Я хочу бути щасливим

154

 
Владислав КУРАШ
 
У місячнім мареві
смерть я зустрів.
Нежива земна рівнина.
Обриси маленької смерті.
Смерть і я – на очах у смерті.
Самотня людина, і поруч
обриси маленької смерті.
Людина – і що ж? Все це:
Самотня людина, і поруч
смерть. Рівнина. Дихання світла.
Федеріко Гарсія Лорка.
З «Пісні про маленьку смерть»
 
Нас було п’ятеро нерозлучних друзів. Валерка, Юрко, Саня, Серьога і я. Ми були відчайдушними зірвиголовами, і кодекс дружби шанували понад усе. Нам доводилося потрапляти у всілякі халепи і жодного разу ми не лишали один одного в біді. Ми були справжніми друзями, готовими один за одного, як кажуть, і у вогонь, і в воду. Багато хто нам заздрив і хотів з нами товаришувати.
Ми з захватом зачитувалися книжками Фенімора Купера та Олександра Дюма і хотіли бути схожими на їхніх героїв, безстрашних першовідкривачів і невтомних борців за справедливість. Ми прагнули в усьому бути першими і кращими і у нас це виходило. Ми непомітно дорослішали й мужніли. Хоча в душі ми залишалися ще бешкетними хлопчаками.
Нам кортіло якнайшвидше закінчити школу і усім довести, на що ми здатні і чого ми варті. А коли продзвенів останній дзвоник, і настав час розлучатися, тільки тоді ми зрозуміли, як прив’язані один до одного. Але нічого не вдієш.
Валерка поїхав поступати в Київський політех, Саня в Сумську артягу, Юрко з Серьогою в Харківський юридичний, а я в Полтавський пед на філфак.
Ось і скінчилося наше дитинство, радісне і безтурботне, повне надій і мрій. Ми з головою поринули в суворе доросле життя. І лише тільки тоді стало зрозуміло, що нікому нічого доводити не потрібно, нікого нічим не здивуєш, ніхто нічого від нас не очікує. Усе ген-ген коли вже доведено і зроблено іншими. І життя рухається по замкнутому колу. І усі навкруги так само рухаються по замкнутому колу. І лише тільки обрані здатні вирватися з цих кайданів.
Усвідомлення власної безпорадності й безвиході лякало і народжувало протест. Я не хотів бути, як усі, і не хотів жити, як усі, але я не знав, що робити, і тому плив за течією, куди винесе.
Спочатку я дуже переймався розлукою з друзями. Але з часом все майнуло. Я звикся з цим і чим далі, тим все менш і менш згадував про них. Навчання в університеті захлеснуло мене з головою, і я намагався більше не думати про погане.
П’ять років пролетіло, як один день. Коли ми закінчили університети, ми були вже зовсім чужими. Подальше життя не зблизило нас анітрохи.
Валерка залишився в Києві, Саня отримав призначення в Середню Азію, Юрко влаштувався помічником адвоката в контору, Серьога – в суд, а я за розподілом поїхав в якесь забуте усіма село вчити дітей грамоті і місити чобітьми рідний чорнозем. Від нічого робити я організував шкільну газету і став потихеньку пописувати.
Через рік було Валеркіно весілля. Він одружився першим. За Валеркою, один за одним, одружилися Серьога і Юрко. А ще через рік одружився і Саня на смаглявій, як південне сонце, таджичці.
Лише я не поспішав з одруженням. Я чекав ту єдину, яку покохаю всією душею і усім серцем. Ось так я і жив у забутому усіма селі, викладав у сільській школі, разом зі школярами видавав шкільну газету і продовжував потихеньку пописувати.
Після весілля Саня отримав призначення в Афган. Ми дізналися про це, коли він повернувся з Афгану в цинку. Його поховали на Алеї Слави, де ховали всіх героїв афганської війни. Від колишніх почуттів не залишилося і сліду. Тому гіркоти втрати я абсолютно не відчув. Але страх перед смертю, перед неминучістю, перед зумовленістю я відчув повною мірою, разом з власним безсиллям протистояти жахаючому зловісному фатуму.
Я довго хандрив, але монотонне, тягуче, як жувальна гумка, сільське життя непомітно затягло мене в одноманітну буденну спіраль схожих днів, і з часом я перестав думати про сумне.
