ZAR(R)A

271

То ми первим ділом гонимо один бік, одпочинаючи від самого Тетерева-річки, розвертаємося на Луку, й далі; а як за тиждень управимося, дак вертаємося другим боком доріг. Весна цей рік сльотава, але й сонечко який день проб’ється. Накучкуємо верболозових гілляк, брезентиною вкриємо, та й так обідаємо чи й просто перепочиваємо. Був у бригаді такий Махтей, і не дід, і не дядько, але й не хлопчина, – таке щось, перестарок немов. От-то любив підкинути ще й акацієву гілляку;  то не одному колюки з крижів одколупували. Але не за те вигнали, що уредний, а що невірко слинявий, – як зачне щось прибріхувати – і як бандерівців у лісах виловлював, і як батюшкою у Мошківцях побував, а слина аж на пилки й сокирки наші долітає, і плями такі іржависті зостаються. Що він за чоловік, так ніхто й не добрав. Бригадир у нас такий, що його на льоду не підчепиш, – каже не раз, Махтею, ти ще-но вчився абабагаламага казати, а я вже обрізав оту осику, що на ній Іуда повісився. А ми не те щоб дуже віруючі, та любимо, як коли бригадир сказку сказує, та про все таке давнє, і як земля зарождалася, і про скарби гайдамацькі. Але перш, як і водиться, запитує поважливо, чи хотіли б ми щось із Біблії, – та ні, ми те й самі добре знаємо, а ви краще сказку. Так я й знав, мовляє бригадир, що ви, хоми невіруючі, зажадаєте якоїсь пришти.
От цього разу ми й засиділися, – бригадир десь родечком із степів; і так і вповідав, що воно ані в жодній книжці не описано; буцім баба його ще малого зучила.  Зібралися якось троє братів у нічне, коней себто-тобто на гулі; аж це дощ; нап’яли якісь радюжки на голови та й пересиджують; як це каже  старший брат, братове, десь би вогню роздобути; а коли дивляться, то тако оддалеченько, за маревом дощовим, вогник яскріє; посилають меншого брата вогню добути; вертається без вогню, ще й  пас шкіри на спині іздерто; каже, зайшов я до куреня, а там дід при вогні гріється; діду, дайте вогню; дам, як рожкажеш кажку, – коли казатиму добре, добре, то не дам вогню і пас шкіри зі спини іздеру; а як скажу брешеш, то дам; не догодив дідові та й вернувся; посилають вони і середульшого брата, і той не добув вогню, і пас шкіри іздерто було. Що ж, піду я, каже старший брат; приходить, а там столітній дід сидить і гріється при вогні; діду, дайте вогню; та й знов те саме, – як скажу брешеш, то дам; от старший брат зачав кажку розказувати; отсе, діду, потрапив ваш батько до раю (добре, ой же добре), а мій дідо у пекло (добре, а добре); ваш батько весь у золоті (ой добре), а мій дідо увесь у гімні (ой же добре); і от вони якось зовстрілися, таку кладочку ізробили між раєм і пеклом, пораділи, і ну ж обійматися (брешеш, вражий сину); та й дав вогню.
Що в нас було поведено іздавен, то це мовчкома  перебути почуте, – пиляємо та рубаємо собі далі, а тої пришти хватає на цілий день, щоб це, пиляючи та рубаючи, міркувати ще й думати. Бо не доведи, котрийсь почне допевнятися та допитуватися,  а що ж то воно і як, – то, вважай, наступного дня зостанемося і без пісні, й без казки, й без пришти. П’ятеро нас пробиваємося посадкою далі, – нам і сонце назовстріч, і люди де-не-де дорогами, аж здається оддалеки, що то бусол чи птах якийсь чеберяє.  Коли ж заблукає цими степовими дорогами котра фура, шукаючи коротшого шляху на Вінницю та Бердичів, то зупиняється коло нашого гурту, відпочити чи й так розпитати. Коли ще Махтей був із нами, то як зачне галамандіти, у який бік водієві їхати і де завертати, ми аж лягаємо зо сміху.  І що в його діда тут землі були, і заводи цегельний і буряковий, а він, Махтей, усі стежечки тут знає, а як це ця друга велика війна почалася, то він уже враз і командир танкової бригади, а хто не вірить, то подивіться на Гуйві, на полігоні, де ті танки тепер вакуються до наступної війни, а на одному на танкові так і написано; Махтей, герой.
