Зернинки

 

ТОСТ

Справляють ювілей престарілого шановного громадянина,
патріарха роду.

Один гість, із молодших, береться вітати, мало володіє
віншувальним стилем, налягає на труднощі, біди та злостраждання протягом всього
довгого життя ювілянта, яке тривало при безлічі ладів та режимів:

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

– Нелегким, часто нещасливим і трагічним був ваш шлях.
Пережили ви голодомори і репресії, війну, розруху, перебудову…

Ювіляр не протестує і не критикує, хоч дискурс вийшов
маловрочистий. Ювіляр подякував і великодушно повчив:

– …Спасибі, мій дорогий. Спасибі всім. Але про яке нещастя
ви, шановний, говорите? Та щасливішого від мене чоловіка нема на світі! Я
займався улюбленою роботою. Життя моє дало плоди – маю тепер багато доказів, що
я був на цій землі. Виростив дітей та онуків, побачив правнуків… А головне, мої
любі, що це я, такий-то, пережив голодомор, репресії, війну, розруху,
перебудову та інші злигодні. А не вони мене пережили! Багато хто й не пережив…
Тому мені гріх скаржитися на долю. Тому мені, слава Богу, неможливо називатися
нещасним! Я був, і лишаюся, і буду оптимістом.

 

«ПОБУДЬТЕ З НАМИ»

Кілька років тому приїхав із сином до монастиря в селі
Данівка на Чернігівщині, під самим Козельцем – вклонитися чудотворній іконі «Я
із вами і ніхто проти вас» («Азъ есмь с вами и никтоже на вы»). Про неї можна
писати окремо: небесно-блакитне тло, біла сорочечка Дитини Христа і біла
накидка на голові Богородиці. Фігурка Немовляти в проекції нагадує хрест –
Господь розкинув назустріч нам ручки, обіймаючи всегрішне і заблукане людство…

Перед вечірнею ми стояли в притворі храму. На жаль, треба
було вже вертатися додому на Київ… Тут, де продавали свічки, чекали служби
інваліди на візках, бабусі, дідусі, паралізовані, хворі – із десяток фізично
знедолених людей різного віку. Вони мовчали. Потріскувало кілька свічок, літнє
сонце світило в шиби ще яскраво. Панувала особлива, церковна, «свіжа» й миро­творча
тиша.

Ми вже збиралися до виходу, коли хтось із інвалідів тихо
проказав:

– А побудьте ще з нами…

І ми побули. Просто постояли. Отак хором помовчали. Говорити
«аби про що» не було потреби.

І вже далеко згодом я якось подумав: Боже милосердний, ми ж
не цінуємо того, що маємо. Не помічаємо повітря, яким дихаємо, краси неба,
лісів і води. Не радіємо тому, що просто ходимо по цьому світу (хоч із віком і
«скрипимо, мов верби»,  як писала мати
мені в листі)… І тільки в тяжких, межових ситуаціях спраглий цінує ковток води,
сліпий згадує про небо… І страждання набуває само по собі високого сенсу, бо
увиразнює сенс, красу й великоцінність усіх життєвих виявів. Зайшов собі
подорожній чоловік із хлопчиком, і людям, чий обшир – «чотири на чотири», як
писав поет, для кого й один крок, рух, прогулянка чи інша елементарна річ –
недосяжна розкіш, – прагнеться продовжити це враження від спілкування із новими
людьми – мов вони із якогось далекого світу…

Отам пробуджується і молитва, отам  розтоплює людську душу, ніби воскову,
маленький пломінь свічі. Стають зрозумілими істинні цінності світу. Стають
смішними наша суєта і гонитва за примарними речами, які ніколи не приносять
щастя. А справжньою радістю володіє той, хто носить її в собі, кому не треба
багато зусиль, щоб її надбати. Тільки – відкрити серце добру, порадіти щастю
іншого, відчути  щось високе у
найзвичайнішому.

Я вірю, що ці люди будуть у раю.

Бог приймає туди вдячних за все і – чистих серцем.

 

П’ЯТЬ КОПІЙОК

Київ став мені близький з дитинства. Приїздив туди із дідом,
знав Золоті ворота (ще у вигляді первозданної руїни), музеї, Володимирську
гірку, зоопарк,  історичний центр… А
Лавра!.. Університет! Метро! Дніпро-Славутич!

…В атеїстичну добу тривали служби тільки у Володимирському
соборі. Піднесеність  літургії, вперше
побачена величезна книга, Євангеліє, – це не забуто й понині, хоч минуло більше
тридцяти років… І, мабуть, тоді визначилося моє життя.

Тільки там, коло собору, можна було в ті часи (кінець 70-х)
побачити двох-трьох жебраків – це вам не нинішній «прогрес».

Я тицьнув п’ять копійок, дані мені на метро (поїздка на
метро, нагадаю, тоді коштувала п’ять копійок), згорбленій сивій бабусі. Понині
не знаю, була вона хвора, п’яна чи свята? Хочу вірити, що свята.

