Виклик мустанґа

Із майбутньої книжки есеїв «Дуби і леви»

Був розпал літа, пекло, я їхав у маршрутці з Петрівки на
Лівий берег, читав Уельбека і думав про те, що дуже мало людей на світі мають
дар гармонійної самотності, як-от деякі великі ченці, чи Сковорода – чернець не
формально, а за суттю, – але ні в мене, ні в Уельбека такого дару немає, і не
скажу щодо Уельбека (хай уже він сам собі якось дає раду), а щодо мене це
однозначно добре, бо аж надто я не люблю бодай натрохи залишатися самому –
навіть коли, бува, й здається, що втомився від людей…

Хоча сонце вже хилилося до заходу, та чомусь пекло? все
дужче, Уельбек нагнітав, маршрутка на диво легко «проскочила» Московський міст
(і що в ньому московського? не збагну! був би направду московський, давно б уже
завалився…), вдома мене ніхто не чекав, бо Катруся з малявками давно
відпочивала в селі, а в мене робота, і я поїду аж за тиждень; одне слово,
Уельбек лягав на душу якось дуже деренчливо, звернули праворуч на бульвар
Перова, і я все читав і читав, так що коли маршрутка раптом спинилася і я
глянув у вікно, то мені здалося, що свою зупинку я вже проїхав…

Насправді до моєї зупинки залишалося ще дві, та Уельбек
мене збаламутив і я вийшов зарано, то що вже було робити: або чекати наступної
маршрутки чи «рогатого» (маршрутка буде за хвилину-дві, а «рогатий» і за годину
може не присунути), або брати ноги на плечі; та я все ж вертався з Петрівки, й
сумка була повна недешевих книжок, на які я витратив більше, ніж розраховував,
і, як завжди в таких випадках, трохи на себе дувся, бо коли бачу книжки, не
можу стриматися, – одне слово, на мене напав приступ дріб’язкових скупощів,
мені чомусь стало шкода платити дві зайвих гривні через свою неуважність, і я
поправив на плечі важкеньку сумку й, вирішивши себе покарати, пішов пішки…

До наступної зупинки дійшов на диво швидко, хоча думати
про Уельбека й казуси самотності вже не хотілося, але настрій усе ще залишався,
і я йшов у цьому настрої, як у тумані, вже не оформлюючи його в слова, навіть у
слова-думання – бо ж є дуже велика різниця між словом фізичним, себто таким,
яке мовлене або готове бути мовленим, але з якихось причин не матеріалізоване
(бо його немає до кого вимовити? – хе-хе, знову це уельбецтво!), і словом, яке
саме собі думається й на люди пхатися не збирається, а просто нипає десь у
сутінках мозкових звивин, і йому байдуже все на світі, а передовсім ти сам…

Отак думаючи-не-думаючи, дійшов я до наступної зупинки, і
тут логічно було скористатися підземним переходом, до якого я й посунув радше
інтуїтивно, «на автоматі», ніж насправді усвідомлюючи, що я до нього суну. Та
все ж ним не скористався, чи принаймні скористався не одразу, бо в такій
ситуації жоден чоловік при доброму здоров’ї й тверезій пам’яті (а п’яненький
тим паче) просто не зможе не зупинитися на хвилинку й трохи не порозглядати аж
таку соковиту самицю. Ну ссавці ми, ссавці. Але неправильні, зіпсуті
цивілізацією – бо правильний ссавець одразу мусить заявити на соковиту самицю
свої претензії і зчепитися рогами з усіма довколишніми ссавцями, яким його
претензії до лампочки. А ми, гомосапієнси, натомість приречені думати про те,
що така самиця неодмінно мусить бути чужа – не лише конкретно мені, а взагалі
чужа. Відчужена. Ще в часи свого парубкування (хе-хе, молоде-дурне) я добре
затямив, що такі самиці зазвичай дуже нещасні, бо щоб до них «підкотити», треба
намертво вимкнути мозок, а ще краще, щоб у тебе мозку взагалі не було – лише
тоді ти затягнеш її в ліжко, і вона гадає, що так і треба, що все її життя
втілене в сексуальній енергії, котра з неї аж струмує, а поза тим енергії в неї
більше ні на що не залишається, вона ніби автоматично перетворюється на глибоко
асексуальну й протиприродну ляльку барбі; ну справді ж, про що можна говорити з
лялькою барбі? яка з нею може бути емотивна гармонія? це ж лише страшний
збоченець міг вигадати таку холодну, таку бездушну, таку несумісну з життям
іграшку! дивуюсь я дівчаткам: як вони можуть із такою потворою гратися?! і
крадькома тішуся своїми дочками, які, звісно, теж хочуть, щоб їм подарували,
скажімо, на день народження, барбі чи брац, але для спілкування з цим монстром
чужої краси їм достатньо двох-трьох днів, максимум тижня, а тоді потвора вже
валяється по всій квартирі, голова-руки-ноги окремо (авжеж, краса вимагає
жертв), а дівчатка й далі беруть на сон до своїх ліжечок одна м’яку мишку, а
інша м’якого зайчика. Чудові діти – вони інтуїтивно відчувають справжню
емотивну природу життя!

