Вихит

ОПОВІДАННЯ

Далеч знерухоміла не вся: тіні проріджених недавнім дощем
хмар продовжували рухатися. А самі хмари завмерли. Разом із військом соняхів,
яке, здавалося, забуло про сонце і слідкувало за плескатою потворою, з люка
якої витискав себе хлопець, що сміявся до річки. По той бік її дзеркала враз
щось зблиснуло і хлопець щез. Танк вивернув гармату в напрямку пострілу і здійняв
під снайпером землю. А потім рушив до встелених жовто-зеленим місивом вирв з
наміром протаранити Донець, далину і саме небо раніше, ніж його наздожене
Степанова смерть.

Сам Степан її вже розрізняв. Пацанка. Старші  трудяться по містах.

Кого ж вона нагадує?

Всіх і нікого.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Без ані краплі дорослого досвіду важко бачити більше, ніж
бачиш. Магазинне платячко, маслакуваті коліна, ледь означені литки. Правда,
рівніші, ніж у сестри, яку спадковість стисла і роздула. До габаритів
хилитливої тітки Поліни, що тиражує ген знаної лише по фотографіях  баби Ольги. Мама в старшому синові собою не
поступилася. 

Буде плакати. Мала б за чим – росте ще троє гавриків. Від
іншого, правда, батька – Степанів колись ліг і не пробудився. А він про сон і
не думає. Так ніби куля занесла у тіло увесь цей день. А сама зі свистом
помчала далі. Він чув. Чмок і стукіт кров’яних згустків до найближчих пляцків
квіту. Пора…  

Не дурій, лежи!

Хто то?

Втекла. Злякалася рани. Я б теж на її місці злякався.
Якби був живим. Не як зараз, а по-їхньому…

Болі нема, тому що нема. А що є – то шум. Ніби води. З
перервами на тонке і довге дзумкотіння. Десь колись знане. Виходить… Згадав –
вертоліт! Повантажили і везуть.    А
виходить зайвина. З мене дотеперішнього.

Цікаво, як там хлопці? В тій залізяці можна здуріти. Якщо
не привчишся дрімати. Тобою схитує, а ти… Зажди, це дівчисько приходило й туди.
Не раз. То ніяка не смерть. Може, душа? 
Чого ж вона така…

– Не дрыгайся! Бери за ручки и тяни.  Кого хлопнули?

– Закрой рот! Хлопнули. Сейчас вылезу и тебя в носилки
погрузят.

– Понял. А документы?

– Какие документы? Совсем оборзели. Что при нём, то и
его. Запомни – этот мальчишка  стоит всей
вашей братии.

– Но-но – братии! У меня старой крови знаешь сколько?
Сколько у тебя соплей. Взлетайте, два новых спешат. Счастливо!..

 Не вийшло.
Лишитися між хмар…

Степан знемислився, знетілився, став часткою вічності.
Фіксованої єством без імені, але із здатністю перекочуватися у часі.  Від повівів космічного вітру. Побачене чи
відчуте при  цьому  не 
розкодовується.  Ось  і зараз – довкола пустеля, а око зачаєного в
тілі  небожителя  ані 
скліпне.  Хоч роговиця од спеки
парує.

Хто це над ним схилився? Знову вона. Губи ніякі, зіниці
як висохлі колодязі. На денці змигує цяточка… вселюдської мови. Він бавився
колись архаїкою морзе. До того, як заробив на комп’ютер. Готував себе до
політеху.

– Ему же больно!

– Делай,  что  положено. 
Пока  сочится  кровь… Вот так… Выкинь это тряпьё. Не  туда, за дверь… На его  место? Пока ничего. Сонной артерии, кажется,
капец. Я бы не оперировал.

– Это ты.

– Что ты имеешь в виду?

– Тебя. А вот и мальчики…

– Ше мені тітка. Розкладай інструмент! Швидше… Так, що
тут у нас? Ого… го і ще раз го! Щось зробимо… Стули йому вії – мені це заважає.
Ніби з того світу. Степане, коли!

– Он тоже Степан.

– Звідки знаєш? Зрештою, мовчимо…

– Викапаний брат… Все-все, мовчу…

Тиша голосніша за галас. Без гуркоту, скриків, музики
відчуття слабнуть й щезають… Я теж так щезну. Сам по собі. Там, де багато
читав… І там і всередині… не вгавав гамір. Що не бажання – слово. Що не
враження – згук. Що не доторк – млість.      

Чий доторк?

Стебелини, мушиних лап…

Якщо повернуся… А нащо? Знову гарячка, перев’язки, біль.
Ліпше відійти, як батько. Назавше.

– Альоно, слідкуй за серцем! Хіба не бачиш – втікає. Ще
раз прогавиш – переведу в реанімацію. Я не жартую.  Втомилася, йди поспи. Потім мене відпустиш.

– Шутишь?

– Ти хіба не хірург?

– Без вас? 

– Обмийте. Всього. І – 
до Києва.  Фу… Гліб, ти знову
здавав кров? Припини! Довбаний твій резус резусом, а глузд глуздом. Капець –
мене нема.

Де я?

Гойдалка. Хлопці розповідали. Хто повернувся. Анастезія
тут коняча. Коли закінчується – туман. Стремить вище, вище. Поки тіло з нього
не випаде. Мозок як ластівка, а ноги як… Господи, захисти! Це ж не біль, а
зашморг… Відпустило…  Буду терпіти. Мушу.
Вже хоч знаю, що – обійми.  Моєї сторожі.
Десь поділася. Ні – сидить. На хмарині. Де ж я її бачив? Згадаю, якщо врятуюся.

– Од чого?

– Думаєш, як молодий – не знаю? Од тих, що воюють. Нами.

– І хто ж вони?

– У нас чи в Росії? У нас байструки. А в них – саранча.

– Сам додумався?

– І нахромився. З власної волі. Маємо, що маємо. То хай
мають і мене…

 

2

Здичавілі поля від села відмежувалися.   Одразу  
за   городами  виріс заслін будяків, з якого стирчить полин
і поцятковані квітом павутиці стебла петрового батога. Біле й голубе в оточенні
зизого воїнства розніжують Настю ще до того, як вона у своєму кублі
роздягнеться, зогріється і втече між хмар. Теж непорочно білих на тлі синяви
світу. Яким він замислювався, але не став. Точніше – є, але не тут. Острови в
Океанії… Ні – сама Океанія здалеку нагадує розтеплений смарагд, що міг мати
продовження від полюсу до полюсу. Міг, але не має. Річ не в домінатному
кольорі, а в домінуючій буттєвій ноті. Так казав хтось і не їй. Вона тільки
почула, шукаючи канал з останніми вістями. Про війну.   

У проміжжі щось лоскітно заворушилося і дівчину з трав’яного ложа звело. Палець, а згодом і погляд у
поморщеному лоні нічого живого не знайшли. Пучка ворухнулася, пропонуючи
подальші рухи убік насолоди, але  спокуса
була відкинута. Відсутністю в уяві чоловіка, з яким можна було б потішитися.

Чим?

У тім то й річ, що нічим – плоть хоче плоті. Теж голої і
теж свідомої свого призначення. Розчинятися в комусь іншому. Настя пробувала це
зазнавати, але не виходило. До болі й без болі. Заважав погляд з сусідського
подвір’я. Ще позаторішній, коли вона чекала виклику до університету. На біофак.
Мамина доця. В усьому: безгруда, писката, негарна. Як на чий, правда, смак:
хамло з ланцюгами до неї в тролейбусі продирається навіть в часи пік. Але за
крок вклякає. Якщо скалка в очах не спалахує. Не захвату, а сміху: захопитися
вона могла б тільки Степаном. Якби він був сміливішим. Через пару днів  щез. Казали – прийшов виклик з військомату. А
він не відкупився. З принципу. Тих міщухів не розбереш. Більша частина – гниль.
А менша – ідейні. Як і вона: за Україну очі видерла б. Але всім не
видереш. 

Ні, там таки щось є. Безвстидник. Настя  струсили з нігтя зачумленого мураха і
повернулася до   хмар задом. Вже
нічогеньким, бо й до нього приміряються. На все свій час.

