Вздовж океану на ровері

(Уривок з книги)

– Велосипед? Який велосипед? Ти, мабуть, ще спиш.

– Спав, – посміхнувся я, – і бачив прекрасний сон про свій
велосипед.

Генрі Міллер «Плексус»

1

Я почну розповідь не від потиску педалі, а від Генрі Міллера. Не
тому що він плював на літературні моди і пристойності. І не тому, що він
виживав у Парижі, так як я в Нью-Йорку, і не тому, що він ще з бруклинського
дитинства до Біґ Сюрівської старості їздив на ровері, а тільки тому, що він був
ровероманом, назвавши одну зі своїх есеїстичних книжок – «Мій велосипед та інші
друзі». Нічого прикольного чи провокативного в цій назві нема, нема також
нічого принижуючого, ровер такий самий приятель для Міллера, як будь-який
предмет чи людина, отже, всьо чотко, чуваки. Найкраще думати про цю всю
комбінацію, везучи свою задницю на ровері, принаймні, думати доводиться
головою. Ну, і мій Статен Айленд – це не Біґ Сюр, але їзда вздовж океану, коли
солоні вітри чіпляються до твоїх лопаток, і ти без мети і будь-якої доцільности
випробовуєш силу опору і час, який ти намотуєш на колеса ровера!.. І тоді,
заїхавши якнайдалі до розібраного дерев’яного пірсу, від якого залишились лише
два нерівномірних ряди паль, давно покинутих і забутих людьми, ти бачиш чайок,
які сидять на тих палях і дзьобами вимірюють силу вітру, закидаючи свої голови
догори. Чайки не дивляться ні на тебе, ні на твій ровер, ні на молодого пса,
якого вивів над океан його господар для тренування. Пес наздоганяє хвилі,
замочує в них свої лапи і чимдуж біжить до господаря. Чайки на палях, пес зі
своїм господарем і я – на ровері – дивимося на рухливі хвилі, і я хочу
визбирати їх, як чайки визбирують рибу, пірнаючи в океан з порожніми шлунками
голоду.

2

У дитинстві я не мав свого власного ровера. Виростав, навчившись
на чужих, а тепер майже у 50 років їду вздовж океану, вздовж Статен Айлендської
берегової лінії, яка десь там чіпляє виступ бруклинського Сі Ґейту, завислу
дугу моста Верразано, кораблі й танкери. Зустрічні роверисти вітаються, хлопці
в зелено-коричневій уніформі паркової служби Нью-Йорка розрівнюють пісок і
збирають вчорашнє сміття. Пориви океанічного вітру посилюються, вітер пахне
якимись екзотичними фруктами, починається приплив, океан оживає і вздовж
берегової лінії кидається на берег, як пес. Велосипед змагається з океаном, а
ти перетравлюєш горлом, легенями, шлунком просякнуте сіллю і йодом повітря, яке
забиває тобі памороки. Океану настільки багато, що він заходить аж за горизонт,
а твоє око замале, щоби побачити усі хвилі. Ти не навчився ще ходити по воді і
зазирати в очі горизонтові.

3

Я не люблю щоденників і ніколи не робив ніяких нотаток.
Переконаний був, що всі деталі й слова все одно не залишать мене і що,
важливіше, – я їх не забуду. І коли саме вони мені будуть потрібні, то вони
прийдуть до мене, наче зима до нью-йоркської затоки: вчасно і впору. Сьогодні
зранку над океаном висить сіра дощова хмара, а між океаном і хмарою – цупка
пелена туману. Кораблі прорізають її, запливаючи до нью-йоркської бухти під
мостом Верразано, подаючи безперервні сиґнали, грубі, наче труби. Життя,
зіткане з деталей, витікає крізь діряву пам’ять, пам’ять нас хоче вивільнити
від обов’язку і тягару. Я хочу заліпити ці діри, яких з роками стає все більше,
цими словами; єдине, чим можу зарадити собі – і єдине, чим мушу дорожити.