Уроки в школі, робота над стінгазетою, дітвора, сльота і грязюка розкислих сільських доріг, осінь, зима, весна, літо закручувалися в нескінченній круговерті, закручували і уносили за собою, звільняючи від страху і поганих думок.
У вільний від роботи час, залишаючись наодинці з самим собою, я продовжував потихеньку пописувати, викладаючи на папір все те, що було на душі і в серці, все те, про що думав і мріяв.
Здебільшого я писав для себе і для шкільної газети. Тому всі мої закінчені рукописи незатребувані припадали пилом в столі. Літературні заняття, як чудодійний бальзам, зціляли мене і загоювали мої душевні рани.
Так минуло три роки. А через три роки помер Валерка. Помер безглуздо і нерозумно. За незрозумілою випадковістю. Через недбалість і неуважність лікарів. Від звичайного, легко виліковного грипу. Причиною смерті була хвороба, від якої давно вже ніхто не вмирає. І я знову з панічною гостротою відчув свою беззахисність і слабкість. І страх перед лякаючою зумовленістю і неминучістю знову опанував мною. І я знову захандрив. Захандрив надовго і безпросвітно.
І знову мене врятувала і зцілила література. Бажання звільнитися від нестерпних кайданів буденності переносило мою фантазію в казкові емпіреї нездійсненого, туди, де я був вільний, як птах, і виплескувалося на папір рядками радості і щастя. Це відволікало від гнітючої дійсності і наповнювало мене ефемерним відчуттям легкості і сили.
Час йшов і відносив з собою всі тривоги. Я не став би казати, що не отримував задоволення від роботи в школі та спілкування з дітьми. І не став би казати, що сірий убогий пейзаж сільського життя дуже вже пригнічував мене. Ні. Я любив своїх вихованців, і мені подобалося жити вдалечині від тісного і задушливого міста на лоні природи. Але для повного щастя мені чогось не вистачало. А чого – я і сам не розумів.
Я жив, як відлюдник, і ні з ким зі свого минулого не підтримував жодних стосунків. У місті я бував дуже рідко, тільки лише коли приїжджав навідати батьків. З містом мене більше нічого не пов’язувало. І з Юрком, і з Серьогою теж. Я нічого про них зовсім не знав.
Як потім виявилося, вони продовжували спілкуватися і товаришувати. Про це мені розповіли на їхньому похороні. Вони загинули в автокатастрофі, коли поверталися з відрядження додому. Їхня смерть була такою ж дурною, безглуздою і передчасною, як і у Сані з Валеркою.
Після цього я просто здався. І впав у депресію. Я не знайшов у собі сили чинити опір і боротися зі страхом. Усвідомлення власної слабкості і приреченості знищувало. І нічого не допомагало. Навіть література. Я перестав писати. Роботу в школі виконував автоматично, бездумно, без інтересу. Дітвора мене більше не радувала і природа не приносила колишньої естетичної насолоди. Я став чахнути і танути на очах.
До життя мене повернула Людочка. Вона з’явилася в нашому селі, коли прийшла весна. І я закохався в неї, як школяр. До божевілля, до безпам’ятства. І одного разу зізнався їй у цьому. І навіть запропонував заміж. І що б ви думали? Вона погодилася. Не гаючи часу, ми обвінчалися в сільській церковці.
Так, тепер вона моя дружина. Більше того, у нас народилася двійня. Двоє дивовижних таких карапузів. Ми їх назвали Єгором і Севою. Я їх постійно плутаю. Вони схожі, як дві краплі води. І дуже кумедні. Я їх обожнюю не менше, аніж Люду. І тільки тепер, нарешті, розумію, чого мені так не вистачало і заради чого варто жити.
До речі, забув повідомити. Незабаром у продажу з’явиться моя книжка. Не полінуйтеся. Погортайте як-небудь на дозвіллі. І тоді, напевно, зрозумієте мене.
Взагалі-то, життя чудове. І цей світ не такий вже й поганий. Я вчуся отримувати задоволення від кожного прожитого дня. Я хочу бути щасливим.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!