Епізод 1
Хотілося б розпочати цю
історію так: жила-була собі церква. Але ж ні, не жила, а була побудована в селі
П. Власної душі не мала, але на своєму віку її стіни увібрали незліченну
кількість радості та печалі. Вона знала про все, що відбувалося довкола та
непорушно тримала обітницю мовчання. Церква відала таємниці чи не кожного
мешканця села. Люди сповідалися, благали, дякували… І вона приймала у свої
покої кожного, хто прагнув увійти – доброго та лихого. Усі для неї здавались
однаково чистими й разом із тим грішними. Церква була мрійлива, але добре
знала, скільки людей не ступили б на її поріг, якби їх там могла бачити лише
вона. Її не ошукати, вона відчувала, яка людина заходить у священну споруду про
людське око.
Будівлі
подобалась одна з парафіянок. Жінка приходила щонеділі та шепотіла тихі
нескінченні прохання. За кілька років вона подалася на заробітки до Італії.
Церква про це довідалась посеред однієї
із служб, почувши розмову жіночок, які начебто завітали до неї помолитися. Та
тяжко зітхнула, зажурившись. Запах кадила важким струменем вдарив у ніздрі
жінок, ті мусили відступили до виходу, хапнути трохи свіжого повітря.
Стіни
храму сповнилися смутком і жалем. Свічки нестримно плакали, накопичуючи на собі
віск, що виглядав на паростки солі в сольових печерах. Церква чекала новин і з
часом вони надійшли, тільки не в словах, а в пакунках. Парафіянка надіслала в
П. гуманітарну допомогу на адресу священика, аби той роздав потроху селянам,
які найбільш потребували допомоги.
Увечері
зібралась нарада: служителі та піп. Довго радилися, перебираючи вміст посилки й
вирішили, що село не дуже то й бідує, усім порівну все одно не роздаси,
почнуться чвари, атож краще, щоб добро пішло на церкву, яка постійно потребує
підтримки. Але ж от вона стояла та слухала: свічки є, канделябри, образи,
стіни, підлога стеля, купола, хіба їй потрібен одяг? Будівля гадала, що вбрана.
Церковні служителі по-тихому, аби не турбувати й без того заклопотаних селян,
розділили надіслане майно.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
За
місяць часу споруда відчула напруження та образу людей, що до неї заходили.
Судячи з того, як поширювались чутки, улюблена парафіянка зателефонувала
подрузі, дізнатись, чи отримали передачу. От тут все й розпочалось. Проповіді
та службу ніхто не слухав, лише невпинно обговорювали, як бути зі священиком.
Конфлікт зростав, віддавати речі служителі храму не квапились, а будівля
спокійно, майже байдуже спостерігала за подіями. Люди геть сказилися, що не
день, то сварка. Лайка долинала зі всіх боків. Церква відчувала: село П.
наповнюється ненавистю зі швидкістю кульки, яку надувають повітрям. Гума так
натужно скрипить, що от-от лусне, вдаривши того, хто дує, по обличчю, обпече
болем губи, з яких злітало стільки непотрібних слів та брехні.
Слова
– не звичайний набір звуків, вони сповнені емоціями та змістом. Вітром
розносяться околицями, сягають самісінького неба. Воно довго терпляче слухає,
вбираючи прокльони та ненависть, а згодом відповідає тими самими почуттями.
Тільки небеса не промовляють жодної фрази, лише діють стрімко, без попереджень
і вагань. Скликають сили природи й обрушують на зону ворожнечі, аби людство
нарешті схаменулось.
Церква
добре запам’ятала ніч з четвертого на п’яте липня. З вечора здійнявся вітер, небо
захмарилося, наче на дощ. Будівля з тремтінням усвідомила: щось назріває. Вона
була такою високою, що заглядала ген-ген за обрій. Сонце давно сіло, а небеса
почервоніли, ніби в глибині них палала ватра. Старі позаганяли до курників
домашніх птахів. Молодь, що донедавна пестилася на лавках, повтікала додому,
аби не змокнути. Вітер посилювався, небосхил час від часу прорізала блискавиця,
здалеку линув грім, від якого здригалося скло у вікнах.