Що найважч, то це дертися посадкою попід гору; тут і коріння де-де треба обсікати; а вже як добираємося на рівне, то діло йде веселіше. І суничні полянки трапляються, діткам і внукам є що принести, і шипшина, це як пізня осінь, та й груші-дички. А як звертаємо на Луку, у бік Андрушівки, то вже надовше загрузаємо, – акацієвих дерев’як щокожні п’ять кроків. Верболозиння й сире спалюємо, а от акацію й люди підгрібають, – сухенька вона на розпал добра.
А там якимсь тижнем уже вертатися другим боком доріг, – моста через Тетерів перебігли, та й знов під гору. Одліва нас Житомир, а знов праворуч то це вже аж до Глинівець, Мошківець. Й цим разом весна сльотава трапилася, верболоззя ще холодить, слизотою до рук береться, а бригадир, задля охочості в роботі, зачав якусь нову розповідать чи то пришту, чи казку, не вгандж і розгадати. І це було щось про ВеликогоВоїнаЗУкраїнськимПрізвищем; і як він ходив у походи, і впроти турків, і впроти поляків, й татар упроти, та й москалів тож, – оттакий то був ВеликийВоїнЗУкраїнськимПрізвищем; невзгоді будучи з гетьманами й сотниками, зачав він свою війну; і от де котрий ворог причаївся на землях вкраїнських, то він уже й там, – вистрілює, вішає; страшний був і з виду, і з чину, сотником Шилом прозивався. От якось він, маючи при собі за товариство бандуриста, і москаля, і ченця василіана, і батюшку православного, наздоганяв ще з кількох гнобителів українського люду, бо всіх інших винищив; і то вже як ніч, посідають довкруж багаття й ведуть балачки, чия віра краща, і хто ворог, і кому служити. А то якось навіть перехопив журналіста, що доносив у Варшаву в газети, що коїться в Україні, і надиктував йому, що писати, бо нігде в світі, казав ВеликийВоїнЗУкраїнськимПрізвищем, про Україну правди не зиськати.
Чуючи та наслухаючи про отого Воїна, ми все озиралися на Кодню, де стинали голови та рубали руки й ноги навхрест, – божжечку-ж-ти-наш-боже; а Воїн, майже заскочивши свої жертви у передкоденському полі та побачивши глибочезні ями з людськими тілами, загледівши вогні у палацах, де кати бенкетують свою перемогу, схилив коліна перед незагорнутими могилами та й гірко заплакав.
От-то під той настрій плачівний, що аж серце випенькувало досеред грудей, брелося нам та рубалося до полудня, а далі задощило, нап’яли брезента і так гадали пересидіти до кращої години. Бригадир одлучився, бо треба було ланцюга новішого до бензопилки добути, і масла, й бензини, та й повклякали під тим брезентом, і їжа не бралася, і пиття не йшло, а ще Левонтій, що з Ляхівців, приплакував, ще й упівспів якось по-жіночи прибалакував, – у мене там хата попід ліс, та обора, та кінь, та корова, а жінка нездужає, а сусідка через долину півгорода віддарувала за молоко, то зорати, та клевер-конюшину засіяти; а це що ж, – що не рубнеш, що не пильнеш, то наче живіше воно як що живе. І ми мовчимо, і дощик уже не тарабанить у брезент, а так немов пшоном посіває, – нарихтував Левонтій торбину, й гайда.
Й Господь не забуває своїх трудівників, – виповзаємо на сонечко, ловимо губами останні дощові краплини, заходжуємося біля інструмента, назначаємо час до онтої бензозаправки, де нам уже не порядкувати, бо можуть з рушницями вибігти; й що ж ми бачимо, – якраз упроти світила небесного, одним рядом посадки, бо одправа поле чиєсь немов фермерське, по гіллячках акацієвих, тополиних, горобинових та кленових понавішувано, понахромлювано, понамотувано папірців, щось такого, як із зошитів учнівських, то  в лінієчку, то в квадратики, і густо-густо чеберявим почерком по тих папірцях майористих ізписано.
Ще-но котрийсь із нас, навздогін Левонтію, шкірився – було б не брати жінку з Ляхівців, а вже двоє передніших, побравши ножівки під пахви, здіймали папірці і заходжувалися до голосного читання. Чи то бригадир нам лишив такі познаки, куди прямувати, або й діти граючись понавішували, бо таке коїться у цих краях, що не знаєш, яка взавтра влада настане, – аж ось передніший, розгорнувши папірця до сонця, проізрік: ці похорони, аби всі були ситі і гарно пом’янули небіжчика; а далі то й більш, у рядочок, чи стовпчиком, а котрий рядок і навзворіт папірця читається, ще й літери коцюрбляться, де маліють, а де й кілочками, – так хіба до коліна писалося. Та й не сміх, скажи ти, – бігати від куща до куща; той гукає цюдою, цюдою, а інший уже по двоє-троє папірців розжмакує і ладнає до читання. Якби тако десь ізбоку чи з височини угледів хто, то думка була б не йнакша:  подуріли люди.
Чи й далі, гадаємо, визбірувати оті папірці та відчитувати, чи дочекатися бригадира, й тоді вже. Бо й дораніш хіба не бувало, коли посадки обсновували прапорцями ще й стрічками, – одна замайована жовто-синім, а тим боком поля й немов-то синьо-голубим. А смикалися обрізати, то вже й машинами наїжджають, та в гвалт:  не чіпай, не трож. Так посадки із рік нечищені й простояли.
А це якась нова ява, – чи влада змінилася, чи знов революція, чи діти побавились, або якесь причинувате, що їх більш і більш у цьому часі, об’явилося.
То звідти: історію помножити на зраду; коли й спозаду:  а рай побачити у прорості волось, –  куйовдяться обрізальники цими кущами, а й не в одного пальці закровеніли од акаційових колюків.
Та не так тії папірці та тії писання, – як уже інший клопіт;  до вечора хилиться день. А бригадира а не чувати; а ще й Ліксандр, з Луки, хоч родом, казав, з Донбасу, куди ще дід його у тридцяті вивіз сім’ю, рятуючись від голоду, так цей Ліксандр, з Луки що він, найбільше уподобав цю таку нашу розвагу, – уже й пінжака свого не пошкодував розстелити на сухішому краю канави, й ну ж розкладати оті папірці; котрі дрібніші, то по рукавах і коміром, а більші – немов по спині. Потроху й інші підносили свою здобич, а Ліксандр, обіпершись на коліна і їден лікоть, донизував кождого папірця, гадаючи, може, викласти чи то карту, або якусь фігуру. Ов, то це мов собача голова, а мов і якась геть проява, що й назви не вгадаєш.Сміються посадники, обзираючи Ліксандрову працю то з того нагину голови, то з іншого, – ех-ма, от був би Махтей, то вгадав би з-раз. Ліксандровичу (так якось повелося, що ймено по-батькові вимовляли, так наче поважливіше, бо ж насправді по-батькові не дуже й зналися поміж себе), оно вже й роги прогледжуються, а оцюди-но доклади, та й пів ноги вийде. А того рукава підімни підспід, то на другому, виклавши, якийсь хобот намалюється. О, то ж слон. Та де, – Настунька кривенька; хай он до Розкопаної догребемося, знов кашки чи борщику винесе; хата од краю села хутірцем; рай такий на землі. Махтея послухатися, – хлопці, не їжте, то відьмине їдло, та вона, та вона, і не чоловік, і не жінка. Живе скраю людей, а мій тато щось знав, бо як провадив тутечки танкову бригаду, то хтів її хату з землею зрівняти.
А-а, заджумився б ти де, – не Настунька; приклади довгішого папірця, отого-го, що:  ці похорони, щоб усі були ситі; та й вийде хто, а Махтей, дивіця-но, й вуха стирчать а-точнісінько. Махтей.
Як назначено, так і вчинили, – ночувати просто неба, при вогнищу, де в бік Миролюбівки тридцять три осокори одліва дороги, того ж року й висаджені. Як задніє, хутенько пройдемося  осокоровим рядом, де-де кущик трапиться, то зрубати або причепурити, та й по роботі;  по хатах. Й аж до осені тепер. Якраз у цьому місці небо ширше й викше; немов до Господа бликше, казав якось бригадир наш Гордійович, – це роками дораньш, коли в бригаді було й по десять душ, – та якось так, одні повмирали з горілки, ще хтось повісився з болю; як казала одна мошківецька, було семеро чоловіків, четверо повісилося, але не з моєї вини; один, чепурявий такий дядько, вибрався до Бєларусі, бо там, казав, і колгоспи, й порядок, а тут нас, казав, за ніщо мають; що кравчук колхози зничтожив, що кучма заводам дав лад; а  бацька лукашенко як вилетить гвинтокрилом, як зиркне, де який непорядок, то враз ланцюги на руки, й в тюрму. За одним жалівся, що земельки чорнявої збувся, а як гнойку, то родить, як в чорта за пазухою; а там, – на пісковик поселився, труда більш треба докладати.
