Євхаристія Володимиру Затуливітру давно звучить серед пісень і молитов Водохрещі. 19 січня – день пам’яті видатного поета. Ми вдячні цьому слобожанському козаку за щиру любов до рідної землі й української людини, яка і нам, грішним, передається із його лірики. Думи його, зроджені гарячим серцем, вчать нас цінувати й берегти нашу природу й культуру, захищати й розвивати рідну мову, яку він значно збагатив своєю творчістю. Глибина його розуму світиться навіть у окремих необроблених записах. Пропонуємо вам ознайомитися із деякими з них.
Любов Снісар
Володимир ЗАТУЛИВІТЕР
Колесо Шумера
Хто такий геній, якщо в літературі все сказано відначально – Біблією! … Геній у літературі (й у мистецтві загалом) – спритний школярик (а не Франків Гриць зі своєю абабою-галамагою).., який пише елементарний переказ на уроці мови. Уважніше, ніж інші, вислуховує пропонований текст, спритніше й химородніше, ніж (див. дужки вище) перебрехує почуте (і, звісно, пізнане й засвоєне) до невпізнання. Перебрехує – самі розумієте – текст, але ніяк не те, про що в ньому йдеться.
Убившись, як мовиться, в колодочки, такий лукавий школяр стає мільйонноликим Ігорем Кіо. Ім’я їм – легіон! Їхній першотекст – Біблія!то такий геній, якщо в літературі все сказано відначально – Біблією! … Геній у літературі (й у мистецтві загалом) – спритний школярик (а не Франків Гриць зі своєю абабою-галамагою).., який пише елементарний переказ на уроці мови. Уважніше, ніж інші, вислуховує пропонований текст, спритніше й химородніше, ніж (див. дужки вище) перебрехує почуте (і, звісно, пізнане й засвоєне) до невпізнання. Перебрехує – самі розумієте – текст, але ніяк не те, про що в ньому йдеться.
Але, якщо копати глибше й глибше, то й Біблія – не першотекст, переказ. Яких лише першовитоків її на нинішній день познаходжувано! Месопотамія, Ассірія, Єгипет, антика… Аж Боже мій, ще раніше був, виявляється, Шумер!
Це – як балабоки про те, де й коли (і ким!) було винайдено колесо, рало і стріла.
Отож, перш, ніж кричати ура, згадуйте шумерський Ур.
Тризуб – це, власне, наша ще дохристиянська свята трійця. Яка безодня, не осягнута і не осмислена істориками. Чому, власне, Володимир першим із князів возводить Тризуб у – посутньо – державний і державницький символ і раптом ані сіло, ані впало охрещує Русь? Історики, може, не докопалися до першокореня Тризуба? Не там копали? Не туди дивилися? Харизматична ж бо символіка християнства цілком інакша.
Шкода мови! Які там у нас історики? Дячок від науки Костомаров? Великий (sіс!) Грушевський – і той лише іоан предтеча ймовірного, на жаль, історика України.
Дрібніє наше – рardon – краснописіє, так невмолимо дрібніє, неспинимо. Незупинно! Прийнявши як аксіому, що мистецтво – дурман (то вже інша річ: світлий він чи чорний), примітивненько заметафоризуємо. Колись мак цвів на весь город. Не суціль. А звісно, поміж картоплею.
Скоморощина
Укри (за Остапом нашим, бідолашним Вишнею) – нація лицедійська. Згадайте бодай – та що там весілля! Хрестини, пострижини, іменини еtс, еtс. Ми навіть на похороні, на поминках лицедіємо. Куди тим ланцям-скоморохам, а придворним блазням і поготів.
Ото ж бо: із Григором Тютюнником ми втратили геніального лицедія. Трагіка. Другого Бучму. Зась! Б’ю себе по пальцях, перстах писенних. Це во царії була така заведенція? Пєрвому – вторая! Не другого, ні. Ще одного, одного зі мнозі. Він удесяте, всоте, може, грав, програвав і перегравав віртуальне (як нині замоднилося) своєї душі. Для тих, кому не пощасливилося чути його скоморощини чи так звані авторські читання, його проза, проза бездоганна, втрачає третину (якщо й не всю половину) свого неповторного чару. Я кілька разів слухав його «виконання» і зі сцени, і просто так, серед своїх, принагідно, за чаркою трьох найтрагічніших «зозуль із поклоном» у нашому історичному бутті, про яке й справді без брому згадувати не можна.
