З циклу оповідань «Старосвітські міфи міста Б*»

147

Орфей та Еврідіка

Кохана дружина
великого співака Орфея, чарівна німфа Еврідіка, загинула від укусу змії.

Орфей спустився у
царство померлих душ і силою свого мистецтва переконав Аїда, володаря цього
царства, відпустити Еврідіку на землю. Але на зворотному шляху, біля самого
виходу, Орфей озирнувся, аби глянути, чи йде за ним Еврідіка, що йому робити
було заборонено. І Еврідіка назавжди зникла.

Старогрецький міф

 

Місто Б* мало власний театр. Постійної трупи в ньому не
було. Та й відбувалися на його кепсько відструганій сцені найчастіше концерти
духового оркестру та хору міського товариства гігієни та санітарії. Крісла в
залі присувалися до сцени, на звільненому майданчику танцювала молодь і під
швидкими черевиками потріскувало лушпиння від соняшникового насіння.

Але час від часу місто Б* відвідували гастролери з
виставами. Це були типові провінційні антрепризи, з героями-коханцями,
засипаними пудрою, яких за півгодини до спектаклю треба було силоміць тягнути з
Буригової корчми; з героїнями, тридцятилітніми худими істеричками, із
субретками, гарненькими й пухкенькими дівчатками, чиї рожеві губки пахли
тютюном і гріхом… Гастролери привозили у місто Б* вічного Шекспіра, незвичну
метушню і відблиск іншого, романтичного і грішного світу… Місто Б* пам’ятало
усіх трьох жертв, принесених на вівтар мистецтва: мадам Кунакович, що втекла
від свого чоловіка, власника галантерейної крамниці мсьє Кунаковича, з
нижегородським тенором; пожежника Карацупу, який зараз грає на тромбоні десь у
краківському оркестрі, і юну випускницю приватного пансіону мадам Касіо – Ксеню
Чічалович. Ксеня мала пишні світлі коси, величезні блакитні очі, тонкий стан,
гнучку поставу, характер весняного струмочка і жениха Стася Гарбузака, сина
власника броварні міста Б*. Усе вищеперераховане, крім останнього, Ксеня й
вивезла з собою в пошуках образів французьких романів і власної невгамовної
фантазії.

«Ксенечко, пташечко моя!» – ревів нещасний Гарбузак, сидячи
під кущами бузку біля Буригової корчми, і буйні, як бутафорські діаманти,
сльози котилися по його круглому доброму лиці і блищали на пишних рудих вусах.

У результаті наполегливих розшуків Ксениних свояків місто Б*
довідалося, що Ксеня Чічалович, ніжна квітка білоруської провінції, закінчивши
прискорені курси декламації (10 уроків – 5 рублів 30 копійок), була прийнята в
якусь антрепризу на амплуа героїні і зникла в невідомому напрямку у вирі
гастрольного життя з чужим іменем і власною життєрадісністю, виплеканою на
здоровому повітрі міста Б*.

…І поплив водою сухий букетик Офелії, і даремно намагався
затримати його прибережний очерет… Коротше кажучи, минуло три роки. Стась
Гарбузак успадкував батькову броварню і тепер випробовував на відвіду­вачах
Буригової корчми нові ґатунки свого пива. Акторська трупа, у якій сяяла
фольгова зірочка Клелія Лєбєдєва, вона ж Ксеня Чічалович, після невдалих
гастролей російською глибинкою опинилася у місті Б*. Клелія довго сиділа перед
тьмяним люстерком в номері третього розряду готелю «Есперасьйон», прискіпливо
вивчаючи свою зовнішність… З того часу, як покинула пишні сади і криві вулички
міста Б*, вона схудла, зі щік зійшов здоровий провінційний рум’янець, зате очі
стали ще більшими і в них з’явився таємничий, дещо лихоманковий блиск. Клелія
провела пухівкою по задирливому носику: нічого! Їй є чим вразити місто Б*! Тим
більше, що Гарбузак ніколи не мав звички ходити по театрах.

Але звички міняються не рідше, ніж гроші на келих пива. І
Стась Гарбузак не пропускав нині жодної вистави у місті Б*. Чи то він
сподівався, що колись побачить на місцевій, кепсько проструганій сцені свою
відлетілу пташечку Ксенечку, чи то справді прихилився до божевільного й
таємничого світу Мельпомени…

І коли з-за куліс з’явилася натуральна блондинка Дездемона,
Гарбузак сидів у другому ряду партеру і його смугастий піджак прикрашала буйна
айстра з біло-червоними строкатими пелюстками. Ви, певно, думаєте, що Гарбузак
скочив зі свого сумлінно оплаченого місця, що він, змахнувши руками, заревів:
«Ксенечко!» – і кинувся до сцени… Примітивно думаєте. Гарбузак сприйняв появу
своєї мрії спокійно і натурально, як людина, яка прагнула і вірила з такою
силою, що не мала й сумніву щодо успіху. Хіба дивувався Мойсей, коли води
Червоного моря розступилися перед ним? Гарбузак просто був щасливий і щохвилини
обтирав великим накрохмаленим носовичком кругле червоне лице. Тільки коли чорні
руки Отелло зчепилися на делікатній шийці Ксені, Гарбузак не зміг втримати
гучного зітхання… Ксенечку треба було рятувати з небезпечного почварного
царства гастрольного театру.

У маленькій запилюженій кім­натці-гримерній Дездемона
сполохано вдивлялася у засиджене мухами люстерко. У тьмяному склі
віддзеркалилася світла смужка ледь відкритих дверей, а далі дебела постать
броваря…

Зверхню посмішку примадонни і такий собі гоноровий поворот
голови Клелія Лєбєдєва відрепетирувала ще на початку артистичної кар’єри… Але
не встигли зірватися з її вуст слова – гучні й жорстокі, як, мнучи в руках
дорогий французький капелюх, заговорив Стась Гарбузак, і говорив він просто і
переконливо, як можна говорити тільки з коханою жінкою, яку хочеш повернути, чи
з паном суддею, який за мить має винести тобі вирок.

– Ксенечко, пташечко моя! – казав Гарбузак, і слова його
м’яко перекочувались і блищали, як морські камінчики у прозорій хвилі. – Ту
альтаночку, де ти так любила сидіти, усю обвив дикий виноград; а на ставку
поселився прегарний лебідь – дівчата люблять годувати його хлібом і тістечками.
А я купив трьох відмінних коней англійської породи; вони руді з білими гривами
і хвостами. Пригадуєш, ми їздили до руїн старого замку і ти читала мені там
віршики Барана і Шулера? У нас тепер діють курси декламації, твої товаришки
Зося і Марія займаються там і на Коляду виступатимуть на доброчинній вечірці в
жіночій гімназії. Знову відкриється ковзанка. Пригадуєш, як ти каталася там у
світлі ліхтаря, така тоненька, легка, і сніжинки падали на тебе, як білі квіти?
А я купив фортепіано, німецьке, чорне, блискуче, і з нього щодня витирають
пилюку. Воно чекає доторку твоїх пальчиків. У Данусі і Карповича нещодавно
хрестили дитятко… Донечку… А я купив саксонський порцеляновий сервіз, на
двадцять чотири персони. Він увесь білий, і рожевий, і блакитний, і там
янголятка і наліплені квіти, і золотом поцяцькований… Ходімо, Ксенечко, моя
бричка стоїть біля театру. Ти й досі любиш шоколадний торт і мигдаль у цукрі?

Ксеня Чічалович повільно, мов уві сні, підвелася.

Стара розпусна відьма Мельпомена, яка прикривається красивою
маскою і людською цікавістю, з досадою покинула маленьку гримерку театру міста
Б* і свою жертву. Яблуневі сади і місячні ночі міста Б*, його церковці і
костели, кав’ярні і шинки, деревні містки і бузкові альтанки постали в уяві
колишньої Дездемони в усій своїй природній силі і кликали до себе її душу.
Гарбузак обережно взяв за руку колись втрачене щастя і повів до виходу з
театру, продовжуючи відтворювати у словах солодкі реалії містечкового життя…
Ксені було легко і спокійно, їй ніби передалась упевненість і віра колись
забутого жениха.

– А ще я придумав новий сорт пива, – сказав Гарбузак. – Я
назву його «Ксенечка» і влаштую вечірку безкоштовної його роздачі у корчмі
Буриги… Яке пиво, Ксенечко! Який аромат!

В очах Ксені, щойно туманно-блакитних, спалахнули дві
небезпечні для Гарбузака блискавки, вуста знову підібгалися. Примадонна Клелія
Лєбєдєва вирвала свою руку з червоної лапи броваря Стася Гарбузака,
розвернулася і пішла у свій світ, невпорядкований, примхливий, таємничий…
Гарбузак, не вірячи в нещастя, біг за нею і щось говорив, але слова його більше
не мали сили…

Клелія бігцем вернулася до гримерки і зачинила двері на
засув. Бідолашний Гарбузак зостався з того боку дверей.

