“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
У відвідувачів часто виникає багато запитань і роздумів, коли вони чують про водоспад “Гіркої ріки”. Дивовижна, лірична краса водоспаду, що б’є піною та гучно падає з вершини крутого гірського схилу. Його голосне ехо відбивається від зубчатих скель та розноситься навколо, немов нескінченна симфонія величних джунглів.
Місцева влада прагне змінити цю містичну, фатальну за звучанням назву, проте оновлений варіант існує лише на папері. Для тамтешнього населення водоспад “Гіркої ріки” досі залишається нав’язливою примарою, що постійно переслідує їх як невідворотність долі. Він немов вплетений у землю і витає в повітрі, ставши частиною трав та дерев місцевості, де зустрічаються гори та долини, місця, що приховує безліч трагічних і героїчних легенд у своїх глибинах.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Раптова злива призвела до повені у верхньому потоці ріки, тому ми втратили орієнтир до головної дороги. Вранці тихий струмок не здавався небезпечним. Але неочікувано він перетворився на бурхливу річку з безпощадним потоком, що несла з собою уламки, дахи будинків, тіла тварин і навіть великі дерева, за які чіплялися звірі, мокрі й налякані, що врятувалися, ймовірно, дивом. Їхні очі були сповнені жаху та страху. І навіть такі могутні тварини, як тигри, які за звичайних обставин ніколи не ділили б дерево з групою кабанів, вівер, ласок, собак і котів, курей, жаб, тулились один до одного. Неприборкана сила природи змусила тварин зібратись разом, щоб знайти притулок.
Ось чому ми швидко знайшли притулок в міцному та затишному дерев’яному будинку лісничого, розташованому недалеко від водоспаду. Здавалось, що нам доведеться спати всю ніч під шум зливи. Ми не одразу зрозуміли справжнє призначення цього місця. Спочатку подумали, що це хижка лісника, але після майже години щирих розмов, протягом яких ми їли харчі, приготовлені на вогнищі всередині будинку, нам стало відомо дещо інше.
Господар будинку— це та людина, яка залишила свою сім’ю і вирушила сюди ще юнаком, щоб здійснити свою єдину життєву мету: знайти золото! Однак, судячи із зовнішнього вигляду власника будинку та усіх речей всередині, ціль, яку він переслідував у своєму житті, ймовірно, все ще була прихована десь далеко. Але те, що відчували ми втрьох, — це нескінченне прагнення пошуку, яке відбивалося у його ясних очах і проявлялося у впевненому, незламному голосі.
— Ви не боїтеся жити тут сам серед дрімучих джунглів? — сміливо спитав я, взявши чашку гарячого чаю з рук старого.
— Колись сюди приїжджали багато людей в пошуках золота, намети виростали тут як гриби після дощу. Але згодом багато з них втрачали надію та, зневірившись, помирали від хвороб або поранень. Якщо так подумати, люди приходять у цей світ вже приречені на смерть. Питання лише в тому, коли цей вирок буде виконаний, — сказав він, додаючи ще дров у вогонь. — Тому неважливо, чи ми живемо в джунглях з дикими тваринами, отруйними зміями та багатоніжками, чи в місті, повному зручностей— ризик смерті однаковий. Колись я брав участь в обороні цитаделі Куангчі у 1972 році. Навколо мене були вбиті й тяжко поранені солдати, але я ж залишився без найменшої подряпини…,— говорячи про це, його голос раптом став невловимо тихим. Він помовчав деякий час, перш ніж вимовити ще кілька слів. Хоча було незрозуміло, чи його слова адресовані нам, чи то він розмірковував вголос.
— Але… отримав поранення далеко за межами фронту. Що ж, все це в минулому… Краще спробуймо самогон, який я сам зробив з високогірної кукурудзи!
Ми втрьох були стривожені та відчували, що наша поїздка на вихідні була зіпсована раптовою зливою, але цікава зустріч із загадковим старим зробила нашу подорож більш захопливою та незабутньою. Пізніше, щоразу згадуючи про це, я не міг стримати подих і запитував себе: невже на світі є люди, які несуть таке нещастя на своїх плечах? Адже щодня ми зустрічаємо стільки незнайомців на вулицях, в автобусах, магазинах, кафе… але нічого не знаємо про їхні долі? Ми випадково проходимо повз одне одного, немов проходячи повз дерево чи лавку. І лише завдяки якомусь випадковому збігу обставин, двері в особисте життя людини, яка знаходиться поруч з нами, раптом відчиняються, розкриваючи її таємниці.