Негода
стала просто над селом. Хмари перетворилися на криваво-чорні, вітер дув неначе
звиваючись з надр землі, піднімаючи гілки дерев угору, затягуючи в брудний
вихор. Блискавки та грім не вщухали. Загрозливий рокіт голосним відлунням
розходився навкруги. Вітер виривав багаторічні дерева з корінням, перевертав комбайни.
Зривав із хат дахи. Церква довгий час мужньо трималася, але до неї таки дійшла
черга. Хіба вона щось зробила, окрім того, що опинилася в центрі подій і
з’ясування людських стосунків? Нарешті важезні хмари вибухнули дощем разом із
льодом. Вони плювали градом розміром з гусяче яйце, наче відхаркували
мокротиння. Лід пробивав дірки в шиферних дахах, розбивав вікна, нищив городину
на полях і квіти в загородках. Церква міцно стояла, нічим не виказуючи страху.
Аж раптом порив вітру одним впевненим рухом зірвав дах з одного із чотирьох
куполів, пошкодувавши інші. Розкрив храм перед цілим світом. Град побив вікна,
зруйнував образи. Будівля відчувала себе осоромленою, як жінка, з якої раптово
зірвали хустку.
Селяни
палили громовиці, клякали посеред кімнат і мололися, аби буревій пішов від села
на гори й ліси, пошкодувавши їхнє добро. І він зглянувся та пішов, поступово
втрачаючи силу. Зі світанком прийшли плач і каяття. Село П. виявилося
напівзруйнованим. Густий ліс, що знаходився недалеко від епіцентру, значно порідшав.
Вже не було сенсу сперечатись і когось звинувачувати. Двадцять п’ять років
країна не знала стихії такої сили, що зачепила дев’ять регіонів. Зі столиці
приїхали політики, навіть президент навідався. Виділили кошти на відбудування
села та церкви, але чи відбудували люди свої душі? Так П. своєрідно
прославилося й обновилося зовні. Люди поринули у власні турботи, допомагаючи
один одному, забувши про зловісну гуманітарну допомогу, тепер селяни отримали
навіть більше, ніж сподівались. Природа повернула їм «борг». Храм вистояв,
пристрасті вщухли, та чи надовго?
Так
і донині попри дорогу стоїть у селі П. стара церква, яка, не маючи очей, бачила
весілля, хрестини, похорони, людську жадібність і ненависть.
Епізод 2
Відтоді
як селом П. пронісся буревій, минуло дванадцять років. Весь цей час церква не
знала лиха та з цікавістю спостерігала, як сусідній будинок було передано у
власність монахинь. Жінки разом із речами урочисто приїхали до нового
помешкання, але чомусь селянам ця подія не надто сподобалась. У П. було кілька
закинутих самотніх засмічених будівель, одну з яких і віддали під монастир. Так
склалось, що заселена споруда стояла біля церкви, тому та все чула і
бачила.
Люди
своєрідно зустріли нових мешканців. Спочатку не дозволяли зайняти дім, а як
сонце сховалося за обрієм і ніч м’яко опустилася на місцевість, згуртувалися та
пішли під вікна монастиря, погрожувати монахиням, щоб ті якнайшвидше забирались
з їхнього села. Мабуть, тутешні не любили приїжджих. Та тоді якось все само
собою вгамувалось. Жінки почали відвідувати служби, і церква полегшено зітхнула
– минулося. Вони були їй до вподоби, завжди привітні й усміхнені, селяни навіть
почали з ними вітатися. Може, в сестер і не було
помпезної монастирської будівлі, але вони задовольнялись тим, що мали.
Поступово обживаючи дім, вносили в нього свою особливу світлу тиху атмосферу.
