Згадуючи Григора Тютюнника

495

 
Ольга СТРАШЕНКО (1950-2015)
Спогад
А  мене Григір Тютюнник якось мало не відлупцював, та ще й при всіх! Але розкажу по порядку.
Ішов грудень 1979 року в Ірпені відбулася нарада молодих авторів. Мені пощастило потрапити на ті засідання від броварської студії «Криниця». Пригадую серед молоді Світлану Короненко і Марину Ломонос, Таїсію Одрину і Оксану Забужко, Антоніну Цвид…  А також Павла Гірника, Станіслава Шевченка, Віктора Баранова, Миколу Луговика, Тараса Унгуряна…. А ще − талановиту поетесу Валентину Поручник, яка тоді гарно дебютувала, але її ім’я більше ніде я не чула. Вона для мене злинула й розтанула, як марево.
Там, ув Ірпені, вирувала піднесено-артистична, щира обстановка. Можна було отак запросто зайти на вогник, наприклад, до Тамари Коломієць, вона саме проживала в Будинку творчості. (Пізніше пані Тамара була серед тих, хто дав мені рекомендацію до Спілки письменників). Чи зайти до когось із інших відомих майстрів пера.
Ось уже й заключне наше зібрання у Спілці письменників − і нас вітає Юрій Михайлович Мушкетик, який щойно вернувся зі Штатів. Він напучував нас, молодих, і ми, затамувавши подих, слухали. Зокрема, він сказав: «Уявіть собі, плине потік нових видань, і тільки тисячна книжка з-поміж них, або й ще рідше, залишиться в історії літератури!» Ми слухали, й чи не кожний із нас, тоді молодих авторів, потайки  загадував: «А, може, то саме моя, саме моя книжка витримає іспит часом і зостанеться в пам’яті народу!?»  А зовсім юна тоді Марина Ломонос  прочитала вірш, де був рядок: «Ой, візьміть же мене в коло!..» У коло до вибраних, так я тлумачила Маринин вірш.
А далі багато хто з учасників наради спустилися по сходах у спілчанське кафе «Еней», посідали за столиками. А там у кафе саме добряче підобідав Григір Тютюнник. Гордопишний,  у білій сорочці (це ж він говорив, що письменник повинен виглядати!); він походжав, час від часу стріпуючи красивим розкуйовдженим чубом. І кожного з нас тішила його присутність − це ж сам Тютюнник! У його проникливому погляді грали бісики. Як тут не згадати вислів письменниці Валентини Запорожець (це вона пізніше стала  завідувачкою кабінету молодого автора і грандіозним організатором  літературного конкурсу «Гранослов»): «Немає генія без крапельки безумства, саме ця краплиночка безуму робить митця великим!» Її слова повною мірою стосуються особи Григора Михайловича. Того грудневого передноворічного вечора він був таки захмелений, і, як завжди епатажний, придивлявся до молодих, заговорюючи то з одним, то з другим.
Озирнувся на мене й запитав: «А ви з якої області приїхали?»
Мене чомусь часто сприймають, як особу обласну, я навіть тим пишаюсь.
Відповідаю Тютюннику з усмішкою:
– Я, Григоре Михайловичу – киянка, я столичну булочку з’їла.
– А в якому жанрі працюєте? − Дебютувала, як поетеса, але пробую писати й прозу. Та насамперед я нині завідувачка бібліотеки… Еге ж, Григоре Михайловичу, я кращий письменник серед бібліотекарів, і кращий бібліотекар серед письменників.
– О, бібліотекарка, − зрадів мені «живий класик» −  цікаво, що зараз читає народ?.. От саме вам, Олю, книги яких сучасних українських прозаїків до смаку?
Я,  не роздумуючи, стала називати, як на екзамені – Анатолій Дімаров, Євген Гуцало… А далі літераторів, книги, журнальні публікації яких я прочитала перед нарадою в Ірпені… Григорій Булах, Олексій Микитенко, Василь Шкляр.
– Добре, добре… – киває головою Тютюнник, і «екзаменує» далі, − а з російських прозаїків?
– Із російських?..
Я задумалась, бо тут моя обізнаність на нулі. Але ж назвати бодай би якесь ім’я хочеться! Нашвидку стараюся пригадати, що я недавнечко бачила в нових бібліотечних надходженнях? Та й бовкнула перше-ліпше:
– От, приміром… мені подобається Чаковський… Його нова книга «Блокада».
Григір  Михайлович аж спохмурнів:
– Та ну?
А далі до всіх:
– Люди, ви тільки послухайте, їй… їй подобається Чаковський!
Усі насторожились. А Тютюнник став мене розпікати:
– Подобається Чаковський, кажете? − і підступає впритул, та знову на весь голос. −  А, може, вам, шановна, ще й подобається автор «Малої землі», «Відродження» та «Цілини»? Ну, кажіть, подобається?!
Я вже й не рада, що ввернула оте недоречне ім’я. Могла би когось іншого назвати!
– Та в Чаковського ж книги дуже товсті… – пролепетала я. − Еге ж, товсті, собака не переплигне!
– А ви не дивіться на об’єм книжки − буває вона маленька, а як зоряна речовина!
– Мені ще подобається… Шукшин, − згадала я. − Еге ж, Василь Шукшин!
– Це вже хтось підказав, − мовив Тютюнник, − і обвів поглядом присутніх.
Ситуацію розрядила Таїсія Одрина:
– Ви не хвилюйтеся так, Григоре Михайловичу, − сказала вона, − Оля в нас − гуморист, і про Чаковського вона пожартувала.
Якраз піднесли пляшку вина, Тютюнник налив у келихи:
– П’ю за вас, − мовив він, − молодих і… жартівливих!
 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!