Павло прокинувся зненацька. Йому знову навидівся сон,
пам’ятний ще з дитинства: він лізе на дерево, дістається самого вершечка, а
потім враз обривається – і гепає на землю. Вдаряється так сильно, що аж спина
німіє. Чомусь затерпли руки. А мали б – ноги. Як тоді, зо два десятки літ тому,
коли направду в колгоспнім садку не зовсім вдало десантувався із крислатої
черешні після відчайдушного окрику друзяки Вітька: «Страш-ни-ий!»
Так прозивали в селі тутешнього сторожа, подоба якого
мимохіть викликала панічний жах. Одне вухо ледь не удвічі менше за друге, очі
глибоко посаджені в черепний глечик і зирять навсібіч, лице перекошене і побите
наче віспою, губи надірвані в кількох місцях і постійно сочаться, майже через
увесь лоб нерівну діагональ окреслюють рубці шраму. І лише ніс правильної
форми, і то – з горбинкою.
Та роздивлятися на фізію Страшного – собі дорожче. Його
меткий батіг уже двічі полоснув по засмаглій хлопчачій спині, залишивши на ній
криваві смужки. Схопившись і пробігши кілька метрів, Павло упав, немов
підкошений. Різкий біль у лівій нозі унеможливив його втечу.
Костоправка Дідуриха,
помацавши напухлу кінцівку своїми шорсткуватими пальцями, встановила, що то
перелом. Але: «До весілля заживе!»
Відтоді щоразу, коли снилося, що він забирається на якесь
дерево, Павло вже знав напевне, що буде далі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Світло вмикати не став. Підійшов до вікна, у яке зазирав
злегка надщерблений місяць. На циферблаті – рівно третя. Саме враз би
закурити, але ніби ж як кинув. Тижнів зо
три тому.
Спати вже не хотілося. На ліжку сопла Тамара, стиха цмакаючи
уві сні. Павло пройшов на кухню. Клацнув вмикачем. Біля груби лежав стос газет,
яких набрав на розпал у Федотовича – той передплатив їх ледь не з півдесятка.
Виокремив примірники однієї газетки, де друкували усілякі житейські історії,
які чомусь йменувалися «Скандали». А ось кросвордів не любив. Справно читав
лише відповіді на них. І хмурнів. Бо не чув і половини тих слів.
– Чого не спиш? – Тамара з опухлими баньками у пожмаканій
нічній сорочці посунула у сіни справляти малу нужду.
– Та твою мать!.. Якого ти хера тут цю сокиру поставив? Я
чуть не вбилася через неї…
– То тітка Явдошка принесла – нагострити. То я, щоб вранці
не забути…
З Тамарою зійшлися років сім тому. Вона була старшою за
Павла. Коли він іще «пас телята за селом», вона вже встигла тричі, як у нас кажуть,
віддатися – вискочити заміж. Та щоразу траплялися якісь не такі. Тож і не було
в неї талану. Дітей також не було. Зате зальотних залицяльників ніколи не
бракувало. Згодом якийсь час жила сама. Шукала розраду в релігії. Справно
ходила на службу Божу, навіть їздила на прощу до Почаєва. Не помогло. Взялася за старе. Ще й до спиртного
пристрастилася. Аж тут на обрії з’явився її суджений – Павло, який після
тривалих поневірянь по чужих краях та усюдах повернувся до рідного села.
Приїхав на похорон до матері – та так і залишився.
На сороковинах Тамара, ледь торкнувшись випнутими грудьми
Павлової спини, шепнула: «Зайшов би якось… А то в мене чогось телевізор
барахлить, та й утюг погано гладить…».
Агрегат у Тамари виявився у повному порядку, тому утюжились вони майже
всю ніч. А вранці зайшлий монтер зі
своїми манатками перебрався на нове обійстя. За тиждень зварганили й невеличку
вечоринку. Гості були ті ж самі, що й на поминках.
Тут, як кажуть, нашим не зовсім молодятам жити б та добро
наживати. Але слід сказати, що у Павла був один суттєвий гандж: ще з армійських
часів мав він звичку записувати усіляку придибенцію – думки там чи вислови
знаменитих людей. От сподобалось йому чеховське: «Якщо на стіні висить рушниця,
то вона має вистрілити» – узяв і занотував. Або ж сон якийсь незвичний наснився
– якщо не забув, то й відтворив його у подробицях. А снилися ж Павлові не тільки дитячі
походеньки по колгоспних садках. Траплялися й цікавіші видива. І все то він яко
літописець Нестор сумлінно задокументовував у зошит у клітинку із твердою
палітуркою. Причому, із повним зазначенням імен та прізвищ тих спокусниць, з
якими уві сні йому доводилося мати аж ніяк не платонічні стосунки. І хоч
граматика в Павла кульгала на обидві, зате описовість поз та позицій не поступалася,
либонь, самій Камасутрі.
Тамара ж як жінка, тобто особа за самою сутністю своєю
допитлива до непристойності, осторонь спостерігати за муками творчості свого
обранця не могла та й, відверто кажучи, не хотіла, а тому за відсутності Павла
ретельно взялася за вивчення його доробку. Попри те, що почерк у автора був
явно не писарським, деякі літери зливалися в суцільну абракадабру, а розділових
знаків налічувалось не більше, ніж у романах Євгена Пашковського, новоявлений
цензор і рецензент в одній особі напружено вчитувалася в кожен рядок. Її
цікавили не так сцени оргій, яких вона на своєму житті побачила донесхочу, а
персоналії ймовірних суперниць. Варто додати, що Павло, наче знущаючись,
вказував ще й їхній вік.
