Золота печать

231

З нового роману «Криничар»

Коли мені не спиться, я кличу не ангела до сну, я покликаю в
пам’ять дими. Так любо, так утішно дивитися на сиві хиткі стовпи, що
здіймаються в небо, підпираючи студені хмари. Добрі чотири сотні коминів гріють
обшир над Мукачевом. І від того й мені тепліє на серці, а ніздрі лакомно
хапають звичний припах. Може, тому, що молодість моя проминула під землею, в
старі літа мене, як безклопітного дітвака, манить небо. Усе навиворіт, як на
сміх.

Дим – це віддих людського житла, добрий дух хижі. Дим може
багато чого розповісти такому бувалому чоловікові, як я. За клубами з комина я
вгадаю, чим топили піч. Легкі, як марево, синюваті струмені сіє добрий бук.
Такі димки стоять над жидівськими й мадярськими кам’яницями довкола Піяцу.
Тверді, ситі снопи вергаються з димарів там, де горять дубові колотвиці, що їх
громадять у Підгороді шваби. Молочно-бліді цівочки пускає береза й вільха.
Липа, осика, ліщина та інший ріденький корчівник пахкають густими клубами, які
довго не розвіюються у високості. Зеленкуватими космами, пострілюючи іскрами,
чадить сира солома й сінна потеруха. Кислою гіркавістю тягне з Руського кінця,
який мадяри називають Оросвийгом. Там гнітять у печах бадилляччя, гарбузове
гудиння, стебла посоняху і надертий з-під снігу лист. І ні з чим не сплутаєш
змійчасті іржаві павісьма від кізяка. Пораз, хоч і не одразу, вгадую я терпкий,
як егерське вино, смак кіптяви від паленого жолудя й дикого каштана. Його
заколочує вітер із пістрялівського порубища. Ще мені пам’ятний гар смолистої
стружки й квасного пиловиння, що тягне з майстерень лівобережної Карічки. Що
лише не палить, не пхає в черінь наш люд, аби вгріти тіло й приварити якесь
їдло. Вогонь їх гріє й годує, ще й повідає небові про їх поденну житність.
Шепоче про це пащами коминів.

А мені з тих димів найсолодший той, що з вербового пагілля.
Такий задавнено солодкий і жданий, що аж памороки забиває, коли зненацька
надлетить із підгорянського зарінку, від пізньої рибарської ватри чи від казана
кошикарів, що виварюють на березі свіжу лозу. Хоч той димок і дере горлянку,
але мені він проситься в груди, як майський мед на язик. Може тому, що
приносить на своїх легких крилах казки мого дитинства. Їх було не густо, та все
ж були. Хоча б ота – про замохнатілу вусату рибу з-під кольчинської греблі, що
ссе цицьки потопельниць…

Багато билиць можуть розповісти мені дими.

 

Не підвладний мені й не пізнаваний, як це нерідко буває,
лише дим із власного комина. Бо це не вільний, не справдешній дим. Дим зламаний
і замурований у камінь. Такий дим не може мати свого сталого запаху. Як пес на
припоні, що завжди має інший норов. Як невільник у темниці, що має інші очі.

Я, багатий чоловік, можу привезти собі з Верховини найліпші
букові дрова, що дзвенять, як залізо. Можу топити деревним вугіллям з моєї ж
копальні, яку пастушки колись винюпали за коропецьким березняком. Можна б без
жури і стиску гріти покої та столувати родину й прислугу. Та що, коли я не звик
топтати золото ногами і пускати гроші на вітер. Якщо світ відкрив мені очі,
налив оливи в голову, а в руку дав гріш, то мушу, видати, я цим послуговуватись
до скону. Мушу йому служити.

Мені розповів про ці печі вузькоокий чоловічок під
Білгородом. Я там копав лази під городськими мурами, а він навчав нашу старшину
битися на мечах. Хоча сам він меча й не мав – такий собі акацієвий обрубок.
Зате ціпок той крутився між його пальців, як веретено, зі свистом краяв
повітря, а турецькі палаші відлітали від нього, як від булата. При цьому сам
чоловік майже не переступав з ноги на ногу, лишень кий його мигтів, невловимий
оку, ліворуч-праворуч, над головою й за спиною, відсікаючи з глухим дзвоном
нападників. Звався він Лінь. Недурно, либонь, прилипло те назвисько до
чоловіка. Більшого лінюха я не стрічав. День при дні, коли не школив рубак,
Лінь дрімав, загорнутий у баранячу реверенду. Мороз стягував його жовту, як на
бубні, шкіру, лише іній білів на бровах і ріденьких вусах. Я торгав його за
плече, аби пересвідчитись, чи ще живий. І він вищиряв ріденькі мишачі зуби й
розтуляв шпари сльозавих очиць. Був живий, ще й який живий! Як той здихлявий кіт,
що й позіхнути лінується, а пожбур його з даху – впаде на чотири лапи й у кліп
ока вихопиться на дерево, в безпечне місце.

Я питав того чоловіка, звідки він. «З-під небес», –
шкірився, як пес на гарячі крупи. «Не бог же ти, скажи, з яких земель?» – допитувався
я. – «Я із землі, що огороджена кам’яним парканом, по якому можуть пройти
чотири верхівці стремено в стремено». – «То ви там лише б’єтеся на палицях, чи
щось і робите людського?» – «Ми там будуємо храми з верхами, закоченими, як
лист лопуха. І сіємо в воду білу пшеницю». – «Як не люди», – сердився я. Але не
зі злості, з холоду. Що сердитися на людей, котрі не такі, як ти. У Бога всього
багато.

Зима тоді стояла така ж люта, як і тепер. Коні копитами
примерзали до криги. А нам не вільно було палити вогні, щоб не забачила замкова
сторожа. Мені ще стерпно, я довбався під землею, а земля тепла. Для живого вона
тепла. Це вмираючому вона здається студеною. До того ж я міг притулитися до
кобили, що витягала з довбанки кремінь. А тим, що сиділи на льоду в очеретах,
скажу вам, було невесело. Ніяк їм було. Бо мороз зварював кров і висушував
мозок. То нічого вже й не кортіло, тільки спати. І засинали навічно. Кого
десяцькі не могли вже розбудити, роздягали, розпорюючи полотно, і обтуляли себе
добутими хламидами. Ножі тупилися об тіла, задубілі на кістку.

Міркую, що холоднеча діткнулася й жовтолицього. Як сновида
підійшов він до купи, котру ми наносили з підкопу. Своїм бучком-мечем поцоркав
об руді плитняки, один, другий, третій. «Це теплі камені», – засипів радісно.  Ніхто й око не скинув, подумали, що сплив
розумом мечоносець. А він тішився: «Тепла постіль буде. Тепла ніч буде». Підняв
свій акацієвий костур і найближчого з нас штурхнув на глиняну купу. Ніхто не
мав ні сил, ні волі перечити мавпиську, знаючи його легку руку і тяжку зброю.
Вояки тягали каміння і мостили з нього низенький колодязь, що сходився аркою
вгорі. Від нього протягли ярок на два лікті завширшки, який теж накрили плитами
й замастили глиною. Землю розмішували своєю сечею. Так казав Лінь. Той рівчак
потягся до гаю, під кудлаті шапки сосон. Коли це було готово, Лінь палицею
підсік очеретину, і всі взялися за свої клинки. Ніхто не розумів його дивного
заміру, але кров наша ожила, під каптанами зародилася подоба тепла.

Люди, вимордувані 
затяжною облогою, сікли тростину, як ворога. Тим паче, що цей не
боронився. А Лінь учив, як сплітати з комишу снопики, схожі на різдвяного
дідуха. Ті перевесла ми запхали в кам’яну криницю, і Лінь черкнув кресалом.
Лише тоді всі збагнули, що це – піч. Сухий очерет затріщав, заговорив гарячими
язиками, а над сосняком закурився легенький димок. Здаля, з фортеці, то могло
здатися сніжною курявою чи млявим надвечірнім туманцем.

Що казати, піч наша горіла і гріла. Вузькоокий першим
постелив свою попону на тепле каміння. Ми попадали за ним, переплівшись тілами
в живий ланцюг. Люди хапали забуте тепло руками, губами, вдихали його й надовго
затримували в собі. А солома тліла, піч розпалялася, видуваючи рятівний дим, і
мерзлота відступала від наших стегон. Земля ставала теплою, як жона. Нам уперше
за цю зиму наснилися солодкі чоловіцькі сни.