Любов як хвороба – не дивина. Куди не глянь, твань. У
якій борсаються роками. Або й ціле життя. А вона ще не любила. Поранилася – і
все. Приїздив до сусідів кучматий прутик і раптом – преображений проділом
Лель.  Так само сказалося. Після зустрічі
з поглядом байдужого розумаки, що, кажуть, возив з собою цілу бібліотеку. Ще
змалу, коли осиротів.  Рік навіть тут
вчився.  

Чутися нікому не потрібним малоприємно. Але хто їх там
знає, Мають в Луцьку хату з підвалом і хазяйським ліфтом. У нього –  велосипед. Був. З купою передач. А в неї
нічого. В смислі – свого. Що мала – загуло… Як істота суспільна, вона не гірша
й не краща. За кого – довго говорити. І мало слухати. Проблемою залишається
тільки самооцінка. Бути як всі зручніше. Але й огидніше. Тут, на відлюдді, де
середина нічим не обманюється. Підросла – лягай, лягла  – 
роди. А ні – жебрай. Від  випадку
до випадку. Або – давай.

Чистота – ось що її розвалило. Нетутешня. В університеті
її теж не гублять і не находять. Хто нею покараний. А хто ні – раюють. Їй не
дано й цього.  Росла, як всі. І вмру, як
всі.

Все-таки образливо. Щось цінуєш, на щось сподіваєшся, а
життя забирає своє. Тобі тільки назви. Кохана, коханий. Нізащо так не сказала
б.

І що в тому погляді особливого?

Далеч. Не ота, а внутрішня. Місто має багато чого, а  (Настя перекотилася на спину) отак от
знетілитися… Навіть зі всіма 
прибамбасами. Груди… тільки не бреши собі…  рознесло.

Ну й де ті груди, коли синє втікає до синього?  Як його і її небеса. Невже й він впирався б,
щоб глибше? 

Господи, хто то з неї сміється? Щойно ж була святою. Не
зовсім, зате чесно. Що треба знати – знаю, але шаную не все… Він, кажеш,
чистий? Даю голову навідріз – так! Дивився через мене. Тоді і я зі шкла.
Помічають тільки бруд.

Що то? Чи то здалося, чи насправді нижче вуха з’явився і
щез камінець. Запханий під шкіру незримими пальцями, які ще й погладили щоку.
Малочутно, але млосно. Настя тернулася до плеча –  ніц. І в грудях  ніц, але хтось зросив і їх, і очі. Їх –
окропом. А очі – росою од паркості.

Так дається взнаки любов. То тліє, то спалахує. Щось
подібне вона відчувала, коли думала про біофак. 
Потім про Вакарчука. А коли його переросла – про щось мужеподібне, яке
враз стало Степаном. Вищим за неї, розумнішим за неї, гарнішим за неї. То чого
тоді пнутися? 

Хіба я пнуся? Само прийшло і само піде. Ще з рік походжу
на дискотеки і по всій дівочості. Почну, як старші, пити. Пускати на ніч
офіцерів, аспірантів, торгашів. А ні – позачиняю, що можна зачинити, і   законсервуюся. До зустрічі  з якимось трудягою.  Нічого іншого не дано. Всі роблять вигляд, що
те інше є, а про себе і в собі знають – секондхенд. Життя: одяганки трапляються
й не ношені. Але тиражовані. Навіть у тих, що диктують моду. У підсумку – на
барахло.

Канікули замучили. Чеканням на чудо. Якби Степан
з’явився, вона його зґвалтувала б. Отут, де стільки передумано. То нині чомусь зациклилася на
собі.  А так в голові порядкує хаос.
Смаковий. То те згадаєш і обсмокчеш, то те. Здебільшого з ящика. Телевізор – то
кара божа. Без нього не можна, а з ним ще гірше: рано чи пізно починаєш тямити
– нічого розумного довкола нема. В голову висипають не зерно, а висівки. Ніби й
мозок – тварина, яку годують для бойні. Показною ситістю. Хто б то міг бути?
Альо?.. А чого не зі свого? Свій забула? Шо шо? Хто плаче? Тітка Марина. А
чого?

Негарно розтулені Настині ноги враз стислся, а сама вона
перестала дихати. А коли  легені про себе
нагадали – перекинулася на бік, виструнчилася і почала ледь помітно труситися.
Без сліз. Степана  нема… А світ є.  