4

На початку липня 2012 я дізнався, що помер мій батько… дізнався
в розмові через скайп. У Нью-Йорку – немилосердна спека. Здавалося, що навіть
пором між Статен Айлендом й Мангетеном повільніше рухався у в’язкому повітрі
липня. Дощі, які приходили з Атлантики, заливали вулиці й мости. Десь далеко,
що навіть моє серце цього не відчуло, він відійшов з цього світу, – його
поховали в Базарі. Цілий день я думав про нього, писав вірш, який видрукував з
принтера, а вже на поромі читав той вірш, наче прощався з батьком, з яким так і
не встиг поговорити за його життя. Кожного приїзду до України планував заїхати
до села, в якому він мешкав і кожного разу не вистарчало часу, вірніше, я
нічого доброго від тієї зустрічі не чекав, тому відтягував, думав, що колись,
що встигнемо. Після відвідин Дубна, в якому він народився і в п’ятилітньому
віці покинув його, я намірився привезти батькові світлини, якими були
переповнені флешки мого фотоапарата, і показати йому Дубно, і якось нав’язати
розмову… Не знаю чому, але протягом життя у нас з ним сформувався Едіпів
комплекс, хоч я не виростав з ним і прямої конкуренції ми не могли відчувати. А
ось тепер, від часу його смерті, здавалося, я вивільнився від співрозмовника, з
яким так важко було розпочати розмову. Батькова смерть звільнила мене лише від
обов’язку виправдовування, але водночас зробила це виправдовування постійним. Я
знав, що зеленкуватий костюм у широку білу смужку, який висів у дідовій шафі,
належав моєму батькові. Це був його весільний костюм, в якому батько на шлюбній
знимці. Після розлучення з мамою батько чомусь цей костюм не забрав, а може,
йому просто не віддали. Кілька разів, це пам’ятаю точно, дідо возив костюм
продавати на базар до Чорткова, Товстого та Бучача. Кожного разу привозячи
свіжу історію про сам процес продажу: скільки разів запитували про ціну, хто
хотів купити, чому не купили і що з ним робити далі. Костюм був з шевйоту, з
недешевої тканини, грубо закроєний, піджак з широкими лацканами і штани з
манжетами на ширину двох пальців. «Шкода, – 
казав дідо, – не самого костюму, а матерії». Костюм так ніколи й не
продався, а дідо завісив його у глибину міцної дерев’яної шафи; підозрюю, що
батько не хотів у такий насильницький спосіб з нами розлучатися. Він був
присутній костюмом, ним він слухав наші розмови, чув мене, бачив, як я
підростав, знав, що дідо вже на пенсії, що тютюн цього року збили дощі і він
чорнів уже в полі, багато чого бачив і чув, що робилося у нас і як ми жили.
Лише коли я переїхав до Кривого Рога, то так далеко він бачити не міг, він
залишався у дідовій шафі і чекав на мене, коли я приїду влітку на канікули.

5

У Національному Клубі Мистецтв на 19 вулиці Норман Маня
презентував новий роман “The Lair”. Мій знайомий французький художник Мішель,
який з Манею приятелює віддавна, після читання познайомив нас. Більшість
слухачів пішли в сусідню залу, в якій на двох столах – порізаний сир і
помаранчевий сік. Норман Маня заговорив до мене російською, дізнавшись, що
я  з України, а коли перепитав Мішеля моє
прізвище – згадав Нестора. Норман Маня ще підписував книжки, а я, виходячи,
кивнув йому на прощання, але він відірвався від столу, привстав і потис мені
руку. Ми почали щось теревенити трохи про Україну й Румунію, я згадав про
фестиваль Бруно Шульца в Дрогобичі, і ми на якусь мить стали обидва майже
родичами на якійсь із вулиць містечка з площею Ринок, цинамоновими крамницями і
вулицею крокодилів.