Може, то грає письменницька фантазія…

У Шевченка є вислів про те, що за п’ятака, вкраденого ще
хлопцем у дяка-п’яниці, його, поета, карає Господь. « А все за того п’ятака…»

А в мене метафора навиворіт: може, саме за ті п’ять копійок
дав Господь мені так багато чудесного в моєму житті? Я стрічав прекрасних
людей. Я знав незрівняні хвилини творчості, молитви і кохання. Замість нудно
ганятися за модним обивательським сміттям, я займаюся тим, що люблю, існую з
тими, кого люблю, і будую життя за власними уявленнями про високе й низьке…
Мені несподівано допомагали зовсім чужі. Я щасливо уникав фатальної турботи
багатьох «своїх»…

Зрештою, я вільний. Зрештою, дотеперішнє життя мені не
наснилося. Мені є що згадати, і щось я лишив, слава Богу.

Були моменти зневіри. Перечитуючи вірші Василя Стуса, стрів
знайомі рядки: «Ще й до жнив не дожив… І не жив. І не жаль.» І  в розпачі сказав дружині:

– А я… І не жив, і – нічого не пороблю: жаль, що не жив!

Чому я це сказав?

Бо на таку тріщину в глобальній історії припало жити. Рухнув
цілий світ традиційних уявлень, серед яких пройшли дитинство і юність.
Письменниками  почали називати тих, чиї
опуси найкраще пустити на конфетті або, пардон, підтирачку. На іномарках
«розсікають» ті, хто заслуговує якщо не катафалка, то принаймні зеківського
«стакана» – спецавто для перевезення засуджених. Просторі кабінети в «хатинках»
багатьох індивідуумів слугують лише для того, щоб бити там об стіл тараньку і
дудлити пиво. Трудівники – загнані й осміяні. Героями поставали негідники.
Істини запльовано. Як писав один журналіст, невигідно навіть опаскуджувати
святе, бо його в світі лишається все менше.

Але святе не підкоряється фізичним законам. Алмаз все одно
буде дорожчий від тисячі тонн пісковику, й одна непорушна істина може утримати
на собі весь огром світобудови.

Як запевняв Конфуцій – «у сорок років я перестав
сумніватися». Я погодився із стареньким Конфу-цзи: перестав і собі. Я збагнув,
що все – не випадково.

За монету, подану жебракові, за краплю дитячого милосердя ми
маємо те світло в житті, яке ніхто не відніме. І ця монета переважить пачки
інфляційних грошових одиниць, за які відступники від добра і правди, грабіжники
народу, його розтлителі й розпинателі не куплять собі нічого, крім душевної
темряви та погибелі.

 

ЛІТЕРАТУРНА ОБОРОНА

Молодий літератор Олександр Стусенко був моїм студентом у
дев’яностих – належав до другого набору щойно відкритої спеціальності
«Літературна творчість» – такого собі мікро-літінституту.

Я подарував йому свою книжку «Рік чорного півня» – три
оповідання, видані напівкустарним методом у Спілці 1996 року. На останній
сторінці обкладинки було вміщено літературну довідку та фото. Авторство
портрета належало коли б не старенькій Марії Ейкленкріг. (Жила в столиці така
жінка-фотограф, що лишила художні портрети іще «олімпійців» радянської доби –
Корнійчука, Тичини, Сосюри… Її ательє було в скляній призмі на куті
Шевченківського парку, де тепер чи то пустка, чи якийсь магазин сучасного непотребу…)

Я ж, початківець з юнацькими вусиками, на тій фотографії
натхненно і трохи суворо дивився вгору і ніби вдаль, красувався в апетитній
випуклій краватці та в імпортному плечистому піджаку, який взяв у шурина.

– Ви тут схожий на міністра оборони, – зіронізував Стусенко
(між іншим, він належав до студентів, з якими було цікаво говорити і
викладачам: сипав дотепами, фонтанував ідеями… Переговорити його на практичних
заняттях не міг ніхто).

«А що, – подумав я, – це цікава думка. Не в мою міру, як
кажуть у народі, – але чи не є письменник істинним міністром оборони для свого
люду? Хто, як не слово, нас захистить?»

Будь я міністром літературної оборони України – то
спеціальним наказом тільки вітав би… дезертирство злих шкідників-графоманів,
які «творять» нині всю помийну лжелітературу. Хай їдуть туди, звідки їм платять
грантами й чужими преміями за одурманення і розтління народу – тільки ніколи не
повертаються «в расположеніє» наших літературних частин! Бо там супляться
ветерани: Тичина, Сосюра… Знімають з пліч дробовики Рильський і Остап Вишня.
Гніваються Довженко, Яновський…

І навіть Корнійчук!

 

Січень-лютий 2011 року

 Київ