Присвячую дорогій моїй сестрі Маргариті, яка розділила зі мною всі радощі і печалі дитинства, з любов’ю, яку не міг віддавати повною мірою в ті далекі часи.

 

  

Три киниця і сад…

Хата, як прихисток, де діти сповиваються;

Криниця, де Вода свята, без якої життя немає;

Сад – як куточок Божественного, Райського…

 

             

                                           Корінь перший

 

                                                  Хата

 

Хата, як прихисток, де можна сховатися: від холоду, недоброзичливих очей, відчути мамину руку і її погляд лагідний, почути слово батькове, мудре, пововтузитися з такими, як сам і вирости, в решті-решт, непомітно для себе і для усіх інших…

Стати таким, що вже і своїх дітей треба плекати…

 

 

Передмова

 

Сімейна рада тривала недовго. Вчителям путівки на дітей до піонерського табору давали безкоштовно. То ж і вирішили на сімейній Раді відправити до табору старшого сина, уже піонера. Мовляв, і підгодується, і до людей притреться, бо якийсь відлюдкуватий росте, усе на вишнях сидить…

 

                                        Підступність

 

Табір був у сусідньому селі, і дітей везли туди на підводі. Дорога була цікавою, усе було новим. Коли приїхали, хлопець одразу ж вирішив обстежити місцевість, а щоб не гаяти часу – поліз на ялину.

Знизу вона здавалася найвищим деревом. “Може й своє село звідти побачу… А може й нашу хату…”

Лізти було легко: гілки росли близько одна від одної – лізь собі, як по драбині, не те, що на грушу вдома вилізти… Тільки й труднощів, що пролазити поміж них, бо густі дуже. Не те, що на вишнях, які росли вдома розлого, неначе дуби. Гілля на них велике, до кожної гілки треба було добиратися по своєму, і потрібно було мати неабияку спритність, щоб лазити по них, по тих, наче вже й рідних, вишнях…

Він виліз уже майже до вершини, але далеких околиць так і не було видно, лише ліс довкола, тільки вершини дерев навкруги…

Що воно за дивина? Вдома вилізеш на верхівку вишні, коли аж серце заходиться від височіні, та від страху, як вітер хитає вершиною, – то все село внизу видно – ніби на долоні. А за селом – поля різнокольорові… Жовте – то пшениця достигає; біле – то гречка цвіте; зелене – то кукурудза підростає, а чорне – то пар, переоране… А за тими полями – далекі ліси, аж блакитні від далечіні. А поміж лісами – долини, теж блакитні, одна в одну входять… І кінця-краю їм немає, аж зливаються з небом… Так далеко… Дивишся на оте все, і очей відірвати не можна, так воно тягне у ту далечінь, блакитну… Безконечну… Аж туди, де вже неможливо зрозуміти, де закінчується Земля, і починається Небо… Там, де вони зливаються… Хочеться майнути за той Небокрай, аж за найдальший ліс… Цікаво… Що ж там, за ним…

А тут лізеш-лізеш, а все без толку, бо навкруги усе лише ліс, одні тільки вершини дерев довколишніх…

Раптом почув, що його гукають. “Доведеться узавтра пошукати інше, ще вище дерево”, – подумав він і почав спускатися.

• Навіщо ти туди поліз? Там же груші не ростуть, – з жартом запитав вожатий, і всі довкола засміялися
• Та… Я… Так… Просто… Хотів…
• Дивіться, він же увесь у смолі! – Зойкнула якась дівчинка.

І дійсно, руки, старанно випрасуваний мамою одяг, а, головне – чуприна – усе було заліплене свіжою, липучою ялиновою смолою.

• Треба відмити, – сказала та дівчинка.
• Ні, діти, не чіпайте, – сумно похитав головою вожатий. Воно водою, з милом не відмивається… Треба гасом…

Гас довго не шукали. Він був у лампах гасових, чи як їх називали “керосинових”. Але довго, дуже довго, майже до півночі вибирали шматочками вати з чуба, відмивали від пахучої смоли ялинової, чуприну та руки. Одяг не чіпали. А він тільки стояв і думав про те, що вишні – справжні друзі. На них ростуть смачні ягоди, а на гілках можна збирати прозорі кульки вишневого клею, смачнішого за що і в світі більш нема. А з вершин їхніх видно далеко-далеко, аж ліси за полями, і долини, які починаються одна з одної, коли вже не знаєш, де закінчується земля і починається небо…

А ялина – підступне дерево. Ніби й високе, і лізти по ньому легко, а нічого, крім близьких до неї дерев не видно… Ще й смолою заліплює, яку тільки гасом можна відмити…

 

                                           Волейбол

 

Наступного дня затіяли гру у волейбол. Тут був волейбольний м’яч. Справжній, зі шкіряною покришкою. Його довго надували, затискаючи вуха тому, хто надуває. “Щоб барабанні перепонки не полопали, коли дуже сильно дуєш”… Потім розділилися на дві команди.

• Ти, мабуть, бойовий, – сказав вожатий. Дарма, що малий і неговіркий. По деревах добре лазиш… Ставай на подачу! Умієш подавати?
• Бачив, як грали… У школі…

Вожатий поставив хлопчину у квадрат подавальника і показав як треба подавати м’яча, хвацько пославши його на поле супротивника так, що ті навіть не зуміли його “взяти”.

• Бачив? – Хлопчина ствердно махнув головою. – А тепер – ти!

Той спробував, але м’яч не долетів навіть до сітки. Спробував ще раз, але м’яч полетів кудись убік… “Дурно тільки шкіру на руці відбив”. – Вожатий пильно подивився на нього, і поставив “на подачу” іншого, а його на інший майданчик, збоку. Стояв він там довгенько. М’ячі на той майданчик не долітали. Хлопчаки грали нестямно, зі страшенним галасом, забувши про все на світі. А до нього м’яч навіть не долітав. Ні разу… “Добре, що не долітає, а то ще зіпсував би гру”. Він визнавав, що непотрібний тут, але обов’язок не дозволяв покинути того майданчика…

Та, в решті-решт те дурне стояння обридло. Побачивши, що ніхто не звертає на нього уваги, відійшов трохи убік. Ніякої уваги… Відійшов ще далі… Теж ніякої уваги. І так легко стало, що не тільки непотрібний у тій дурній грі, а ще й зайвий… Помалу відійшов убік… Ніхто й уваги не звернув… Ліг на траву… До нього підійшов якийсь хлопчина і ліг поряд.

• А ти чого не граєш?
• Бо не вмію.
• І я не вмію, але вони про тебе тільки сьогодні взнали, що не вмієш…

Полежали мовчки. Дивилися обидва в небо, по якому пливли хмари, які знали собі ціну, тому й постійно змінювали свої обриси.

• Подивися, он, та хмара подібна на лебедя… А он та – на верблюда. – Певне, хлопчина частенько задивлявся в небо…

Вони обидва почали відшукувати хмари, обриси яких щось нагадували. Тому хлопчикові це вдавалося значно краще.

• І як ти бачиш у них це все? Ніби-то хмара – як хмара, а коли ти скажеш, що на собаку подібна, то й точно – як собака…
• Це мене сестра навчила. Вона одного разу бачила хмару, ну точнісінько, як портрет Сталіна.
• Та ну?
• Їй – бо! Ше й казала, шо одна була на Сталіна схожа, а друга – на Леніна, але не дуже…
• От, би нам таку хмару побачити…
• Такі хмари рідко бувають… Може раз на сто років… А може й на тисячу…

Знову замовкли. Цього разу надовго.

• А кажуть, шо як залізти в кирницю, то вдень на небі зірки можна побачити…
• Та ти шо?
• Так кажуть… Не знаю… Треба в кирницю лізти… А батьки не пустять…
• Не пустять, це точно.
• А як на стирті ляжеш, і подивишся в небо…. То здається, шо небо – внизу, як Земля, а Земля, як небо – і все, як небо, і нема Землі, тільки небо одне, і ніби не лежиш на стирті, а висиш униз, причіплений до неї спиною… У небі… Яке внизу…

Знову замовкли. Цього разу таки й дійсно надовго. І хлопчина подумав, що коли через два тижні приїде додому, то на вишнях повиростають отакенні гулі клею. Може й відро їх можна буде зібрати… А може й більше… “Отоді наїмся його – від пуза. Ще й сестричці малій принесу повну пазуху… Вона ж по вишнях лазити не вміє…

 

                                               Сум

 

Годували у таборі добре. До їжі щоразу давали два окрайці хліба: один чорного, і один – білого. Чорний він з’їдав, а білий клав потай за пазуху. Коли ніхто не бачив, ховав у свою торбу, на саме дно, щоб ніхто й не здогадався.

Минув, нарешті, тиждень. Це було точно, бо він у потайному місці, у лісі, під дубом, старанно відмічав кожен день. Виламував щодня палички однієї ж довжини і товщини, і підкладав до інших, у ямку, яку сам зробив. Зверху накривав пласким камінцем і присипав старим листям, сухою травою, щоб ніхто не віднайшов, і не насміявся з тієї таємниці… “Узавтра почнеться другий тиждень… Ще сім днів – і нас відвезуть додому…”

Спочатку здавалося: “Що там тих два тижні… Подумаєш… Тьфу!” Але кожного дня усе важче було чекати вечора. Так хотілося ще вранці покласти паличку… А потім, після обіду, спокуса була ще більшою. Тому він старанно далеко обходив свою схованку, щоб не піддатися спокусі. Під вечір ставало сумно, щось перекочувалося в животі, а в горлі ставав твердий клубок. Він добре знав, що за тим клубком часом сльози самі течуть з очей, і, як міг, гамував той клубок, щоб нікому не показати свого суму. “От, приїду додому, і привезу  з собою пів торби хліба. Білого… І всі наїдяться… І мама, бо така худа стала, і тато, бо ж ранений, з фронту, з паличкою ходить, і дідусь, бо зубів не має, і сестричка маленька, бо коли ж то вона бачила той білий хліб… З цими думками радісна млость виганяла з голови усі інші думка, та почуття, і він усміхався.