Скільки ж нас тепериньки, й не злічити; Махтея прогнали, Левонтій додом подався, бригадира й по сей час не знати, а Ліксандр свою пінжачину із папірцями то туд, то сюд посовує, так боїться, щоб фігури не порушилися;  то скільки, – а стільки й є: Ліксандр та я, Петро.
Затарабаніло асфальтом од Мошківець Великих; аж глядь, то Махтей і коником, і возиком прибуває, – то що, дядьки, попорали нашу неньку Україну, та й не знаєте, що дальш робити. А щоб ти, Махтею, здоров був, та як же ми тебе дочікувалися, що ти житами пробрався, а нас за якихсь гайдамаків спізнав, та й зачав верещати, іще з житів не вибравшись: хлопці, а я вас одколи шукаю; крейду, глину возимо, коники-свисточки дітям; на ганчір’я міняємо; що де в світі робиться, усе бачимо й начуваємо. Та чось люди чи збідніли, чи забагатіли, ганчір’я на смітники викидають, а крейду в кульочках у лавці купують. Гонджа помер, то випросив на виплату в його жінки коника з возиком, та й сам собі пан. А не те що ви, колхоз підневільний. Мандруєш од села до села, світ одкривається любо, яка пташка, худібка, людина, – усі кланяються, немов це ти цар такий. О, що то Ліксандр підм’яшкорив до пазухи. Куфаєчка якась чи пінжачок, –  то я б за кіло крейди враз виміняв. Як це звертаю на Луку попід міст, ще й на міст, на Луку беручись, аж тут бригадьор, – Махтею, не ображайся, але доправ хлопцям каністерку бензину, а мені ще на базар; а впроти Луки звертаю в ліси, – це ж треба на ті хутори догребтися, а там хати зрубом і задні стіни червоною глиною пообмащувані, а люди такі чудні, немов старообрядці, переселенці ще за царів.
Такий то день славетний трапився, – більш балакали та одпочивали, як тої роботи; та й Махтей із нами; і коникові є де попастися. Й цю ніч при вогнищу пересиділи, перекуняли. А тіки-но сонячне млево заяріло із-за низинних сіл та поволі зачало обповивати й наше узвишшя, де ми між крайнім осокором і гайдамацькою могилою у виярку отаборилися, – з долини почулося скрекотіння, мов сорок сорок обізвалося; чи тракторець удосвіта у поле пробирався, а чи когось на ранішній автобус до Житомира мотоциклом доправляють з торбами. А ж то не трактор, не сорок сорок, та й не мотоцикл, а на якомусь диво-дирижаблі з диво-крилами, як у косарки, зринав і злинав із долини впоперед сонячного сяєва не хто інший, а Левонтій.
Та поки ця небачена машинерія розверталася й вириговувала на наше стійбище, Махтей аж мов ревниво доскіпувався, не забуваючи і на свого коника з возиком обзиратися, – ондьо й козирок над кабіною з тої бляхи, що з церкви,  ще й де-де золотцем покрівельним одблискує. Чи жінка вигнала, що це він собі таку хатину змайстрував, або так похвалитися хоче.
Задиміло, зачаділо з-попід усіх боченьків цеї диво-машини, як це Левонтій смикався заглушити моторчика й поважливо здлубував із голови танкістську шапку на поворозках, а вже Махтей, міцніше накручуючи віжки на орчика, щоб це кінь не схарапудився з того чаду й гуркоту, станув своє першинство доводити й тут, бо це ж він за церкву знає найбільш; й ночую горіла, аж у Луці бачили. Де він перебував на торгах. А ще ж цей бензин доправити,  й ланцюга. То хто ускрізь перший, – а він, Махтей.
