Зрушені люди

192

Роман «Зрушені люди» писався як другий (із задуманих п’яти)  «Саги про Посулля».  Як відомо, саме пониззя Сули було затоплене
при будівництві Кременчуцької ГЕС, а заодно і рідна для Феодосія Кириловича
Рогового Пугачівка та десятки навколишніх сіл.

Перший – «Свято останнього млива» – написаний на початку 70-х років ХХ
століття, все ще не міг «пробитися» через ряди пильних цензорів, ретельних
редакторів і подібних пильнувальників чистоти соц.реалізму (це вже пізніше – в
1992 році – йому присудять Шевченківську премію, а з’явиться він книгою в 1982
році).

На жаль, «Зрушені люди» (робочими назвами були й інші) теж чимось не
задовольняв названих «пильнувальників»). Щоб якось його врятувати, Феодосій
Роговий частину з нього помістив серед «Свята останнього млива» (лінія
персонажів Німенків-Німальсів»).

Саме таким «гібридом» ці романи і з’явилися в 1982 році у видавництві
«Радянський письменник». І що цікаво, «Зрушені люди», фактично, теж номіновані
на премію імені Т.Г.Шевченка, самі того не відаючи.

До сьогоднішнього дня роман – як самостійний твір Феодосія Рогового –
не публікувався, все ще сподіваючись на Справедливість, яка все ж має колись
настати.

Амінь.

Юрій РОГОВИЙ

З-за густої стіни понадбережної ліщини, мовби з-за лаштунків
чумацького часу, зненацька появилася пара гнідих волів на взір велетенської
сили. Вони тихо, не кваплячись, посувалися луговим шляхом, то справа, то зліва
хапаючи на ходу траву по обочинах. На возі з наставленими у два яруси молочними
бідонами сиділа до волів спиною дівчина в біленькій, під бороду, хустині і,
замрійно дивлячись перед собою, співала не сумної і не веселої, але такої
збентежливої пісні, яка зароджується в юнім серці лише тоді, коли воно уже
вчуває своє кохання, свою любов і кличе їх на першу зустріч. Дівчина, видно,
їхала в те саме село, що, переселене, заново будується і понад рядом хат якого
сторожко проїхала лискуча легкова автомашина з чужими знаками, чим сполошила
всіх, хто встиг їх помітити.

Лаврін Німальс поторкав водія за плече, щоб той дав дорогу
волам, – дівчина й далі сиділа спиною до них, – і вони м’яко з’їхали на
писастий килим лугових трав, потонувши в них по самі стекла. Порівнявшись з
лімузином з відкритими дверцятами, Марійка полохливо загейкала на свою безпечну
скотину, ніби хотіла якпошвидше позбавитись її виду, уникнути очей чужих людей,
що так доскіпливо дивилися на неї. Двоє чоловіків ще якийсь час мовчки стежили
за підводою. Потім шофер, низько зарослий, у непомірно великих сонцезахисних
окулярах чоловік, поспішливо подав Лаврінові його дорожні речі – обцяцькований
саквояж – і, сказавши по-німецьки, що заїде за ним не раніше як днів через
десять, пофуркотів слідом за волами.

Прибулий, помітно сутулуватий, хоч і молодий чоловік з
блідим, аж просинюватим обличчям, яке може бути лише в нездорової людини або в
такої, що весь вік просиділа взаперті, довго стояв сам як палець серед тихого
простору плавель, у ледь колиханих вітром густих травах, що котили хвилі аж до
синього крайнеба, наче боявся робити перший крок і лиш довкола водив головою.
Серед цих луків та лози, що неозоро перед тобою й за тобою, він вирощував свою
першу силу, так зарані розтринькану, страчену без великої мети, без наслідку.
Як же тепер, через немалі роки, являтися йому, блудязі, на сповідь, на очі тих,
котрі, зрозуміло, прокляли з кістками його батька і, може, весь його рід? В
душі Лавріна зрушився найнижчий пласт, що таїв у собі засипане, завалене,
напівзабуте дитинство. Він озвався зненацька й виразно, ніби вдарили в серці
дзвони. Лаврін був би радий після всього того, що було з ним, знайти в цьому
хутірці нову свою домівку, мати повні руки роботи (він її знає доволі і
всякої), знайти любов, що все наповнює собою і оживляє, мати спокій у серці і
снагу жити.