– Ну чому, Ксенечко? Чому ти так?

А Клелія спогорда дивилася крізь вузьке вікно на краєвиди
міста Б*. «Пи-и-во! Знову те прокляте пиво… А я, дурепа, вуха розвісила!
«Замок! Саксонська порцеляна! Ковзанка!». А все – на рівні пива… Пивна королева
міста Б*… Бр-р-р…».

Нещасного Гарбузака прогнав від Ксениних дверей антрепренер,
а назавтра трупа, ніби збожеволіла пташина зграйка, полетіла шукати свій вирій
то на сході, то на заході, то на півдні, то на півночі… Гарбузак так і не зміг
зрозуміти причин свого фіаско, і театральний світ назавжди залишився для нього
царством небезпечним і незвіданим, де люди зникають, як у трясовині, і яке не
відпускає від себе жертв, як не відпускає трясовина…

«Треба була сказати їй, – міркував Стась за кухлем пива, яке
так і не назвав «Ксенечкою», – що я купив годинник із зозулею та італійську
картину з голою богинею…».

Через рік Гарбузак одружився із панною Зосею, яка так і не
закінчила курси декламації, і в Буриговій корчмі увесь вечір безкоштовно пили
духмяне пиво «Зосечка».

Як склалася подальша доля Ксені Чічалович, ми не знаємо,
адже не можна знати таємниць іншого світу.?

 

Нарцис та Ехо

Вродливого юнака
Нарциса покохала німфа Ехо, яка була позбавлена дару мови і могла тільки
повторювати чужі слова. Нарцис не знав кохання і прогнав Ехо. Боги покарали
пихатого юнака: він закохався у власне відображення у дзеркалі води і загинув.
Ехо оплакує його донині.

 

Старогрецький міф

У маленькій крамничці міста Б* під великою зеленою вивіскою
з написом російською «Табак» якраз тютюн продавався найменше. На крамничних
полицях, акуратно застелених білим папером із витинанками по краях, лежали
родзинки й горіхи, рожевіла яблучна пастила, поблискували численні яскраві
«манірки» – квадратні бляшанки з перцем, імбиром і чаєм… На нижніх, широких
полицях громадилося господарське знаряддя – чавунні преси, ваги, газові лампи,
сокири та інше неромантичне начиння людського побуту. На довершення на стінах
крамниці розвішані були хустки з тороками та зразки дешевих строкатих тканин на
містечковий смак. Нарешті на прилавку були розкладені канцелярські товари –
стоси зошитів, кольорові та прості олівці у високих склянках, гумки, лінійки, і
заповнювала помешкання своїм вельми своєрідним запахом величезна бочка
оселедців, що ховалася у присмерку крамниці. Царювала у цьому царстві життєвого
дріб’язку Ганулька, донька власника. Ганулька мала сімнадцять прожитих років,
тихий норов і ніякої освіти. Вміла Ганулька тонко прясти, зі смаком ткати,
вибирати бульбу, жати жито та дзвінко співати, і більшу частину життя пробігала
босоніж запилюженими вуличками міста Б* та довколишніми лісовими стежками, поки
нещодавно її батько в результаті спільних зусиль беручкого характеру та
економічного мислення не розбагатів і не купив цю крамницю, за прилавок якої,
знову ж таки з метою економії, поставив доньку. Вона ж, попри свій тихий
простий норов, успадкувала від батька математичні здібності і ніколи не
помилялася, підраховуючи фунти, штуки і метри. І хоч страшенно нудилася в
присмерку батькової крамниці, не мала й на гадці скаржитися, бо покірно
приймала життя таким, як є. Що ж стосується зовнішності Ганульки, то в місті Б*
цінувався зовсім інший тип вроди – кирпатий носик, пухкі рожеві щічки, пишне
біляве волосся… Але стародавній грек і наш предок, що писав перші ікони за
візантійським взірцем, не обминули б увагою Ганульчине витончене сумне личко…

Того весняного дня, коли змішаний запах оселедців і тютюну
здавався особливо огидним на тлі пахощів розквітлих садів, у двері під зеленою
вивіскою-шильдою увійшов студент першого курсу Санкт-Петербурзького
університету Мікалай Шпадарович. Пан Мікалай приїхав на вакації до батька,
лікаря Шпадаровича, заві-дувача земською лікарнею.

