Зінгер (Уривок з роману “Ворожіння на ягняті”)

196

 
Віктор ТЕРЕН
За мною внадився цей пес – чорний, невисокого зросту і з широкою мордою. Він мене пізнає ще здалеку, біля метро, і звичайно ж, кидається назустріч. Але він так само кидався до мене ще й до того, як я почав йому щось приносити. І коли я вперше дав йому ковбаси, то мені навіть здалося, що він подивився на мене трохи докірливо – мовляв, не через це я за тобою бігаю, що ти зі мною чимсь поділишся.
У мене було таке переконання, що я його колись бачив. Не вчора, не позавчора, а давно і не в Києві. От ніби я збираюся в школу, беру свого залитого чорнилом портфелика, а він – у хату забіг чи що? – майорить мені перед очима. І не те, що лащиться або плигає в руки, а є він і все, вернуся з школи й знову його побачу. Та можливо, усе це я собі вигадую? Відтоді минуло багато років, і жоден пес так довго не бігатиме по світу. Собаче життя коротке, як повідок.
Коли я розказав Агнешці, який він з себе, то Агнешка, яка розуміється на собачих породах (у неї колись був бассет-хауд, вимовити важко), сказала, що цей пес швидше за все австрійський пінчер, вони всі короткошерсті і їхня голова  подібна до витягнутої груші. Правда, на пінчері мають бути ще й біленькі латочки, які надають йому вигляду доглянутого і збалуваного пса. Але псу, який кушпелиться в пилюці і спить, де попало, ті біленькі латочки зовсім ні до чого.
Звичайно, пес був дуже втішений, що після розміну квартири мені дісталася конура на його Русанівці. Кращого місця, ніж тут, у кущах біля молокозаводу, немає ніде, він тут прижився й не жаліється. А ось тепер і я в нього з’явився. Він біжить за мною слідом, і збоку може здатися, що в нього теж є господар, як і в тих собак, що прогулюються на ремінці вздовж каналу. Нашийник і ремінець свідчать про приналежність собак до привілейованої касти – тих мазунчиків, яким на голову не капає, їсти-пити вдосталь, і ще й під мискою для їжі килимок простелений, така в них чистота. У цього ж бідака немає нічого, навіть паспорта, в який можна було б наліпити печатку про розлучення. Можливо, колись у нього й була своя домівка, і маленьким йому теж виписували паспорт, санітарний. Але що сталося, то сталося, зараз у нього ні того, ні другого.
Бачте, згадав про розлучення.
Того ж дня, як мене з Галею відпустили на волю, я відразу після суду прийшов у редакцію, і ще з порога – так і так, можете мене привітати, я знову парубок, хоч і підстаркуватий. Сказав і ждав реакції. Костик пожартував щось на зразок того, що він ніколи не сумнівався в моєму героїзмі. Агнешка зробила вигляд, що вона нічого не почула й дивилася кудись убік, на календар. Леся теж подивилася, але чогось не на мене, а на Агнешку.
…Цього вечора я сидів на лавці над каналом, додому не хотілося. Поволі сходив місяць, і вода блищала, як затоноване скло. Пес був зі мною. Він взагалі гарний компаньйон, одна біда, що задирається до чужих собак. Стояв до мене боком, трохи оддалік, і ловив кожен шум. Чорний, гладенький, груди довгі, втягнутий у себе живіт… І раптом я зрозумів, чого мені здавалося, що я його колись бачив. Ось так, боком, він нагадував мені швейну машинку “Zinger” з мого дитинства. Матриця, яка відбилася в пам’яті й залишилася з того часу.
– Зінгер, – покликав я, – ти Зінгер?
Пес дружелюбно махнув хвостом. Так його ще не називали, це було щось нове.
Швейну машинку купив для мами її тато, а мій дід Гнат. Мама дуже хотіла вчитися, та батько був певен, що вистачить з неї й чотирьох класів. Одного дня він закинув на горище мамині чобітки, щоб вона не бігала в школу, а сиділа вдома, звідкілясь приніс цю машинку й сказав, що шити – то для дівки головне, друге після заміжжя.
Мама стала вправною модисткою. У нас говорили не кравчиня, а модистка, воно якось вишуканіше звучало, від слова “мода”.
Коли прийшли німці, мама запхала швейну машинку в мішок, поклала в скриню й закопала, боялася, що заберуть.
Потім повернулися наші, мати її відкопала, і знову обшивала половину села – другу його половину обшивав Наум… не згадаю, як по-батькові, чогось на нього всі казали Ньома, і він теж сам на себе казав Ньома.
Ще потім приїхали з району описувати наше майно, бо ми не заплатили якогось податку. Маму хтось попередив зарані, що вони приїдуть, і тоді вона з машинкою вчинила так само, як і при німцях, усе повторилося ще раз.
Ось така була машинка, партизанська. Її то ховали, то знову приносили в хату й ставили на столик біля вікна, де було видніше.
Маминого брата Петра повинні були судити за якогось жучка, що завівся в колгоспному зерні. Йому порадили найняти адвоката, але ці адвокати були не по наших грошах. І тоді мама через людей переказала  Ньомі, що може продати йому свою швейну машинку. Машинки було жалко, а брата жалкіше.
Ньома купив її, не торгуючись. Тому, що “Zinger” – це марка, а до того ж, він збавлявся у селі свого конкурента. І коли Ньома розрахувався й пішов, мати тужила, як наче з хати винесли когось рідного.
І ось несподівано, днів через три, до нас заявляється той самий бородатий Ньома. Під рукою в нього було щось важке, загорнуте в полотнинку.
– Марусю, – урочисто сказав Ньома, – я вам приніс вашу машинку, вона ваша, а не моя. Беріть її назад.
– Але ж, –  заметушилася мати, – ми розходили гроші…
– Марусю, не кажіть про гроші. Я прийшов сказати, що мені каже моя стара Бейла. Бейла каже, Ньомо, віднеси її назад тим дітям, не забирай од дітей. І Ньома приніс. Звольте, ось вона, ще й голки не поміняв.
Голки в Ньоми були свої, особливі. Тоненькі й не ламалися.
Але вчинок був нечуваний – купив і віддав назад.
Відтоді я полюбив євреїв.
А вони полюбили мене.
Тієї осені мене повинні були от-от посадити. Як буржуазного націоналіста. Не друкували, вигнали з роботи й раз за разом тягали у свою контору. І тоді поет Абрам Ісакович Кацнельсон понавішував на піджак усі свої фронтові ордени та медалі і пішов за мене говорити в ЦК. І коли він ішов, то так само гордо закидав голову й виставляв наперед груди, як колись його брат по крові благородний Ньома. В ЦК його навіть не дослухали, а за мною все одно приїхали. Але не про це мова.
…Зараз уже темна ніч. Сьогодні ми заслали в типографію верстку журналу, і про роботу мені можна не думати. А завтра взагалі розкіш, субота. Я собі лежу, й крізь сон мені вчувається, як біля вікна, де краще видно, легенько цокає мамина швейна машинка. Мені так спокійно, як уже не було давно, затишно, і я розумію, що все це важливо, усе це треба – верстка, типографія, розмін квартири, і тим не менше, не це головне. Головне, що машинка цокає і біля неї моя мама.
От тільки хтось там вовтузиться біля порога й щоразу мене будить.
– Зінгер, ану спати!
Де один, там і два, місця вистачить. Я все-таки його забрав до себе.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!