Здогад

 
Григорій ШТОНЬ
 
Недільному ранкові немає  рівних. У місті – порожнечею вулиць, провулків, завулків, роздоріж, дворів. Життя  хай не одразу і не надовго повертається до самого себе. Заслуханого у височінь, де не вичахають потоки всепланетарних повітряних рушень. Без протягів суто технічного походження, що мають своїми «богами» архітекторів, горе-планувальників, будівничих…
Замістя чується куди більш вільним. Хоч і воно шматується горами, взгірками, велетенськими заглибинами. Часом ледь помітне, а часом смертельно нещадне хилитання польової травинки, а то й куща чи самотнього дерева оприявлює напади вітровійного ординства чи гунської повітряної кінноти там, де давно вже владарює не Даждь-Бог, а Христос. Але Христос не канонічний, себто не колись нащось воскреслий, а вічно живий…
Недільного ранку у місті тому й  спокійно, що душа  одержує змогу побути сама. Без хекань і матюків у чергах до автоматів метро, до дверей трамваїв, тролейбусів, автобусів. Квартира й вулиця перестають ворогувати, пролонгуючи себе як місце спочинку. Всього лиш ранкового – не біда: щастя – то мить, але мить не чогось іншого, а щастя! Прадавні заборони працювати в день свята чи всенародного вилому з буднів залишаються куди мудрішими од мрій Іванів-дурників про піч для вічних лежебок. Героїка лінтяйства така сама хижа, як героїка  життєвбивства – нею зневажається Віра як Дія на благо своє та інших. Воздається тільки роздане. І множиться розданим. Усе потребує погляду на себе збоку і той бік – спочинкова днина. Те, що у ній відкривається –  аналог Божого споглядання екзистенції як витвору цілком  земного. Свята будні ревізують. Тому будні свят потребують …
Завершуючи земний свій шлях, кажу: горджуся багато чим із власноруч робленого і зробленого, але без хвилин від нього відстороненості ніколи б не зазнав вдоволення тим, що воно давно існує чи пробує існувати саме по собі. Не як добро чи зло, а як витвір  Життя. Непрочитана книга – не більше ніж книга, але сприйнята і кимось засвоєна, вона щораз каже мені: «Прощавай. Ти є, чим є, однак у сто разів більше на твоєму бутті тямимось ми». – «А я?» – «Ти теж. Проте у парі тільки з собою». Істина, позабезсумнівно, печальна: будівничий, що зводить будинок чи храм, і той самий будівничий у ролі гаволова – постаті не рівноцінні. Куди більше загальносуспільних бонусів має не поціновувач, а творець, хоч його задоволення зробленим не має і не може мати тої критеріальної масштабності, що з’явиться пізніше, поза ним і без нього. Або у ту мить прозріння, коли справа твоїх розуму чи рук переходить у відання тебе безсебного. Це рідко, але трапляється. Коли ще за життя ти перебуваєш у своєму житті  на ролі всього лиш глядача…  У свята ми святкуємо світ, а не виключно себе в ньому. Не варто розводитися про свята державні, всенародні, всевічні – вони належать до ілюзій. А свято прикінечно трудяще, та ще й на пару з прийдешністю – то насолода обраних. І ми, прості смертні, теж з нею знайомі. Коли в зазеленілому полі прозираємо осінні ожереди, у викінченому  будинкові – майбутню окрасу міста, в печалі за пережитим – переживану радість нащадків.
Рухається лиш те, що знає зупинки. Не довіряю людям, що твердять: «Спочинемо після смерті… Байдики розбещують… Жодного дня без рядка… Нам спокій тільки сниться». Чому ж він не снився авторові наведеного згуку у момент викиду на папір геніального поезовидіння «Река раскинулась. Течёт, грустит лениво // И моет берега». Блок не знав, що саме він наразі напише, а коли написав, що написалося – бодай на мить схвильовано заціпенів. Осягнувши зроблене як вже йому не приналежне. Бодай унаслідок внутрішньої його викінченості і самодостатності.  Озаріння передтворче і озаріння прикінцеве різняться кардинально. Перше я передчуваю, останнє – бачу. І на бачене молюся. У стані афекту  менш свідомо, аніж у стані високофахового, але спокою. А може й просто спокою людини, яка, побувавши Богом, дякує Богові за те, що вона всього лиш людина.