Мікалай гидливо зморщив тонкий породистий ніс (м-да,
амбре…), неквапом підійшов до прилавка і, дивлячись поверх Ганульчиної голівки
з акуратно викладеними на ній косами, мовив:

– Попрошу три зошити в лінійку і простий олівець.

Ганулька завжди з трепетною повагою ставилася до осіб, які
купували в неї письмове приладдя. Але такого вченого і красивого панича вона
бачила вперше… Мікалай Шпадарович, усе ще дивлячись поверх Ганульки, взяв з її
тремтячих рук покупки і решту, ледь підняв на прощання капелюх і зник у
весняному сонячному повітрі.

І що йому, юному світському леву, було до того, що разом із
копійчаним дріб’язком до нього в кишеню потрапило серце маленької гендлярки з
тютюнової крамниці міста Б*?

А тепер мусимо пояснити читачеві, яким чином завітав юнак у
бідну крамницю на околиці міста. Мікалай Шпадарович був поетом. По правді, він
з радістю віддав би й місце у престижному університеті, і батьківську щедру
грошову допомогу, і майбутнє місце лікаря за одну мить романтичної слави
Франсуа Війона, Фрідріха Шиллера чи Адама Міцкевича… Про те, що існує якась
література місцевою говіркою, пан Мікалай знав і навіть одного разу брав участь
у розмові з двома місцевими вчителями, які доводили, ніби ця говірка – особлива
стародавня мова, що її треба розвивати, що треба працювати для відродження
культури цього народу, так званого біло-русинського. Можливо, й так, але
найбільше пан Мікалай ненавидів клеймо свого провінційного походження,
ненавидів свій тутешній акцент, від якого вперто позбавлявся, намагаючись видати
його бодай за польський. Часом він ненавидів навіть власного батька за те, що
той походив зі звичайної мужицької сім’ї, а головне – що цього не соромився. І
що йому було до цієї землі, її курганів, її легенд, полеглих за неї
борців-повстанців, до її ніжних і сумних пісень, до її папороть-квітки і
простої й відданої, як лісовий ручай, любові до дітей, якщо театри, ресторани,
богемні кабаре, літературо­знавчі диспути і друкарні, де видавалися товсті
томики віршів із золотими обрізами, були там, у чужих великих містах. І щоб
потрапити в той Едем, зробитися там своїм, поважним, значимим, треба було
струсити з себе пил міста Б* старанно й назавжди… І ось пан Мікалай щодня
вирушав за місто, на романтичні розвалини замку, і складав там вірші, згадуючи
Війона та Шиллера, Пушкіна й Лермонтова і не усвідомлюючи, що натхнення йому
може дати тільки ця земля, якою він гребує, і в замку цього була своя історія,
відмінна від історії, яку вивчав Мікалай у гімназії та університеті…

Ось дорогою до замку і зайшов Шпадарович до крамниці «Табак»
по зошит та олівець… З якогось часу Мікалай почав помічати під час своїх
вечорових екзерсисів, що на віддалі часто крутиться якесь дівчисько – то збирає
квіти, то плете з них віночок, то присяде і тихенько заспіває тутешню пісню…
Мікалай сприймав її появу, як сприймав пташок, які так само пурхали довкола
нього. Але одного разу від особливого приливу поетичного почуття Мікалай
занадто натиснув на олівець… У кишенях запасного не мав…

– Пану потрібен олівець? – почувся несміливий голос з-за спини
– як мишеня пропищало.

Шпадарович схопив простягнутий тонкою дівочою рукою олівець
і продовжив запис епохальних рядків, не завваживши, як добродійка, збентежена
своїм сміливим вчинком і несказанно щаслива, відразу кинулася навтьоки у
недалекий видолинок, щоб там розповісти єдиній своїй подружці, балакучій
лісовій криничці, про перші, чисті, як джерельна вода, почуття…

Пан Мікалай поблажливо дозволяв дивакуватій дівчинці
крутитися біля нього і захоплюватися його персоною. Ганулька могла прибігати до
замку тільки після того, як закривалася крамниця, тож часом, прибігши, не
заставала там свого кумира – і на ранок її подушка була мокра від сліз. Дівчина
зробилася забудькуватою і, доводячи до сказу батька, допускала помилки в
рахунках.