6

Десь на Канал-стріт до вагону ввалилася четвірка нових гіппі, з
ровером, який, ясний май, поцупили депоганолежить. Троє хлопців і одна дівчина.
Внесли з собою запах нічних вулиць, на яких підночовують. Не нью-йоркці, бо
один, що сидів ближче мене, запитався про Центральний парк і я відповів, що їм
найкраще висісти на 59 вулиці. Дівчина увесь час чухалася і я помітив червоні
комарині покуси по литках і худих, майже прозорих, плечах. Вона сиділа,
притулившись до молодого, з лицем ангела, бойфренда. Їхні товариші, з голими
брудними торсами, роздивлялися мапу нью-йоркського сабвею, а тоді один
звернувся до мене. Звідки вони і куди? Можливо, вони добилися до Нью-Йорка з
Каліфорнії. Припускаю, що ця приваблива юна посмітюшка, доживши до якихось
шістдесяти, залишить нам свої мемуари про бурхливу юність, мандри, секс на
мокрому асфальті, звичайно, якщо доживе і якщо має який-небудь хист до писання,
і якщо до того часу не простудить свої нирки на вулицях Нью-Йорка. А поки що їм
потрібен Центральний парк і зовсім не потрібен сенс життя. Увесь їхній вигляд
говорить, що вони його й не шукають. А, можливо, вже знайшли.

7

Вчора випадкова зустріч – боксер Стів з Бучача, про якого написав
есе, в шортах і сорочці із закоченими рукавами, кудлатим волоссям на голові і
чорною ямою беззубого рота, таранив Четверту авеню, стримуваний спекою і
зустрічними перехожими. Я сказав, що есе про нього уже видруковано, і навіть
перекладено кількома мовами. Стів просить за це гроші, каже, що я мушу йому
платити за використання його життя як літературного матеріалу, ну, він щось
таке зморозив, тобто саме таке формулювання Стів мав на увазі, хоч висловися
коротше.  Насамкінець побідкався, що
соціальні служби записали його на програму лікування від алкоголізму. «Ходжу, –
каже, –  бо відберуть фудстемпи», а
пошепки зізнався, що вечорами бухає на 14 вулиці. Ходячий текст, що сам себе
дописує, позбавляючи мене авторського права. Виглядає, що він уклав контракти
із соціальними службами Нью-Йорка і Господом Богом. Принаймні, вони його ще
оберігають.

