ДО УВАГИ ЧИТАЧІВ ПРОПОНУЄМО ФРАГМЕНТ ІЗ НОВОГО РОМАНУ
ВАСИЛЯ ФОЛЬВАРОЧНОГО, В ЦЕНТРІ УВАГИ ЯКОГО – ІСТОРИЧНА ПОСТАТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ.
Через кiлька годин, за даними розвiдки, Петлюра вже мав
чiтку уяву що, де i в чиїх руках. Знав, що тривають запеклi бої на Печерську,
але без особливого успiху наступаючих ковенкiвцiв. Точаться бої i на Шулявцi,
де петлюрiвськi гайдамаки оточили примiщення Полiтехнiчного iнституту, в якому
засiли червоногвардiйцi.
Бiльшовицькi повстанцi пiдiйшли до залiзничних
майстерень, на пiдступах до унiверситету i Галицької площi. Та головною їхньою
опорою i надалi залишається «Арсенал», околицi пристанi, надднiпровськi гори в
районi Крутого спуску та Собачої стежки.
Сiчовикам i загонам старшин Вiйськового Мiнiстерства
вдалося захопити й контролювати район мiж Софiївським майданом та Великою
Володимирською, що пролягав до примiщень Центральної Ради, Фундуклеївської,
Пушкiнської та Бiбiкового бульвару, а також квартали мiж Лютеранською,
Iнститутською i Банковою, прилеглi до штабу коменданта Залоги й штабу вiльного
козацтва, Генерального штабу. Квартали у районi Львiвської вулицi, де
розмiщувалися Сiчовi Стрiльцi, також пiдконтрольнi центральнорадiвцям.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Оцiнивши обстановку, Петлюра вирiшив кинути основнi сили
на «Арсенал», який відразу оточили.
Арсенальцi зi своїх бiйниць побачили у бiноклi загони
петлюрiвцiв i гайдамакiв у жовтих кожушках, смушкових шапках з червоними
шликами, здебiльшого у шкiряних штанях iз козацькими оселедцями, закрученими за
вуха, зчорнiлих, задубiлих, зi шрамами на обличчях, котрi нагадували привидiв
колишнiх гайдамацьких часiв й викликали страх в одних i замилування в iнших.
Здавалося, що цi козацькi характерники здатні подолати й дiдька. А попереду
їхнього гурту iшов поряд iз отаманом Волохом, котрий був у кожушку та шкiряних
штанях, скромно зодягнутий у просту вояцьку шинель iз карабiном за плечима
Симон Петлюра. Трохи вiдпочилий за нiч, вiн мав бадьорий упевнений вигляд,
вiтав усiх помахом руки, i його вiтали вигуками: «Ура! Слава Українi! Слава
Петлюрi!»
— Як обстановка? — поцiкавився Петлюра у Ковенка, котрий
прибув сюди ранiше. — Бачу, що атаки безуспiшнi.
— Це правда. Щоб захопити «Арсенал», треба спершу взяти
казарми Понтонного батальйону, а їх не захопити без належного гарматного
обстрiлу.
— То у чому рiч?
— Потрiбнi важкi гармати, а в нас є лише легкi.
— Отамане Волох та сотник Смовський, накажіть, щоби
гайдамацький гарматний дивiзiон рухався сюди, до стiн «Арсеналу», — скомандував
Петлюра.
До нього пiдiйшов давнiй знайомий ґенерал Кирей.
— Здолаємо? — поцiкавився Петлюра у бувалого вiйськовика
пiсля обмiну потиском рук.
— Добре було б дати залп iз гармат снарядами,
призначеними для димових завiс, це полегшить штурмування фортецi.
Петлюра вiдразу ж розпорядився i вже через годину йому
доповiли, що гармати та снаряди для димових завiс доставленi.
Ґенерал Кирей взявся сам наводити гармату на казарми.
До Петлюри пiдбiг сотник Смовський.
— Пане отамане, стрiльбi прямою наводкою по казармах
заважають пам’ятники зрадникам України Кочубеєвi та Iскрi. Може, спершу вдаримо
по них, щоби й слiду вiд них не лишилося?