Можливо тому, що ми втомилися з дороги, а може через смачний самогон, ми були такі п’яні, що всі разом поснули на старій мішковині, покритій соломою, яка вже набула тьмяно-коричневого відтінку в кутку цієї кімнати…
Опівночі я різко прокинувся від декількох крапель прохолодного дощу, що спали мені на обличчя. Розплющивши очі, подумав: “Якби я мав здібності до скульптури, то, напевно, ця картина перетворилася б на прекрасне творіння”. Без сорочки, освітлений лише червоним мерехтливим полум’ям багаття, старий сидів зі схрещеними ногами немов мідна статуя. М’язи на його лопатках і руках були напружені. Вкриті судинами, вони все ще залишалися міцними й мали якусь приховану силу. Чимало зморшок на його обличчі, особливо на лобі, нагадували порізи, глибокі та виразні. Запалість щік підкреслювала гострі вилиці. Очі старого пильно зосередилися на вогні. Час від часу він обертався, щоб погладити свого єдиного вірного друга, чорного собаку породи індокитайського динго, з плямами на язиці, який поклав товсту мокру морду на коліна власнику. В очах цього дикого звіра відображалось занепокоєння перед мерехтливим полум’ям вогнища. Його довгі, загострені вуха насторожились, повертаючись то вліво, то вправо, намагаючись вловити будь-який звук, що доносився з джунглів.
Я згадав історію про цього напів-вовка, напів-собаку, яку він розповів мені того дня. Старий говорив з такою ж гордістю, як про насправді відданого друга, рятівника його життя.
“Цей пес дуже розумний. Просто глянеш на нього, і він зрозуміє, чого ти хочеш. Без цієї собаки на полюванні не обійтись. Вона мудра й сильна. Це також надійний охоронець, готовий пожертвувати собою заради господаря. За словами народу Нунг, якщо у когось є такий пес, то ця людина може не боятись голоду. Якщо ти підеш на полювання з цим собакою, то він завжди буде поруч, готовий допомогти вполювати дичину. Він може майстерно знаходити сліди тварин, заганяти їх перед тобою для точного пострілу. А ще, цей собака не з полохливих. Це вбивця отруйних змій, що змушує навіть найнебезпечніших змій зіщулитися і лежати нерухомо від страху. У цій місцевості є і гори, і джунглі, та хоча у дрімучих джунглях живе багато диких створінь, біля водоспаду не залишилось нікого. Але що особливе в цій історії, то це той непідступний і загадковий звір, якого ніхто ніколи не бачив на власні очі, але він залишав за собою сліди та став «духом» джунглів”. — Тут старий вказав на шкіру гігантської змії, що висіла на єдиному стовпі в будинку. — “Кожен рік золотошукачі, навіть випадково, натрапляли на його велику шкіру, довжиною з коромисло і розміром зі стовбур бананового дерева. І ось одного вечора, коли вже стемніло, я повернувся до свого намету після довгого дня роботи. Коли я підходив додому, пес раптово кинувся вперед і почав дико гавкати. В його голосі було щось страшне, невідкладне. Я насторожився, зняв свою мисливську рушницю з плеча і зарядив її. Перед входом в дім у темряві мерехтіли дві червоні цятки. Раптом по моїй спині пробіг холод, коли я почув дивний свист вітру і смердючий, рибний запах. Чи знав я, хто переді мною? Я наче приріс до землі, не міг зробити ні кроку, не кажучи вже про те, щоб втекти.
Я завмер, бо знав, що при найменшому русі буде мені могила. У цей момент на думку спав той давній вислів: “Один удар і кінець”. Тоді ж мій пес кинувся вперед з гавкотом, щоб налякати змію, змусивши ці дві червоні цятки заціпеніти. І я точно поцілив між цими двома крапками, що дивились на мене очима смерті. Діра, залишена кулею, була такою ж великою, як чаша в цих дверях. Я досі її не чіпаю, як спогад про незабутній, лячний момент у своєму житті”.