Якось навіть зазухвалився, нечема, простежити Григорове читання «трьох зозуль» за друкованим текстом. Із-підтишка. Сховав на колінах, під столом. Він «ніже тії титли» не пропустив. Так, може, народ наш їв хліб у незчислимих голодівках: аби ні крихтини не зронити. (А тоді бо й справді царював у нас духовний голодомор і Григір як ніхто відчував це.)
Це був трагік уголос.
Як, навпаки, Стефаник – трагік у мовчанні. Недарма ж бо щоранку із його кімнати вигортали лантух зіжмаканого паперу, а на письмовому столі молоденьке сонце крізь лінзу шибки не могло прочитати ані рядочка. Отаке – оно страшенне, смертницьке nulla dies sine lineа! Дев’яносто відсотків (прости Боже!) Стефаникових апостольських днів згоріли, спопелились – sine lineа. Канули в Океан-Лету, як черев’я айсберга.
Цим, може, Стефаник виграв, але в тексті. А Григір – у підтексті. Підтексті читимому.
Але повернімося до наших, гм-м… трагіків. Бучма – великий трагік уголос. Але – із чужим текстом. Григір же – зі своїм. У кожного трагіка своя, даруйте, уникаю каламбуру: своя драма. Побоююся, що тут і сам Назаретець не розсудить.
Продовження теми
Як звернуло мені з тридцятки на сороківку, чи не щодня я катував душу, чи не щоранку, вийшовши з-під душу чи вибравшись із ковбані літеплої, як бозна за що, задарма кимось тобі дарований хліб, Веселки, дотічки Ворскли, власяницею нафталінної латини: «Nil admirari!». Себто – нічому не дивуйтеся! Анічомісінькому! (Хоч по складах дефісиком розділяй, аби ж не міліційна дубинка окличного знаку). Од того нафталінного смороду, здавалося, мене сахалася публіка в метро й трольобусах. (Це слівце – єдина родзинка, штришок із живого портрета перезнаменитої «во временних літах» кукурудзяниці Долинучки, обнагородженої золотом і спереду і ззаду – почуте, до речі, якраз у трольо…, але чернівецькому).
Від того запаху, будьмо взаємно ввічливими, про…, скажемо так: провонялися всі дуже мудрі папери, які мусив підносить на підпис начальству. Що, звісно, не вельми сприяло зміцненню і без того не вельми стійкого служивого реноме. Хіба забігайлівки – ото як «Три свинки» чи «Рильця і копита» на Прорізній. Там така аура, що заб’є не тільки нюх, але й памороки, одначе там своєю латиною я смердів спорадично. Сказати мов комета Галлея – бр-р, бери мило і мерщій мити писок.
І все дарма-дармісінько. Шаную мудру настанову Горація, але, поки що – тимчасово безсмертний, все ще дивуюсь врешті не об тім. Розвиваймо попередню тему.
Отож, усе дивуюся, чому наш театральний любий А. Б. – трагік з ласки Божої, коханець Мельпомени, майже не декламує віршів? А якщо береться!.. Бо мудрий А. Б. Бучма вигравав самоцвітом у будь-якому чужому тексті, навіть найкорнійчуківському. А от А. Б., актор беззаперечно великий, однак не вищий свого фізичного зросту лиш трагік вар’єте.
Актор великий мусить бути якщо не на голову, то бодай на півголови вищим за себе. Подивуйтеся: Бучма – міністр культури, Стефаник і Григір – у парляменті опліч з N. і N. N. Велич таланту – вміння стрибнути вище себе. А от А. Б. посилкувався і – пустив півня. Півень згадався під кінець доречно і вчасно, аби по-глібовському все залагодити. Придивіться за нагоди, як співає півень. Не штудерний, звичайнісінький князьок свого подвірного гаремчика. Співаючи, він стає вопівтора вищим!
Наше щастя, що ніхто не бачив, як співає соловей. Це – птаха-табу. Єдина із птаства, яка вмирає, як ми: від інфаркту. Пташка – розривсерце.
Відклади на завтра
Тема, так би мовити, для завтрашніх роздумів. От про що. Як, де, звідки, чому вибубнявіло, вистеблилося і злютувалося кривавим вузлом з Тарасової душі оте троїсте: богоборство – іноді аж варнацьке, брутальне й босяцьке, – богорозуміння (ні, не сліпацьке, жебрацьке колінопоклоніння) і щемливе, тужливе, пронизливе, як ні в кого із наших ліриків і ліринь, прагнення – ні, не так, потаємне і від самого себе ховане жадання богорівности?..