— Стрiляйте так, щоб пам’ятник залишився цiлим, щоб наша
молодь у майбутньому знала обличчя не лише наших героїв, таких, як Хмельницький
i Мазепа, а й зрадникiв, подiбних Кочубею та Iскрi.
Гайдамаки викотили гармати на Московську та
Олександрiвську вулицi й вдарили по фортечних стiнах. За навiдника справлявся
ґенерал Кирей. Незабаром усi фасади касарень, уся площа були затягненi
непроглядною димовою завiсою.
— Гайдамаки, займiть дахи довколишнiх будинкiв i
поливайте звiдти вогнем скорострiлiв тих, якi засiли у фортецi. Вперед, хлопцi!
— скомандував Петлюра — Покiнчимо з «Арсеналом» — матимемо вiдпочинок!
Петлюрiвськi гайдамаки кинулися виконувати наказ
отамана. Через хвилин п’ять iз довколишнiх дахiв вдарили кулемети. Начальник
штабу гайдамацького коша Олександр Удовиченко наказав вiйськовикам пiдкрадатися
поближче до вiкон фортечних стiн i закидати їх гранатами. Атаки захлиналися, й
тодi Петлюра згадав про полковника Павленка, який свого часу керував вiйськовою
округою та був змiщений за
наполяганням Винниченка; тодi саме Петлюра призначив Павленка вiдповiдальним за
авiацiйне вiйсько. В його розпорядженнi було бiльше трьох десяткiв лiтакiв.
Петлюра наказав розшукати Павленка й попросити допомогти взяти фортецю з
повiтря. Через кiлька годин у небi над Києвом з’являвся лiтак, що почав
колувати над «Арсеналом». Коли з нього посипалися бомби, загiн гайдамакiв iз
Удовиченком, який був найближче, пiдiйшов до фортечних стiн, почав закидати їх
гранатами. Через якийсь час у бiйницях та вiкнах «Арсеналу» з’явилися бiлi
прапори. Бiльшовики запросили пощади.
Петлюрiвцi й ковенкiвцi зайшли за фортечнi мури. Iз
примiщень почали виходити полоненi з пiднятими руками, кидати зброю i здаватися
в полон.
Через якусь годину Петлюрi доповiли, що здалися вже
бiльше тисячi чоловiк, переважно робiтників, а п’яна балтiйська матросня, котра
засiла тут, продовжує опиратися. Взяли в заложники пiвсотнi робiтникiв, тих,
якi першими викинули бiлi прапори, i знущаються над ними.
В окремому примiщеннi знайшли й заарештували
ревкомiвцiв, керiвникiв повстання.
Отаман Волох пiдiйшов до Петлюри i доповiв, що його
гайдамаки натрапили на штабелi трупiв їхнiх друзiв, яких арсенальцi захопили в
полон. Перш нiж розстрiляти, над ними добряче познущалися. Нещаснi лежали з
розбитими черепами, виколотими очима, вiдрiзаними вухами та язиками.
— Друже Симоне, душа моя волає до «помсти!» Як же можна
так iз полоненими?! — прохрипів Волох.
Почали допитувати захоплених арсенальцiв. Тi розповiли,
що всi цi звiрства вчинили не робiтники-арсенальцi, а прийшла матросня.
В iншому мiсцi знайшли ще з десяток понiвечених трупів
богданiвцiв. Так само виколотi очi, вiдрiзанi язики й вуха, вiдрубано два
пальцi на кожнiй руцi, вирiзано та випечено на оголених грудях i спинах
тризубцi.
— Що вони витворяють, гади?! Помсти! Кари катюгам! —
кричав Волох.
Гайдамаки зiгнали кiлька десяткiв полонених арсенальцiв
й притисли до фортечного муру, почали викочувати кулемет, заряджати його i
наводити на захоплених.
— На них куль шкода! Ми їх багнетами i прикладами! Так
само, як вони наших, — вигукнув Волох.
Ураз iз натовпу виринув Петлюра, став попереду
захоплених.