За кілька років хтось поширив чутку, начебто монахині
мають відношення до іншого патріархату, що не на жарт обурило місцевих
парафіян, сколихнувши минулі відчуття з новою силою. Монашкам заборонили
відвідувати храм. Церква зрозуміла – почалося! Вона з жахом очікувала наступних
дій, поглядаючи на сусідній монастир.
І от одного морозного осіннього ранку селяни пішли в
наступ. Люди неодмінно хотіли вигнати жінок зі своєї території. Община на чолі
зі священиками увірвалась до приміщення. Кремезні чоловіки хапали монахинь за
руки та ноги, силоміць витягуючи надвір. Ті дорогою губили взуття, пручались,
але ж сили виявились нерівними. Жінки стояли на промерзлій землі босі, без верхнього
одягу. Молилися, благаючи зглянутись над ними. Тулились одна до одної, немов
щойно вилуплені з яєць каченята, і
споглядали, як одну за одною з монастиря силоміць витягують сестер.
Церкві захотілося крикнути: «Зупиніться! Що діється?
Невже ви можете так само вчинити зі мною?». Парафіяни виносили з будівлі образи
та статуї із зображенням святих. Виламували двері, били скло, одяг викидали
через вікна. Старі жіночки з вогнем в очах трощили все, що тільки бачили. А
речі, які могли ще згодитися, виносили до стін храму. «Але ні, мені це не
потрібно!» – захлиналася від крику церква, та її ніхто не чув. Люди виявилися
достатньо релігійними для того, щоб їх об’єднала незрозуміла спільна ненависть.
На цій ниві їх охопила пристрасть переслідування один одного.
Монахині, згуртувавшись, впали на подвір’ї на коліна, не
збираючись відступати. Приїхали стражі порядку, але нічим не зарадили, лише з
легкою посмішкою на обличчі спостерігали за подіями, неначе це був жорстокий
дивний жарт. Жінок відривали одну від одної, як виривають з рук матері дитя,
тягнули по землі до автобусу, що мав відвезти їх далеко звідси. Так, аби їх
більше тут не було.
Церква безпорадно споглядала, як одну з монахинь вдарили
головою об автобус, коли та опиралась. Жінка сповзла під колеса, так і залишившись
лежати, обхопивши руками голову. Друга не бажала йти до транспорту, бо щойно
двері відчиняться, влучать по обличчю її сестрі, але ж на це ніхто не звернув
уваги. Монахиня затулила руками обличчя, а з-під долонь котилися сльози:
– Голова, моя голова, – шепотіла вона, і вітер доносив її
зітхання до церкви.
Довгий час ніхто не зважав на те, що є поранині й
потрібна лікарська допомога. Селян поглинуло відчуття перемоги від розкрадання
та руйнування ворожої власності. Один з чоловіків таки допоміг сестрі піднятися
з землі, завів напівнепритомну до автобусу, всадовив на сидіння, але та сповзла
донизу. Тоді він повторив спробу, яка знов закінчилась невдало. До транспорту
продовжували закидати, мов міхи з зерном,
жінок, тому чоловік, зітхнувши, залишив монахиню лежати на підлозі. Двері
позачиняли зовні, щоб ті не могли вибратись.
Селянки
раділи й обіймалися. Чоловіки сокирами забивали вікна та двері. Хтось із
натовпу вигукнув:
–
Хлопці, тридцять шість ударів получив Ісус, більше не робіть!
Церква
знітилася від сорому. Монахиням таки вдалося видертися з автобусу. Їх ще довго
шарпали із боку в бік, роздираючи накинутий зверху на плечі одяг, який
нещодавно завойовники презирливо викидали з вікон. А згодом залишки шмаття
спалили на вогнищі, ніби щось паскудне. Жінок втручали на землю, ображали, але
такої витримки та впертості церква не бачила ніколи.
Потім
по цій справі довго тривав суд. І сестрам таки дозволили жити в монастирі, що
їм належав. Та вони туди вже не повернулись, спогади приниження виявились надто
болючими. Так і понині стоїть будинок покинутий і нікому не потрібний.
м. Сімферополь