З циклу «Світ за порогом»

 

Повсталі з праху

 
Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ
14.
…між тим, небезпечна бацила ліберальної смути, ця одвічна причина неспокою самовпевнених і вразливих диктаторів і миршавих як канцелярські щурі чиновників, була, і це з’ясувалося дуже швидко, лише призвідцею майбутніх глобальних  метаморфоз і драматичних потрясінь, котрі невдовзі несподівано здибили принишклу в свинцево-гострих і, здавалося б, навічно заціпенілих, хижих пазурах задубілу гігантську імперію з її окраїнними крихкими як велетенський пиріг латифундіями, а за нею сполохали і решту територій стривоженого континенту, надто ж розжирілу і розманіжену від комфорту і лінивої ситості стару Європу, її пузатих гонористих бюргерів, котрі, наївні і сліпі, легковажно і надто передчасно повірили в анонсований кінець історії (котрий насправді, здається, виявився прологом віддаленого в часі, і теж свого часу обіцяного, апокаліпсису); з тісних кухонь і задушливих кабінетів ця бацила, ще зовсім, здавалося б, невинна і притлумлена, приярмлена, почала, ніби злоякісна пухлина, хутко розповзатися вузькими запаскудженими вулицями сірих, покритих пилюгою безнадії і стадної приреченості одноманітних маловиразних міст і містечок, смердючими, загидженими підворітнями і майданами з осиротілими, зарослими травою від тривалого невикористання за призначенням лобними місцями; її невидимі отруйні метастази запліднювали мізки не лише гнилої і вошивої інтелігенції, цих нікчемних і худосочних,  у класово ненависних штанях-кльош чванливих стиляг і очкариків з довгими немитими патлами, цієї ненадійної прослойки, упослідженого гімна нації і соціально чужих підарасів, котрі потайки, полохливо слухали заокеанські радіоголоси і класово ворожий джаз, а відтак, безперечно, були перманентно готові продати родіну; насправді смута вражала голови, здавалося б, цілком перевірених, з публічно таврованим клеймом надійності на лобі і з вогнем непримиренної соціалістичної жертовності в голодних очах стійких громадян, раніше нібито не помічених у нелояльності до устоїв; її паростки проростали у фундаментальних святая святих імперії – у запльованих курилках роздовбаних заводських цехів, на кількакілометровій глибині пекельних вугільних копалень, у злиденних і обшарпаних пролетарських гуртожитках; найбалакучіші з сірої невиразної маси гегемона вкупі з нереалізованими амбітними різночинцями, впереваж соціальними баламутами, затятими борцями за справедливість чи виштовхнутими обставинами на околицю життя честолюбними невдахами дуже швидко заходилися збирати довкола себе строкаті натовпи таких же крикливих громадян із числа ображених – не по роках жвавих пенсіонерів, кістлявих вдів з чіпкими як кліщі очима і нерозтраченим лібідо, дивакуватих відставних майорів і підполковників, метких пройдисвітів, підтоптаних завсідників пивбарів і темних, бомжуватого вигляду каламутних типів без минулого, котрі з’являлися ніби нізвідки, щоб послухати язикатих промовців, іноді хриплими голосами вигукували щось несусвітнє, але при цьому терпляче тупцювали в задніх рядах аж поки натовп не починав розходитися; між тим, саме тоді блаженний мічений, нічтоже сумняшеся намагаючись сподобатися світовій закулісі і бавлячись, сидячи на двох стільцях, у шизофренічну демократію (при цьому не здогадуючись про близький епілог своєї влади над однією шостою земної суші), віддав наказ випустити на свободу з тюрем і заслання політичних в’язнів; пішов поголос про сотні звільнених з-за ґрат небезпечних каторжан, свого часу ув’язнених за найтяжчий злочин – злісну, демонстративну непокору владі, а ще за потаємне, зухвале інакомислення, непідконтрольне всюдисущій поліції думок; втім, ця особлива служба лицарів плаща і кинджала, ще зовсім недавно всевладна і всемогутня, покрита товстим панциром непроникної, страшної таїни і сакральної легенди, здається, саме тоді стала здуватися як пузир і втрачати на силі, а захований від світу утаємничений  механізм почав давати прикрі, дотепер непередбачувані збої, – так ніби якась інфекція завелась у ньому, – бо ж хто ще кілька років тому міг уявити багатотисячні вуличні натовпи збаламучених, галасливих громадян, котрі на очах у всіх, посеред білого дня, не криючись, не боячись, нахабно закликають до повалення державного устрою – так ніби й не було десятків років кривавої косовиці, ніби їх не розстрілювали сотнями тисяч, не гнобили мільйонами як останніх гадів, не морили голодом, не розтирали в табірну пилюку як непотріб, як тлін, так ніби їхні потрощені кості не лягли, заради переможної віри в примару ко
мунізму, безіменним прахом у глиняний підмурівок сатанинської імперії?..
 

№23 (185) 25 листопада 2016

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал