«Виростеш ти, сину…»

188

Василь Пилип’юк – постать знакова в сучасній українській культурі. За плечима знаного фотомайстра тисячі тисяч кілометрів творчих відряджень, у кофрі надбань майже сотня художніх альбомів. А, найважніше, море планів. Про них лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка поділився зі своїми творчими побратимами та мистецькою громадою Львова, котра зібралася у фотогалереї «Світло й Тінь», аби віншувати Маестро з 65-им його Різдвом та з відкриттям персональної виставки й презентацією фотоальбома «Василь Пилип’юк. Світовідчуття епохи», який вийшов у видавництві «Каменяр». Як звикло, творчо неспокійний Пилип’юк наголосив, що то вже перегорнута сторінка, тому цікавить більше майбутнє. А там – фотоальбом із серії «Постаті», героєм якого стане сам… Пилип’юк. На пропозицію газети він ексклюзивно дозволив опублікувати один із розділів майбутньої художньо-документальної повісті.
Олесь Ганущак
***
Василь Пилип’юк
Гори димлять…
Верховино, світку ти наш! От і потрапив ти у пісню. Редакційні будні ніби заполонили Василя до останку. Щоденні візити до вівчарів, лісорубів у пошуках матеріалу… Але душа художника не втихомириться. Все прагне всотати, все мусить відчути, пізнати, зафільмувати.
Редакція районки при самісінькому в’їзді до Верховини. «Світанок». Не випадково так назвали газету. То звідти приходить день на Гуцульщину.
Після Снятина, де лиш ледве відбув перші журналістські жнива, це зовсім інше. Днюй і ночуй у редакції, твори. Та ще й старші колєґи – поважні ґазетярі підтримують. Михайло Чолій, Ярослав Нарган, Володимир Пепа. Ніякий університет не дасть таких знань, як ці «зубри пера»! Для митця справжній рай.
Особливо зваблива ця місцина у вранішню пору. Гори димлять…
Ніби хтось змайстрував велетенську люльку для Попівана. І той лежить собі понад світами й полонинами. Попахкує-файкоче.
А під ним розсипані кимсь коралі пацьорок-хатинок. Підкурюють мацьопкими коминами.
Ступають у тумані двоє подорожніх. Старший – правдивий гуцул Тарас Мельничук. Молодший – покутський леґінь Василь Пилип’юк. Що звело їх докупи тої днини, які бесіди вели? Лише вікопомні смереки чули бесіду ще молодого, але поруйнованого долею «вільнолюба» Мельничука і початківця в газетярській справі, проте задивленого у художню далечінь, спраглого до пізнання глибин мистецтва майбутнього Майстра. А може й ми прислухаємося до тієї розмови.
– Тарасе Юрійовичу, хіба то не визнання, що я переміг у фотоконкурсі Комітету радянських жінок і газети «Известия». То на весь союз мою працю визнали.
– То ніби й правда, Васильку. Але я не випадково затіяв з тобою цю бесіду подалі від людських очей і вух. Повір, братчику, ще не раз пізнаєш, що то є система і породжені нею люди-заздрісники. Я то пережив.
– І ніц тому не зарадиш?
– Не знаю. Цим правителям вигідніше, щоби ми всі жили одним великим колгоспом. А як лишень хтось викаже свою думку, того перемелять, у ліпшому разі зроблять вар’ятом чи пияком…
– Але ви самі казали, що мали щастя працювати на комсомольських будовах.
– Казав, бо так треба було. Моя перша книжка також була оптимістичною. «Несімо любов планеті». Цими словами прагнув увійти не просто в літературу. Вірив у справедливість… Дарма. Зрозумів, що при владі чужинці. Тому одне побажаю: не загуби себе за всілякими нагородами і улесливими словами. Як би не було тяжко, працюй лише для України!…
Десь ген-ген у вишині блукають тіні забутих предків. Стоять-сокотять-оберігають їхній супокій прадавні ялиці. Лише зітнуть на хвилю раменами-лапами. Скинуть журбу-зажуру, котру віками приносили сюди трембіти.
І полине музика! Верховино, світку ти наш!
