Земля калинових солов’їв*

З циклу «Світ за порогом»

28.
…отож, справді, plus ça change, plusc’estlamêmechose; можливо, лише тепер ми починаємо усвідомлювати всю глибину і правдивість цього, здавалося б, затертого й банального афоризму; лише тепер, перейшовши через численні смуги поневірянь, зневіри і розчарувань, пізнавши гіркоту приниження і порожнечу безсилля й безнадії, і тяжко усвідомивши, що попереду – війна, яка триватиме десятиліття, війна з найлютішим і споконвічним ворогом, котра мусить закінчитися нашою перемогою або нашою поразкою (третього не дано, і облудні словеса язикатих спекулянтів про мир – латентне капітулянтство), ми збагнули: то був лишень початок довгого і звивистого шляху, який ніколи, певно, й не закінчиться, бо пролягає через твань і болото, через глухі мочариська і непролазні хащі, та й долати цей шлях нам доводиться на старих як мотлох вутлих возах, недолуго і наспіх переобладнаних під транспорт нібито майбутнього, і візники абиякі, один гірший другого, – той був неперевершеним і хитрим баламутом, котрий, так і не вилізши з підштаників сектантського проповідника, досі метикує бігати поміж крапельками дощу, не замочивши ніг; другий виявися косооким заїкуватим шизофреніком з коліньми, випнутими назад; третій, добряга, наївно вірив у казки з щасливим кінцем, а ще полюбляв розводити бджіл, смакувати варениками з сиром і збирати горшки з-під трипільської пшениці; інший, ненаситний з пелюшок і куций розумом до старості, нахлебтавшись щедрого пійла, захлинувся та й з переляку гулко пішов під себе, аж засмерділо далеко на всі боки; п’ятому пощастило найменше, бо сліпий і глухий і без пам’яті, і люта хитавиця потрощила полудрабки на возі, нещадні північно-східні вітри валять з ніг, а отруйні змії з жаб’ячими очима облесливо манять з рекламних щитів і загрозливо сичать пообіч шляху; отож, як їм було перейматися пошуками дороги через мочариська? на жодного з них не підійшла мономахова шапка – завелика; та й коненята ж паршивенькі, низькорослі, знесилені й завошивлені, ледве-ледве, кволі, засапавшись, перебирають ноженятами й світять худими ребрами – дарма візники їх нещадно матюжать та люто батожать пужалном; відтак і сподіватися, що от-от за густою стіною лісу з’явиться бодай якийсь блідий просвіт – наївно, і всі, хто обіцяє негайне світло в цих нетровиськах – брехуни й лицедії, котрим не так уже й важливо, що там, у кінці шляху, адже злодієві гріє душу не сонце в білий день, а місяць у нічній пітьмі; тоді ж, коли ми лиш вирушали в далеку дорогу, довкола був кошлатий мов клоччя туман, який надовго затьмарив денне світло, потопивши виднокіл у мареві, сизому й невиразному; густа попона туману накрила, як сьогодні дехто пригадує, всю територію колишньої колонії, котра так несподівано відцуралася всесильної метрополії – від вугільних копалень до краю невисоких старих гір, зарослих смереками й ялицями, і від теплих морів до північних лісів і боліт; втім, ніяких слідів про це в газетах, здається, зовсім не лишилося; хтось казав, що журналістам тоді нібито заборонили писати про погодну аномалію, і якщо котрийсь із очевидців нині й згадує про той дивний туман, то вже визначитися достовірно, скільки ж він тривав – кілька днів чи декілька місяців – ніхто не може – так ніби заціпило всім, а чи тут має місце такий собі медичний прецедент як колективна амнезія; історії відомі подібні випадки, до того ж у значно гротескніших формах, як от, приміром, параліч пам’яті після багаторічної зливи у жителів маркесового макондо, а от наука досі не може достеменно пояснити природу цього феномена, плутаючись у термінах, а нерідко й фіглярствуючи на догоду високооплачуваним синоптикам; втім, поодинокі непевні свідки нині стверджують, що насправді сизий морок був тоді не природного походження, а штучно створений чи то колишньою метрополією, а чи підступним заокеанським госдєпом – з тим, щоб, користуючись поганою видимістю, нібито за допомогою спеціальної апаратури впливати на масову свідомість громадян, пригнічувати і паралізувати їхню колективну волю й бажання щось робити і змінювати, чогось досягати; власне, як згодом з’ясувалося (хоча це більше схоже на просте співпадіння), і про що багато писали в спеціалізованих медичних виданнях, таки справді чимало громадян колишньої колонії, і не лише старшого віку, впродовж останніх уже майже тридцяти років скаржилися лікарям на хронічну втому від життя, апатію і відсутність бажання досягати чогось у житті; хтось із них, вчасно зметикувавши, подався світ за очі на заробітки, причому загальновідомо, і про це чимало писалося в пресі, що їхня
втома і апатія зникали буквально за тиждень – два після перетину кордону; знову ж таки, медики не можуть дати цьому аргументованого пояснення, не можуть вивчити, які ж хімічні процеси відбуваються в людині на чужині, і чому більшість із тих, хто виїхав за кордон, навдивовижу прудко перевтілюються у старанних працівників, слухняно і віддано прислужують за немічними розжирілими бюргерами і їхніми розпухлими від старості й хвороб матронами, день за днем, обриваючи жили, тягають важенні лантухи на складах, рачкують на плантаціях, наймитують на будівництві, обслуговують клієнтів під червоними ліхтарями і принизливо виконують які завгодно роботи, аби лиш не вертатися туди, де земля калинових солов’їв, що на кілька метрів углиб просмерділа кров’ю, злом і брехнею, вагітна новими загрозами і новими драматичними випробуваннями, бо народам, котрі потрапили в нещадні лещата історії, судилося пройти важкий і кривавий шлях у звивисті глибини Богом відведеного часу…