Одного разу після вечері, як завжди, відніс окраєць до торби. У кімнаті нікого не було. “Ану, скільки вже  хлібця маю…” Захотілося переконатися, на власні очі побачити те своє виховане багатство. Потішити душу…Заховався за пічкою. Тут не одразу побачать, коли увійдуть… Витяг один окраєць… Другий… Третій… Що таке? Шматочки хліба були зелені від плісняви, а в м’якуш повгризалися якісь смердючі чорні жуки, їх важко було звідти навіть виколупати… Він витрусив усе з торби прямо на підлогу… Давніші були ще в гіршому стані… Спочатку хлопець отетерів. Йому забило дух. Від несподіванки, від жалю, від смороду, що йшов від жуків, від втрачених сподівань… Почав було відшкрябувати нігтями плісняву, та виколупувати жуків… То було марною працею…

Перемагаючи огиду до жуків і сморід від них, зібрав те все за пазуху, тихо вийшов, непомітно зайшов у ліс, під своїм дубом викопав паличкою ямку, і обережно, ретельно склав окрайці, один до одного. Засипав землею, щ й притоптав зверху. “Хай там здихають, під землею… Усю сорочку мені просмерділи…”

Прийшов до кімнати, узяв з-за пічки порожню торбу – була вона неприємно легкою, не мала більше хлопчачого скарбу. Поклав на місце – під постіль… І раптом з обох очей струменями бризнули сльози. Він намагався утримати їх, горло здавило до нестерпності, але стримуватися вже було несила. Він упав на постіль, накрив голову подушкою, і заридав. Де й тільки ті сльози бралися… Чи не той постійний хлопчачий сум і жаль за рідною хатою виливався з ними?

Незчувся, як до кімнати зайшли хлопчаки. Підняли, почали розпитувати, втішати… Не чув, як зайшов і вожатий. Хлопчики кинулися до нього, щоб допоміг… у волейбол же грали…, але той сумно подивився і сказав: “Не треба його втішати. Ми не допоможемо. Треба залишити його самого… Щоб…”

І таки й дійсно, коли усі вийшли, стало легше…

Більше хліба він не збирав. У житті надалі вивчав у інституті різних шкодочинних жуків, але таких як були тоді ніхто не знав. Як сказав викладач з ентомології Очеретянко О.В.: “Скорее всего, какие-то навозники, которые в сельском хозяйстве не являются вредителями… Если б хоть на картинке увидеть… Их много, этих навозников…” На щось натякнув, мабуть, та я тоді був молодий і дурний…

Але назавжди запам’ятав, що у світі є такі істоти, які ранять у найболючіше місце.

 

 

 

 

 

                                         Повернення

 

Нарешті настав день, коли дітей посадили на підводу і повезли додому. Було хмарно і невдовзі почав накрапати дощ. Дітей накрили великою клейонкою. Дощ тихо стукотів по ній і краплі стікали аж за підводу, а всередині було сухо, тепло та затишно. І в душі було тихо, тепло. Діти стиха гомоніли. А груди аж розпирало від радощів. І серце виспівувало: “Додому! Додому! Додому!” І само аж витанцьовувало під цю свою музику

Приїхали у своє село. Дітей почали розвозити по домівках. Коли прийшла його черга, він ухопив торбинку і скочив з воза, не чекаючи, коли той зупиниться. Притьмом побіг до хати. “Іч, як скучив” – почув ззаду голос їздового. Уся накопичена за дорогу радість виливалася в біг і босі ноги весело лопотіли по мокрій землі.

Забіг до хати, майже не захекавшись. Оглядівся. Хата якоюсь малою стала за цих два тижні. Ніби усе й на місці, а поменшало, змаліло… Мати кинулася до нього. Почала цілувати: “Ого, виріс як!”

– Їсти хочеш?

• Ні, нас нагодували. Там. – Навіть не хотілося вимовляти того слова “табір”. А тато де?
• На горищі. Підкладає, щоб не капало.

Поліз на горище. Батько порався там, підкладаючи горшки, миски, усілякий інший посуд, під цівочки води, яка протікала крізь дірки в бляшаного даху. Включився у звичну роботу. Наповнений посуд забирали, на його місце підкладали порожній, а воду з того виливали через двері у горищі. Дірок  у дахові було багато.

• Треба дах ремонтувати. Скільки ж уже тягатимемося з цими горшками…Уже й так бляха – як решето. Казали, що скоро в село руберойд привезуть… Я на черзі… Підходжу… А все тому, що коли було треба, не було грошей на фарбу… Ну, здається й дощ перестає. Підемо обідати.

Вони спустилися з горища, зайшли до кімнати.

• Сідайте до столу, ми вже давно вас чекаємо, – мама почала наливати борщ. На столі парувала мамалига.

Ох, і смачний же був той борщ. У таборі такого не давали, хоча в тарілках і було по маленькому шматочку м’яса.

• Більш за все люблю борщ з мамалигою, – сказав тато, – якби я був царем, то щодня тільки його би й їв. – усі завсміхалися, бо любили батькові жарти.
• А нам там білий хліб давали, – сказав хлопчина з гордістю. – У обід: один чорного, і один – білого.
• А нам по шматочку не привіз? – Запитала сестричка.
• Ну, що ти, – сказала мама, – незручно ж таке робити.

А у хлопчини знову стала гуля в горлі. Очі почали наповнюватися слізьми. Він опустив голову над тарілкою, трохи примружив очі, і побачив, як дві сльозини упали в борщ. Затим до болю розширив ніздрі і глибоко вдихнув. Поволі гуля відпустила і він почав їсти. Здається, ніхто нічого не помітив… “От, полізу на вишні після обіду, і принесу їм повну пазуху клею вишневого… Хай ласують…”

Виліз на свою улюблену, найвищу. Аж на самий вершок, на улюблене місце. Подивився на далекі і рідні вдалині поля різнокольорові, блакитні ліси… І раптом сльози самі потекли з очей. Клубок у горлі давив нестерпно. Хлопець знав, що коли заплакати вголос, то він швидко пройде, але ж тоді хтось прибіжить, зачувши дитячий плач. Тому давив у собі ридання. А сльози текли цілими річками. Щирі, гіркі, болючі, чисті, мов кров Ісусова…

                                  

                                  Коли цвіте акація

 

В селі біла акація шанувалася здавна. Господарі знали, що деревина її особливо міцна, може навіть десятки років зберігатися в землі, тому з неї робили все, що могло так слугувати: стовпці для парканів, хвірток та воріт, кілки, ручки для інструментів, і багато чого іншого. Дідусь умів підшивати та підбивати взуття, на чоботи  підбивав підметки. А підбивалися вони спеціальними акацієвими цвяшками-кілочками. Навчив хлопця робити ті кілочки. То й робив. Сотнями. Треба було від поліна відрізати потрібної товщини плашку, розколоти її на тоненькі пластинки, загострити їх з двох боків, а вже потім відколювати по одному ті кілочки. Треба було наробити цілу коробку, а надалі слідкувати за тим, як коробка пустіє, щоб наповнити її знову.

Відчував себе гордим за те, що допомагає в родині… Це був, хоч який, але заробіток.

А для кролів акацієві листки і гілочки – найкращий харч. І тягали хлопчаки гілки акацієві оберемками, вигодовуючи кролів. На осінь для харчу… Та й шкірки можна було тоді вже здати… Зарібок неабиякий…

То ж і не дивно, що в селі акацією були обсаджені городи, незважаючи на те, що на ній не ростуть ні груші, ніякі інші плоди, а тільки гострі колючки, які добряче дошкуляли влітку босоногим хлопчакам. Тому кожен мав у своїй шапці голку, чи шпильку, і при першій нагоді, всідалися на землю, колупалися голками в підошвах ніг, п’ятах, витягаючи колючки.

Цвіте акація в Мурованих Курилівцях… Величезні стовбури, в чотири-п’ять обхватів дитячих рук, невідомо коли і ким посаджені, росли вздовж головної вулиці села. Розповідали, що їм не менш, ніж по триста років. Тільки тепер можу зрозуміти, що це садівник панський, звідкілясь виписав їх, і ними обсадив Волоський Шлях. Для пасіки панської, та й для своєї, і для усіх інших пасік на селі…

Цвіте акація в Мурованих Курилівцях… Надворі початок літа. Жарко, парно, усе росте, “як з води”… А особливо бур’яни. Скільки їх не висапуй, а вони знову десь беруться. На полях, та городах сапають, вирубують ті бур’яни, підгортають картоплю. Усміхнені ходять пасічники. Постійний бджолиний гул в акацієвих кронах віщує добрий медозбір. У цьому акація ніколи не підведе!

Цвіте акація в Мурованих Курилівцях… Шмигонеш суцвіття: квіток повна жменя – і до рота їх. Смачні, солодкі, бо нектару в них багато… Знову шмигонеш, розкриєш долоню, придивишся, а з них маленькі чорні комашки вилазять… Почнеш їх вибирати: малесеньких, сковзких, та ще й розлазяться… Махнеш рукою: А, ну їх до біса… І – до рота повну жменю квіток… Солодких, Смачних… Більше не придивляєшся. В такий час на селі можна було почути жарт.

• Добрий день!
• Дай Боже здоровля!
• А тато де?
• Та, он, на акації, снідають.

Сумний жарт. З натяком про голодні часи на щиро обдарованій Богом, землі українській… З натяком на те, що зробили з землі цієї, і з її, до безкраю доброзичливим і трудящим народом…

Цвіте акація в Мурованих Курилівцях  … Вечорами в густому вологому повітрі звуки поширюються далеко. Чути, як сусідка почала доїти корову: цівочки молока з дійок б’ють у дно відра… Усе село наповнене криками дітей. Молодші грають у піджмурки, трохи старші – окремо,  у “квача”. А ще старші – у “цурки”, коли треба своєю палицею посилати меншу, “цурку”, туди, куди треба. Ку-уди тому гольфу! Малі – не підходь! Бо, часом та цурка, що шалено крутиться в польоті,  може й по голові тріснути.  Не урадуєшся…

Цвіте акація в Мурованих Курилівцях…Чути звуки баяна з іншого кутка…  То вчиться грати сліпий десятилітній хлопчик… Колись, в ранньому дитинстві його старший брат зробив лука і стріляв своїми стрілами… Та якось стріла черкнула по віконному склу і попала в око малому… Пропало око… Скільки не возили по лікарях різних дитину… І друге витекло через перше…

• Це ж треба, – говорили старші, – скільки того ока… Але ж це треба… Рикошетом від віконного скла… Яка-то Воля Божа… Несповідана…

По всіх Курилівцях після того були заборонені луки зі стрілами… Але ж скільки хлопчиків каліками стало після війни, коли в руках вибухала знайдена граната, а ще гірше – міна… Ще пощастило, коли  живими залишалися… Повоєнне покоління хлопчиків… Скільки їх залишилося каліками… Фільмів радянських надивилися… Проникалися ідеями радянських мінерів, яким усе вдавалося… Усі хотіли бути розвідниками, які  у ворожих теренах були такими героями Радянського Союзу, що куди тим німцям…

Цвіте акація в Мурованих Курилівцях… Дослуховуються до звуків баяна  бабки на призьбах, ведуть розмови про те, що господня на те, Воля  – щоб він став добрим музикою. Ганяв би зараз з іншими дітьми, без толку, а так, бач, як гарно грає… І витирають очі кінчиками хусток…

Цвіте акація в Мурованих Курилівцях… А в акацієвих кронах кричать-сюрчать, заливаються “коники”. Великі, зелені, не пара тим, що вдень у траві сюрчать…

 

Пригадується, як, мало чи не через п’ятдесят років, уже в Ботанічному саду, знайшла мене одна дівиця. На моторолері під’їхала аж до самого мене. Віднайшла.

– Мне сказали, что вы можете мне помочь. – Колесо заднє її мотороллера – майже біля самої ноги моєї. І через окуляри темні… Не злазячи з моторолера… Добре, хоч мотор заглушила… Отака дівиця…

• Слухаю Вас.

–        Мне нужно сфотографировать большого зеленого кузнечика.

• Це неможливо, вони сидять у кронах великих дерев…
• Так, с лестницы ж  можно…
• Нет, и с лестницы нельзя, потому, что мы их там не найдем, даже если… То испугаем… Удерут… Затаятся… Не увидим…
• Но мне сказали, что только Вы мне можете помочь…
• В этом случае даже я вам помочь не смогу.
• Так что же, я не смогу сделать свою рекламу? В ней ребенок должен тянуться рукой к большому зеленому кузнечику… а он от него прыгает…
• Зробіть комп’ютерну анімацію.
• Нет! Я должна это снять в натуре! Я же своего собственного ребенка в этой рекламе снимать буду!
• І ви хочете, щоб я ризикував власним життям заради цього? Я вам у цьому допомогти не можу.
  Ладно, поеду в Ботсад Гришка, там помогут!. Там люди добрые… Не то, что тут, у вас…

Дзиркнула мотором, швихнула заднім колесом свого моторолера. Більше я її, слава Богу, не бачив…

 

А в Мурованих Курилівцях, у моїх спогадах, цвіла акація…З великими зеленими “кониками”, які цвірчали увечері на увесь світ…

А пахне ж як…  Вечорами, коли вщухає вітер, повітря вщерть наповнюється тими пахощами. Дихаєш-дихаєш – і не надихаєшся. Нюхаєш – нюхаєш, і не нанюхаєшся тих пахощів. Здається, і їсти не їв би, і пити не пив би, і спати не спав би, якби тільки увесь час було таке повітря…

Багато рослин мають пахучі квітки. Он, конвалія – по-своєму. Бузок – теж має аромат неймовірний, але ніяка з них не може зрівнятися з акацією. На деякий час забуваються навіть вишні. Та, і які можуть бути вишні, коли цвіте акація? Тоді тягне до гурту, до дітей, що з голосними криками грають у піджмурки. А коли сутеніє, сідають десь, у потаємному місці, і розповідають страшні історії: про перевертнів та вовкулаків, які накидаються вночі на людей, про мерців, що встають з могил, і переслідують людей, про відьом, що ночами доять худобу, і заїжджують коней, про страшні вогники, які заводять людей у драговиння… Від тих історій тіло само по собі здригається, на шкірі час від часу висипають “сироти”, а на голові підіймається чуприна. Страшно – до розпачу! Цікаво – до неможливості

Цвіте акація в Мурованих Курилівцях… Поступово сутінки переходять у ніч. Вщухають дитячі крики, замовкають інші звуки. Лише “коники” цвірчать ще голосніше, в насталій тиші. Страшно йти додому самому, після тих розповідей. Здається, що от-от, якась нечисть вискочить з-за якогось дерева… Або, чого доброго, ще й на плечі плигоне…

Ще й сова десь кричить: “Пухувув… Пухувув”… чи то: “Поховав… Поховав”…

Та ось і своя хвіртка. За нею вже не страшно. Бо ж біля своєї хати.

Зайшов до хати. Мама молока парного в чашку наливає. Тепле. Щойно від корови. Хліба шматочок. Вечеря. Сестричка вже спить. Що то мале… Батько сидить біля столу. Думає щось. Перед ним аркуші паперу. Креслить. Малює… Думає… Знову креслить. Лінійкою водить по папері…

• Чули, як акація пахне? – Допиваючи молоко, так, аби сказати, що й він, у цьому світі…
• Чули, синку, чули, – мама гладить по голові, – великий ти уже у нас виріс…
• Ну що, сину, будемо хату будувати? – То вже тато відірвався від своїх креслень на нову хату. – ніби думає, що не знаю, що він там ночами креслить-малює…
• Не знаю.
• А оглянься, хіба тобі подобаються ці стовпці, що я поставив, які балки підпирають, щоб стеля не впала на голову? А, згадай, як на горищі різний посуд підкладаємо в дощ, щоб вода не протекла в хату, і щоб стеля не впала…
• Та… Перекрили ж руберойдом…
• Перекрити-то перекрили, але це ж не надовго. Під руберойдом ще швидше бляха пропадає. Скоро знову… А будуватимемо удвох. Мама з дідусем допомагатимуть. Сестричка ще мала для такої роботи.. Та й дівчинка ж. Ну як?
• Будемо!

Того вечора засув не одразу. Увесь час уявлялося будівництво, та нова хата. Солодкі акацієві пахощі вливалися до кімнати через відчинене вікно. Починалося літо. В садках уже з’явилися маленькі плодики. Невеличкі зелені вишеньки на своїх довгих плодоніжках… У гніздах вилуплювалися горобенята… Починалося нове життя… “Ми будемо будувати нову хату…” Очі заплющуються самі… Злипаються повіки, ніби намащені акацієвим медом… Прилетів сон, і не дав додумати, уявити, якою ж вона буде, ота їхня, нова  хата…                      

 

                         Родинна історія про кактус

 

Мама дуже кохалася в квітах. На Україні  біля кожної хати – квітник. Тай у полі, обов’язково: ділянка з чорнобривцями, айстрами… У мами ж були особливі квіти. Десь вона їх вимінювала, викуплювала, розмножувала, знову вимінювала… У хаті взимку усі підвіконня були заставлені рослинами в горшках. Особливою увагою користувався кактус. Так його шанобливо й називали: “кактус”. Тепер я вже знаю, що то був старий, мало не 30-сантиметровий ехінопсис. Але тоді він був чи не єдиним на все село. А коли зацвів, утворивши декілька квіток, мало не все село й приходило дивитися на це диво. Цмокали язиками, нюхали. Це була на той час неабияка сенсація. На зиму він вносився до хати і займав своє почесне місце на південному підвіконні, під яким спав хлопчина. А над головою, на стіні висів гучномовець: велика чорна тарілка, у якого був пошкоджений регулятор гучності. Тому, з шести ранку, коли бамкали московські куранти і виконувався гімн Радянського союзу, і до дванадцятої ночі, коли знову бамкали московські куранти, і виконувався той же гімн, радіо працювало на всю свою можливу гучність.

Одного разу до нас завітав цікавий гість. Вони з батьком до війни учителювали в сільській школі. А на війні Іван Якович Рудий, будучи партійним, зробив якусь кар’єру, і тепер його прислали сюди на посаду першого секретаря райкому. Це була така посада, що й уявити важко. Сьогодні його представляли у райкомі, узавтра – перший день роботи. А поки зайшов у гості, провідати старого приятеля, та й попроситися пожити декілька днів, поки йому квартиру відремонтують.