Не диво, що й Ліксандр присторонився нашого гурту, полишивши свого пінжака з папірцями, та й одним оком мовби аж слухаючи, про що це там завелося, а другим озорюючи в долину, де ж це та церква. Каже Махтей, як це він випрошував у батюшки купку крейди, що від ремонту всталася, то пробрався у хвіртку тої хвилини якийсь чи хлопчина, чи чоловічок з торбинкою за плечима, кістлявенький такий, бистроокий, – видно, не сільське, аж дригонить од холоду, а голову всеїднак задьористо тримає. Батюшка махає рукою, бери, Махтею, може, й церкві який раз поможеш. А проте подався назовстріч тому приблуді й так лагідно якось до нього запромовляв. А що дальш було, то не скажу. Бо вдразу по тому рушили вони до батюшчиного домика. Й от Левонтій, наче й не чуючи сказаного, якось аж радісно знанова почав оповідати, і що то за прихожан такий був, і як церква горіла, – щось у світі таке настало, щойно осінь, то більшає по селах усякого перехожого люду, й чи голод їх підтурає із городів тікати, чи це такі заробітчани. От і цим разом. Що поет, то й самі знаєте (хитрувато змигнув на ті папірці на Ліксандровому пінжаку), а ще й маляр, і буцім давніше домовлено їдну стіну в церкві розмалювати; а як це каже Стефанія, що в церкві за сторожиху, себто ключницю, й старосту вмісто покійного Гандрея Прокопчука, та й повариху для батюшки, коли тра що, – одлучився на той час батюшка у сусіднє село дитину хрестити, якісь багачі житомирські на дачу прикомандували, а той поет ще й маляр заобіцявся, заки до ранку, котельню підогрівати, бо на ранок похорон та відправа, а батюшка й ключі од домика свого зоставив, де в нього і бібліотека, й світлиця, і кухня, – а що ж, Стефанія, вправившись, додоми пішла, а той маляр ще й поет зоставсь на хадзяйстві. А що дальш було, то хто й зна, – це вже тра питати оту Мелашку, що в неї семеро чоловіків було, а четверо повісилося, але не з її вини, що на Груздах живе, за Касянами; каже, порятувала якогось чоловічка, вуглина їдна, тіки очі світяться та ще срамне місце біліє торчкома, й ради нема. Накине якусь ряднину, а вона стовбурчиться. Жінки збігаються з усього кутка, а якась докторша із Житомира день днювала на подвір’ї, каже, я візьму його на ліченіє.
Та то ще не все, – а як батюшка вертається, й що бачить: церква обвугліла, бо дерев’яна, а в домику в бібліотеці не стачає їдної книжки, що він її беріг, як і рідну матінку не бережуть. Каже Мелашка, зара-зара, була якась книжчина із цим вугляним чоловічком, попід пахвою зажимлена, а як тра було розпалювати в грубі, то зо кілька листочків і увірвала. Там щось таке, зара-зара, мов друкованими буквами, давніми, ще староцерковними, не вчитаєш. То чи він її порятувати хотів, або вкрасти. Того, може, до батюшки і впросився. Такий світ втворився, що більшає охочих за всякою старовизною. Ікони давніш повигрібали та за безцінь скупили, а це вже дошукуються якої книжечки, якого папіруса.
А наш Махтей аж запінився з радощів, бо бач, що далєй було, не Левонтію знати, таки  йому, Махтею. Як це, управившись у Луці, ще й у Кодню навідавшись, вивернув на Розкопану, а під обід докотившись до Мошківець, звернувши польовою дорогою попід лісом, щоб це до крайніх хатів од лісу вибратися, – й що бачить. Городом, де зари-зари хата з хлів’яним виступом та прогнутою крівлею, щось таке дибуляє; коник мій схарапудився, далі ні вйо, ні гаття, а воно, чи то живе що, чи корч обгорілий, передибує вуличку, де якраз йому, Махтеєві, тра було навідатися до Чорноплечого, що дальш, за Зарою, хутірцем проживає, то Чорноплечий свисточки іще давніш онучатам своїм замовляв, – а мені та й коникові цікаво стало, що за чудасія посеред України любої, та й вивертаємо взад, та знов я полем, та попід ліс, а воно вже крайніх сосон добралося; й куди ж прямує, – на Никонівку, проз Камінь, а дальш то ви знаєте, колія аж цюди виходить, кудою бураки возили з Червоної. Та хлопці, та гукраїнці, та давайте ледь-трохи вернемося, ай-бо, десь в посадці пересиджує. Та й будем знати, заким що.