— Зупинiться! Вiдставити самочин!
— Пане отамане, вiдiйди подалi вiд грiха! Маємо
помститися катюгам. Бачиш, що вони робили з нашими людьми?! Те саме, що
муравйовцi з українськими дiтьми пiд Крутами, — вигукнув сотник.
— Ми не повиннi ставати схожими на червоних
бiльшовицьких ординцiв. Чим ми будемо кращими вiд них, коли почнемо стрiляти в
беззбройних? Убивають у бою, а мстити полоненим — не по-людськи i не по-божому!
— Хоча ми звикли слухатися тебе, отамане, але цього разу
вiдступися! Не доводь до грiха, бо чого доброго й тебе — куля слiпа, — кипів
від гніву сотник.
— Що ж, стрiляйте в мене! — шарпнув сорочку на грудях. —
У цій трагедії є й наша вина. Якщо люди пiшли за бiльшовиками, а не за нами,
значить, винна влада Української Народної Республiки, яка не зумiла повести за
собою своїх трударiв, а дала змогу обдурити їх бiльшовикам. Я певен, що отi звiрства,
знущання над нашими козаками вчиняли не робiтники-арсенальцi, а засланi сюди
бiльшовицькi провокатори з Петроґрада та Москви. Вони хочуть, щоб i ви ставали
подiбними до них, тодi мiж людей пiде поголос, що українськi козаки-петлюрiвцi
є жорстокими садистами, нелюдами. Більшовики утворюють свої загони зi
звiльнених iз тюрем, зодягнутих у строї наших гайдамакiв та козакiв. I тi сiють
жах серед мирного населення, влаштовують грабежi, пiдпали, погроми, жорстокi
вбивства. Не уподобляймось їм. Проявiмо милосердя. I можливо, завтра багато хто
з обдурених сьогоднi прозрiє й стане поруч iз нами в лави захисникiв України
вiд чужинецьких загарбникiв.
— Красиво говориш, отамане! Усi ви краснобаї у
Центральнiй Радi, мало не просрали Україну через свою м’якотiлiсть! Вiдiйди,
отамане, бо не подивлюся на твої заслуги, а таки пальну, коли ти розiм’як. Iз
м’якотiлими нам не перемогти! Кров за кров! Око за око! Зуб за зуб! Хлопцi,
приберiть отамана з дороги! I пiдемо в штикову на катiв України! — лютував
сотник.
Петлюра вихопив пiстолет i вистрілив угору. Потiм
наставив зброю на сотника.
— Не розумiєте слiв — покладу першого, хто пiде на
обеззброєних полонених!
На якусь мить запала мертва тиша.
Пролунав другий пострiл. Поруч iз Петлюрою став отаман
куреня червоних гайдамакiв Омелян Волох. Ступив до кулеметникiв, поклав руку з пiстолетом сотниковi на плече.
— Козаки! Гайдамаки! Що за непослух?! Забули клятву!
Негайно зачохлити скорострiли! Вишикувати полонених! Видiлити конвой для
супроводу заарештованих!
— Куди їх, пане отамане?
— До Лаври! В казарми! Там допитати кожного. Виявити
злочинцiв i провокаторiв для суворого покарання, а обманутих, розкаяних
вiдпустити… Не доведи, Господи, якщо вдруге хтось посмiє пiти за бiльшовиками
— пощади не буде!
Конвой вiв колону полонених. Петлюра скомандував
пiдготувати для поховання загиблих козакiв i гайдамакiв.
— Людям би вiдпочити! — попросив Волох.
— Ведiть наших людей у казарми, пане Волох. При менi
залишаться тiльки отаманська сотня, наливайкiвцi й гарматний дивiзiон.
Подякуйте воякам, подбайте про добру вечерю.
— Така перемога! Дозвольте, як виняток, трохи до вечерi,
для согрiву душi…
— Нi! Ще раз нi! Забули про розслаблення штабiстiв на
станцiї Крути? Чого коштувало нам оте розслаблення?
— Може, хоча б старшинам?
— Я двiчi не повторюю наказу!