Вечеряли разом. Гість приніс з собою пляшку горілки, поставив на стіл неймовірний делікатес – консерву. Згадували війну…

• Поспиш декілька днів тут, разом з мамою, – звернувся батько до хлопця. А вони удвох з гостем ще довго про щось говорили, закрившись у іншій кімнаті. Інколи чулося притишене: “Вступай у партію! Директором будеш… Скільки можна тягнути за всіх…”
• А Степан? Партійний…
• Степан не потягне…

Нарешті вляглись. Гість – на дерев’яній софі, на місці хлопця. Радіо виключили, щоб не заважало спати. В хаті залишився дух папирос “Казбек”. Батько тоді теж курив, але найдешевші: “Бокс”, і тільки надворі. В кімнаті тільки взимку. Було дуже дивно хлопчині, коли він, нахилившись над склом керосинової лампи, потягував декілька разів, і папироса загорялася. Далеко від вогню! Батько пояснював, але це все-одно залишалося таємницею. Дідусь теж курив, але самокрутку. Мав коробочку з тютюном, який сам різав, нарізаними шматочками газети. Неквапно насипав тютюн на газету, розрівнював, а потім: р-раз, і закручував. Як фокусник. Далі, так само неквапом, викрешував кресалом вогню і прикурював. Курив тільки, коли робив перерву у роботі…

Серед ночі прокинувся від якоїсь метушні. Але мама поклала руку на голову: “Спи”.

Аж потім вияснилося, що гість уночі, чомусь, піднявся на софі, повернувся, і чомусь з розмаху сів на кактус. Зойкнув. Батько прокинувся… А потім майже до ранку витягував голки з … Рейсфедером, бо ще й креслення викладав.

Наступного дня Іван Якович прийшов у доброму гуморі.

–  Бойове хрещення я у тебе вчора увечері пройшов добре…

За вечерею Іван Якович (сидів аж на двох подушках) зі сміхом розповідав.

• Перший день роботи, за звичкою, починається з наради. Я й зібрав увесь колектив. Сам стою за столом (сісти ж не можу), і вони усі стоять… Ха-ха-ха! Як же можна сісти, коли начальник стоїть… Ха-ха-ха! Я їх запрошую: “Сідайте!” – Не сідають, стоять. Ха-ха-ха! І вдруге запрошую, і втретє… Ха-ха-ха! Так, стоячи й провели нараду Ха-ха-ха! Не міг же я їм сказати, що… Ха-ха-ха! Натякнули навіть, що у мене щось є від Сталіна… Така шана… Така шана…

Сміялися усі. Лише дідусь не сміявся. Недочував після контузії… А сестричка сміялася просто так, разом з усіма… Подобалося їй, коли всі сміялися…

• А наш малий з’їв рештки консерви, яку я приховала в буфеті від учорашньої вечері… Сказав, що він її не їв, а тільки декілька разів витягав, щоб понюхати, а де воно ділося – не знає… Самі знаєте… Увесь час на кропив’яних млинцях…
• З’їв, то й на здоров’я. З мого пайка і йому вистачить. Я ж тепер уже не будь-хто, а перший секретар райкому.. Ставте на стіл, та вип’ємо за наше гарне сучасне, та за світле майбутнє…

Потім, ще довгі роки, при святкових зустрічах  натяками згадували ту історію: “Без кактуса не так весело було б”…

 

                                     Жовтневі свята

 

На вгородах усе зібрано. Картопля з буряками, та морквою складена у ямі, накрита соломою “щоб дихали”. Зварене сливове повидло розкладене по різних банках, горщиках, зав’язані папером  Сушені сливи, на горищі. Лозня, де вони сушилися – під постійним наглядом. Завдання хлопця – кожного дня збирати найспіліші плоди, 4-5 відер. Для лозні. “Знався на цьому ділі”, – як, подумки відзначав сам собі, не без гордощів… Але одну сливу не чіпав. Не трусив. Бо з неї падали най-найкращі сливи-угорки, які гріх було класти в лозню. Тільки, коли вони самі опадали… Бо плоди з неї  були найсмачніші. “Гості ж прийдуть, а я їм – повну миску таких сливочок…”

А  на  Жовтневі свята збиралися у Великій кімнаті; Іван Якович з дружиною, та Степан Данилович (Дружина його померла, і він сам виховував доньку), то розмови для хлопця були надзвичайно цікаві. Часом про Піддубного: “Він же підкову …” Часом про війну: “Бачу, німець щось собі замислив… – То вже Степан Данилович…А коли вже розходилися, то Іван Якович, перший секретар райкому, говорив батькові: “Вступай у Партію! Директором поставимо…” А моя тарілка з найсмачнішими у світі сливками залишалася недоторканою…

Нічого! Узавтра Вітя приїде… Вітя… Справжнє ім’я його було Венедикт, але в Курилівцях його усі звали Віктор, навіть учні, та вчителі у школі “Віктор Олександрович”. Двоюрідний брат. Як казали: “З Голдинських”. Було, привіз хлопцеві журнал “Знание – сила”, з статтею про йогівські вправи, яка надалі перевернула все життя… Він подарував і фотоапарат “Смена”,  який зробив хлопця надалі фотохудожником… На все життя… Такі у до нього були світлі почуття… Не знаю чи він здогадувався про них..

Бо на тій, найсокровеннішій сливі висіли уже деякі останні плоди. Вони висіли не тому, що не падали, і навіть не тому, щоб потрапити в лозню… Вони висіли для нього, який вчителював у Бєльцях, аж у самій Молдавії, і тільки на Жовтневі свята міг приїхати в Муровані Курилівці, провідати батьків своїх, родичів… Висіли, набираючись того найчудовішого смаку, якого тільки можна набиратися, коли навіть до дерева не доторкаєшся, щоб не струсити їх. Сам не торкався до стовбура… І сестричці не давав… Хоч би вітру не було… Ще одна впала… А він не приїхав…Узавтра ще одна впаде…

Нарешті приїхав. Поговорив з батьком. Завжди у них якісь секрети…

• Пішли в сад, там… Показує на ті сливочки, на своє диво, яке зберіг від лозні, від вітрів, для того, щоб вони були найкращими в світі… Для нього…

Подивився. Висять. Нічого не сказав. Пішов у хату, докінчувати розмову… Хоч би одну спробував… Струсив. Збирав по одній на тарілку. Приніс. Поставив на стіл. Сокровище своє, хлопчаче… А ніхто й не глянув, ніби їм і нецікаві оті, найкращі, найсолодші… Найсмачніші в світі… Дивні вони якісь, ці дорослі… Так з сестричкою й поїли їх. Це було справжнє свято. Річниця Великої Жовтневої соціалістичної Революції.

 

                                          Новий рік

 

Чи є в світі свято, краще Нового року? Тоді і в усій природі діється щось незрозуміле, урочисте… Коли підрахунок днів знову починається з нуля… Коли відмирає все старе, і на його місце стає все нове… Коли на стіні вже запопадливо висить новий відривний календар: товстий, таємничий, на місці старого, обдертого до останнього листочка…

Під час окупації у двоповерховій школі розміщувалася німецька комендатура. А коли німець відступав, будинок спалили. Подейкували, що то німці, бо не змогли вивезти усіх своїх документів. То, щоб не потрапили  до рук “наших” – і спалили разом з будинком. Інші говорили, що то справа рук партизан, хоча це було й безглуздо: палити будинок, коли німці уже втікали… Як би там не було, а обгорілі стіни стояли мало не двадцять років по війні. Тому школа  була у колишньому панському будинку, який по своїй архітектурній побудові аж ніяк не підходив під поняття “школа”. У різні боки від центральної зали були прохідні кімнати, у яких були класи. Тому учням, які запізнювалися на урок (у більшості це були, так звані “курці”, які не встигали за перерву покурити у схованці), доводилося у кожному прохідному класі просити вибачення, і щоб дозволили пройти через клас до свого. У деяких випадках, аж через чотири.

У “центральній залі”, де, мабуть колись танцювали дами з кавалерами, тепер перед уроками проходили політінформації – зібрання усіх школярів, на яких відмічалося, як треба вчитися…Що робиться у світі, з газет…

А на Новий рік, у цій залі творилося диво… Чудо, яке творили всі. Це чудо називалося “Карнавал”. “Карнавал”! Це було магічне не слово, а поняття. Магія понять… Магія розумінь… Магія невловимих казок… “День и Ночь” – Проходжуються  дві маски, поміж глядачами, одна в чорному, інша – в білому… Спробуй, впізнай… Закриваються віялами, одна – білим, друга – чорним… Лицар з мечем, махає руками, а меч висить збоку, дерев’яний, сріблянкою пофарбований… Циганка пристає до всіх, пропонує “на карти кинути” Усі свої, знані, відомі, але в той же час … спробуй упізнай… Ще й пошепки говорять, щоб поголосу не впізнали… Містерія… Таємниця…

У залі грає духовий оркестр з школярів… Вальси, польки, падеспанець… Музикантам заздрять не тільки тому, що вміють грати, а й тому, що їх пропускають без масок.

Потрапити на “Карнавал” можуть тільки старшокласники, і тільки в “масці”. На вхідних дверях стоять двоє старшокласників з червоними пов’язками, без масок не пропускають.

Тільки музикантів

• А-а, музикант – проходь.

Підійшла група школярів у масках: ведмідь, вовк, коза , циган, дохтор, ще декілька в українських строях.

