Збиралося на дощ…

 
 
Мар’ян КРАСУЦЬКИЙ
 
– І де тебе дідько рогатий носить? Пішов – і з кінцями. А у хаті ні хліба, ні капустини. З чого я тобі борщ злаштую? Хоч сама у казанок лізь…
Бабця Василина колючим поглядом  обпекла діда  Василя, відтак обома скоцюрбленими  од важкої праці  та отого клятого полі… полі… як воно там?.. полі-артриту (треба ж, слово яке хитромудре!) руками вхопилася за перекособоченого, зболеного поперека, рішуче підступила до зчорнілої  од часу  дерев’яної, ним же, чоловіком,  змайстрованої  лавиці – присісти б чи що?
– Чекаю, чекаю… А тебе ніби чортисько ухопив. Га? Чого мовчиш? Можеш слово промовити?..
Дід  Василь мовчить. А що має сказати? Що припхався оце домів з майже порожньою кошовкою,  потративши останні  гривеники – усе, що залишилося від щойно отриманої їхньої з бабкою пенсії, а  до наступної чекати ще ого скільки! Що ціни на тому ринку ще які кусючі – не кусаються, ні, ріжуть без ножа, до крові…
Уранці, ген сонце викотилося із-за горизонту, післала його Василина аби купив бодай дещо для борщу, бо на що ще розщедришся  на такі як у них, Вовчуків,  статки? Пішов  Василь, обійшов ледь не всі, що у їхньому мікрорайоні, продуктові ларьки з палатками, а там… Буханець хліба «соціального», тобто того, що для пересічних українців, а простіше для бідних, уже  дванадцять гривень, півторалітрова пляшчина молока – двадцять, кіло цукру – чотирнадцять. Як жити, вижити як?
Аж розсердився  старий. І що вони собі думають? Тарифи онде знову піднімають. На тепло, електрику, воду. Навіть за вивезення сміття плати, діду, удвоє чи утроє більше, ніж  раніш. І ще обіцяють підвищувати: мовляв, у Європі так. А пенсії у європейців які, зарплатня – яка? Мовчать зверхники наші, ні пари з вуст. То що нам, простим людям, робити?
Не стримався Василь. Підійшов до пишногрудої молодиці, з усього видать, господарки лотка, з вивіскою «Ковбасні вироби». «Куплю кіло цієї  симпатичної ковбаски, що за склом, на вітрині. Давно не ласували», вирішив.  І до пишногрудої: – Мені зважте кіло он тої, що по тридцять шість гривень…
Продавчиня так подивилася на покупця, ніби перед нею стояв пришелець з космосу, або президент США  Трамп…
– Дядьку, то – для собак і котів, – мовила глузливо посміхаючись. – Собако-котячий то делікатес. Не для людей… Хочете, беріть оно лікарську по  сто дев’ять  гривень…
– Аж… по сто дев’ять?! – вжахнувся Василь. – Та щоби вона людським голосом… Де таке бачено? Сто дев’ять…
Продавчиня провела старого байдужим поглядом, ще раз посміхнулася. Уже навздогін. Мовила стиха: – Як хочете.
А  Василь поволі покрокував до виходу з велелюдного, гамірливого, що гудів, шумів, рухався – жив своїм буденним, нетрудженим  життям, ринку. Він раз по раз наштовхувався  на людей – тих, котрі прийшли,  аби щось купити, і тих, що воліли продати якомога дорожче, вигідніше для себе, для власного бізнесу, для… Він штовхав, його штовхали. Він не звертав на те аніякісінької  уваги, нічого не бачив перед собою і не бажав бачити , чути. Як же так? Як вижити?… Невже нікому до таких, як вони з Василиною, немає діла? Хіба таке може бути?…
Врешті, трохи оговтався. В овочевому ларьку  таки купив невеличку (на борщ чи  овочевий суп) голівку капусти, а в хлібному буханець – з наклейкою «Хліб Волочиський, чорний». Відтак – додому, до бабки Василини на черговий «розбір польотів».
– Мовчиш? Гроші витратив, а у кошовці пусто? Що я тобі, з однієї капустини  борщ зготую? Авжеж, наїсишся…
Василь  – ні пари. Що мав казати? Стояв, зіпершись на стареньку, як вони з Василиною, застелену газетою поличку, і думав. Про що? А звісно, про  що…
…За вікном пливли важкі сизі хмари. Десь далеко, схоже за Гуменецьким перевалом,  розкотисто  гримнуло. Раз, вдруге…

Прокоментуєте?