – нехай, мовляв, моїм
побуде. Хоч поки що. Про всяк випадок. Не дома, як-не-як. Озирнувся, чи хто не
спостеріг його схованки, і пішов навмання, не шукаючи стежки, то травами, то
між копицями першого сіна, то поміж кущами лози та молодого осокориння,
притримуючи то розхиляючи його пругке гілля.

 Раптом побачив великі
череди худоби, що розбрелася по всім неозорі квітучих плавель. Хотів було
присісти чи вернутися, та було вже запізно: прямо на нього мчав галопом, наче
здичавілий, кінь. На ньому, ніби влито, приліг за гривою вершник.

  (16.11.1976 –
23.03.1978)

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!