• А ви куди?
• На карнавал.
• Вертайте назад.
• Ми ж у масках.
• Такі костюми туди не годяться. Повивертали кожухи, сажею намазалися… Ще й пруться…Зараз директора приведем, він вам скаже…

Привели секретаря парторганізації. Її ще більше боялися…

• А це що за чудо?
• Ми виставу будемо робити.
• Яку це виставу? Козу водити, чи що? Це отой вертеп жалюгідний? Ану геть звідси, щоб і духу вашого кожушаного смердючого тут не було. А ви, – звернулася до чергових, – перепишіть їхні прізвища, після канікул будемо в райкомі розбиратися! Не вистачає глузду, щоб одягнутися Наташою Ростовою, чи Іриною Родіонівною… Вона козу на себе начепила! Ко-зу! Я їй покажу козу! З школи у мене вилетить! Вчителі, що підійшли, слухали, потупившись. Це вже говорила ідеологія. А з цією панією жартувати було не прийнято…

В залі цього іциндента і не замітили. Оркестр якраз грав вальс “На сопках Манджурии”…

Хлопчина мав костюм кота в чоботях. Останній час сидів ночами. Зрозумів, як робити маски способом “пап’є – маше”. Виліплював з глини різні маски і шарами наклеював шматочки газетного паперу. Так зробив свій образ “Кота у чоботях”. Ночами робив собі на рукавах щось, подібне до того, що бачив на малюнках… Теж проходжувався у тій залі серед інших…

І, раптом…

– Хочеш побачити феєрверк?

– Та… не знаю…

• Пішли! Приятель потяг через один клас, через другий, через третій, аж у останній.
• Дивись! – Стає на стола, викручує лампочку з патрона, щось туди вставляє… іскри сипляться снопом…Знову, стромляє руку в патрона… Іскри сиплються снопом…Страшно, чи не боїться сам, на столі… з електрикою… В темряві… А якщо…
• Я так і знав! – у дверях Вчитель. А, найстрашніше – батько, як Учитель. – А я ж то думаю, чого це в залі електрика час від часу гасне… Спочатку думав, що на електростанції, хотів уже телефонувати, а ви, он, що…

Рвалося з грудей: Це не я тебе підставляю… Батьку! Це не я… Це… Я тут… Просто… Хлопчина подивився на того… який у”се ще стояв на столі…Сам – у костюмі “Кота в чоботях”, серед тих усіх масок… А цей… А цей… Пробіг через усі ті класи, вискочив на вулицю.

• Ти куди, у тебе ж такий “костюм”… Може б і перше місце зайняв…

Забіг у густі кущі бузку… У горлі знову та противна гуля… Пішов додому…Тамуючи ту гулю… Тільки вдома заспокоївся. Удома найкраще. Навіть коли батьки на “карнавалі”, а сестричка, та дідусь уже сплять… Другого дня передали приз за друге місце серед масок… Книжку “Українські народні казки”.                              

 

                                       Першотравень

 

Перше Травня. “Красный день календаря…”

З самого ранку усі готуються. Люди з установ збираються зі стягами, транспарантами майже на краю села. Учні і вчителі спочатку до школи, там розбирають прапори, транспаранти, портрети вождів, і туди ж, до гурту. Шикуються по організаціях, школа – по класах. і починається демонстрація. В Курилівцях це називалося “парад”. Може тому, що слово “демонстрація” містить у собі слово “демон”… В голові колони – духовий оркестр, грає бравурні марші. Колона настільки довга, що до її кінця звуки оркестру не долітають. І усі йдуть повз їхній двір. Святкові. З прапорами, портретами вождів, з транспарантами, піонери – обов’язково в піонерських галстуках… У дворі вже стоять стіни нової хати.

• Бач, яку почав… Двоповерхову… Ніби й не куркуль, вчитель, а таку хату…
• Та йому ж Рудий помагає…
• Дурний ти, Якби помагав, то хата б уже стояла, а так… Шо, не бачиш, як вони усі впираються? І то не другий поверх зовсім. Ма-анса-арда!

Захотілося закричати: “Та ніхто не допомагає! Тільки ми з дідусем!” Але ж  Демонстрація!

Прийшли на стадіон – площу серед села, яка, мабуть споконвіку була тут для всезагального зібрання. Трибуна. На трибуні керівники райкому, видатні люди села, району.

Оркестр ущух зі своїми маршами. Зафонив – запищав мікрофон. Продули його. Щось, мабуть підкрутили. Фон зник.

• Дорогие товарищи! Приветствую и поздравляю вас с праздником международного дня солидарности трудящихся всех стран, – Первое Мая!
• Ура-а-а-а-а! – Кричать усі. Було відомо, що хто не кричатиме, того чекають неприємності.
• Митинг, посвященный дню солидарности трудящихся всех стран разрешите считать открытым.

Оркестр біля трибуни грає гімн Радянського союзу.

• Слово для приветствия представляется… – знову зафонив мікрофон, ледве зняли його вереск…

Починає боліти хребет. І чого воно так, тільки на перше травня, і тільки тут, коли починається мітинг… Кожного року…

• Слово для приветствия представляется… – Хребет не дає спокою. Не признаєшся нікому. Мітинг.
• Слово для приветствия представляется… Болить усе сильніше. Вже хилишся потроху то в один бік, то в інший, і вперед… Трохи не так, але все-одно… От, якби хоч трішечки присісти… Не можна… Мітинг…
• Чого ти крутишся увесь час, – шепіт над вухом, – стій собі тихенько. – А нічого й скажеш у відповідь… Мітинг…
• Слово для приветствия представляется… – Скільки їх ще буде… Та й говорять же так довго… – Якби хоч трішечки присісти…
• Митинг, посвященный Дню междунородной солидарности трудящих, разрешите считать закрытым! – “Слава, Тобі, Господи!”

Оркестр грає гімн Радянського союзу. Нарешті… Слава, тобі, Господи! – оглядається. Якби хтось почув ці думки, то було б батькам… Одягають кашкети святкові. Помалу розходяться. Хлопчики гуртуються. Сьогодні свято, роботи – ніякої. Можна робити що хочеш,

• Пішли на Балки.
• Пхе, на Балки, щодня там буваємо. Якби на річку…
• Сьогодні можна й на річку. Скупатися! Я вторік на перше травня купався!
• А може, на Голубе озеро?
• Далеко дуже. Аж за лісом.
• Сьогодні можна. Жарко.
• Пішли!

Голубе озеро

 

Зібралися уп’ятьох, і майнули. По панській дорозі, аж до лісу. Сонечко гріє, аж жарко. Купчасті хмари величаються на яскравому блакитному небі. Через Глибоку Долину. Довкола – рай. Усе цвіте, пахне… Бджоли, джмелі, Жайворонки – заливаються. Дивишся-вглядаєшся – ні, так високо, що навіть дитячим зором не побачиш…  По дорозі – джерельна криничка. Вода – як сльоза. Дно – з дрібного білого піску. І з нього б’ють ніби маленькі вулканчики: вода пробивається. Попили води, помилувалися “вулканчиками”, відпочили. Знову попили.

А за лісом – ще одна долина, теж велика,  але тут весняні річки течуть по ложі з каменя-пісковика. Камінь, відполірований весняними, та зливовими потоками, по яру спускається уступами. Ранньою весною тут справжні водоспади. А в одному місці закінчується вертикальною стіною. Далі – земля. Камінь закінчується. І тут водоспад вибуртував кругле озерце, близько 10 м по діаметру. Дійсно, голубе, небо відбиває в собі. Так і тягне до себе своєю чистотою-голубизною. Десь глибоко під каменем дзюрчить джерело. Не дістанеш. У камені.

• Поміряєм глибину.

Почали шукати жердину. Знайшли якусь палицю. Куди там… Дна не дістати. Знайшли довшу, вищу свого росту. Та ні, треба ще довшу. Почали шукати.

• От, якби пилочка була…
• Якби, якби… Якби в роті виросли гриби…
• А я жабу зловив! – Усі повернулися, дійсно, жаба.
• Давайте надуємо, та пустимо у воду. Буде плавати і не потоне.
• Ні, краще операцію їй зробимо, – Десь знайшовся складний ножик, почали точити його до каменя…
• Не треба, відпустіть…
• Бач, який знайшовся… А нам цікаво подивитися шо у неї всередині! – Відійшов. Зайшов у ліс і пішов додому.

Удома вже гості сидять за столом. Точилася цікава розмова. І знову про Піддубного – то Степан Данилович. Заздрив він йому, чи просто захоплювався…

• Сідай за стіл. Зголоднів за день…
• Я хочу сказати тост. – Іван Якович підняв чарку. – От, ми тут сидимо, у тебе Борисе Федоровичу, за столом, а уздовж стін стовпи, як у Колізеї, балки підтримують стелю, щоб нам на голови стеля не впала… Але нам тут добре збиратися. Добре і приємно. Затишно. Я до себе поки-що не можу запросити. Але нам добре збиратися тут. Тепло і затишно тут, у тебе, і Ліда твоя… Може стіл накрити з нічого, умниця… Степан теж не може у свою конуру запросити… Знаю, що хату вже робиш, то ж, здоров’я тобі! Щоб там ми теж збиралися…  Так само!