Тютюнова люлька була виготовлена з кореня рослини чилі, з грубою та шорсткою поверхнею. Вона виблискувала червоним світлом на його великій, мозолистій долоні, спотворена багатьма роками копання піщаного ґрунту. Хмари білого диму повільно затримувалися у повітрі, малюючи дивні й мінливі форми.
Я подумки назвав поспіхом вирізьблений в голові образ: Самотність.
Таке відчуття, що самотність цього старого чоловіка поширилася на собаку, що стояв поряд, і навіть проникла в предмети навколо: один вицвілий солдатський рюкзак, що висів на стіні позаду нього, одну пошарпану військову флягу, одну саперну лопату, одну мисливську гвинтівку російського зразка з дерев’яним прикладом, і, нарешті, на одну стару гітару з порваними струнами та лаком, що облупився… Лише зараз я звернув увагу, що вгорі на стіні висів ескіз жіночого портрета, обрамлений у рамку з чотирьох бамбукових трубок, який був ледь помітним з того місця, де я лежав. У правому нижньому кутку портрета була прикріплена невелика чорна стрічка.
— Ви ще не спите? — Я сів біля багаття і тихенько запитав старого. — Дощ уже закінчився і стало чітко чути шум водоспаду, чи не так? Здається, надворі світить яскравий місяць?
— Ти відчуваєш дивний запах? — Старий напхав ще тютюну в люльку і тихо запитав.
Лише тоді я повільно відчув ледь вловний, чистий і легкий аромат, що доносився звідкись з повітря, змішаний з іншими запахами, такими як запах спаленого дерева, вологий аромат трави після дощу, сплетений із симфонією нескінченних звуків світу комах.
— У нічний час вівери відправляються на полювання на вершину водоспаду. Вони полюбляють їсти корінь квітки з екзотичною назвою “Ностальгія”, яка росте в ущелинах скель уздовж водоспаду.
— Назва квітки звучить так дивно, я вперше її чую. Але якщо ви вже тут давно, то напевно ж знаєте, чому цей водоспад називають водоспадом “Гіркої ріки”, чи не так?
Дивно, але моє ненавмисне запитання викликало раптову зміну в поведінці старого. Зітхання вирвалося з його кістлявих грудей. Він подивився на ескіз, що висів на стіні, але нічого не сказав.
Мій друг щось бурмотів уві сні.
— Підіть до водоспаду глянути на місяць! — Раптом запропонував старий. — Де ви у місті знайдете таку красу!
Я вже збирався підійти, щоб розбудити своїх двох друзів, але чоловік поклав мені на плече свою важку руку і сказав:
— Дай їм добре виспатись, ми й утрьох можемо піти.
Великий пес швидко відштовхнув мордою дверну засувку та першим вийшов на двір.
Багато разів я переживав моменти неприхованого захвату, заціпенівши від хвилювання перед красою природи, а сльози навертаються на очі від чистої радості життя, яке охоплювало всі мої почуття. Це була абсолютна Величність Природи. Це захоплення раптово повернулося й захопило мою душу, коли я зупинився на великому камені на вершині водоспаду. Звідси відкривалася фантастична картина, яка перепліталася між реальністю і фантазією, з двома основними кольорами: білим і чорним. Листя на вершинах дерев ще переливалось від крапель дощу та відбивало сріблясте місячне світло, що тягнулось вдалину, наче місяць розбився на тисячі дрібних шматочків і розсіяв їх по джунглях. Якщо закрити вуха, то здавалося, що під нашими ногами розпливається густий туман, який несеться та вививається нескінченно вниз…
— Чуєш спів? — раптом спитав старий, високо піднявши голову.
З напіввідкритими очима, він дивився далеко вперед.
— Але я нічого не чую. Чи, може, тому, що звук водоспаду занадто голосний?
— Ні, її гарний голос дуже дзвінкий, за всі ці роки не змінився. Ось це справжній голос дівчини, яка співає народні пісні куанхо…
І раптом я відчув, що в старому є щось незвичайне. А може, проживши довгий час у горах і джунглях, він розвинув більш чутливий слух? Я знову спробував заспокоїтися і напружити вуха, щоб прислухатися… але абсолютно не міг почути жодних інших дивних звуків, окрім шуму бурхливої води. Зрідка було чутно, як нічні птахи махають крилами в повітрі. І, якщо прислухатися уважніше, можна було почути шум вітру серед бамбукових заростей десь поблизу.