Усі героїні Павлових сновидінь одразу ж були возвеличені до
сонму безпросвітних курв, а відтак Тамара не упускала першої-ліпшої нагоди, щоб
помститися кожній із них. А позаяк витонченою фантазією недавня паломниця до
почаївських святинь ніколи не вирізнялася, тому діяла брутально і примітивно.
Як-от: завидівши на своєму шляху когось зі згаданого реєстру, вона одразу ж
обсипала її рясними прокльонами і відповідно до змісту побажаннями. Хто зі
сміливіших та нестриманіших – кидалися подряпати безсоромну пику наклепниці,
або ж посмикати її за руді пасма. Зваженіші та спокійніші – лише крутили
пальцем біля скроні.
Був у Тамари і задум Б. Зустрівши на базарі когось із
знайомих плескух, вона запускала про котрусь із «пасій» чергову пікантну
нісенітницю, яка до вечора облітала ще й навколишні села.
Потерпав і Павло, якому авторитетні (не в теперішньому
значенні слова) люди переконливо радили напоумити Тамару, або хоча б добряче
відшмагати її – «щоб аж синя ходила». Та занадто делікатна в нього натура для
того – не міг він ударити жінку, навіть напідпитку.
Удосвіта до хати заявився захеканий Іван Фурманюк.
– Павлушо, виручай! Саме заходився горівку гнати, аж тут –
бац! – світла не стало. У всіх на вулиці є, а в мене нема. Може, пробки
перегоріли…
Павло на електриці розумівся ще зі школи: недарма ж мав із
фізики цілком заслужену п’ятірку. І хоча плани на день прийдешній були дещо
інші, віднікуватися не став.
Поки йшли, Фурманюк устиг розповісти зо п’ять добряче
прив’ялених анекдотів, поремствував на тутешнього орендаря, який за пай обіцяв
золоті гори, а дав дулю з маком.
Процес у знавця сучасних самогонних технологій був
поставлений на широку ногу: за один цикл виходило два відра живодайного напою.
– Посидь, – вже не з прохальною, а з наказовою інтонацією
звернувся він до Павла після того, як той відновив подачу струму. – Зараз вона
швиденько закапає, – потираючи руки, запевнив Фурманюк. – Йди он глянь, що по
теліку показують, а я тим часом на стіл щось приготую.
Дивитись телеящик бажання не було, тому узяв якусь книжку,
що валялась на дивані. Розгорнув, розділ «Сни», в око одразу ж кинулись слова:
«Убити – це очиститись і народитися знову. Убити – це випити вина, відчути в
голові неймовірну каруселю щастя та радощів. Убити – це в кров свою влити
свіжості й сили». Глянув на обкладинку: Юрій Винничук «Ги-Ги-и». «Либонь,
Іванів небіж забув, коли на канікули приїздив», – подумав.
– А я тобі так, Павле, скажу: з бабами церемонитись не
треба, бо вилізуть на голову. Ти ж мою Люсю знаєш. Як зчепимось буває – хата
ходором ходить. І нічо’ – потім миримось. Бо це – жізнь! Як їхала до Італії –
плакала. «Ти ж, – каже, – пропадеш без мене, зіп’єшся…» І що? Пропа-ав?
Спи-и-вся? – свою полум’яну тираду щодо сімейних стосунків Фурманюк
завершив вульгарною гикавкою. Боролися
із цією оказією години дві – що тільки не перепробували, а розчервонілий Іван гикав собі й далі. Троюрідний брат
Люсиної двоюрідної тітки (сьома вода на киселі) якраз нагодився на гостину і
запропонував радикальний засіб: натиснути пальцями на очні яблука і тримати так
кілька хвилин. І одразу ж своїми обценьками продемонстрував, як це слід робити.
Пацієнт, заїкаючись, кілька разів матюкнувся задля годиться, але терпляче
дочекався завершення процедури. А потім на радощах, що позбавився надокучливої
ги-ги-кавки, дістав ще один слоїк щойно виготовленого продукту.
Додому Павло повертався затемна. По дорозі уздрів тітку
Явдошку, яка не забула нагадати про сокиру, яку обіцявся ж нагострити.
Зайшовши до хати, тихенько роздягнувся і роззувся. Тамара
під акомпанемент ввімкнутого телевізора спала, широко розставивши ноги. Хотів
було й собі прилягти, та спрага погнала на кухню. Зачерпнувши з відра води,
притулив кружку до губ, але пити не став – втупив погляд на осиротілу палітурку
від свого зошита, що лежала біля грубки, у якій жваво палахкотів вогонь.
…За кілька днів одна газета заголовком на першій сторінці
сповістила світові: «Павло Шмага зарубав дружину і повісився».
Журналісти, як завше, трохи перебрехали. Слід було написати
«співмешканку», а не «дружину», бо офіційного шлюбу вони з Тамарою так і не
взяли – жили на віру.
Хоронили їх в один день. Ось тільки «житлоплощу» на цвинтарі
виділили в різних місцях – батюшка наполіг на тому, щоб яму для самогубця копали
біля канави, у самім кінці кладовища.
І що цікаво – знаряддя злочину, тобто сокиру, так і не
знайшли. Можливо, тому найзасмученішою на жалобній процесії була тітка Явдошка.
Голосити – не голосила, але плакала
сердешно і щиро…
На добраніч! І пам’ятайте: якщо на стіні й не висить
рушниця, але в сінях є сокира, то…