 

Пройшло багато років…  Степан Данилович, як учитель історії, партійний…почав збирати матеріали про пана Чихачова, у палаці якого в Мурованих Курилівцях була школа. Добрався до самого Ленінграду. Десь, у якихось архівах віднайшов, що той був великим меценатом, і разом з Нівельським, вони вивчали абриси берегової лінії  Далекого Сходу, наносили на карту. Там і зараз є “Бухта Чихачова”. Зібрав усі документи в папку. Приніс у Райком, з метою почепити на стіну будинку Чихачова меморіальну дошку. Щоб учні, які там навчаються, знали, де вони знаходяться, і чого вони варті… Перед таким чоловіком…

Йому сказали в Райкомі: “Оці Ваші документи ми забираємо, і конфісковуємо. Це – Компромат на Радянську владу! Це – не тільки буржуазний націоналізм, Ви ж замахнулися на найсвятенніше… Як член Партії, Ви ж розумієте… Це ж треба… Меморіальну дошку гнобителю народу”…

Інфаркт… І не стало Степана Даниловича… Нема вже, певне, й адмірала Чихачова, немає й дітей його… Але й зараз стоїть в Мурованих курилівцях, у мальовничому парку над річкою палац Чихачова. В ньому – школа-інтернат для дітей з ревматизмом… Але забілили вапном блакитну стелю в залі, і вона вже не притягує дитячі очі; зарівнялися численними побілками ліплені узори карнізів попід стелею,таневимовно гарної кольорової  квітки-розетки навкруг люстри… Надалі їх і зовсім позбивали „щоб дітям на голови не падали” Нема на будинку меморіальної дошки пану Лихачову, і не вчать діти по історії, що був такий, адмірал флота, в маєтку якого вони вчаться, і не вчать вони по географіїтого, що були вонин, разом з Нівельським дослідниками берегової лінії Далекого Сходу, і що й зараз нагеографічних картах можна в тих місцях відшукати бухту Чихачова, яку вони відкрили… І не пам’ятають в Мурованих Курилівцях уже й Степена Даниловича – вчителя історії, який хотів показати справжню історію, і встановити на будинку меморіальну дошку… Щоб покоління наступні знали… Щоб пишалися…  Може через… А може… ще й через… Ні. Вже ніколи… Немає Степана Даниловича, не буде й меморіальної дошки пану Чихачову, адміралу російського флоту. І зростають діти, які своїх дідів ще пам’ятають, бо ще бачили… А прадідів уже не знають… Бо заборонялося Радянською владою.

“Ніколи”! – найстрашніше слово, яке тільки могла придумати людина…

І Чихачова уже ніхто в Мурованих Курилівцях ніколи не згадає, ні його дочки, яка, м’яко кажучи, не належала до особливих красунь… Але то інша історія…

 

                            Голубе озеро, реальність

 

Через багато років повів своїх дітей та племінників до Голубого озера.   Небо – сіре, ледь блакитне, від серпневої пилюки, що висить у повітрі бездощовими місяцями. По дорозі розповідав про красу того озерця. Дійшли до джерельної кринички. Сіли перепочити і води цілющої напитися.

• Брудна , плаває по ній всяке листя, сміття, не будемо пити.
• Правильно кажете, але уся справа в тому, що хтось хотів поглибити, чи й почистити криничку і зробив маленьку дамбу. А вода протікає через неї внизу через камені. Якби вона стікала з поверхні, то й вода була б чистою. Увесь бруд тоді б стік…
• А можна це зробити?\
• Звичайно, що можна, тільки принесіть мені багато дрібненьких камінчиків, які знайдете.

Поприносили, навіть Леся у жменях принесла. Та то так, для дітей, поки вони збирали камінці, я вже приготував їм дамбу таким чином, щоб вода не протікала через каміння внизу, а щоб стікала через дамбу. Їхні камінці повкладав у дамбу, щоб і їхня доля була тут, для важливості. Зачаровано дивляться на те, як усе сміття пливе і збирається біля того місця, де стікає вода через нашу “дамбу”. Великі шматки викидаємо, а малі й самі стікають.

Не пройшло й пів години, як уся поверхня кринички очистилася.

Діти зачудовано дивляться на маленькі вулканчики-джерельця, що нуртують на дні з білого піску. Понапивалися води джерельної, чистої- “як сльоза”, холодної – “аж зуби ломить”. Розповідав, що  дідусь – мій батько на весняні канікули цією дорогою водив школярів у сусіднє село, бо там колись була Біла фортеця. Стіни її були зроблені з білого вапняку, який вибирали тут, по оцих схилах. На цьому місці мільйони років тому було Девонське море, то на дні його осади морських організмів утворили шар вапняку. З нього й робили фортецю. А було це ще тоді, коли люди й вапна не знали, то ж дуже точно витісували камені у вигляді великих “бантиків” і складали стіни. І стояла фортеця біла-біла, аж блакитна від неба синього, а вранці, та увечері, коли сонце сходило, чи заходило, вона була рожевою у тих променях. А коли на мороз, чи на вітер, то аж червоною.

• Чому?
• Бо на мороз і на вітер сонце сідає особливо червоним, то й Біла фортеця в тих променях була червоною.

А вапняк добре вбирає і тримає вологу, то через роки на білих стінах розмножилися зелені мікроскопічні водорості, і у вологу погоду навесні, та восени, фортеця була яскраво-зеленою. Влітку ж, у суху погоду, від тих сухих водоростей уже була не білою, а темно-сірою…

–          Різнокольорова фортеця! А ми туди підемо?

• Сьогодні – ні. Далеко. Подивимось, як витримаєте сьогоднішню подорож… Але фортеці уже нема. Її стіни розібрали сільські жителі, та поробили з тих каменів собі мури.
• Навіщо?
• А-а-а, це в усьому світі так… Якщо влада під страхом смерті не забороняє, люди розбирають по каменях усе, навіть найкращі будови, які створювали їхні предки… Якби вчасно не заборонили, то й Колізей би розібрали по каменях… Зараз там у Білій фортеці немає стін, а тільки по валах, та насипах, порослих густою травою, можна впізнати, що там колись була така фортеця.
• А трава висока?
• Ні, там худобу пасуть, вівці, обгризають траву майже до самої землі, тому і вали добре видно…

Слухають, запитують, точнісінько, як колись учні батька, який водив їх до тієї фортеці.

Нарешті дійшли до “озера”. Але що це? А-а-а, ну-да, чого ж іще було чекати? Повністю заросло ряскою. Серпень же, а не травень!

–         А де ж Голубе озеро?

• Бачте, воно настільки таємниче, що навіть я не знав усіх його таємниць. Рано навесні, воно дійсно, блакитне, бо небо весняне відбиває, а влітку – зелене, ряскою заросло – ось воно, перед вами.
• Та тут же й води немає.
• Є. Під ряскою. – “Нарешті може здійснитися заповітна з дитинства мрія – упірнути в нього – подумалося, – заодно й докажу дітям, що вода там дійсно є.”
• Зараз я вам докажу. Вода тут джерельна, холодна. – але я тоді моржував, і це теж було цікавим.

Роздягся. Шкарпетки по один бік, усе інше – по другий…

Дивляться.

Підійшов до краю. Ступив один крок – майже по коліна угруз у мул…. А вони ж стоять… дивляться… – “ так з цього мулу не вилізеш, треба стрибати”. – і – униз головою, улюблений спосіб… Ноги з чавканням вирвалися з намулу. Навіть під водою почув, як закричала дітлашня, заплескала  у долоні… Таки джерельна… Холодна… Відкрив очі під водою… Ряска вже зійшлася… Напівтемрява… У воді – примари – повалені стовбури дерев… Гілки стирчать на всі боки… “Дурень старий… А якщо б з такого упірнання та наштрикнувся… Упірнати… Дурень…  А якби гілкою у око… Чи в живіт… Що б діти робили… Треба свічку поставити, що не напоровся… Вибрався… Виліз… Діти раді… Та ні, вони не просто раді, вони аж качаються по землі від сміху… Зупинитися не можуть… Показують на мене пальцями, а від сміху сказати слова тямного не можуть…

Оглянув себе… Так, є чого… Ноги до колін чорні, від намулу, усе тіло в рясці зеленій, та й на голові, у волоссі, на обличчі, мабуть, ряска. Оце так картина! Жаль, кольорової фотографії тоді ще не було… Та й собі посміхнувся… Та-ак, добряче ми тоді посміялися. Та й відмивали мене довго…

Аж під вечір прийшли до Хати, збуджені від того походу. Мама (вже їхня бабуся) обід поставила на стіл. Тільки після обіду заспокоїлися. Батько підсів поруч на лавку під хатою.

• Це ти їм про біло-рожево-червоно-зелено-сіру фортецю?
• Я.
• Цікаво. І чому б мені до такого не додумати…
• Але ж сам навчив…
• Гарно склав, нічого не скажеш… І в “озеро” ускочив?
• Ускочив!
• Уявляю собі твій вигляд, коли виліз… Діти розказували, аж захлиналися.
• Недаремне ж так сміялися, було з чого…

Посміхнулися обидва. А перед очима постала картинка: повалені дерева зі стирчаками-гілками у напівтемряві під водою… Добре, що не знав цієї таємниці “озера”, а то б нізащо не ускочив… Але ж і дітей не насмішив би…

 

                                          Нові двері

 

Роки минали…Уже була хата накрита шифером, а всередині поштукатурені кімнати і кухня. Підлоги ще не було, а тільки засипано жужелицею, щедро скропленою вапном “щоб миші не заводилися”, та лаги були готові під підлогу, дубові, такі самі міцні, як і важкі. Частина з старої хати. І дошки з Великої кімнати старої хати чурхав. Каторжна робота. Деревина стара, сотні разів фарбована… А найгірше, що вичовгалася за багато десятків років, залишилися тільки сучки, які виступали горбиками на вичовганих дошках. Усю поверхню дошки треба було вирівняти, і сучки зчесати. Моя справа – груба обробка: шерхебелем, а далі вже батько рубанком, та фуганком. Але ж ті сучки… Багато вони моєї сили забрали, хоча й укріпили дитячі руки. На кожній дошці доводилося 2-3 рази підточувати залізко шерхебеля. Більше однієї дошки ніяк не міг зробити за день. Батько заохочував.

• Молодець. Добре мені підготовляєш. А це ж найважча робота!