— У ту місячну ніч вона стрибнула у цей чистий водоспад! — Старий повернувся до мене і заговорив тремтячим від емоцій голосом.
— Хто “вона”? — Я знову запитав приголомшено, але відразу зрозумів, про кого йдеться.— Ось чому люди називають цей водоспад гіркої ріки, правда?
Сказавши це, я здогадався, що, мабуть, ця жінка має якесь відношення до старого. Етюд на стіні і його самотнє життя біля цього водоспаду упродовж багатьох років змусили мене відчути долю цього загадкового чоловіка, що сидів поряд зі мною на відстані витягнутої руки. Чи це наслідок трагічного кохання, як у романах літературного гурту “Своїми силами”?
— Якби не було війни, то цей водоспад не мав би такої жорстокої назви… Сідай. Сідай ближче до цієї сторони, інакше ти промокнеш і замерзнеш… Та чи є в нашій країні хоч якесь місце, яке не постраждало б від війни ? — Старий на мить задумався, а потім почав свою розповідь.
Мені здавалося, що він розповідав цю історію не мені, а самому водоспаду, немов його розповідь і слова були частиною цієї могутньої річки, яка стрімко ринула вниз, об’єднувалася з безліччю інших малих та великих річок, розчинялася в обіймах річкового мулу, створюючи зелені рисові поля. Потім розносилася по всій землі та зливалася в море безмежжя…
Військова вантажівка підняла хмару пилюки, зупинившись поряд із криницею. Вона була вирита прямо біля ґрунтової дороги, з м’якою, піддатливою землею, що своїми борознами нагадувала вигин хребта буйвола. Молодий солдат із короткою зачіскою та смаглявою шкірою вистрибнув із кабіни, несучи в руці свій новий рюкзак. Двері машини зачинилися, заглушивши слова подяки та прощання гулом двигуна. Якийсь час молодий чоловік стояв мовчки, спостерігаючи, як хмара пилу, що підіймалась і віддалялась за вантажівкою, розсіюється, а потім зникла за деревами лонган, що росли уздовж річки. Звук двигуна затих і все навколо стало надзвичайно тихим.
Здавалося, що війна вже давно залишилася у минулому. Небо над головою було немов усіяне смужками хмар, що розкидали тремтячою рукою. З полів дув вітер зі слабким запахом багнюки та запашним ароматом молодого рису, від чого юнак завмер, а в носі щипало від відчуття, що він вже вдома. Невимовне почуття радості, яке буває лише тоді, коли людина щойно повернулася з місця, близького до смерті, промайнуло в ньому і раптом вирвалося в дзвінкому радісному крику:
— Мамо… мамо, я вдома!
Він мав вигляд молодого буйвола, який підіймається на перших борознах. Не впоравшись із собою, він помчав короткою стежкою між полями, залитими водою, дорогою, з якою було пов’язане все його самотнє дитинство в злиднях. Навіть із зав’язаними очима він міг би знайти дорогу додому крізь запах дерев і канав обабіч дороги. Кілька горобців, які сиділи на вершині сусіднього дерева, злякалися й злетіли вгору. Підійшовши до великої скирти соломи, він зупинився, озирнувся, щоб ніхто його не побачив, потім витягнув із нагрудної кишені новеньку медаль і акуратно повісив її собі на груди. Він хотів зробити для своєї мами сюрприз, щоб вона відчула справжнє щастя, гордість та радість за нього.
Мама заслуговує на це, тому що її життя було сповнене стількома стражданнями та втратами. Голод 1945 року забрав усіх її рідних. Мати вижила лише завдяки своєму інстинкту виживання. Вона, колись десятирічна дівчинка, перетворилась на саму шкіру та кістки. Щодня бігала за кіньми японських солдатів, що були розквартировані у селі, щоб зібрати гній для приготування їжі з неперетравлених зерен кукурудзи. Потім минув голод, вона стала наймичкою і працювала, де тільки могла. Завдяки її неймовірній старанності, привабливій зовнішності та чудовому голосу, на щастя, вона була усиновлена поміщицькою родиною.