Ми гадали, що не покинемо Білгород ніколи, що вмерзнемо в
кригу його озера. А сталося так, що порятував нас усіх один чоловічок. Той,
котрого ми мали за ніщо, за пусте місце, брали на посміх, ненавиділи і таємно
жадали, аби розсік його жовту плоть чингал котрогось із наших сотників.

 Дивний був той
чоловік Лінь. Та хіба мало дивних? Хіба для когось я не чудний?! І чи не
здасться комусь химерною ця розповідь про мій світ – хиткий острівець у морі
часу…

 

Тепер, через десятки літ, я розумію, що лінькуватість Ліня,
відстороненість від окружжя і подій були для нього рятівною Пустотою, в яку він
ховався, як равлик у мушлю. Це була не осоружна, гнітюча порожнеча, як у нас,
котру ми наповнювали хто чим – хто страхом, хто млявим гнівом, а хто
пустослів’ям. Він свою порожнечу залишав вільною. Цим відрізнявся від нас.
Барабан звучить порожній, а набитий лахміттям – глухне. Лінева Пустота була
цариною неприсутності, необтяженості, недоторканності. Затишне кубельце духу, в
яке не проникали ні солдатські знегоди, ні буденні клопоти, ні жура, що
черваком жере серця. А що вже казати про студінь, про воші і голод…

Ми мали Ліня за пусте місце, а він і справді перебував у
пустоті легкості. Легкість серця для таких людей важливіша за твердість м’язів,
широку кість і тягар корисних речей, які ми громадимо собі впродовж життя.
Легкість для Ліня була навіть у виборі зброї, щоб і руку зайвий раз не
обтяжувати. Інколи мені здається, що й палицю він носив лише про людське око. А
перемогти міг і без неї.

Якщо, звісно, йому була потрібна ця перемога. В чому я маю
сумнів.

 

Так я міркую нині. Та з ким про це поговориш у чотири ока,
душа в душу? Якби поряд був Гречин. Я навіть здогадуюся, що б він міг сказати –
чоловік, що називав себе буквою Епсилон.

 Меч належить одній
людині й убиває одну людину. Чаша належить одній людині, але з неї можуть
напитися декілька людей. Монета теж належить одній людині, але в дбайливій руці
послужить багатьом, помножить мечі й чаші, та й сама помножиться.

Якщо ти вродився з насінини войовничості, то можеш у лінощах
скніти весь вік, можеш спати собі, але бряжчання зброї вмить пробудить тебе. І
ти піднімешся, як стій, оголяючи нерви свого духу і свій меч. І в бою ти
відновишся, а меч твій нагостриться. Навіть якщо він дерев’яний. Бо справа не в
матеріалі, з якого він роблений. Справа в матеріалі, з якого правлений ти –
воїн. Перст війни на тобі.

Якщо ж на твоїй руці золота печать, то може долоня бути
твердою від мозолів, як кінське сідло, можеш ти бути зноском приміського
вертепу, байстрюком з попелу й тирси, – твоє серце втішатимуть не шабельні
згуки, не нути гусель, не бемкання дзвонів, а тихий, таємничий подзвін
крейцерів у прохолодній скрині. Бо в тій скрині приховані і війни, і музика, і
храмини. Весь білий світ уміщається в цьому темному нутрі.

 

До чого я хилю? Ота пригода під Білгородом мимоволі застряла
в моїй голові, як застряють цінні окрушини на решеті золотаря. Весь час я
добуваю їх звідти, обмацую, зважую, а далі відливаю в якесь пожитне діло. Так я
вдома скликав ліпших мурників і пічників і розповів їм про свій задум. Лише в
двох засвітилися очі, але й цього достатньо. Я звик до людського маловірства.
Вони вимурували казан за моїм начерком, а середину обкували залізом. Тоді
взялися за стіни. Чим довша люлька, тим ліпша тяга, міркував я. Стіни, з покою до
покою, порожнили борознами, щоб дим міг вільно собі снувати аж до комина, до
якого вже доходив ледь теплим, устигши віддати тепло кам’яниці. Ще більше
чудувалася челядь, коли ми затопили оту піч. Я велів підмести двір і дровітню,
обрізати дерева, а з хлівів нести потеруху. Усе це засипали в залізний бубен і
запалили. Під вечір хижа нагрілася рівним благим теплом. А в піч до ранку й
заглядати нічого, воно собі тліло й тліло – сміття. Я  й сусідам сказав: тепер своє сміття несіть
сюди. Усе, що горить і не горить, те, що дотепер у Латорицю скидали.