8

Я чув цю історію з вуст різних людей, які у 90-ті роки першими
приїхали до Нью-Йорка і влаштовувались хто як зміг. Історія  починається ще з 70-их, коли самотній
українець післявоєнної еміґрації преспокійно «чистив» паркувальні стовпчики і в
кавовових мішечках, на яких були вибиті чорним шрифтом країна-виробник кави і
сорт кави, зносив виручку до своєї квартири. Вимінював металеві 25-центові
монети в банках або в дрібних мангетенівських торгівців. Поліція його
вирахувала і він отримав термін, просидівши у нью-джерзійській в’язниці кілька
місяців. Ключ, чи, вірніше, свою відмичку не передавав нікому, тому учнів та
послідовників не нажив і нікого цьому ремеслу не навчив. У 90-ті роки кілька
українських авантюристів, які вирішили поставити Нью-Йорк на службу  мріям про багатство, прочули про такого
старого і швидко вийшли на його слід. Результат від їхньої зустрічі з ним,
щоправда, був нікчемним – старий ніяк не хотів віддавати свою відмичку, кажучи,
що давно цим не займається, що після відсидки взагалі її викинув. Було
зрозуміло, що старий хрін не хоче з ними зв’язуватись. «Рано чи пізно поліція
їх накриє», – думав собі старий. Одному із шукачів пригод, який відчував, що
Америка країна необмежених можливостей, що бабки тут можна робити з повітря, що
вони, бля, під ногами, ну, в банкоматах і цих паркувальних міттерах… Іншому з
них у голову бабахнула проста думка – спиляти цей металевий стовпчик і самим
зняти зліпок із замочка, яким дурні американці зачинили контейнери із бабками.
Цю операцію вони провели якоїсь ночі успішно – пилою, призначеною для різання
металу, спиляли омріяний стовпчик і виготовили золотий ключик. З того часу
нью-йоркська служба міських паркувань не доплачувала до казни сотні доларів, а
українські скитальці, травмовані життям у Радянському Союзі, купили дорогі
тачки і весело розважались у нічних клюбах Мангеттена… Будь-який кримінал
мусить мати ідею, або правила, якими можна виправдати собі  злочин, тому ці новітні діти лейтенанта
Шмідта прийняли своєрідний кодекс честі – 
усю виручку з міттерів не забирати, тільки половину, щоби не було
помітно, чистити тільки в дорогих районах, обминаючи місця для паркування біля
лікарень і шкіл. Вони встановили графік, поділили прибуткові райони, замовили і
пошили подібну уніформу у кравецькій майстерні на Брайтоні, яка приблизно
наближалася до ориґіналу, в яку одягнені справжні збирачі міттерів. Так тривало
кілька років. Одного недільного дня якийсь придуркуватий америкос стояв на
своєму балкончику і курив. Чи то після вдалого сексу з дружиною, чи то в нього
була така звичка – курити на балкончику, невідомо, але він, смалячи товсту
сиґару, побачив, що на вулиці припаркувалося кілька авт, з яких повиходили
молоді мужчини в уніформі і, потрошачи міттери, як гамбурґери, швидко
наповнювали свої коричневі мішечки добовою виручкою. Кмітливий америкос
помітив, що мішечки у них зовсім не такі, якими користується служба паркувань.
Америкосові це кинулося у вічі. Вони – поспішали, розсипаючи по асфальті
монети, навіть не намагаючись їх визбирати. Америкос швидко зганяв за своїм
поляроїдом і наробив купу світлин. Звідки могли знати ці перші солов’ї
української незалежности, що після цього ранку поліція встановила за ними
нагляд, що кожен їхній виїзд тепер пасуть відеокамери? Їх усіх арештували, дали
по кілька років в’язниці. Відсиділи від дзвінка до двінка, після чого їх
витурили з потрохами з Америки, за їхні квитки додому заплатили американські
платники податків, а прикордонна служба внесла кожного з них до чорного списку.
Тепер вони усі в Україні, й не виключено, що, дивлячись по телевізору репортажі
з Нью-Йорка, згадуюють це велике місто як місце своїх незрелізованих мрій. А,
може, вирубують свої телевізори від слова «Америка», в якій їм так і не вдалося
розбагатіти.

