З майбутньої книги «Збирачі туманів»

85

«ПИСАТЕЛЬСЬКІ  РУЧКИ»

Літній чоловік приязно усміхався до
мене, наче вперше бачив. Я загнав автівку VW Bora, мою просту й надійну
помічницю в мандрах Україною, до гаража і саме зачиняв великі залізні двері.
Василь Федорович, сторож-охоронець будівельної фірми, у дворі якої і стояв мій
гараж, по-новому, пильно позирав на мене, вдивлявся у вічі.

– Так ти писатель?! – він не міг
приховати здивування. – А то ти постоянно ставиш і забираєш машину, а вчора оце
дивлюсь на тебе по тілівізору! Так гарно розповідаєш…

– Власне…

– Так подари книгу! – сторож метикував
швидко, – у тебе ж, сказали в тілівізорі, он їх скільки!

– То просто різні видання!

– Та я ж і кажу: різні! – Федорович
задоволено усміхнувся. – Ти не думай, я багатьох писателів знаю. Всім
інтересуюсь! Я вирізки з газет вже тридцять років збираю. Про все. Космос,
ізобрєтєнія, война, історія… Три чемодани вже стоять! Кажу внучці, бо дочка ж,
дурна, не понімає… Кажу: бережи! Тим матеріалам, може, скоро ціни не буде! Бо
там же всі газети, ще старі! Це ж тепер ніде не знайдеш… Внучка в мене хароша:
танцює, співає – в різних гуртках. І мову вчить, і математику. А дочка, дура,
із зятем кажуть малій, що «не нада етот жлобскій язик знать». То я з ними спорю
і про писателів розказую!

– А яких же ви письменників знаєте?

– Та усіх! Я ж у Спілці писателів
ремонт робив! На Банковій. З самим Яворівським здоровкався, і з тим, другим… як
його? Забув. Я замки на дверях міняв, бо тоді нове руководство прийшло, то
первим ділом сказало всі замки помінять. А замки такі старінні! Латунь,
величезні. Та куди їх? Повикидали…

– Жаль. Дарма ви їх викинули… такі речі
слід зберігати. Там же цілий особняк так добре зберігся…

– Не думай, я розумію! Там ще такі
гарні, великі дверні ручки були – бронза чи що… А може, та ж таки латунь. То я
їх зняв і забрав!

– Як?! Навіщо ви це зробили?!

– Так то ж історія! Унікальні, як ото
кажуть, ручки! Писательські ручки! Та за них, може, брався і Тичина, і Бажан, і
Гончар! Ох, переполоху тоді було: всі бігають: «Пропали ручки старінні!». А я
їх тихенько заховав. «Де, – питають, – ручки?!». А я кажу: «Та мало хто тут
ходить? Тіко поклав – уже нема!».

– То де ж ті ручки?!

– Як де? На дачу відвіз, почепив на
дверях. Внучці розказую, щоб берегла. Бо за ті ручки бралися всі писателі!
Наші! Хай мале знає, згадує діда, що зберіг! Я ж понімаю, яка то цінність…

 

СЕКРЕТ ВАРЕНИКІВ З КАРТОПЛЕЮ

«Перегони» на триколісному велосипеді
від кухні, довгим коридором, через вітальню бабусі й діда аж до їхньої спальні.
Ось одна з перших мандрівок і розваг мого дитинства. Величезна стара київська
п’ятикімнатна квартира сама запрошувала до таких експедицій. Втім, можна було
мандрувати й примхливими узорами старого перського килима, що вкривав усю
чотириметрову заввишки стіну вітальні, або роздивлятися ліплення (фрукти й
квіти) стель у тій же вітальні, або їдальні, або ж в обох спальнях чи кабінеті…
А краще – розпочати мандрівку, вдивляючись у гобеленові зображення ще одного
старезного килима, що висів над диваном. Моїм диваном, на якому я спав. На тому
килимі росли неймовірні квіти, розбігалися примхливі, химерні візерунки,
де-не-де виглядали голови повнощоких янголят, а вгорі, для завершення картини,
сиділо ще й двійко молоденьких ангелів, які недбало звішували ноги з хмаринок і
до того ж щосили дмухали у довгі сурми.

Сторінки книг нашої величезної
бібліотеки також надавалися до захоплюючих мандрівок. Особливо мене чомусь
приваблювали книжки, написані не зовсім зрозумілою мовою. Якісь вони були
нетутешні, пишні й грубезні. Надзвичайно поважно виглядали томи зі старої шафи
в бабусиній вітальні, на цупких палітурках яких золотом блищало слово
«В.Шекспіръ». Я намагався їх читати, але крім темного, складного змісту,
заважали незнайомі літери – ?, ђ… Справжніми принадами для «мандро-читання» трохи
згодом стали «Острів скарбів» та «Робінзон Крузо» – зі старими чорно-білими
малюнками. Виразно запам’ятався той, де Крузо із жахом дивиться на чийсь
босоногий слід на піску свого безлюдного острова. Мапу ж Острова скарбів я
перемальовував кілька разів, немов готуючись таким чином і до майбутніх пошуків
якихось цінностей, і до власне мандрівок з відкриттями великих і маленьких
америк.

Назви різних країн поступово входили в
життя хлопчака з київської вулиці Некрасівської: далека Америка, сусідня
Польща, таємничий Китай, дуже приємна країна Грузія (принаймні так про неї
завжди згадували батьки) і похмуро-ворожа Москва. Але про ворожість щодо нас
цієї «країни» мені суворо забороняли говорити вголос, тим паче зі сторонніми
людьми. Так географія перепліталася із реаліями і таємницями дорослого життя…

До речі, грузинська тема часто була
присутня в розмовах моєї родини. Батько, який працював на Київській кіностудії
імені О.Довженка, часто їздив у відрядження і «кіноекспедиції» (не зовсім
зрозуміле попервах слово я чув змалку), отож нерідко згадував і гостинну теплу
країну, яка йому дуже подобалася. Так я запам’ятав назви та імена:
«Грузія-фільм», Отар Коберідзе та інші.

Один із батькових друзів-грузинів,
колег по кінематографічному цеху, завжди дуже своєрідно вітав із днем
народження мою маму. А народилася вона 1 січня… Отож 31 грудня зазвичай серед
дня дзеленчав телефон і низький, приємний голос зі своєрідним акцентом, після
вітань і поздоровлень із грядущим новим роком, повідомляв тата: «Григорій, я
дещо надіслав Діані на свято й день народження! Зустрічай тбіліський поїзд!».
Голос називав номер вагону й навіть ім’я провідника, який мав передати таємничі
дарунки. Батько дякував, клав рурку й зітхав, усміхаючись. Потяг із Тбілісі
прибував до Києва рано-вранці, здається, о п’ятій годині.

В певний день, здається, другого січня,
батько пішки йшов на вокзал – ми жили не так вже й далеко від нього. Таксі він
брав уже звідти додому, й зрозуміло чому… 

Я прокидався вранці не лише від того,
що батько повернувся, а й від якихось неймовірних пахощів. Вони проникали до
нашого помешкання разом із величезним ящиком: тато ледь заносив його на
височенний третій поверх старого будинку без ліфта. Пахощі линули від нам
невіданих і невідомих науці, чарівних і загадкових квітів, точніше – гілочок
якогось чагарнику, вкритих отими квітками, подібних до мальви чи дикої шипшини.
Мама розставляла зрізані гілки по всій величезній кімнаті, й відтак ми
опинялися на тропічному острові, де, звісно, не бувало зим. І засніжений Київ
за вікном ще більше підкреслював нашу квіткову, несподівано-приємну
віддаленість від морозів і завірюх.

Під шаром квітів у важкеленному ящику
були власне подарунки: кілька пляшок вина «Кіндзмараулі», щільно пересипаних
жовтогарячими кулями мандаринів. Грузинський друг знав, що мама любить це вино
і щедро надсилав його до святкового столу.

Гості до нас часто приходили 31 грудня,
а вже 1 січня – то вже поза всяким сумнівом. Відвідини тривали весь перший
тиждень року, аж до Різдва, про яке бабуся радила так само голосно не говорити.

Часто гостями були не лише родичі й
добрі знайомі, а й актори, режисери, тобто батькові колеги. Вони з’являлися
часто несподівано, взимку і влітку, навесні й восени, часто – пізно ввечері,
але мама примудрялася завжди почастувати їх борщем і варениками. Ці дві страви
були «хітами» посиденьок для людей з будь-яких міст. Інтелігентний і неголосний
Михайло Глузький, іронічно усміхнений Армен Джигарханян, по-домашньому
розслаблений «дядя Слава» – В’ячеслав Тихонов… Всі їли так, наче вперше в житті,
а особливо захоплювалися маминими варениками із картоплею. І не могли збагнути:
чому вони такі смачні. Висувалися різні гіпотези (ну, крім аксіоматичної, само
собою зрозумілої, вправності господині дому). Незвичайне тісто (мама
спростовувала припущення); вода (з-під крану, на жаль); чудова картопля (так,
але припущення правильне лише частково)… Далі фантазія чоловіків здебільшого не
просувалася. Але один меткий московський актор, який не ображався на батькове
іронічне звернення до нього – «кацапура» – запідозрив, мов той
москаль-чарівник, що діло тут нечисте. Він намагався вивідати у мами секрет,
проте вона просто зізналася, що секрет таки є… А от розкрити його вона, звісно,
не може.

Лише через кілька років моїх споглядань
за маминими ворожіннями на кухні над каструлями й мисками, картоплею й тістом,
вона, сміючись, показала мені якийсь сіруватий невеликий кавалок. Невідому
речовину мама розтирала разом із картоплею, щоби цією сумішшю й виповнити свої
знамениті вареники. То була ліверна ковбаса! Вона не забарвлювала картопляну
начинку, проте надавала вареникам багатого, несподіваного смаку. Як і слід було
чекати, все виявилося геніально просто.

Іноді мама давала мені покуштувати
дивної ковбаси. Мені вона смакувала, хоча «натоптати» такого дива досхочу, гадаю,
не спромігся б ніхто.

 

…Батьків вже давно немає. І таких
вареників, звісно, ніхто вже не робить. Але нещодавно, попри протести розуму, я
спокусився і ностальгічно купив трохи ліверної ковбаси. Вже вдома, відрізавши
шматочок нового продукту й поклавши його до рота, я зрозумів, що більшої гидоти
в житті не їв… Дива хімії і новітніх технологій харчової промисловості
перемогли неперевершений секрет вареників з картоплею.

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!