Направду мій осідок обігрівався сміттям і навіть помиями,
усім, що прибирали з берега ріки від млина до Черленої корчми. Бувало, тиждень
піч не розпалювали, а від казана з непотребом цідилося літепло, якого було доста
для хатнього затишку. Жона в лежниці тулилася до теплої стіни більше, ніж до
мене. Я ж люблю холод, свіжість. Що ще чекати від того, хто зріс на семи
вітрах.

Тоді я увільнив служника, що стояв при грубах, і відрядив
його опоряджати церковне дворище. А дрова, заготовлені на зиму, відвіз до
школи.

Прихитрившись, я пустив змійкою цівки і в городець, під
грядки. А згори накрив їх стрішками з вистрижених кролячих шкур, аби сонце
пробивалося. Надворі сніжило, а в моїй теплиці яскріла зеленина і земля смачно
парувала. На великоднє розговіння я поклав на архієрейський стіл кошарик
зеленої цибулі, салати, кропу й повне сито огірочків-мізинців. Було з чого
дивуватися на гостині.

Вуличних поголосів теж вистачало. Приносила їх з торжища
кухарка. «Пан Кутьо візьме хосен навіть із собачого лайна!» «Золотар є золотар,
циганам тепер у місті немає що робити. Все він підбирає». «Переповіш, Гафіє,
газді най прийде і мій будар почистити».

Я знаю, це не злоба їхніми язиками обертає, то плеще з них
голоштанна веселість. Ачей не забули вошиві мудраки, з чого я вчив їх хижі
ліпити, коли сім літ тому Латориця в перші зазимки понесла цілу вулицю. Ледве
худобу відтягли. І стали чорним згарищем на білім снігу, з дітьми на руках і з
упованням в очах. От і маєте те, що накликали! Доки вам, маловіри, можна
заказувати не довбати камінь з дамби, не копати піщані ями в берегах, не рубати
хащу над потічками?! Доки ліпити будете халупи з глини на глині?! Та ще й на
самих закрайках, аби нужників не треба робити, аби сикати прямо в воду, аби не копати
колодязів, а просто з берега черпати – і худобі на пійло, і собі на юшку.
Нерозумне, недбайливе плем’я! Не порадившись із головою, руками все хапають…

Постояли, постогнали та й вирядили до мене влесливого Йошку.

Я послав кметя до своїх цеховиків за сокирами й пилами, і
нужденна череда людей і тварин потяглася до Сорочого ліска. Його я виміняв
колись у графа на  бруківку зі своєї
каменоломні в Шелестові – він її стелив на майданах у Відні. Прийшли, стали.
Дерева сіяли на сиротинну громаду останнє листя, тверде, як бляха. Хтось підняв
жолудь і підніс до рота, щоб заживитися.

«Тут маєте свою нову вулицю, – сказав я. – Поселяйтеся».

Перезиралися лячно, як загнані звірі.

На один дух ми перетяли узлісок шнурами, так, аби кожній
родині припало чотири дерева на шість-сім ступнів одне від одного. Шваби колись
міряно садили ліс. Люди взялися за роботу нараз і мовчки. Заговорили сокири,
загули пили. Сорочі гнізда падали, як шапки з верховіття.

Робили і вдень і вночі, присвічували ватрами. Час не віл,
його не прив’яжеш. А сніжок, що сіявся за коміри, лише підганяв робітників.
Дерева підрізали на висоті в півтора зроста найвищого чоловіка. Стинали їх так,
аби стовбури падали навхрест. Для цього я зумисне покликав дереводіла з
Визниці. Він так цілив, що крони входили одна в одну, як пальці рук у замок,
коли хочеш напитися з криниці. Їх ув’язували гужовками з лика, а зайве паліччя
відсікали. Так, що на чотирьох живих стовпах робився дах. Жони з дітьми теж не
сиділи – різали в заплавах очерет і тут же пластали його на покрівлю. Товстіше
встелиться – тепліше буде, радили дідове. Мали роботу й вони – обкурювали
стовпи, аби дерево далі не йшло в ріст і не бралося черваком.