Одного разу гралися з сестрою. Доганяли одне одного. Навколо старої хати, і навколо нової, і всередині, і по подвір’ї. Підлоги у старій уже на було, а в новій іще не було. Тільки-но поставили нові двері, ручок на них поставити не встигли, то й зачиняли із середини, узявшись за край.  Пороги високі, на підлогу розраховані. Дорослих не було, то що дітям залишається, як не гратися в доганялки. От вона ускочила до кімнати, і двері за собою зачинила, а хлопець, як біг, так з розгону і навалився на ті двері. Коли подивився, на чистому новому одвірку щось теліпається. Маленьке, напівпрозоре. І сестричка усередині заплакала. Не встигла пучечку забрати, а двері нові… як ножицями… Почав нігтями дряпати, щоб відчинити, та де там, майстер на совість зробив… Нові двері… У розпачі вискочив надвір, щось знайти, щоб виважити, відколупати… А тут і мама йде від хвіртки… Відчуло її серце коли треба прийти… Сестричка вже сама з того боку відкрила, навалившись… Кров скрізь… Мама одразу руку її – догори. Через деякий час кров почала вщухати. Йодом… Замотали…

Сусіди казали: “Кров’ю безневинною освятили хату…”  І щастя, що тільки пучечку… Безневинне дитя…

 

                                           Землемір

 

Одного разу у двір зайшов землемір з “кроквою”. Він тільки в неділю виходив з дому без тієї страшної “крокви”. Завжди нею міряв, а після його міряння люди плакали. Страшний то був чоловік на селі: малий, шмурглявий, зі зморщеним, як суха печериця, землистим обличчям. Казали, що він неправильно землю міряє, то Земля й дала йому таке страшне лице. Усі його боялися: “Грибок іде!” – одразу замовкали, починали зосереджено самокрутки крутити. Таке мав гарне прізвище “Грибок”, а перетворив його своїми діями на щось жахливе, чого боялися усі: і старі, і малі, і хлопці-здоровані. Казали, що мав такий зошит, куди все записував… Після того багатьох “забирали”…

Зайшов на подвір’я, про щось коротко переговорив з батьком і почав міряти своєю кроквою уздовж і впоперек… Потім позабивав кілочки і пішов. Старші були дуже зажуреними. “Відрізали города”. Вчителям, та іншим службовцям, раптом стало “не положено” мати більше п’ятнадцяти соток біля хати. Ніби, коли вони службовці, чи вчителі, то самі, та діти їхні мають їсти менше колгоспників…

І виявилося, що і вишні уже не їхні, і груша, звідки блакитний небокрай був таким, що не можна розібрати, де закінчується земля, і починається небо… Бо вони росли за кілками, позабиваними землеміром Грибком. І отримали той шматок інші люди… Почали одразу копати канаву під фундамент…

Але ж хату треба було закінчувати. А вишні… уже й часу не вистачало, щоб лазити по них… Тепер уже жили в одній кімнаті нової хати. Зі старої брали дошки, балки, які ще були добрі, то вона ніби сама розлазилася по землі. Водночас штукатурили стіни в інших кімнатах, приладновували двері, вкладали підлогу…

Батько, як тільки світало – брався до роботи, потім снідав і йшов на роботу. Після роботи – знову брався за інструменти, і так, аж поки смеркало. Потім трохи відпочивав, закривався в кімнаті і грав на скрипці. Сам собі, для душі. Таким був його короткий відпочинок перед сном, щоб узавтра вдосвіта, знову ставати до роботи. Він дуже любив музику, був заядлим театралом. Але ж де в Мурованих Курилівцях той театр. Щоправда, молодь ставила різні “постановки”, особливо Наталку Полтавку, але ж це було не те. Зате, коли їхав на сесію у Одесу (вчився заочно в  університеті), то не пропускав жодної вистави. І у ті короткі вечори з вікон лунали з-під його смичка народні мелодії, а також популярні арії з “Циганського барона”, “Принцеси цирку”, “Сільви”… І здавалося, що то співає вечорами душа їхньої нової хати…                                        

 

                                          Гордість

 

Тепер хлопець і сам відчував, що непогано допомагає батькові. Куди ж уже – восьмий клас… І пилку в руках міцно тримає, і рубанок – ніби для його руки зроблено…

Часто з посмішкою згадували, як одного разу батько попросив розпиляти чималий лист фанери. Діло просте. Примостився на столі. Провів лінію… Різав-різав, аж упрів, а ніяк не закінчить…

Зайшов батько.

• Ти ще його ялозиш?
• Та, чогось…
• Ану, дай я! – Батько почав пиляти, а потім кинув, заліз під стіл.
• А бодай тобі добро було! Ти вже стола майже до половини допиляв!

А одного разу, уже в дев’ятому, вчив уроки. Зайшов батько.

• От, грубо й закінчуємо. Доробок ще дуже багато, не кажучи про мансарду. Достелемо підлогу, то будете з сестрою в окремій кімнаті. У десятому тобі треба добре вчитися, та до інституту вступати.

 

А таки добряча хата вийшла. Хлопець завжди милувався нею. Висока, гарна, з вікнами для мансарди, біла-біла, аж блакитна від неба синього, А коли сонце сідало “на вітер”, чи “на мороз”, то аж червона у тих променях,  ніби та фортеця, побачена у мріях…

Коли приходив зі школи, окидав господарським оком, а коли виходив з двору, то неодмінно оглядався. А у розмовах з товаришами, часом вставляв: “… батько навіть сам креслення її малював…” І в душі теплішало з гордощів за себе, за батька, за всю родину, за те, що їхня хата – найкраща у світі. “Довго будували, я ще в третій клас ходив… Зате ж і збудували добре… По кольору хати можна навіть погоду визначати…” Поки одного разу збоку не почув зловісний шепіт: “Куркуляки прокляті!” Більше про хату ніколи ні з ким не говорив. “Вони що, не бачать, що мама від тої “стройки” за ці роки схудла, як шкілет ходить… І батько теж, виснажений… Круги темні з-під очей не сходять”…                                   

 

                                           Інститут

 

Сплив ще рік. І, неждано-негадано, виявилося, що він уже студент. Першокурсник. Ну-у, ще не зовсім студент, але ж уже й не школяр. Ходить не на уроки, а на лекції. А на лекціях не запитують, оцінок не ставлять…

Студентське життя вирувало, бушувало, клекотіло, поглинаючи все єство. В клопотах пролетіло два місяці, ніби один день.

Одного разу подивився на календар, і аж головою струснув, ніби спросоння. На Жовтневі свята випадало аж три вільних дні. “Додому!” “Поїду додому!” І з цієї хвилини вже не знав спокою. В грудях щось аж вирувало, бушувало. То серце рвалося туди. “Туди!” Не до матері, не до батька, чи сестрички, а саме “туди!” Точніше висловити було неможливо. А дні тяглися довго, нудно, і не було вже сили дочекатися вечора, щоб закреслити ще одне число в календарі. Навіть щоденні листи додому не могли вгамувати тієї сердечної спраги.

Уже й купив квитка наперед. Але виявилося, що треба обов’язково бути на святковій демонстрації. Ну, хай уже в школі усім школярам потрібно було бути, а тут, у Кам’янці… Стільки людей! Тай у інституті… Невже не можна одного відпустити… Ніхто ж і не замітить… Підійшов до старости групи. Уже після армії, партійний…

• Мені потрібно додому поїхати на свята.
• То й їдь, хто ж тебе тримає після демонстрації?
• На автобус не встигну після… Квиток пропаде…
• Здай, та купи іншого.
• Я пробував, уже немає.
• Нічого не знаю, а на демонстрації щоб був. Це святий обов’язок кожного студента. Я візьму під особистий контроль. В разі чого – будеш відповідати про свою дисципліну в комітеті комсомолу. Я покривати не буду! – Сказав, ніби мечем відрубав…

Усе… Кінець… Як же це так? Не вдасться поїхати? А може сказати, що захворів? Тут і збрехати не гріх… Але ж справку ніде не візьмеш, ще й після цієї розмови… А може якось по-іншому викрутитися… Та, трясця його матері! Ще буду викручуватися… Поїду, і все! Хай що хочуть… А комітет комсомолу… Ще з інституту виженуть… Для батька це буде… Ні! Хай їх усіх чорти похапають! Поїду!

Порадився з хлопцями… “Та їдь, дурний, ми щось придумаємо.”

 

І ось, він уже стоїть перед хвірткою. “Батько паркан доробив… Хто ж йому допомагав? Самому важко. Нікому й підтримати. Уявив, як батько однією ногою притримує паркана, ліктем штахетину, по лінії, з другого боку тримає сокиру “для докладу”, правою втискає гвіздок, щоб тримався, і тільки тоді починає забивати молотком”… Аж у серці тенькнуло…

Хата як стояла, так і стоїть, на тому ж місці. Ані трохи не змінилася. “Тю, дурний, А куди ж вона могла подітися?” Так, нарешті він перед своєю хатою. Новою. Гарною, Великою. Білою. Найкращою в світі. Коли переступив поріг, видалося, що якось поменшало все. І стеля ніби нижча. Дивно… Усе те саме, а ніби меншою всередині стала… Вийшов надвір – ні, така ж, а всередині… Як воно так виходить, досить поїхати кудись, а воно меншає…

Увечері всі сиділи за святковим столом, якого ще прадід змайстрував. А на тому столі стояли такі смачні страви, яких в усьому світу не буває. Мама занесла знадвору свої хризантеми. Вони стояли під стінами у відрах, горшках череп’яних уздовж стін. Уся кімната була заставлена ними, і все повітря в кімнаті було напоєне неймовірним гіркуватим трунком хризантем.

З того часу на Жовтневі свята, по його приїзді, завжди збиралися усі, за прадідовим столом, заставленим найсмачнішими у світі стравами. У кімнаті, де колись готувався до вступних екзаменів, тепер студіювала підручники сестричка… Ого… Вже не просто “сестричка”, а “Сестра”, з великої літери, уже майже доросла… Скоро школу закінчить…

 

По приїзду до інституту запитав у хлопців: “Як демонстрація?”