Лаврінові не треба перебирати своє минуле: він навіть тепер,
у свої майже тридцять років, не здатен його ні пояснить, ні зрозуміти. І не
тільки тому, що його грамота кінчилась у шостому класі – жив він після того як
у позасвідомому світі.

Трави й дерева кругом такі свіжі й незаймані, що в серці
ворухнулось щось гірке й пекуче. Лаврін скинув свої лаковані черевики
(спеціально купив у дорогу), зв’язав їх шнурками, щоб перевісити через плече, і
пішов босий далі. Незатоптані підошви вчували кожну суху гілочку чи корінець,
то довелося натягнути шкарпетки. За його нечіткими здогадками, десь тут мав
бути давній-предавній, ще половецький перевіз, що трохи вище Воїнської греблі.

Рід Німальсів (мокловодівці звали їх Німенками) мав на
хуторі Мокловоди особливу репутацію. Вийшло так, що батько Лавріна Якоб
(по-мокловодівському – Яків) народився на світ від полоненого німця-садівника,
Франца Німальса. Франца виписав, як кажуть люди, великий землевласник Шульц ще
в 1915 році, щоб закласти в одному з степових сіл дендрарій. Так було чи трохи
інакше, але вирослий німчук Якоб оженився в неповні свої сімнадцять років на
дорідній мокловодівській Оришці, дочці рибалки Самсона, і того ж року вони з
поміччю людей змурували з цегли та саману показне дворище – на високій кручі,
над Сулою, де ще давніше стояли водяні млини і всякі крупорушки. До похмурого,
як монастир, будинку з крутим дахом під бляхою майже тулилися причілками дві
комори по боках, а спереду – скотарня, що виходила огорожею далеченько на
колгоспний сінокіс (в хуторі тримали тоді худоби і по п’ятеро, а що троє, то
було в кожного). Тоді в Мокловодах городили свої двори лісами, або тинами, які
виплітали з білої та червоної лози – чого-чого, а такого добра в Посуллі
вистачало на всіх. То ж було всім диво, були то перші недобрі завидки, коли в
Якоба кругом двору став, як виклик, невисокий, а все ж дубовий частокіл. Всі
хатні вікна, вузенькі, невисокі, скоріше схожі на ніші або замкові бійниці,
поробили на засувах з прогоничами. А якоїсь ночі Яків самоправно переставив
огорожу ще далі на колгоспний сінокіс, і це помітили сусіди.

За недовгі роки спільного життя молоді Німальси, на
прізвисько Німенки, помітно розплодилися, їх стало семеро. З п’яти їхніх дітей
народився лише один хлопець, один носій фамільного роду – Карл. Хуторянам ім’я
відразу ж не сподобалось, і вони тут же його переінакшили: добавили в кінці
«о», щоб вийшов милозвучний Карло. Оришка зовсім не хотіла давати своєму
єдиному синові таке чуже ймення і воліла кликати Лаврушею, Лавріном, як
називали її рано померлого старшого брата. Хлопець не перечив, не мав нічого
проти, і охоче відкликався і на Лавріна, і на Карла.

А тим часом Яків з Оришкою і день, і ніч вертілися в роботі:
він, подейкували, закупив собі посаду лісника на кількох Дніпрових островах і
був, крім того, хваленим бондарем. Вона, дужа, як робочий віл, Оришка, вела всю
хатню і подвірну роботу: пекла хліб, прала, шила, мазала, ткала, пряла та й ще
не все, а з раннього вечора й до світанку ходила на веслах рибалити з Махтеєм,
на прізвисько Пупатий, в рибартіль, яку щойно заснували в Мокловодах.

Бондарював Яків затято, ночами. Клепки, дубові чи вербові,
заготовляв самотужки. Узаконеним порядком, хоч і не завжди законно. Продавав
товар хитро, з розрахунком. Спочатку вивідував, де і коли можна було продати
діжки вигідно: в Чигрині чи в Жовнині, в Шабельниках чи в Городищі. Влітку і
навесні він прихитрявся, приховуючи свої діжки, чекати попиту, тобто ранньої
осені, коли їх стає треба майже всім для різної овочевої чи фруктової кваснини,
солити рибу, сир, масло, а липівки наливати медами. Великі, високі діжки з
товстим чопом збоку служили всипищем для хліба, переважно для жита, яке добре
родило на мокловодівських супісках. Згодом Оришка навчилася смачно, на всякому
гожому для того зіллі готувати солонину з чехоні, ляща чи краснопірки, і діжка
продавалась разом з рибою. Степівці самі приїздили і брали без мороки,
накинувши трояка на сіль та доклад у солонину. Ще перегодя влаштували в коморі
коптильню. Кілограм копченого ляща – як пуд хліба, а молодих соменків – і за
півтора не візьмеш. На все літо в Мокловоди наїздили, щоб спочити, і шахтарі, і
сталевари – люди грошовиті, щедрі. Іноді навіть здачі не брали. А коли хто з
хуторян чи «курортників» казав старому Німальсові за якусь там послугу чи
дрібну поміч: «Спасибі», той не в жарт відповідав: «У нас такі гроші не
ходять».