9

Я сиджу в своєму кабінеті і
світло зеленої настільної лампи падає неправильним конусом на комп’ютер. Я
сиджу кілька годин і не наважуюся вдарити на будь-яку літеру, з якої можна було  б розпочати речення, слова кружляють, наче
вертольоти наді мною, але я їх не записую. Мені зовсім не хочеться виходити з
дому, хоча на дворі просякнуте мідним купоросом уже листопадове небо. Я знаю,
що трансатлантичні рейси відновлено до Нью-Йорка, на летовище імені Кеннеді,
над моїм островом провисають грубі канати боїнґів, вони заходять на посадку.
Майже тиждень я не чув їхнього волохатого джмелиного дзижчання. Наді мною
крутяться вертольоти, сирени поліцейських та пожежних машин розпорюють повітря
острова, притухлий їдкий запах перегорілих дротів і замоклих будинків
розповсюджується брудними вулицями. Сьогодні вода вже відійшла, лише в тих
місцях, вулиці яких підтоплені до перших поверхів, і ґрунтові води ближчі до
поверхні, водяні канали залишаються. Статен Айленд перетворився не з власної
волі на бліду копію Венеції, тільки замість гондолів – розкарячені будинки,
пральні машинки, газові плитки, автомобілі, телевізори, столи, поламані меблі,
намоклий одяг, а замість туристів – безпорадні люди, над головами яких пливуть
почорінілі бавовняні хмари, наче наздоганяють свій ураган. Стихію неможливо
передбачити, вірніше, силу стихії. Сателітні знимки урагану Сенді, які щогодини
показували по всіх телевізійних каналах, нагадував вирву, навіть галактичну
систему, із закрученими спіралями повітряних потоків. Ураган як живий організм
велетенського восьминога закручував під собою простір, він підминав його,
мотлошив, ця велетенська повітряна тарілка неслася над Атлантикою, щоби
вдаритись об Статен Айлендський берег і зрізати циркуляркою звичне життя. Перед
ураганом океан змінив свою поведінку – череда хвиль ламаною лінією наскакувала
на берег, вітер на висоті притискував дерева і накривав острів поривами
шаленого вітру. Ближче шостої години вечора насунулася темрява і дахи
будинків  мало що не зривало. Я стояв на
другому поверсі свого будинку і разом з ним відчував, як ми начебто
колихаємося. Якийсь придурок їхав автом по Ґрілі, паралельній авеню до Мейсон,
жовте світло його авта пробивало собі дорогу в суцільній темряві. Я подумав про
водія, що він справді придурок, бо в таку негоду куди-небудь їхати може тільки
божевільний. Будинком у ту мить справді хитнуло, і  мене майнула думка: придурок – це я, він
просто втікає. Але від чого? Чому він не залишився так само на другому поверсі,
а мчить цією небезпечною авеню, на яку будь-якої миті можуть звалитися
канадські клени і платани, або електричні стовпи разом із дротами, або
відірвані ґонти дахів, або металеві підпори дорожніх знаків? Дощу не було,
ураган, здавалося, проникав в усі шви будинку, від чого я почувався зовсім
незатишно. Було видно як провисають над Мейсон дроти, але електричний стовп
напроти мене, наче атлет, втримував ураганні пориви. Я дивився на нього, я
бачив у ньому солдата, який звик виконувати накази, я наказував йому триматися,
його слів я не чув, їх забивали вітри, ця сука Сенді хотіла зламати його і
вирвати з м’ясом дроти, які пропускали електрику до мого дому, яка зв’язувала
мене зі світом. Ця Сенді била навідмаш електричний стовп, хилитаючи світом. Раптом
по цьому дроті пробігає чиясь тінь, це була молода білка, яка також, як
водій-придурок, не знати чого, може від страху, 
добігала по дроті майже до середини авеню і, зірвавшись, впала додолу,
нею кинуло і покотило по землі. Я зійшов у долину до пивниці, комп’ютер був
увімкнений, значить, за цей час, що я сходив, дроти ще не порвало,  я подивився на годинник – доходила сьома
вечора. Дружина і діти на першому поверсі дивилися телевізор. Я чекав, коли
припиниться вітер і подумав, що насправді все нормально. Я не знав, що саме
цієї миті, коли у пивниці я засів за комп’ютер, Сенді уже мотлошить першу лінію
будинків на Каподано бульварі, півтораметрова хвиля заливає вулиці і нестримно
наближається до нас. Там уже люди боролися зі стихією, стоячи по пахи у воді, у
суцільній темряві, вибігаючи на другі поверхи в будинках уже без електрики і з
наповненими пивницями брудною водою, 
піском та намулом. Минуло ще якихось п’ятнадцять хвилин, на кухні, п’ючи
помаранчевий сік, я запитався у дружини, що там передає телебачення, але вона
стояла і дивилася у широке вікно, – і не відповідала. Ближче восьмої години до
нас постукав сусід Дені, я відчинив вхідні двері, тримаючи їх міцно, щоби вітер
не вирвав їх, і побачив розширені очі Дені. Вода  уже за чотири вулиці до нас, забирай дітей і
тікайте. Я подивився убік Грілі і пригадав водія, якого назвав придурком. Тепер
придурком був я. Христина і Софія стояли і дивилися на мене зовсім дорослими
поглядами. Я крикнув, що потрібно швидко збиратися, бо ми виїжджаємо, діти
дістали куртки, гумові чоботи. А Христинка схопила свій комп’ютер і притисла до
себе, як улюблену ляльку. Я чомусь збіг до пивниці знову.  Зовсім не знав, за що схопитися. Куртка була
вже на мені; ключі від авта, гаманець з документами та грішми у кишенях. Я дивився
на книжки, свої рукописи, фотографії, картини і на мить зацепенів від
нерішучості – чи треба було щось забирати? І що можна було забрати взагалі у
цій ситуації? Дружина кричала за мною, а я стояв безпорадний у своєму кабінеті,
тупо розглядаючи стіни і книжкові полиці. Ми заскочили у нашу «Тойоту», здаючи
назад, всупереч знакові ван вей  ми
виїхали на Ґрілі і, різко рванувши з місця, помчали до Гайлен бульвару. Листя
затуляло мені скло, а брудний вітер засипав його, «двірники» працювали на
максимальній швидкості. За хвилину я загальмував, бо переді мною кілька вулиць
перед Гайлен бульваром, за яким – дорога до нашого порятунку, були залиті
водою, якесь авто, в’їхавши у воду, замочило свій мотор і зупинилось. Звідки
тут вода, звідки тут вода? – перепитував я, але в авті була мертва тиша, ніхто
мені не відповів. Ми втікали від води, котра йшла з океану. А ця вода звідки? Я
звертаю у проміжну вуличку і намагатимусь проїхати по Лінкольн. Вода так само
уже на Лінкольн. Я їду супроти руху, зустрічні авта збилися як стадо овець. Ми
оточені водою звідусіль. Амба. Я паркуюся біля свого будинку і ми заходимо в
нього. На Мейсон купа людей, я не розумію, хто вони. З уривків фраз стає
зрозуміло, що їхні будинки уже підтоплені, вони з якимись клунками, малими
дітьми стоять під ліхтарем на розі Мейсон і Ґрілі і не знають куди іти далі. У
напрямку до океану по Ґрілі мчить пожежна машина, увімкнувши сирену і пульсуючі
світла. Молода пара з двома дітьми прямує в темінь у напрямку Міллер філд з
надією, що там вони десь прилаштуються. Ми сидимо у кімнаті, Христина вигукує O
my God, на її айфоні чітко видно, як у темряві, на Мангеттені – вибух, вона
швидко прочитує повідомлення і каже, що вибухнула електрична підстанція на 14
вулиці. Долішня частина Мангеттену потопає в темряві. Я виходжу на вулицю і
прямую по Грілі до океану, вірніше до води, яка зупинилася за дві вулиці від
Мейсон. У фосфоричній жилетці стояв працівник комунальної служби міста, кілька
поліцейських і групки мешканців цієї дільниці, дивлячись на воду, яка зупинилась,
наче під чиїмсь гіпнотичним поглядом. В темноті я розгледів затоплені будинки
та авта, води було на півтора-два метри. Ближче до нас у джипі сплахували
світла фар, хтось безуспішно намагався завести своє авто, капот якого до
половини був у воді. Фари спалахували, але мотор не піддавався, він мовчав,
його проковтнула солена вода океану, його добила ця сука Сенді. Новий джип
«Шевролє», наковтавшись води, потопельником помирав на наших очах. На ранок
сповістили, що 19 мешканців острова загинули. Вода помалу відступала. Розірвані
хмари доганяли вітри Сенді, котра помчалась далі на північ. Я знову стояв на
другому поверсі і дивився на свою Мейсон авеню, котру чудом вберегло від
стихії. Білки так само копошилися на деревах і перебігали дротами до
сусідського будинку навпроти. Я пішов по Ґрілі, водяний канал простягся по цій
авеню аж до океану. У воді відбивалися вцілілі дерева, старий американець
бідкався, що його будинок найбільше потерпів, жалівся лише, що в нього нема
човна, щоби доплисти і забрати щось з хати. Чим далі я проходив цією авеню –
тим більші картини руйнації поставали перед моїми очами. А вдалині спокійна вже
Атлантика сіріла чайками і водою. Найбільше затоплення починалося від Лінкольн
і Мідленд у бічних вуличках, які похило збігали від моєї Мейсон. Над цими
водяними каналами, які їм вчинила Сенді, висіли вертольоти, а поліцейські,
одягнені у спеціальні гумові костюми, заходили у воду аж по шию, тягнучи за
собою човен, і забирали людей із  зони
затоплення.