Але потім відбулася земельна реформа, всю родину господаря викрили та стратили. Його мама разом із молодшим сином із цієї родини втекли до провінції Нгеан, переїхали до села, змінили імена та розпочали нове життя. Він народився, не знаючи свого батька. Мати розповідала, що він загинув під час битви під Дьєнб’єнфу, беручи участь у транспортній операції з доставлення продовольства на фронт. Та однієї ночі, коли дорога була слизькою від дощу, він впав зі скелі на своєму повністю завантаженому велосипеді.
Мати та син жили самі. Він виріс завдяки креветкам і рибі у річці, завдяки крабам і равликам у сільських каналах. Разом ходили на ринок, щоб купити рис, одяг, керосин… Багато ночей вони мовчки сиділи біля яскравого американського ліхтаря, мама шила і латала старий одяг, що втратив колір від вітру та сонця, а син намагався не засинати, читаючи по складах вголос тексти про любов до Батьківщини.
З сусіднього будинку лунали гомін та крики між покаліченим у бою солдатом та його дружиною, а також було чутно голоси їхніх дітей, які плакали та просили їсти. Чоловік втратив ногу в останній битві, під час якої їм вдалося впіймати живого генерала де Кастрі на пагорбі А1.
Але були й щасливі ночі, коли його мати тихо співала мелодії куанхо зі свого дитинства.
Одного разу вони разом промивали свіжоспійману рибу в ставку біля будинку, коли повз проходив підрозділ армії. Розглядаючи їх новеньку військову форму, усміхнені обличчя молодих солдат, та слухаючи їхні жарти, що лунали, раптово в його голові з’явилася думка: “Піти добровольцем в армію — єдиний спосіб уникнути голоду та не боротися за кожен шматок їжі”.
Коли група солдат зникла з поля зору, він кинув бамбукову сітку для лову риби в воду та впевнено сказав:
— Я теж піду в армію!
— Що? — перелякано перепитала його мати. — Ти моя єдина дитина, єдиний, хто в мене є. Ти ще надто молодий для служби!
Їхні тіні тремтіли на поверхні води, ставши їх єдиним спільним «фото», яке вони «зробили» протягом їхнього життя.
Чим ближче він підходив до будинку, тим швидше йшов ґрунтовою дорогою, повної соломи та коров’ячого гною. Його нетерпіння зростало, і він роздумував, що в цей час робить його мати, чи з нею все добре? Він уявляв її радісне обличчя, яке ще зберегло свою красу, сльози на обличчі, викликані необхідністю терпіти розлуку. Мама, мабуть, шиє, а може й ріже ряску, щоб зварити свинячі висівки… Кілька пакетів із сухпайком, консервами, зубною пастою, милом і навіть великим рушником у подарунок мамі брязчали в ритмі його бігу в рюкзаку на спині. Він раптом згадав неповторний запах своєї матері, який обожнював з дитинства. У тихі моменти між битвами найбільше він хотів потрапити в обійми матері, як у дитинстві, щоб глибоко вдихнути її запах. Ймовірно, це був найкращий аромат на світі, зібраний з квітів та плодів з їхнього саду…
Там за листям маячить солом’яна стріха хати. Хвилювання було настільки сильним, що його серце ледве не вистрибнуло з грудей. Він зупинився, щоб видихнути та заспокоїтися. Бажаючи здивувати матір, вирішив не заходити через головні ворота, а обійти будинку ззаду. Хлопець легко перестрибнув низьку огорожу з гібіскуса, а потім обережно увійшов на заднє подвір’я. Звідси можна було зазирнути прямо у двір і побачити купи висушеної маніоки, кинуті поруч бамбукові граблі та капелюх нон ла. Вона, мабуть, десь тут. Тут панувала тиша, тільки чути було кудахкання курей, що копали черв’яків у саду. Він обережно відчинив двері, що вели в головний будинок, але його матері там не було.
Обережно поклавши рюкзак на дерев’яний стіл перед вівтарем свого батька, він кілька разів підняв руки, щоб вклонитися, як вчила його мати з дитинства.
— Тато, я повернувся!
Та раптом він здригнувся, оскільки почув гучний шум на кухні. Спочатку він почув радісний сміх матері, а потім впізнав чоловічий голос — голос свого сусіда, ветерана-інваліда з однією ногою. Неначе вороже чаклунство змусило його розум помутніти. Але цей стан швидко минув, поступившись місцем спалаху гніву й ревнощів, засліплюючи його очі. На тремтячих ногах він поспішив до кухні, але на порозі зупинився, побачивши двох людей, що зійшлися в обіймах серед соломи в кутку. З каструлі з відвареною картоплею витікала кипляча вода, бризкаючи на вогонь.