Ощадливі Німенки згодом стали скупими. Часом і на великдень
обходились житньою паскою, а гроші все копичили. І не для того, щоб потайки від
людей милуватися ними. Не скупились їх позичати, коли хто просив, але позичали
не просто на слово: «як тільки розживусь, віддам», а під розписку з процентами.
Оришка, правда, вважала, що споглядання великої купи грошей дає людині більші
проценти, ніж прибутки від їхнього свідомого чи підсвідомого лихварства.

Мало-помалу Яків з Оришкою дійшли такої заможності, що хату
обігрівали водяним опаленням – про таке в хуторі в 1940 році не всі й чули, не
те щоб відали. Багатому, як кажуть, і сам лихий дітей колише – так і Німенкам.
Перед уже самісінькою війною Яків одержує одну за одною спадщину. Ніхто не міг
навіть здогадуватись, чи великі були ті спадки: один померлого батька, інший –
з-за кордону. Ходили чутки, певне, самими Німенками пущені, що вони виграли
чималу суму, відтоді, мовляв, і зовсім зажиріли. Стали сторонитися людей, а
якщо й спілкувалися, то тільки з тими, з ким вигідно.

Їхнє бажання багатіти ставало дедалі незрозумілішим для
мокловодівців. Мало кому в Мокловодах спадало на думку, що те багатство пливло
Німенкам не тільки з їхньої власної праці, а й з чужої. З їхнього хитрого
розуму, а то й з обману ближнього. Не кожен все це брав у серце, але кожному
воно само входило в душу, не знаючи, куди йому діватися. Одним ставало заздро,
іншим обидно за свою незмогу чи невміння, а треті в цьому вчували щось не те,
до чого звикли хуторяни. На думку Мокловодів, настала врешті пора дати Німенкам
це відчути. Бо таке, як казали наші діди, нікуди не годиться.

З давніх давен, живучи в Мокловодах, і в голову собі не
покладай мати від людей якісь там таємниці. Хто переступив цей неписаний закон,
той наряджав на себе зневагу. Всі-бо тут, якщо простежити, або свати, або куми,
або родичі. Та й не тільки тому – просто ніхто відверто не волів ховати свого
наміру, доброго чи лихого, бо так передавалось людям в спадок, бо це заповіт
дідів і прадідів, батьків і древніх порічковиків. Кожен мав працю, старався
жити з неї і добродушно стежив за сусідом, щоб той бува на чомусь не
перехитрив, чимсь не перебільшив: не обгородився вищим, ніж заведено, тином, не
одержав на трудодні більше, ніж належало – робили, мовляв, поруч на махорці чи
біля скотини. Інакше, значить, в тебе у конторі є рука. Або підмогоричив
комірника. Ніяка крадіжка тут не прощалася нікому: чужого не чіпай і пальцем не
займи – нехай тому руки повсихають. Так привчали і дітей, і внуків. Сумління
кожного тут на видноті, воно – золото, йому корись, а не багатству.

Отож, коли кінчався недільний чи святковий день (відпочивали
всі гуртом, старі й малі, біля крамниці на зеленому в леваді) – коли втихала
музика, вщухали танці і пісні, заходила мова про синів та дочок, про поточні
справи в хуторі.