Вертоліт, балансуюючи в повітрі, висить білим звуком, його крила
зрізують повітряні потоки, які ще приходять з океану, і він тримається,
випускаючи рятівний кошик,  у який (мені
цього не видно) хтось укладає немовля. 
Кошик піднімають, він зникає у вертольоті. Стара жінка просить мене
сфотографувати її авто, яке, перекинуте, занесло до чийогось подвір’я, вона
каже, що шукала авто кілька годин і знайшла тут, фото потрібне для стархової
компанії, лише місяць тому вона його придбала… Куди я маю вислати? Вона
диктує електронну адресу, вона диктує свій розпач. Я не виходжу  з хати кілька днів поспіль, навколо
розкарячений простір, викинуте звичне життя, навколо смітник. На вулицях мокре
життя,  в предметах, які люди збирали
тривалий час. Наді мною звуки вертолітних гвинтів, вони згущуються, пронизливі
сирени, вони підступають щільніше, чути як спилють повалені дерева, як тирса
розлітається навкруги. Знаю, що ця вода принесла смерть, принесла холод,
принесла на ці вулиці спустошення. На третій день я вийшов до океану, я стояв
перед ним такий безпомічний і безсилий що-небудь йому сказати. Ані моєї люті,
ані оскарження він все-одно не почує. Що йому звук якоїсь піщинки? За моєю
спиною по вулицях розносилося торохтіння моторів, якими викачують з будинків
воду і співала пила, розрізаючи стовбур канадського клена.