Усе це за якусь мить прокрутилося мені в голові, але
самець-самцем – звір у кожному з нас не дрімає, – я все ж не міг не окинути
оком це суцільне тіло в продумано викличному червоному платтячку, короткому
рівно настільки, щоб не було змоги навіть ледь-ледь нахилитися (все, що впаде,
й так піднімуть), і ці не завеликі й не замалі, а саме такі, як і мають бути,
груди, відкриті рівно настільки, щоб не визирали соски, але було зрозуміло, що
вони десь дуже-дуже близько до вирізу.

Ну окинув – і що?

Мені раптом стало якось навіть страшно, бо різка хвиля
сексуальної енергії, яка линула від цієї дівчини (так-так, саме дівчини, а не
молодої жінки – я чомусь був у цьому стовідсотково певен) насправді виявилася
різкою хвилею нестерпної самотності. Мені стало соромно, що я так довго й
безцеремонно її розглядаю, не маючи до неї жодних намірів, крім обмислення
(хоча насправді я розглядав її, може, секунд п’ять, причому не впритул, а
боковим зором). Раптом страшенно захотілося додому – та я вчасно згадав, що
сьогодні мене там ніхто не чекає… Може, бодай зателефонувати Катрусі й почути
її живий голос? Ні, марна справа, Катруся з дітьми саме пішла на річку, а
мобілки вона туди з собою не бере…

Я зітхнув і посунув у перехід. Мимо проходили якісь люди,
пацани бренькали щось на гітарі, але я цього не бачив – принаймні у свідомості
не бачив, очі лише байдужно фіксували це, як вони все завжди фіксують, але воно
майже ніколи не залишається в пам’яті, й дуже добре, що не залишається, бо з
такою перевантаженою (переобтяженою?) пам’яттю жити було б неможливо. Думав про
свого друга Олега Солов’я – він приятелює з Уельбеком (якщо слово «приятелює»
достосовне до необов’язкового електронного листування) і розповідав, що той
по-справжньому любить лише свого собаку…

І тут я побачив цей напис. Не ґрафіті, якими в переході,
як завжди, вкриті всі стіни, а просто напис чомусь зеленою (певно, яка була)
фарбою з балончика, доволі невеликий, так що на кричуще барвистій стіні він
геть загубився – та все ж я його помітив:

ВИКЛИК МУСТАНҐА

І далі номер телефону: 8-(ще 8, хоча зараз «вісімки» вже
скасували)-000-000-00-00.

Звісно, замість нулів там були інші цифри, яких я
відтворювати тут зі зрозумілих причин не буду; та й «ґ» там не було, про
надмірну грамотність тих, хто пише на стінах, можна й не мріяти, це вже моя
редакторська карма змусила мене подумки виправити помилку й зафіксувати напис у
пам’яті граматично правильним – принаймні з мого погляду, а не на думку
більшості пострадянських мовознавців.

Найдивніше те, що я запам’ятав номер – хоча для моєї
філологічної пам’яті це річ нечувана!

Тут я чомусь уявив собі, як дівчина в червоному платті
телефонує на цей номер і викликає мустанґа, як дикий кінь красиво мчить по
бульвару Перова, як зупиняється поруч – і їй доводиться підняти ногу для того,
щоб усістися йому на спину, – але саме це для неї й неможливо…

І все – мене попустило. Іронія спрацювала: химерний
настрій минувся водномить, мов рукою зняло, мене більше не переймало жодне
уельбецтво, я раптом відчув утому й вилаяв себе за те, що так по-дурному
пошкодував дві гривні й не поїхав маршруткою, а додому ще перти й перти з
важкою сумкою на плечі. Авжеж, іронія завжди спрацьовує не так, як хотілося б…

Заледве дотягнувся до «Квадрату» (колись тут був
кінотеатр «Аврора» – не варто тішити себе ілюзіями, що на честь ранкової зірки,
а не купи іржавого пєтєрбурзького металобрухту, – а тепер просто
квадрат-куб-паралелепіпед, як і має бути в постмодерному світі) й вирішив, що
далі не дійду, сили геть покинули мене, мабуть, далося взнаки особливо пекуче
сьогодні сонце й відсутність чого-небудь, крім волосся, на голові. Згадав, що
на другому поверсі є якісь фастфуди – це було доречно, бо вже давався взнаки
голод, а готувати я хоч і люблю, але для рідних, і для себе в тім числі, а
готувати просто для себе – ненавиджу.

Як і слід було сподіватися, їжа у фастфуді виявилася
нестерпно гидкою. Врятувала мене лише кава – хоч і банальне еспресо з автомату,
та все ж трохи кава – і шматок шоколадного торту, цілком непоганого як на
фастфуд.

З’їхав ескалатором на перший поверх. Вийшов наперед
«Квадрат». Закурив. Життя налагоджувалося…

І тут я знову побачив оту червону дівчину із зупинки.
Вона стояла неподалік, мовби когось чекала, – і до неї вже підходило трійко
молодиків у спортивних штанах і футболках із якимись рекламними написами
ламаною англійською. За хвилину я почув її надривний, силуваний сміх. Мені
стало гидко. Я дістав мобілку й набрав номер.

Гудки тривали так довго, що я вже хотів дати відбій – та
ось нарешті з того боку уявного дроту підняли слухавку:

– Альо!

– Доброго дня. Я хотів би викликати мустанґа.

– Чьо?

– Мустанґа, кажу, хотів би викликати. До «Квадрату» на
бульварі Перова.

– Йоньть тваю маньть! Ти чьо, тіпа ващє?!

Я натиснув кнопку відбою, зітхнув і пішов додому.