Учора, такого собі вересневого дня, ще не дзвінкоблакитного, як у небораки Сосюри, але нівроку, на буденний, сірий, зачовганий і запльований сирецький хідник упав мені під ноги у цьому не вельми веселому році каштан. Зелена їжакувата бомбочка весело вибухнула, а мене обпекло:
… ми восени такі похожі
Хоч капельку на образ Божий.
Цілу ніч катувався, навіть свічку (не стиджуся признатися, бо ж не гріх) засвітив перед Миколаєм, давно – здається, десь у потойсвітті – привезену із нашої Слобожанщини моєю найріднішою (царство їй небесне) сестрою Марією. А воно ще болішало, пеклішало, душу, як мичку, на прядці пряло:
… похожі
Хоч капельку…
Шекспір би тричі вмер! Од щастя, якби написав таке. Од заздрости, якби прочитав і вчитався в оце «хоч капельку…» І втретє… Втретє (прости, Господе, азм грішного) – від того, що ось такі, не його рядки цитують, помираючи задля майбутнього ілюзорного воскресіння, навіть миршавенькі київські каштанчики. Як оцей, що лежить зараз перед очима на столі.
Хоч капельку на образ Божий…
Овва – марнота марнот!.. Шекспір щасливий туманним, альбіонським і «глобусним» щастям – і нівроку йому. Я відганяв мару і втому від нічниці добрячою кавою. Ба: каймак у філіжанці осів і кава за кольором стала похожа на миршавенький каштанчик. Із філіжанки скотилась на серветку такого ж кольору краплина.
Ні, тільки не сьогодні – наказав я собі. Будь розсудливим і шануй мудрих із прадавніх інкунабул: «Ad meliora tempora!», відклади до завтра-позавтрашньої шухлядки. В котру вже й дрібненького папірчика не втиснеш…
Приплямка (1)
Уперто носячи нафталінову власяницю nil admirari, все ще дивуюся, скажімо, якійсь антидарвінській (чи й він уже марксист?) еволюції журналістики. Її емансипації. З другої в історії професії про? чи ре (?) ґресує й витісняє найпершу. Народ мліє перед «ящиком-духовкою»: бодай який канал (але ж слівце!) ввімкнеш – спокуслива пичка, бездоганно вимальовані позаекранним візажистом вустонька, майже доладна укрмова. Дебела TV-йна парубота «во всю» дівує. Безуспішно. Де вже їм, репаним, хоча й синькою виголубизованим і транссексуалізованим! Хоч співай, внучку нації, Миколо Хвильовий: здійснилася ваша вимрія: я повірю в українозацію, коли повія на Сумській звернеться до мене по-українському.
Але річ не об тім.
Оце днями в «духовці» дивлюсь і слухаю. Добротно звивиста, ласкава, мов змійка, TV-пролазійка допитується в Павла Загребельного:
– Сю-сю-пересюсю, ви наш великий, ще за життя незабутній. От який би свій роман… ну, щоб ви побажали… ну, щоб його вивчали в школі?
Павло Архипович полум’ям відбрив:
– Ані одного! Жодного! Ані зараз! Ані будь-коли!..
(За Павлом Архиповичем примічалася така афективна звичайка: іноді навіть у довгенькій фразі після кожного другого-третього слова ставити один, а то й два знаки оклику, ба навіть неможливе: вимерле в нашій давним-давно неіснуючій риториці ?! і !?)
TV-пролазійка, мов надуванчик, осіла (шипіння, щоправда, не було чутно), згорнулася в хом’ячка. Тільки очки-зіницьки розгублено зир-зир.
– Ви хочете, щоб мене!! не читали?! А(?) тільки(!) вивчали? Любов(!) із примусу(!!) існує тільки (о!) в гаремі. (Крапка – це в Павла Архиповича осіли легені.) Видихалися, мов ковальські міхи.
– Але ж, – осміліла очиськами, не голосом, ТV-білочка. Обгорнувши зграбненьку свою шийку власним, на два коміри, хвостом.
– Але я проти гарему, – як Саваоф одкрижив Саваоф літературний.
Я вимкнув ТV-духовку і поспівчував… Ні, не ТV-вивірці. Вона ще не раз і не двічі визміїть. Павлові Архиповичу поспівчував. Сидів би ві-заві нефарбований ТV-мужик, яка б розмова зав’язалась! І не тільки про гарем.
Немає з ким Вам нарівні сперечатися, Павле Архиповичу…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал