Випадок з прозаїком

140

ОПОВІДАННЯ

 

Це оповідання пан Анатоль, як я
його називав, передав мені (не знаю, умисне чи випадково) разом з примірниками
оповідань Степана Павлище.  З того, що на
останній, дев’ятій, сторінці машинопису давнім редакційним звичаєм зазначено
ім’я, прізвище й по-батькові автора 
разом з адресою й телефоном, можна 
припустити, що це другий примірник відісланого до якоїсь редакції твору.

Незвичний твір цей цілком
вписується в естетичні настанови давніх друзів: Перепаді, Доценка й Павлище.
Маємо надреалістичну модель на ґрунті ритмізованої «перепадіної» стилістики.
Стилістику Анатоля Перепаді, який вважав себе учнем Кочура й Лукаша, ще
належить вивчити. Варто видати і словник творів Перепаді, як це зроблено зі
словником творів Лукаша. Адже саме перекладачі й редактори, на відміну від
багатьох «оригінальних» письменників, плекали незмірне багатство рідної мови,
яку комуністична партія через цілий час намагалася наблизити до російської.

Творчість Перепаді, як і творчість
Олександра Білецького, не згадується досі в працях з історії літератури. Втім,
як і ще низка помітних явищ.

Добре було б, якби ця публікація
спонукала наших літературознавців не поспішати з випрацюванням канону нашого
письменства минулого віку. На нас у цій галузі можуть чекати ще досить
несподівані відкриття.

 Лесь
Герасимчук

 

 

Анатоль ПЕРЕПАДЯ

 

Інні, Вадиму-Костянтинові, Арчибальду

 

С

ерпневого ранку 1939 року
прозаїк Опанас М. сидів за своїм «ремінґтоном». На прозаїкові був домашній
халат і тюбетейка – на честь його далекого татарського предка. Уже сім років
прозаїк писав роман. Праця над романом тривала навіть довше: перший варіант,
забракований, загинув у полум’ї. Після спалення з-під Опанасового пера вийшло
кілька п’єс та повість. Але романна тема, як фенікс, воскресла з попелу і знов
подала свій голос, ставши за його плечима.

Ці
сорокалітні, під зеленим атласом, плечі вже придавила хвороба. Вона дісталася Опанасові
М. у спадок і з роками давалася взнаки все більше. Проте Опанас М. був людиною
сильної волі, ні температура, ні мігрень не могли перешкодити його появі з
сонцем за письмовим столом. Він сідав у шкіряне крісло на гвинті, стріпував
головою в шапочці, яка тримала його біляве волосся, що легко розсипалося, ніби
ловлячи в повітрі думку, і його тонкі пальці били по білих у металічних кружках
клавішах. Навіть від дружини Опанас М. приховував своє нездужання. Тим-то він,
чепурун, любитель тонкої білизни, почав маскуватися важким мішкуватим халатом з
високим виложистим коміром.

Красуня
дружина варила йому каву у джезві, читала вголос кожну нову сторінку і казала:
мій класик. Вона оточила його турботою, берегла кожен написаний ним клаптик
паперу і вела його справи. Чи здогадувалася вона про його хворобу? Хтозна. В
кожному разі, жінки проникливіші за нас, сильну стать. Може, вона тільки
підігрувала своєму чоловікові.

Опанас
М. поспішав. Ще рік тому він працював лише вдень, але після того, як у його
домі побував непроханий гість, робота стала забирати й вечори. Прозаїк саме
перевіряв місячну світлотінь, потрібну йому для роману, коли по променю, що
падав у вікно, спустився і став перед ним чоловік десь його віку з ріденькими
вусиками в сорочці– сафарі і в потертих голубуватих джинсах. Прозаїк нітрохи не
здивувався, він давно не тільки підозрював, а й сам вельми барвисто розписував
на сотнях сторінок, що місяць є перевалочною базою й розсадником нечистої сили.
Прозаїк був наділений величезним почуттям гумору, але не любив панібратства.


Попрошу вас вийти й постукати, – твердо сказав він влазню. А про себе подумав:
«Добре, що Наталя відлучилася до подруги».