Але повернемось до недільних ранків. Учора прибране (це включає і людську середину) не обов’язково собі подобається, але стан прибраності поширюється на оковловне довкілля з вельми незвичним наслідком: чисте подвір’я, чиста хата беруть у друзі й чисте небо, де чи не кожна хмарина розпушена, підсвічена, колористично суголосна з деревами, що не просто стоять – ждуть. Тих звуків і настроїв, які ось-ось прийдуть. Хто відкривав надвірні двері посередині літа, відчував – радість нового дня зринає, як музика. Нот, звуків, мелізмів у ній неміряне море. І все це стремить до свого форте, а коли його досягає – тихне. Щоб вибухати знову і знову. Насичений святом простір рано чи пізно поступиться місцем життю як звичності, але ми в нім уже не звичні. Більше чуємо, більше бачимо, менше тямимо. Карнавальність  як продумане дійство дає певну уяву про той чи той народ як вогнезаймисту здитинілу масу, яка знайшла колись шляхи до радості як просто радості. І не хоче про них забувати. Святкові знавісніння латиноамериканських міст нагадують: людина, як і планета, магмосуща. Її енергетика має багато джерел. Надмір фарб, надмір звуків, надмір рухів покликані руйнувати і руйнують гамівну сталість наших самовиявів. Скільки  пережитих карнавалів, стільки прожитих життів. А у нас – свят. Без Різдва, без Водохреща,  без Великодня, без Святої Трійці ніякої України не було б. Як і без щотижневої седмиці, коли ми мовкнемо, утікаємо в себе, стаючи часткою обжитого твоїм народом простору як простору доладного, впорядкованого, храмового. Однойменні свята  теж традиційно засвідчують повну суголосність окремого й всезагального  тоді, коли поняття храму переноситься на буттєву скалку вірців, що порядком довкола себе і в собі вшановують порядок Божий також і в мислимому ними Всесвіті. Кожна з усенаціональних традицій так чи так космологічна. Випадання, а точніше невписанність у традиційні духовно-культурні контексти новоутворених міст чи мегаполісів усе досі сказане перетворює на риторику. День Києва, день Учителя, день Захисника Вітчизни, день Незалежності – це всього лиш політика чи й політиканство тих, кому влада і владність заступили шлях до віри й поведінки, скажемо так, статутної, з дотриманням  певних вимог до їжі, одежі, форм проявів природної радості, до колективних учт, розважальних дійств, заходів тощо.  За відсутності усього цього  стадіонні ревиська, одноразові фейерверки, канонади лише імітують неіснуючу духовну єдність народу як однієї з форм державності і держави; Росії в Україні при фантасмагоричних пиятиках у дні т.зв «революційних свят» було рівно стільки, скільки не було в цих святах України. І ця закономірність продовжує діяти скрізь, де культурний генофонд минулого історичну свою тяглість започатковує жовтневим переворотом чи й навіть днем проголошення УНР. Казочка про козацьку на історичних наших теренах націю, винесення на культурну нашу авансцену багато ким вже й «воєнізованого» гопака, а не веснянок, обжинків, обрядності релігійного підвиду і змісту тільки напозір модерно еклектична. Насправді це ще доетнічне (не забуваймо про «протоукраїнство», формоване ошметками готів, гунів, скіфів, хазар, кавказьких черкесів) місиво родових культур, побуту, вірувань, багато з яких досі вигулькують у весільних і невесільних звичаєвих «дикостях» (потопельне возіння тещі у кориті, передпасхальні крадіжки і спалювання саней, нужників, возів) поганського походження. Україну, загалом, народив Шевченків вірш, який влагодив і вирівняв стихії не землеробського душевного кореня, нагадав або й наполіг на їхній християнізованості, дав зразок ладу і складу внутрішньої щоденності жниць, плугатарів, косарів, звитяжців, кохаючих і закоханих, а в цілому – народу післякняжої доби, длубатися в азіатчині чи вікінгстві певних хромосом якого можна тільки за існування воістину наукових методик вивчення національного первня зупиненої на потенційно нашій території розмаїтої людської маси. Тому ще раз про свята. Їхня з’ява і закорінення в побуті, свідомості і підсвідомості тої чи тої людської спільноти фіксується психікою як повторювані періоди чи оази існувальності у просторі несилуваного позитиву. Свято як дарунок, як долучення до світу миру, злагоди і любові,  землю, де наголошені екзистенції панують, привчає називати материзною, батьківщиною. Людину з цією землею в’яже   знання того, що не деінде, а саме тут вона переживає стани обопільного (її і оточення) сестринства чи братства з макрокосмом Добра. Різного в різних точках планети, а
ле еволюційно здатного до порозуміння. Хоч зараз йдеться не про те, а про людину-максимум в людині-мінімум, якою вона почувається щодень. До недільного ранку, коли хороше, краще і найкраще у ній виходить з вимушеного чи ні підпілля на волю. І про це знають сонце, пташки, перехожі, село, місто, держава. А якщо не знають – їх просто нема. Незрідка – разом з людиною. Витвором, позабезсумнівно, святковим.
 

№24 (186) 9 грудня 2016