Прийшла черга й до стін. Колись у Волохії я видів, як їх
плетуть із верболозу, а затим обмащують глиною. На Каріці, за монастирем,
знайшли глевку черленицю. Згори палили вогні, щоб земля попустила й прийняла
воду для замісів. Глина впереміш із солом’яною січкою добре бралася до
плетенки, тверділа за руками. Хижки виходили, як коші. Може, десь кривенькі, та
не мусить бути рівно – аби живно! Розпалені всередині вогнища просушували
стіни, наповнювали їх першим теплом.

Я послав на лісну вуличку віз, аби в кожну хижу занесли по
міщаті муки й картоплі, бутлик олії і плат капусти. Аби люди мали з чим у зиму
зайти.

Не минув і тиждень після повені, як отець Данило кропив ті
поселі йорданом і креслив нігтем хрестики на глині.

 

Народила мене, як і всіх, жінка, та матері я не мав. А про
вітця грішно й казати. Ніхто його не вирахував. А може, він був і не один.

По Юрію, коли об’ярювалася вже вся біднота й удовиці,
заїздив до Мукачева ціркус. Бургомістер не пускав їх фіглярити на Піяц, то вони
напинали шатро з барвистих пеленок на березі Латориці, коло винарні «Молоко
русалки». І завгура, що кликала сюди малого й старого, легкодухого й поважного,
починалася. Був там мізерний зморщений карлик, що мав коліщата на ступнях, на
колінах і на гузиці. Він качулявся на них між ногами людей, як навісний, ще й
на стіни злітав. Був ще хирляк із качиним носом і з дірками в щоках. Крізь них
дзюрив водою на п’ять ступнів довкола – жони аж пищали. А голомозий кротон брав
на горба дошку і на неї всідалися всі доброхотці. Витягував пальцями з одвірка
забитий цвях. Піднімав навершеного воза, а якось, казали, ударом п’ястука
повалив вола.

Все це кожного разу дивувало й веселило челядь, та всі
чекали прикінечного видива. Коли на обзір винесуть кошарку з дівчиною-змією.
Вона лежала карічкою, як ковбаска на сковорідці. Тіло намащене зеленуватою
грецькою оливою, волосся прилизане, лише чілочка здіймалася золотавою корункою.
Чисто як у гадин, що водяться коло Обавського Каменя. Дівча було голе, срамоту
ледь прикривала тоненька платинка, що шнурком оперізувала стан, малим товщий за
той шнурок. У соски гострих груденят і в пупок було засилено крихітні срібні
дзвіночки. Великі сіряво-сині очі (такі і в мене) скліли в нерухомості. Повіки
її не кліпали.

Та ось циганчук торгнув бубон – і шийка змії здригнулася,
дрібні брижі перебігли шкірою. Вузенькі бліді губи розтулилися і звідти
стрільнув роздвоєний язичок, 
зателіпався, як у правдешньої змійки. Шия видовжилася, і жало торкнулося
чінговика на циці, на одній, на другій, на пупі. Масну смердючу тишу корчми
перетяв чистий подзвін: «цінь-дзінь…цень-дзень…цюнь-дзюнь…» Людська гуща
заревіла з утіхи й тісніше згромадилася довкола кошика. Хтось потягнувся рукою,
та довгий батіжок кротона обпік йому пальці.

Вкопали сторчма струганий стовпець, і дівчина умліока
звилася на вершечок. Закрутилася обручем круг стовпа, вигиналася в коромисло,
на одній нозі танцювала під лампою, ламала натроє-начетверо свою безкісткову
плоть. І в такт її дивовижних хилитань упліталися срібні нути:
«цінь-дзінь…цень-дзень…цюнь-дзюнь…» Сипалися, ніби монети, на задерті голови
присоловілого юрмища.

Затим вона сповзла долі й ігрище продовжилося. Заголосили,
хто хоче зловити змію. Позивач кинув до кротонового клебана гріш і
розчепіреними п’ятірнями став загрібати в’юнке тіло. Та де там, кожної проби
лишався ні з чим. Двоє торгашів заповзялися накрити її своїми сердаками й
притиснути ногами. Але дівча вислизнуло, як вуж з-під лопуха. Давидківський
рибар мав при собі сіть. Приноровився й заплутав нею зміючку. Якийсь візник
кинувся йому на поміч, аби пов’язати невтримну віжками. Смішні людкове: якщо та
знайшла шпарину в неводі, то який ремінь її припне. У кротонів капелюш
дзенькали й дзенькали копійчата, але втіху не заробив собі ніхто. Нещасного,
кажуть, змія й на коні вкусить, а в руки не дасться.