Ви, очевидно, не зрозуміли, хто я…

– Прекрасно зрозумів, – спокійно відповів Опанас М. –
Але це не звільняє вас від норм співжиття. Так що попрошу…

Не привчений до щиглів, нахаба у джинсах вийшов,
задкуючи, постукав і, діставши дозвіл, вбіг, вимахуючи над головою папірцем.

– А тепер назвіться, – зустрів його рівний голос.

– Я Ібікус, – закричав чоловік. – А ваше прізвище
фігурує ось у цьому списку. – І він подав пожмаканий папірець.

– Томас Луценко, – прочитав прозаїк. – Ви, пробачте,
табличку на дверях читали?

– Що? – Диявол кинувся до вхідних дверей і скоро
вернувся. – Значить, ви не Томас Л., а Опанас М. Так?

– Якби у вас були інші манери, такого б зроду не
сталося, – сказав прозаїк. – І подивіться, які на вас штани.

– Штани як штани. Мода. Взяв напрокат з майбутніх
вісімдесятих.

Однак Опанас М. тільки головою хитав.

– Опанас М.! Опанас М.! – бурмотів, рушаючи до виходу,
ангел смерті; але в дверях обернувся, очі його блиснули зловтіхою, і він кинув:

– Помилка, як і сталася, то невеличка. Ваше ім’я,
пригадується, теж уже взято на олівець. Сам своїми очима бачив.

«Лякає», – подумав Опанас М., проте душею відчув, що
плутаник факт шиття на нього справи не переплутав.

За освітою Опанас М. був лікар, кілька років, поки не
відкрилося його справжнє покликання, він практикував, ставив тисячі діагнозів
іншим. А потім, захворівши, поставив діагноз самому собі. Ах, як йому не
пофортунило в житті! Який жаль, що він жив у далеких тридцятих, коли його
недуга не була ще вивчена до кінця! Правда, недостатні знання цього
захворювання подавали хворому і якусь надію.

Так, і без в’їдливої репліки некликаного консультанта
Опанас М. знав про свій стан. Знав і перейшов на роботу в дві зміни. Лише двічі
на день його турбували в цій роботі. Це було пов’язане з появою на блюдечку
крихітної чашечки з димучою кавою, яку приносила рудоволоса Наталя. Дружина
присідала на ручку крісла, поки він сьорбав, обпікаючись, мокко,і забирала
разом із посудом списані аркуші.

Роман, який Опанас М. закроїв сторінок на п’ятсот,
уявлявся йому справою всього життя. Вже перші публікації принесли вчорашньому
лікареві літературний тріумф. Його прозу інсценізували. Все було: потік
читацьких листів, виходи до рампи над морем голів. Нарешті творчість нагородила
його найчарівнішою в світі жінкою, Здавалося, ніщо не заважало йому тішитися
життям. І все ж, і все ж…

У першому своєму творі прозаїк описав події громадянської
війни в рідному місті. Поштовхом до його написання став спогад про жертву на
снігу, забиту шомполами. Але й після написання кривавий привид іноді снився
авторові. І автор побачив у цьому особисту вину. З відстані років йому почало
здаватися, що не забарись він тоді на п’ять хвилин з допомогою, потерпілий не
сконав би в нього на руках. Йому ввижалося, що він зрадив гіппократову клятву.
Зайве й казати, що Опанас М. був страшенно несправедливий до себе. Ніхто б уже
не врятував цього чоловіка в лапсердаку з рожевими пухирями на устах, а
вискочив би свіжоспечений лікар трохи раніше з дому, то ліг би теж на снігу.
Проте гіпертрофоване сумління таких людей, як Опанас М., судить інакше. Прозаїк
не міг заспокоїтися, поки не почав роман про Пілата. Він там доводив, що
найстрашніша вада – боягузтво. А наприкінці намірявся після двох тисяч років
терзань і самоти п’ятого прокуратора Іудеї простити. Герої роману жили в двох
часових площинах, сучасній і біблійній. Надбережні кручі й зарічні далі того
міста, де автор народився, стали чудовим трампліном для відьом і для обернутих
на повітряний транспорт чоловіків. І навіть Голгофа виросла зі знаної з
дитинства гори, тільки замість буків і дубів вбралася полином, ящірками й
кінськими черепами. Опанас М. давно перебрався жити до міста, куди верхи на
чорті літав гоголівський коваль, та своєї батьківщини не забував і черпав
доторками до неї, хай лише подумки, снагу.