Так і рішено було, – інструменти і всяке начиння Левонтій упхав до свого багажника, цеберки такої бляшаної, а Ліксандр та й я, не забувши пінжачика з папірцями, вмостилися на Махтеєвому возику;  та й так у скорому часі були уже на соші, що повз кладовисько коденське. Махтей аж радісно, немов це він проводжатий такий, бо Ліксандр ізо своїм диркунцем ледь позаду, підгукує та підвйокує, що, бач, ту посадку все обминали й літ зо п’ять не чистили, – аж це нове диво:  од крайніх могил, вичовгавши канавою попід дорогу, випоставлюється наш бригадир, Гордійович, та й не той, що ми знали, а все у такому дебелому, строїстому, а кучма на голові геть сивесенька, й руки так із широких рукавів випростує, мов не бачить нас. Але ж мовчки возсідає вряд із Махтеєм, і вся колона мовчкома ру-уша-а-є.
Одправа, то це на містечко коденське, а вліво, повз колишню пилораму, колгоспну, знов на поле, поздовж неродючого вже садка, – ми з Ліксандром аж перезирнулися, бо ж знали, що з цього краю кладовиська могилка свіжа, товариш такий у Гордійовича тут доживав самотою, Дубовий на прізвище, ще по війні бувши головою сільради, а Гордійович, якийсь час проживаючи на Закусилівці, що через річку низом, усе насватував йому жіночку якусь, а той шо-о, з людоїдкою вженитися, нє-є. Й таке бувало.
То враз Ліксандр, мовчачи ці з кілька днів, як заведе пісню: а-Махтею, а любий друже, куди їдеш, Махтею, а той – не скажу;  та коли ж твоя та й добрая ласка, то й скажеш… Та нігде там церкви не було ніколи, Гордійович ураз каже, мов чув нашу балачку й дораньш. А Махтей: то це я їздив до батюшки чи до якогось завгоспа. Та ти, Махтею, й до чорта впросишся, що той у роті пісок із дна моря виносив, та все не повиносив. А що ж Зара, –  ти їй крейди і вапна навіз не їден возик, а ті собачата усе вслід за тобою. Та ти, Махтею, пан над панами, – овва! Тпр-ру, – чується з Махтеєвого сідала на передку; хлопці, ай-бо ондьо. У зарослій посадці, в такому немов видолинку, де, бачимо, хтось і без нас накучкував верболоззя, посеред смітничка з кульочками перетлілими, пляшечками пом’яшкореними і справді хтось а чи щось лежить. Кидаємося до цеї прояви, а воно ледь посмикує то ногою, а то рукою, – людина та й годі. А поздовж дороги скраєчку фура, і дядько водій походжає, – овва, то хоч ви запоможете, бо в мене забито, й куди ж його. Беремо цього корча обгорілого, переносимо на купу верболозу, а воно ще й пручається, дригонить, але мов живе. Хлопці, та він боїться, що спалимо, – так забігає з усіх боків наш Махтей; та тобі ж теплішенько буде, – це мов до цього чоловічка обгорілого примовляє.
Та що казати, – вкутали, чим було, цього корча, людину немов, та й поставали, шофер той із фури, ми, бригадир, Махтей, Левонтій, Ліксандрі я, Петро. Та й мовчимо, та й ніч ізнов насувається, морозець, заранішній на цю пору, бере;  й от бригадир наш Гордійович при вогнищу одверзає уста й зачинає щось із того, що ми не дуже то й полюбляли.
Що, – немов сказав немов Авраамові немов Бог, хай Сара, жінка його, вже не обзиває себе Сара, а що буде вона Сарра, та й поблагословить її, бо ж уродяться з неї народи, ще й царі тих народів будуть із неї. То Авраам той немов ізлякався, бо ж хіба в столітнього буде що, і чи Сарра, що їй під усі сто тож, уродить та приведе на світ. Бог на те: що складе він заповіта свого з Ісаком, що його Сарра уродить на цей час другого року.
Казано, що Авраам ще й Сарра старі були, а в Сарри перестало бути оте-го все, жіноче.
Далі ж бо наш Гордійович, одпочивши по мові та поворушивши патичком у вогнищу, повів оповідь (так і сказав) уже  за писемним чином:
І засміялася Сарра в нутрі своїм: говорячи: коли я зів’яла, то як станеться розкіш мені? Та й пан мій старий! І сказав Господь до Авраама: чого то сміялася Сарра отак, – чи ж справді вроджу, коли я зостарілась? Чи для Господа є річ занадто трудна? На означений час я вернуся до тебе за рік цього самого часу, – Сарра ж тоді матиме сина. А Сарра відріклася, говорячи: не сміялася я, бо боялась. Але Він відказав: ні, таки сміялася ти.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!