Хлопець простяг руку, притулився до одвірка дверей, і, схопивши сусідську милицю, підняв і з силою вдарив нею по потилиці чоловіка, темної від сонця і бруду.
Вдалині пролунав страшний крик вдови серед спекотного літнього полудня. Старі жінки, що збилися одна до одної та плели кошики під хлібним деревом недалеко від колодязя, злякано дивилися одна на одну, не розуміючи, що відбувається…
Суд над винним у вбивстві солдатом відбувся просто на стадіоні громади, під світлом смолоскипів сотень мешканців з усіх навколишніх сіл, що прийшли почути вирок. Ніч була освітлена місяцем та сповнена сльозами свідків. Лисий суддя вимовив два слова: смертна кара!
Весь натовп був шокованим і вибухнув невдоволенням. Худа жінка, в брудному одязі, з розпатланим волоссям і очима, що виражали лише втрату, стояла в першому ряду. Через її жахливий крик волосся в присутніх стати дибки на шкірі. Жінка знепритомніла і впала на землю.
Атмосфера судового процесу лише на якийсь час стихла, коли адвокат, з сумкою, що висіла на боці, вступив у розмову серед галасливих ридань та схлипувань сільських жителів.
— Шановні присутні, Ваша Честь, — сказав він, знявши білі окуляри, й продовжив: — ми повинні глибше вивчити психологію злочинця. Людина, яка завжди любила свою матір і поважала її з дитинства, він пішов на війну заради високих ідеалів, заради Батьківщини. Потім повернувся у відпустку, відчуваючи радість, але сталася подія, через яку він втратив контроль. Тут справді винен не він, а лише сусід!
Весь натовп ревів і аплодував.
Палаючі смолоскипи підіймалися та опускалися, наче на обрядовій церемонії колективного ритуалу. Через три місяці апеляційний суд провінції переглянув рішення і зменшив вирок до двадцяти років ув’язнення.
Після більш ніж десяти років виправних робіт солдата помилували напередодні Дня Незалежності.
Після цього раптового потрясіння мати страждала від психічних розладів, періодично втрачаючи пам’ять. А іноді виходила з дому й блукала без розуміння, де знаходиться. Він не наважувався повернутися до села через свою провину, заплямоване минуле і побоювання перед відплатою з боку мстивих синів сусіда.
Однієї ночі, коли була мряка, чоловік непомітно повернувся до рідного села. У будинку, в якому давно не жили, пахло чимось затхлим, по дерев’яних балках і солом’яному даху бігали щури. У долоні мерехтіло полум’я запальнички завбільшки з горошину. Він здригнувся, коли побачив, що на вівтарі батька була фотографія його сусіда. У душі людини, яка пережила безліч важких випробувань, не залишилося місця для почуття ненависті та обурення, які заволоділи ним десятиліття тому. Тепер він розумів і співчував своїй матері, співчував їй і як жінці.
Він запалив на вівтарі американську лампу, в якій майже закінчився керосин, і здригнувся, коли побачив пожовклий лист, захований під ніжку лампи. Великі літери, склалися в слова мами, були написані з помилками:
“Мій любий синку!…”
Голова його опустилася. Він так і сидів нерухомо, заціпенілий, наче ця крива хатинка, що потопала в темряві, та раптом перетворилася на перший поверх
пекла.
Мати благала пробачити її та зізнавалася: “Сусід був його рідним батьком”.
Чоловік востаннє стояв на пагорбі на околиці села, дивлячись на палаючий будинок, який височів на тлі темного, зимового неба. Крики сільських жителів наче пролунали у його голові. Раптом він згадав ту ніч, коли суд оголосив йому смертельний вирок, а в пам’яті спливли відчайдушні крики матері.
По його тілу побігли мурашки, і, стримуючи крик, щоб той не вирвався назовні, наче захлинаючись у власній крові, чоловік глухо прошепотів: “Мамо! Де ти?”
Переклад: Евеліна Войтюк, Лілія Косюг
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.