Того серпневого ранку, яким починається оповідання,
прозаїк писав про те, як до столиці в пожежному
порядку прибув земляк. Зустрівши іншого земляка, прибулець раптом перейшов на
мову, яку автор змалку чув на базарі і на пристані. А що літери «і» в машинці
не було, то написання виходило так: «Що ви, добродІю, здурІли?»

В
цей час грянув телефон на столі.


Алло.


Номер 5-76-01? Я не помилився?


Правильно.


Я говорю з Опанасом М.? Письменником?


Так. А з ким маю честь?


Зараз у вас буду. Я дзвоню з автомата.

І
справді, через двадцять секунд поріг переступив той, хто дзвонив. Він був у
червоному спортивному костюмі фірми «Адідас», через плече в нього висіла
спортивна сумка цієї ж фірми. Опанас М. примружив свої світлисті винозорі очі і
впізнав ріденькі вусики й жваву міміку торішнього візитера.


Ви нікого… не зустріли… на сходах? – спитав він, пощулюючись на серпневій жарі.


Перша думка про дружину. – Біс намагався стримати свою енергію, що буяла через
край. – Не турбуйтеся, я їй шепнув, що там викинули лимони.


Влітку?


Чарівні. Погляньте он, яка черга, – Гість вивільнив з-під ременю сумки правицю
з нашитою від плеча до кисті білою смугою і показав за вікно.

З
вікна добре видно було, як унизу на розі облипав людьми смугастий тент
розкладки.

Господар у халаті й тюбетейці перевів погляд на аркушик,
що стирчав у каретці і от-от мав упасти на стіл, як дозрілий плід, потемнів
лицем і сказав:


Значить, доведеться урвати плин подій?

Лже-атлет
в адідасівській екіпіровці обережно кахикнув у волосатий кулак.


«Люсьєн Левен» он теж недописаний, – промовив він, – а видають. А потім тонше,
може й краще.


По-перше, ви «Люсьєна Левена» не читали, – озвався Опанас М. тенором.

Ібікус
зашарівся і переступив з ноги на ногу.


Нічого, – злагіднів перед такою реакцією Опанас М. – Мої побратими по перу теж
не відзначаються начитаністю. А по-друге, тут завдання не літературне. Тут
чисто людське.


Зрозуміло, – закивав головою рідковусий. – Порахунки з життям.


Ах, мені б ще рік. Усього рік! – Опанований цією думкою, Опанас М. забігав по
кімнаті, так що поли його халата мели то по дверцях книжкової стінки, то по
ніжках стола, то по чортових шароварах. – Я б устиг! Я вже знаю, чим скінчиться
роман, я останню сторінку знаю, останню фразу!


Ану, ану! – раптом стрепенувся Ібікус.

І
далі утнув таку штуку. Стиха закурникавши
«Розпрягайте, хлопці, коні», одною рукою шарпнув телефонний шнур, другою змійку
сумки, дістав звідти апарат, виставив його на стіл і підключив до розетки.

І все це проробив, не перестаючи фальшиво співати відому
Опанасові М. з пелюшок пісню.

Опанас М. побачив клавіатуру, як у друкарської машинки,
маленький скляний екранчик і приставку на жорсткому кріпленні. Під волосатою
рукою спалахнув монітор, і в його голубе тіло почали впиватися снігово-білі
рядки. Збоку застукало.

– Дисплей пішов… – чув Опанас М. – … В сад
крини-и-иченьку… І принтер теж… ко-о-опать…

– Готово, – сказав оператор-соліст, зриваючи з приставки
рулончик з дірчастими берегами.

– Що це? – запитав Опанас М.

– А ви читайте, читайте.

Аркушик починався словами: «Слухай безгоміння…» Дихаючи
зіницями, наш зеленохалатник пробіг аркушик до кінця. Боже, фінальний акорд роману,
слово в слово, як у нього склався в голові! Останню фразу він перечитав двічі:
«Цей герой пішов у безодню, пішов без вороття, прощений у ніч проти неділі син
короля-звіздаря, жорстокий п’ятий прокуратор Іудеї, вершник Понтій Пілат».

– Визнаєте своє авторство? – запитав Ібікус.

– Ладен підписатися обома руками, – відповів Опанас М.

– Руса коса до поя-я-яса… – знову завів гість.

Радість загорілася в молодих очах прозаїка.

– Значить, я допишу, – сказав він, – раніше, ніж…

Але гість уже його не слухав. У руках у чорта заявився
новий прилад, він добув, як шпагу з піхов, з нього антену і тепер голосно
говорив, відмахуючись від Опанаса М.:

– Я «Пітьма», я «Пітьма», викликаю «Князя», викликаю
«Князя»… Прийом…

– Я «Князь», – зажебонів бас у рації. – Чую вас… Доповідайте.

– Клієнт просить відстрочки, – сказав Ібікус. Тут він обернувся, підморгнув і шепнув на вухо
прозаїкові: «Веліал. Страшенний бюрократ».


На скільки?


Рік.


А встигне він?


Авжеж, шеф. Я перевіряв.

– Він що, дуже амбітний? – допитувався радіоголос.

– Та ні, шеф. Йому треба звільнитися. Це робота для себе.

– Він сам так пояснив?

– Сам.

– Ну що ж, ловлю його на слові… Скажіть, у квартирі є
камін?

– Є! – закричав Ібікус. – 3 мармуровою поличкою і
чавунними ґратками. Величезний, у-у, конем можна в»їхати!

– Так ось, роман потім туди!

– В огонь, як першу редакцію? – В голосі Ібікуса лунав
непідробний ентузіазм.

– А що, він часто займається самоспалюванням?

– Ви, шеф, навіть не уявляєте, – наябедив Ібікус. –
Тільки що не так – у камін. Дуже вони вже строгі. З того, що пішло з димом,
інший би видав тритомник чи п’ятитомник.

– Гаразд, я згоден, – сказав Опанас М., рішуче кладучи
край і радіопереговорам, і візиту чорта, який зник разом з своєю апаратурою,
невідомо яким шляхом, мабуть через камін, бо там літала сажа в повітрі, а потім
з чорної пащі донісся звук чхання,

Опанас М. стояв посеред кімнати, на плечах у нього лежали
дві жіночі руки, і ніжний, як сопілка, голос допитувався:

– Що з тобою? В тебе вигляд, як у отруєного. Хтось тут
був? Хто?

– Я писав, – відповідав прозаїк. – Хочеш, прочитаю?

Минув рік. Біс явився точно того самого дня й тієї самої
години, що й минулого разу. Тіло його щільно облягав переливчастий безшовний
костюм, пошитий з допомогою лазера. Він побачив письменника, довготелесого й худого,
з білим, як слонова кістка, обличчям. Вираз цього обличчя був урочистий. Рука
письменника теребила обріз грубого стосу паперів.

Камін – чи то через холод, чи то для виконання пакту –
топився. Відблиски полум’я грали на лицях двох співрозмовників. А розмова між
ними йшла така:

– Тут сторінок шістсот.

– Шістсот сорок.

– Можна взяти?

– Прошу.

– Та-ак. Плід натхнення.

– Що-що, а спочинок я заслужив.

– Поздоровляю. Ви справжній письменник.

В цей час жіноче обличчя просунулося в двері, запитало:

– Ти мене кликав, Панасе?


Ні, це я перевіряю на слух. – Жіноче обличчя зникло,

Ібікус,
що причаївся був за аркою, відліпився від дерев’яного боку і щось таємниче
шепнув.


Як? – не розчув Опанас М.

Ібікус
знову поворушив губами.


Рукописи не горять, – прочитав Опанас М. по губах.

 

Квітень, 1984 р.

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!