Шпадарович звик до свого, як він умовно називав дівчину,
«лісового духа». Часом він читав Ганульці свої вірші, цілком упевнений у її
захопленні. Що ж, мовчазне самовіддане захоплення приємне кожному, і навіть
потрібне. Але зустрінь завтра Мікалай Ганульку на вулиці – він не впізнав би
її, настільки мало цікавився її особою.

Одного разу Ганулька не знайшла поета на розвалинах, хоча
прибігла незвично рано. Прочекавши до смерку, дівчина у тривозі рушила до
будинку пана лікаря. Тремтячи від сорому і страху, сховалася в кущах бузку і
почала вдивлятися у вікно, з-за портьєр якого струменіло тьмяне світло газової
лампи.

Раптом портьєри розсунулися, вікно розчинилося, і показався
сам пан Мікалай, зі скуйовдженим волоссям, у розстібнутій сорочці. Мікалай
оскаженіло зім’яв у долонях якусь папірчину, далі розмахнувся і пожбурив її
щосили в кущі, мало не поціливши в Ганульку. Потім брудно вилаявся російською і
зачинив вікно.

Ганулька обережно вийшла зі свого сховку, підібрала
викинутого папірця і спробувала розправити його – це був лист. Прочитати, що
там написано, дівчина не могла, тим більше не могла попросити про це когось.
Ганулька зрозуміла тільки, що у її кумира скоїлося якесь лихо, і лист має до
цього стосунок…

Що могла зробити бідолашна Ганулька? Назавтра, ледь
дочекавшись, коли батько дозволить зачинити крамницю, дівчина одягла найкращу
сукню з темно-зеленої вовняної тканини, з білосніжним власноруч сплетеним
мереживним коміром і такими ж манжетами, зашнурувала високі черевики і,
червоніючи, бо це був гріх, узяла одну з пляшечок з одеколонами, призначених
для продажу, і крапнула нетутешнім ароматом за вухами… Ганулька, звісно, й сама
не знала, що буде робити, але мала надію, що слова захоплення і співчуття, які
переповняли її, можуть стати саме тим, що сьогодні пану Мікалаю потрібно.

Мікалай Шпадарович вертався додому зі спектаклю заїжджої
театральної трупи. Театрик був вартий жалю, трупа була бездарною, пиво в буфеті
мало присмак мила, а зорі сяяли обурливо яскраво. Капелюх пана Мікалая був ледь
зсунутий на ліве вухо, відкривши бездоганно зачесаний набріолінений чуб; під
розстебнутим піджаком поблискувала сіра парча камізельки і шовковий вузол
краватки, блищали панські черевики і навершя модного ціпка у вигляді голови
чорного пуделя. З-за кущів вигулькнула тоненька постать…

– Пане Мікалаю… Я тільки хотіла сказати… У пана Мікалая такі
вірші…

– Ві-і-ірші? – Шпадарович грізно наблизився до дівчини. – Ти
хто така?

– Пан Мікалай читав мені вірші… Там, у замку…

– А, «лісовий дух»! Ти звідкіля тут? Стежиш за мною? Хто
тебе виховував? Хіба пристойно панночці чіплятися до незнайомого мужчини? Ет,
що з них узяти! «Село»! А туди ж, «вірші»… В гробу я бачив ті вірші разом з
тобою…

Останні слова пан Мікалай пробурмотів уже за  ворітьми. Назавтра він виїхав туди, де
вчився, і в місто Б* вже ніколи не вертався. Не приїхав навіть на похорон
батька. Казали, що він вигідно одружився з донькою свого професора, покинув
літературні спроби і тримає свою клініку, де із задоволенням лікуються
багатійки від ожиріння, істерії та астенії.

Ганулька, як і перше, торгувала у батьковій крамниці. І
навіть коли зробилася поважною матроною, матір’ю п’ятьох дітей, зберігала
таємничий клаптик паперу, списаний словами, що перекреслили життя і її, і її
божества, і до самої своєї смерті не дізналася про зміст цих слів. А коли б
змогла, то прочитала б у заповітному листі таке: «Уважаемый г-н Шподарович!
Прочитал Ваши стихи, которые Вы мне прислали, как Вы изволили выразиться, на
бес­пристрастный суд. Не обнаружил в них ни чувств, ни мыслей. Право, можно
подумать, что вы живете под стеклянным колпаком в обществе нескольких
романтических книжек. От всей души советую – займитесь полезным обществу делом
и не тратьте душевный пыл и бумагу на гимназические литературные
практикования». Підпис нерозбірливий.

(Білорусь)

 

Переклад з білоруської
Олесі САНДИГИ 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!