10

Після Сенді я летів до Нового Орлеану, це були мої другі
відвідини цього південного міста. Коли мій літак виписував дугу над Рокавей, я
побачив цілковито спалений квартал – лише квадрати фундаментів від будинків. У
міжнародному нью-орлеанському летовищі Луїс у білому смокінгу з червоним
метеликом на шиї зустрічає пасажирів,
закинувши свою трубу до вуст. У прокуреному таксі на долівці лежить книжка,
таксист – боснієць, кілька років тому переїхав з Піттсбурга. Дізнавшись, що я з
Нью-Йорка, розпитує про Сенді і згадує, як кілька років тому інший ураган
заливав Нью-Орлеан. Ми заїхали до критого під’їзду готелю «Marriott» і,
розпрощавшись, я пішов реєструватися до своєї готельної кімнати. Мене поселили
на 20 поверсі. З широкого вікна 
проглядалося два краєвиди – сам центр з такими ж готельними хмародерами
Hilton і Sheraton і  фрагмент міста, який
тягнувся вздовж Міссісіппі. А те, що річка поруч, не було жодних сумнівів –
майже щоп’ять хвилин сигналили один одному морські кораблі і баржі. Французький
квартал – за плечами готелю, увечері джаз поливає густим сиропом вулиці, у яких
в’язнуть сотні перехожих, обвішаних дешевими разками зелених коралів, у
синтетичних перуках на головах, несучи у пластику місцеві сорти пива, гірші за
сечу. Лише під ранок порожніє Французький квартал: більшість плететься по своїх
готелях, в яких сплять до вечора, щоби знову із приходом ночі вештатись цими
вулицями і слухати цей джаз. Бомжі займають кілька лавок навколо катедри
святого Луїса, а брички з мулами і кіньми також кудись зникають. У
ресторанчиках подають Catfish і Gumbo, у крамничках над Міссісіппі  продають чорний шоколад, а на площі навколо
катедри картинні ґалереї на свіжому повітрі. Вздовж річки курсують червоні
трамвайчики. Виявляється, що крамничка з ювелірними виробами, власник  якої п’ять років тому причепив на вікно
вирізку з моїм інтерв’ю, – зникла. Я шукав її півдня, обходячи квадрати
кварталів, щоби знову погомоніти із власником і навіть купити який-небудь виріб
зі срібла для подарунку. В останній день – 
на прогулянковому кораблі плив  по
Міссісіппі, чіпляючись поглядом за прибережний цукровий завод, пірси та
кораблі, що чекали своєї черги заходу у порт. А в зелених прибережних кущах,
залітаючи із пониззя річки, десь з Мексиканської затоки, грілися пелікани.

Нью-Йорк, США.

2013