Для початку новому фотокореспондентові доручали лише земні репортажі. Нарешті, зі знаною поеткою Анною Шарабуряк  вперше ступає він у гурті чабанів, які рушили на полонину. Неквапом тягнеться валка. А Василеві кортить чимшвидше здійнятися понад світами, щоби зафіксувати лише ним побачену красу. Квапить своїх провідників.
Ганнусі знайомий той стан, під’юджує свого молодшого товариша, не шкодуючи гуцульського правдивого гумору. За мить лукаво промовляє: «То таки, хлопе, не проста забава – зійти на полонину. То кортить скоро як на перші зальоти до дівки. Але мус дати на стриманє, аби не зіпсути ніц».
Василь усопокорює стремено нетерпіння, не перечить, але образу не годен приховати.
А жіночка далі виливає дзвінкі слова, підбадьорює: «Васи (гуцули економні, а тому слова вимовляють, ніби економлячи певні літери; лише наполовину: «Йва, а не Йване, Марі, а не Маріє, Гану, а не Ганнусю тощо), ти ще, братчику, всего хлебнеш. Перший не той, хто сторчма летит, як голий в баню, а той, хто має терпіння і віру. Видиш, як тоті плотогони, котрі ведут дараби Черемошем. Оден мусит бути найспокійніший. То старший бокораш. Той і веде инших. Але й без них він ніц не вартий. То запамнітай ще одно – тримай коло себе побратимів і будеш мати завше поміч, але мусиш шінувати їх».
На долі б’ють у дзвінкі цимбали грайливі потоки. Несе Черемош дараби. Міцно тримає весло-стерно старший бокораш, аби пліт минав мілину та валуни.
Ще довго триматимуть Василя останні слова-поради мудрої гуцулки-поетки: «Не пилуй, твердо тримай весло і тогди уздриш свою звізду!..»
Не спить вітер зворів. Виривається з яру, зарослого молодим лісом. Зі своїми побратимами, вітрами-леґінями засопілкарили. Весело вітрам. Грай, сопілко, грай…
Юні смерічки й собі не втрималися. Здійняли гілля-смички. Скрипка грає, серце крає…
Збитошник Черемош таке на дримбі почав витинати. Аж звідкись ніби покотилися-гепнулися яблука, вибиваючи в чарівний бубон полонини!..
Яка неземна музика! Яка незбагненна музика!
Чом же незбагненна. То співають полонини й кичери. Ви не чули, що то є. Кичери – такі гори, вкриті лісом, але мають лисі вершини. Хоча ні, не лисі, а вільні. Гейби давні опришки-вірли скинули зі себе тягар примусу й прагнуть вільного лету.
І Василь прагне сягнути глибин тої симфонії. Все пізнане й непізнане знаходить прихисток у його фотооб’єктиві. Відтак спалахує неповторними картинами на барвистках-світлинах. Зачаровує! Подивовані краяни. «Та ж ми щодня ходимо цими плаями, а такого дива не виділи’м…»
Час пливе рікою, а для нього все’дно якось повільно. Ще не раз у товаристві Аннички Космач і Тараса Мельничука Василь зійде на полонину. А та розмова стоїть осібно.
– Може й направду, чоловіче, не варто де-інде шукати долі? – гризе Василя щось усередині. – Та на такому матеріалі не одну фотосимфонію можеш створити.
Але ні. Все вирішено. Залишилося якихось кілька кроків. Автобус «Верховина – Івано-Франківськ» рушає за розкладом. За чотири години молодого затятого покутянина прийме у свої обійми Станіславів, як звикло його йменували. Це місто дасть Василеві ще одну добру школу газетярства й творчого побратимства.
Микола Кубик, Євген Гордиця, Григорій Підлісний, Юрко Пікар, Микола Яновський, Ярослав Дорошенко, Володимир Роса, Роман Андріяшик… Через літа вони знову прийдуть у Василеві спогади. І кожному він висловить щиру дяку. «Комсомольський прапор», Івано-Франківськ…
Звідси проляжуть його нелегкі й славні гостинці-дороги до визнання. Наразі старенький «ЛАЗ» дряпається розбитим гірським путівцем, обіч Черемош несе свої вічні води, виводить мелодію життя. Бентежно на душі. Але його, як і тих опришків-вірлів, вже не спинити. Вони вільні у своєму польоті до Неба.
Гори димлять. Ранок поволеньки котиться до полудня…
м. Львів
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!