  Корчма гула, як
бджолина борть у маю. Дзюрчало дешеве вино в пугари, цідилася сливова паленка.
Жіноча голизна розпалювала чоловіцьку спрагу. Марно домагалися спритники
втамувати її бодай рукою. Така нагода приберігалася на вечір, і не для
простолюду. Під стріхою «Молока русалки» була картярня, де збиралася військова
старшина, цеховики, крамарі, а бувало, що й попик якийсь затягнеться, віддаючи
кесарю кесареве. Коли картярі добре вже розігріються винцем і гріховним
дільцем, притлумлювали лампу і розгрібали стіл. На східцях чулося гупання
кованих чобіт кротона. Він ніс перед собою сувій єдвабу, а в ньому –
дівчина-змія. На пурпурному полотнищі вона тепер лежала біла, як болотна лілея,
і так же тривожно пахла. На пальцях рук і ніг були нанизані персні – мідні,
скляні, кістяні, дерев’яні. А на зап’ястях і щиколотках коливалися
кільця-бранзулетки. Накучерявлене волосся ряхтіло золотими крихтами. 

Вона й зараз лежала непорушно, з некліпними очима й
завмерлими грудьми. Та ось притюпав карлик, набрав жменю яблуневого цвіту з
тареля і сипонув на неї. Тільце стрепенулося, наче під живою водою, дзенькнули
бранзулетки, зацокали персні, озвалися дзвіночки. Пелюстини квіту змагалися з
шовком дівочої шкіри. Сороміцьке видиво одною мірою притягло очі гультяїв. У
другому тарелі були перші ягоди з теплого боку Мужіївської гори. Карлик став на
перевернуту бочку і поклав ягідку між грудей дівчини. Вона сягнула двійчастим
язичком, підділа ягоду і втягнула до рота. Весело тенькнули дзвіночки.

«Хто хоче купити й собі ягоду?» – загугнів кротон.

Карлик розкладав полуниці по випростаному дівочому тілу – на
повіки, на губи, на шию, на груди, між реберцят, на пупок і марусин поясок,
рожевою підковою обклав лоно. В затхлій картярні запахло ярим садом. Піднесли
мисочку з товченою чорницею, і блазень устромив до неї свій гострий пташиний
кіготь. Біля кожної ягодини він виписував цифру. Здушений гомін перебіг залою.
Що більше знижалися ягоди від лиця додолу, то дорожчали. Хтось хіхікнув: «Малий
золотник, та коштовний».

«Двері в рай відчиняє щедрість, панове», – щирив зморщений
рот карлик.

Та чоловіцтво не треба було припрошувати. Чинно клали на
таріль оголошену монету, витирали губи й тяглися до своєї ягоди, при тому
чоломкали з присмоктом і тільце. Хтось у жолобок біля пупка підлив собі ще й
вина. Інші теж загалайкали, розказали й для них нести кухлі з питвом. Засовгали
об сукно гамани. Коли в голові поселяється хіть, розум відходить. Полуничні
цілунки під регіт громади звучали частіше, і за кожним подячно дзенькав срібний
дзвіночок. Карлик пританцьовував на бочці й виводив на дівочій шкірі нові й
нові цифри, що темніли зміїними розписами, доки їх не злизували гарячі язики,
голодні плоті.

А далі було таке, про що мені не те що писати, але й
говорити не бажиться. Не знаю, наскільки правдиво повідає вдовиця Влена, до
котрої стягуються всі окружні брехні, та мушу їй вірити. Бо іншого передання не
маю.

 Одні картярі
впивалися, другі виходили з порожніми кишенями, третіх волочили домів
роз’ятрені супружниці, проте були й такі, котрі навелично крутили перед
карликом барвистим папірцем і влесливо шепотіли: «Мій полоз хотів би спізнатися
з твоєю зміючкою. Благослови, няню». Очиці дрібного виродка зважували суму, рот
кривився. Але хто багато просить, той з базару назад носить. Гендль
звершувався, дівчину згортали в покривало й відносили до сусідньої комірчини.
Вона ставала знову безживною, як мідянка на студеному камені. Жили лише
дзвіночки на її податливому тілі. Вони гомоніли навіть крізь дубові стіни…

Дівчина-змія була моєю мамкою.