 (…)

Розходяться молодиці по домівках, і то вже знають, хто що
виткав, котра з дівчат скоро йтиме заміж і скільки навишивала – знали все до
капельки. Навіть і те, скільки в кого висиділа квочка. Чоловіки ж міряли життя
за іншою шкалою: коли саме по інею має бути дощ, його треба аж кричить, того
дощу. Іншого разу молять, щоб він перестав, бо гниє картопля, стікає хліб у
колосках – безперервний діалог між небом і землею. Ще вони визнавали за
достоїнства вміння ходити біля скотини, настроїти плуга; хвалили талант зробити
легкого й неперекидистого човна, об’їздити гарячого коня чи рівно, як під шнур,
закосити жнивну гінку. І вже страх як не терпіли її, матеріальну чи фінансову
нерівність: гроші – це одвічно кровна виразка селянського побуту. Її завжди
треба, їх завжди не досить.

А ще гордилися мокловодівці з того, що майже все життя їхнє
проходить, красується на вольготностях чистоти й простору, у завжди свіжих
розкошах природи. Від того люди доладні та здорові, як на підбір. Одне бери
собі на ум: роботу. Її не страшно – аби живий та неголодний.

Помітивши раз і вдруге, і вп’яте, що Німенки надто вже
пишаються не таким то вже й великим, не таким то вже й чесним багатством,
стають ненавидними до біднішого, маючи його, либонь, за старця чи за ледащо,
люди, врешті, не змирилися з цим, як не мириться здоровий з чиряком, що раптом
вискочив на тілі, збойкотували і Якова, і Оришку, обзиваючи обох хто
скоробагатьками, а хто й ненажерами. І мале й велике відверто уникали
зустрічей, щоб не вітатися, щоб не скидати шапку, не вклонитися у шанобливому
привіті, як це здавна ведеться поміж добрими односельцями. Перестали ходити до
них на позички, ні його, ні її не кликали більше в куми чи на святкове або
весільне гуртове гуляння. «Городина цього року не вродить: Яків з літа продає
діжки», «Не ловитиметься риба: Оришка покинула рибальство», – кепкуючи, казали
люди.

Почалася війна. Впало на людей велике горе. Тіснота подій,
які мінялися швидше, ніж їх можна було збагнути. Не до Німенків стало
Мокловодам, коли напосідав клятий ворог. Майже всі придатні для цього мужчини
пішли боронити свої оселі, свою рідну землю. Не стало в хуторі і Якова.

Малий Лаврін не знав ні цих, ні сотень інших сімейних
деталей з їхніми хитромудрими тонкощами. А хоч би й знав, то не міг би їх
розуміти, бо не вмів (та й тепер не дуже вміє) спускатися в життя так глибоко,
в самісінькі надра, щоб побачити його корінці й волокна, збагнути їхнє хаотично
дивне сплетіння, усвідомити складність взаємопотреби й злагоди поміж ними, без
чого не росли б, не розвивалися б ні дерева, ні трави, ні люди. Все в ньому
давно роз’єдналося на якісь ворогуючі протилежності, яких несила примирити, але
в яких несила й розібратися, щоб віднайти, щоб хоч відчути справжній центр
тяжіння власного життя, порозумітися з ним, довіритись його законам. Чого він
оце і до кого приїхав? Байдуже чи з легкою тривогою ступив на цю напівзабуту,
ледь відчувану землю і хтозна скільки проспав під її сонцем, на теплому піску
під лозами. Йому, власне, однаково на яку ступати землю. Йому хоч і світ за
очі. Він, може, ще й не змінився в своїй суті, не втратив свою мову й звичаї,
чого всі ці довгі роки від нього домагалися, але, будучи відірваним від усього
рідного, пустив його в непам’ять, а багато дечого і взагалі не знав, не відав.

І все ж таки Лаврін приїхав сюди, в посульські Мокловоди, на
свою спадкову батьківщину: «Я народився в гарному, як небо, хуторі – навіщо
мені Париж?». Може, в його жилах озвалася материна кров, а може, серце віщує близький
кінець, ту фізичну межу, за якою починається небуття, і його привело перед
смертю помолитися на вітчизну, як приречені моляться на ікону. «Тут рідний
звичай, тут рідна мова – найвищі в світі земні святині». Може, ще оживе душа і
зникне страх, що живе за спиною і перед очима? Безглуздо втрачати надію.