Нащо?

 

3

Скільки себе пам’ятає, Степан жде. На кого – мозок не
каже. Коли вмирав, чув якусь сварку. Вона заважала ступити на сходинку нижче.
Щоб вибути з повітряних потоків, що пахли дощами, свіжою соломою, річковою
рибою. Коли його кудись переносили, подумав: «От і все». Але його знову поклали
врівень з життям, де чекання або завершиться, або обірветься. На ноті
спокою. 

Все, що міг, він вже зробив.  Малим набігався, більшим – надумався. Про те
саме, що й ще хтось у ньому, бо саме тоді він не чувся самітником. Самоосвіта в
цьому участі не брала. Доростанні до себе.

Дивина – влітку середина пахла бур’янами. Надто в останні
роки. Він у них заходив… Чи вони в нього. І тиша розповідала. Про наддавню
давнину, коли  полин зизо зблискував від
обрію до обрію.
Світило сонце і гримів грім. Ночей не було. Тільки полудень, коли хтось виходив
з хати, брав його за руку і вів на сховану між будяків галяву, де раз навіть
поклав його пальці на…

Зараз то не на часі. Хвилюватися. А без хвилювання не
ступиш і кроку.

Ні вперед, ні назад. Багато чого він, звісно, не зазнав.
Не став студентом. То найвище. Не цілувався. Зате вбивав.  В танкові командував всім. Сержант з
лейтенантом корилися його окоміру навіть при атаках бригадою. Він же й підміняв
механіка. Ледве не погодився на вступ до військового училища. Але перемогла
математика. Любов перша й остання.  Всі
казали – взаємна. Хоч кому яке діло до… до… До чого?

Самотужне відкривання очей при думці, що настовбичується…
Так ніби вона щось знає… набридло. Нова якась палата.  Без капельниць, порожніх ліжок. Він про таке
здогадувався. Перехід з героїв у сміття. З яким ще трохи поволоводяться і
непомітно зметуть. З явними каліками важче. Потрібні пенсії, візки, протези. А
в нього, чув, усе в порядку. Дихає, почав їсти. Не приходячи до тями. Про
людське, звісно, око; лікарка, що коло нього просиджує годинами, часом шепче:
«Не чіпляйся за памороки… Ти ж не дитина. 
Вихитуйся. Нині, завтра, післязавтра. Додавай по секунді. Потім прийдуть
хвилини… Мовчиш…»

Коли його гладить, він теж мовчить. І коли опускає гумку.
Щоб провітрити господарку. Так жартував якийсь веселун при обході. Він же й
сказав: «Я розумію вас. Лошак, шо треба. А в мене на реанімацію черга. Ходите
сюди, як на молитву. Встидалися б».

Медсестри, санітарка і його добровільна повитуха ані
звуку.

А з дому не приїздив ніхто. Він одужає, це ясно. Йому
ясно, бо сам собі сниться тільки здоровим. Тіло своє знає. Проте і самому дещо
хотілося б знати. Чи зможе вчитися? То головне. І при якій пенсії? Теж головне.
Дати себе забрати комусь з тих, хто його витирає, розчісує, голить – то смерть.
Але якщо вітчим не поступиться першим поверхом… Бодай на півроку… Ото ж то –
справи кепські. Я йому ніхто, а він мені тим більше.

Зажди, а та моя хмаринка? Хай би мене звідси викрала…

– А ви йому хто?

– Я? Ніхто. З села його батька. В районі взяла адресу. З
його тіткою ми сусіди.

– А приїхала чого?

– Того й приїхала.

– Може, любиш його?

– Може й люблю.

– Язиката. Не можна!

– Чого не можна? Подивитися? Це я дозволив.

– А я… Ну, добре. Тільки недовго. Скоро обід.

– Тебе як звати?

– Настя.

– Бачиш, він дивиться. На тебе? Впізнаєш? Кліпни, якщо
так. Не хочеш… Тоді я вас залишу. Хто то всміхнувся? Ти чи він?

– Я…

– Що що? Я не до тебе – до нього.

– Всміхнувся, – 
Степан прокашлявся,  –  я. Вона злякалася.

– От тобі й на. Вже сльози. Я пішов.

3-5 серпня 2014 р.