 Влена якось
переповіла мені її планиду. Дитина знайшлася в газди у Лавках. Це маленьке
сільце за Ловачкою. Там вирощують виноград опорто з дрібними бумбульками,
печуть крумплі і яйця в попелі з лози, а дівчата вечорами тягнуть на містках
журні співанки.

Плавле кача, плавле,

Само собі кряче,

Мамка ня втопила,

Тепер за мнов плаче.

Не плач, мамко, не плач,

Бо вже тепер годі,

Кой-ись ня втопила

В каламутній воді.

Дітвачка народилася якоюсь несправною. Виглядало, що не має
кісток. Тільце подавалося й тягнулося, як драглі. Куди рученя чи ноженя
обернуть, там і залишається. До того ще й очі не стулялися, ніби повічки приросли
до брів. Зайвий раз на калічку не кортіло глянути, а вона зорить за тобою
невсипно – і вдень і вночі. Аж страхи брали. Ворожка Бумбаня нашептала, що коли
жона ходила в тяжі, зірвала ягоду зі зміїним сім’ям. От і посіялося в ній. Мати
аж приніміла зо страху, що народила. Розсудила, що треба позбутися того
виплодка. Але губити живу душу грішно, то вона, коли прала покрівці, пустила
кошик з дитиною за водою. А нижче циган купав кобилу. Узрів, що добро пливе.
Поклав кошарик на воза. У кого нічого немає, той нічого й не втрачає. Вдома
циганчатам буде бавка. Де шість ротів, там і сьомий. Дома циганка роздивилася
дитинча і сказала: «Воно не з м’яса, а з воску. Може, це й ліпше, бо віск
дорожчий за м’ясо. Дочекаємося, коли приїде ціркус».

Ціркус навернувся в Мукачево другої весни. І кротон,
мовчазний і добродушний чоловік, викупив у цигана «гумового» назимка за три
лікті полотна і десяток підків, які він згинав і розгинав на показію людям.
Карлик вимуштрував дівчатко в лицедійку. Та ще й яку! На дівку-змію радо ходили
випулюватися і в Сукмарі, і в Доброчині, і на Словаках, і в Кросні, і в Сербії,
і по волоських схилах, і навіть у хмурому Лембергу. Та бодай раз у році вело її
серце сюди – на угринське перепуття, де в долонях теплих горбів пригрілося
Мукачево, промите Латорицею, що колись таки не забрала її в засвіти, а винесла
в світи пречудні.

З роками падав на силі кротон, тратив голос карлик. А
чоловік з дірками в щоках шкодував порскати вином на публіку, радше ковтав
його. Дійшло до того, що ціркус тримався на вутлих плечах дівчини-змії. Її
тілом тримався.

Одної ярі, як завжди, стали вони в Мукачеві. Та Змія вже не
крутилася обручем. Обтяжував її живіт. Якоїсь ночі в першу косовицю комедіанти
нишком згорнули шатро і звітрилися, не заплативши Мордкові за винайняте місце.
А вагітну дівицю залишили на бабу Влену, що обмітала тут робітні двори за
тріски й дрівцята. Вона й прийняла дочасно сиротя від сердешної. Вузькі стегна
не були придатні до дітородження. Най хоч небо буде до неї прихильним, бо
земного притулку вона так і не зазнала. Цвинтарний сторож затявся копати яму в
затинні. А дяк і слухати не хотів про читання над блудницею. Зговорилися з
якимось пропийдухом, і той поночі спустив тіло у воду. Випив зароблену кварту і
перехрестив плесо: «Пливи з миром. Треба з чогось і рибі жити».

Я так думаю: кого має вода забрати, того забере. Чи за
життя, чи по ньому. Після того, як до мене дійшла ця притча, Латориця мені
стала ще ближчою. Люблю з псом обходити береги, аби на привіллі дати серцю
відпругу й освіжити голову. Думаю своє, а очі зазирають у глибінь, хапають
корчі, каміння, трав’яні бороди. Неначе хочуть щось узріти знайоме, рідне,
зустрітися з всевидячими очима. А вуха вслухаються в хлюпіт, у шум перекату –
хтось кличе, хтось говорить, хтось щось просить.

Ріка розмовляє зі мною. Ріка має що розповісти мені. Вона
принесла мені матір, вона й забрала її.

 

м. Мукачево на
Закарпатті

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!