Лаврін встав, обтрусився. Проліз між лозою до кручі,
зупинився і глянув у Суляну воду, як у чисте дзеркало. В очах заряхтіло,
затуманилось. І щоб не впасти від сп’яніння, від суміші незрозуміло сильних почувань,
Лаврін притримався рукою за лозу. Серце билося, ніби натщесерце випило вина,
руки тремтіли, як з голоду. Перевозу, того давнього перевозу, нема, як і не
було. У піску, при самій воді, чорнів невисокий, кругом обдавлений стовпець,
видно, колишня прив’язь для човнів, а може, й для поромного троса, що з берега
на берег перетинав нешироку Сулу і попід яким сюди-туди плавав під кутом до
бистрі спарений з двох дубів з суцільним настилом катамаран.

Коли серце дібрало нормальнішого ритму, а отже, перестало
рябіти в очах і зникли кольки в ребрах, Лаврін поволі спустився в пологу кручу.
В густому лататті виднівся носовим закрайком притоплений човен. Він дістав за
цеп і став поволі підтягувати його боком, щоб, підваживши, вилити з нього воду
в Сулу разом з маленькими рибками, котрі, видно, тут, у притепленій воді
народилися і вперше радіють світлові, сонцю. Човен був старенький, невеликий,
але ще придатний для плавання, і Лаврін уперше за кілька останніх днів
усміхнувся, стомлено й вимучено, але всім лицем і очима.

З цією усмішкою він сів у човна і відіпхнувся кілком од
берега. Човен тихо посувався за водою, і Лаврін лише кермував, затиснувши
сучкуватий кілок під пахвою. Тепер він чітко і недвозначно відчув, як йому
хочеться притулку, якоїсь хати чи куреня, з’їсти з голоду окраєць домашнього
хліба з сіллю та водою і спокійно потім подумати. Це ніяк йому не вдавалося.
Він пережив за сьогодні вже кілька перемін свого настрою, але так і не зумів
придумати, яким йому бути – безжурним, хмурим чи викликаючим милостивість, –
якщо несподівано зустрінеться з кимсь мокловодівським і в ньому впізнають
Німенчука, Німальса Якова і Самійлової Оришки синок, про яких чути в хуторі
всяке, а певного ніхто нічого не відає. І чи признаватися кому взагалі, що він,
підданий чужій землі, чужим законам, забрався в Мокловоди самоправно, без
дозволу, поза маршрутом, який строго визначено в їхньому автотуристському
дорожньому листі.

У воді, під самою кручею, в тіні, щось борсонулося немов
живе. Лаврін притримався руками за груддя і в цю ж мить побачив білизну якоїсь
речі. Перехилився через борт, почув характерне плямкання – впізнав… сома,
великого головастого сома, що хтозна яким чином опинився догори животом поміж
брилами обваленого берега. Час від часу на нього наповзали хвилі, і тоді він
хрипко віддихував, ледь ворушив зябрами, приплямкуючи. Так тривало кілька
напружених хвилин. «Нещасна рибина», – подумав Лаврін і за кілька спроб викотив
кілком застряглого сома. «Певне, погнався за здобиччю, не розрахував пориву і
опинився в пастці», – здогадувався Лаврін. Сом замахнувся хвостом як на відчай
душі, безтямно вдарив ним об воду, але пірнути не вдалося. Він бокасував зверху
що було сили, описував одне коло за одним, витрачав себе до решти, не складаючи
своїх блідофіолетових плавців, схожих на крила, та й це не допомагало. Лаврін
зручніше прихилився до носової обшивки човна і пригорнув кілком рибину до себе.
Сом не опирався. Лежав трохи боком на воді і мляво поводив зябрами. Око
стмяніло і відчужено дивилось на Лавріна. «Оклигуй, брате, оклигуй… Не вмирай,
прошу тебе. Я не хочу бачити нічиєї смерті». Рибина схлипувала, навіть пірнала
неглибоко. Лівий зів’ялий вус лежав уздовж по тілі, наче прилип до нього, наче,
як і все сомове тіло, відпочивав по довгій дорозі на темній м’якій постелі.
Лаврін пошукав очима рани чи садна. Та тіло видавалось кругом чисте. «Він
просто задихнувся», – вирішив Лаврін і відштовхнув сома від човна – нехай помре
в своїй стихії. Риба не втримала рівноваги і перевернулась набік. А за мить –
горічерева, виставивши біле, як сніг, черево. «Як воно в риби виходить: все
життя в глибині, в темряві, а вмирати спливає до світла», – перейнявся якимсь
віщовим почуттям і, злякавшись холоду в серці, заспішив від того, де був,
місця, замахав кілком, б’ючи ним об воду.

Закінчення в наступному числі

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!