• О-о! Ми після того як зібралися…, то й на другий день…
• Ні, а як моя відсутність…
• Не хвилюйся, Старости теж не було. Попросив, щоб його записали у список. Мабуть, до коханки їздив…То ми в той список і тебе записали…
• З мене могорич.
• Ні, не треба, а то в розмові раптом випливе за що могорича поставив, то й нам усім перепаде…

 

І знову роки… Як вода крізь пальці. Уже ж інститут закінчував.

Одного разу, по приїзді, коли гості розійшлися, батько підсів поближче.

• А по закінченню інституту, куди підеш?
• Не знаю. Куди розпреділення буде.
• А до нас не можна, тут колгоспові агроном потрібен.
• А вони заявку дали на інститут? Та й Вінницька область не входить до розпреділення нашого. Кам’янецького…
• Так ти й не пожив у нашій хаті.
• Може ще колись вдасться?

Може… Але птахи відлітають… І ніколи не повертаються до свого гнізда…

                                            Спогади

 

Уже й забулося, як батьки старіли. Як сивіло їхнє волосся, вкривалися дрібними зморшками обличчя, і все більше скидалися на дідусеве лице. Забулося, як росли й діти. Росла й хата. Вже й забулося, як копали фундамент, як зводили стіни… Це ж було так давно… Вже й дивним було згадувати про те, що на цьому місці росла розлога яблуня. Пам’яталося тільки, як дорослі говорили про те, що яблука з неї – найкращі в селі для мочіння. А може й на всі навколишні села…

А ще добре пам’яталося, як одного разу, на початку будівництва, батько послав його віднести сусідові борг.

• Ну що, віддав?
• Ні, там вдома нікого немає.
• А гроші де?
• А я поклав їх під камінчик у мурі, вони знайдуть, коли прийдуть.

Мама сполоніла. І батько посірів. Кинулися до того муру: де ж той камінчик…Та де там…

• А там у вікні хтось ходив, бачив…
• Та, то баба їхня, яка вже роками надвір не виходить…
• Оце у мене такий помічник буде, – сказав батько, дивлячись убік, коли повернулися…

Ой, якими ж гіркими були ті слова. На все життя вистачило тієї суворої гіркості… Про свою дурепність, про свою малолітню доброзичливість і непоміркованість…

Після цього й стала родинна приказка: “А ти поклади під камінчик у мурі, може й …” Тільки ніхто не знав як хлопцеві дошкуляла та приказка. Змушений був витримувати щоразу. .. Сам же її спричинив…

 

                                          Квартира

 

Де тільки не тягало потім життя: по найрізноманітніших гуртожитках, по різних казармах, де додумувався як зберегти хоч трішечки тепла під солдатською ковдрою, по найманих чужих квартирах, було й у скирді сіна, де миші всю ніч шебуршать і вітер продуває наскрізь, і навіть по різних кутках, де тільки можна було заховатися на ніч і притулити голову, щоб назавтра вранці  бути на роботі при повному, “так сказать”… щоб ніхто й не запідозрив…

Тепер уже мав свою квартиру. Не шикарну. Одну кімнату у комунальній квартирі з п’ятьма сім’ями сусідів. Але це вже була його кімната, його домівка. Не студентський гуртожиток, не солдатська казарма, а своя кімната на третьому поверсі, ще й з балконом.

Одразу ж почепив на стіни свої кращі картини, почав ладнувати полиці, полички, лави, столи: один для страв, інший, невеличкий, під вікном – для роботи. На ньому завжди повинна бути купка чистого паперу і ручка, олівці: заповітна мрія. Порозкладав книги. Для того всього треба було пиляти, стругати, клеїти, збивати, тому в кімнаті стояв аромат свіжої стружки, фарби, лаку, як колись у їхній новій хаті. Дощок завжди було повно по смітниках, яких тільки хочеш… А увечері, коли сутеніло, брав у руки скрипку, як батько колись, після роботи, і після того, як поробив, постругав полакував ще хоч одну полицю, брав у руки скрипку і грав. Сам собі. Сам для себе…

Ще навчаючись у сільськогосподарському інституті, спромігся закінчити вечірню музичну школу “Для дорослих”, по класу скрипки… Тому й грав не тільки батькові мелодії, а й свої улюблені… Був там один такий етюд… Уже й не пам’ятаю хто написав: Вправи для смичка. Одна четверта – на всю довжину смичка донизу, потім шість восьмих – верхньою частиною смичка, далі – одна четверта – на увесь смичок угору, потім шість восьмих – для нижньої частини смичка, а далі – знову четверта – на увесь смичок донизу, після чого шість восьмих – знову, у верхній частині смичка… Геніальний етюд… І гарний…

Постукали сусіди в стіну, мовляв… Вийшли у коридор…

• Шо ты пиляешь и мучаешь нас со своим инструмент-том-м, все время одно и то же? Где ты взялся на нашу голову?
• А коли ви свій магнітофон включаєте, на всю катушку, то знову виключаєте, то знову включаєте на повний звук, то знову виключаєте… то знову включаєте на повний звук…
• А это, штоб ты понял, что надо играть в этом доме и што надо слушать. Понял? Мы в милицию заявим-м-м… Играл бы какие-то красивые мелодии, а то п-пиляеш…
• Я не “концерт на замовлення”, у себе вдома, що хочу, то й граю. До одинадцяти вечора.
• Ах, т ты ж… Да мы на тебя участкового…Только пришол и уже порядки свои устанавливает…
• Понял… Знаю таких “пролєтарієв”, жлобів київських… Вони ж багатьох знищили… “Шарикові”, по-Булгакову…

О! Господе! Коли ж уже від оцих дурнів…Скільки ж уже можна…

 

А й придумав. Бо колись  розказував один чоловік, музикант, про  “глуху скрипку”. Це ніби-то й скрипка, але без обох дек, просто, струни на дошці. Граєш на ній – як на справжній, але звук – тільки під вухом… Ніхто більше не чує… То й надумав собі зробити таку. А що! Подумаєш, дошка фігурна з натягнутими струнами. Треба тільки десь гриф з підгрифком дістати, та “головку”, де струни накручуюься… Кілки й сам зроблю… Придумали ж колись… Спеціально для тренувань. То ж в усі віки були такі “сусіди”…

А поки-що намастив смичка салом, тай грав сам собі, для своєї втіхи…. Сусіди переймалися тим, що вже не чули, аж мало не тріскали від невідомості, доймали своїми “музикуваннями”, але не дойняли… Ще більше бісилися… Все-одно не дойняли… Зозуленята, у яких тільки одне завдання – виштовхнути усе, що є в гнізді… А далі що? Для зозуленят – така програма… А людям… На рівні зозуленят… Хай собі… А потім, коли доведеться предстати Перед Ним… Чи зможемо доступно розповісти про свої дії? А Він же дав можливість… Щоб стати потім перед Ним… І відповісти… За все. Хто зможе відповісти? Шикуйсь!

Чому всі такі безвідповідальні… Ну, зозуленятам це предписано, так само, як і їхній матері… Але ж людям… У кожного іскра Божа проситься, волає…

 

Помалу обладнав кімнату так, як хотів. По стінах, і по кутках висіли усілякі полички, лави, стіл, усе було зроблено своїми руками. Пишався сам собою. Обладнав усе, як сам хотів. Любовно, з радістю в руках і в творінні. Різьблення тішило очі, усе було ніби влито у площу кімнати: зручно, доцільно і гарно. Площі не займало, і все було під руками.

Він полюбив цю кімнату. І не тільки тому, що зробив її своєю, а ще й тому, що в ній почав жити маленький, лагідний і веселий домовинок. І хоча ми всі вже давно знаємо, що домовиків, як таких, немає, було особливо приємно усвідомлювати, що поряд живе хтось, навіть і незримий, мовчазний, але хороший, який розуміє тебе так, як ніхто з людей… Жартували з ним…

Нарешті привів до кімнати і найдорожче: кохану, тепер уже дружину.

І почалася дивина. Поступово зі стін десь подівалися полички, а

з-під стін лави, кудись ділися ковдри “ще від баби”… Їхнє місце зайняли блискучі поліровані меблі: дебелі шафи, незграбні стільці… У кімнаті стало тісно, а начиння все-одно дівати було нікуди. Меблі були великими, масивними, твердо стояли на своїх місцях, відчуваючи себе повновладними господарями. Помалу й інші речі, чужі, “казьонні” заполонили простір. Постало питання купівлі “Стінки”. Без неї “пролетарії” не уявляли собі життя. Але треба було на чергу… Теща обіцяла домогти…  Він виправдовував дружину, мовляв “в’є гніздо”, хоча погодитися повністю з тим, у душі не міг.

Увесь дух кімнати змінився. І домовик став зовсім іншим: злим, буркотливим, а може то був інший, який вигнав свого попередника… І дружина почала буркотіти. І від того буркотіння і сварливих слів не було схову. Він відчував його не тільки на спині, а й чув крізь стіни, і від того ставало дуже кепсько…

І домовинок кудись пропав. Не відчувалося його присутності…

Свої інструменти і речі потроху переносив на роботу, бо боявся колись побачити їх на смітнику, як уже бачив декотрі з своїх поличок… Але й на роботі співробітники не сприймали їх, робили незадоволені прозорі натяки на захламлення робочого місця…

Одного разу з шафи випала скрипка. Майстер колись зробив її на совість і вона не дуже розбилась, лише в одному місці надкололася. Ремонтувати не хотілося. “Для чого”?

Відніс на роботу. Заклеїв. Тепер приходив туди о шостій ранку, щоб хоч трохи пограти в актовій залі, до робочого дня. Солов’ї там теж співали у той же час… Поки нікого ще не було…

Одна втіха – надія. Бо в скрутні хвилини завжди думав: “Нічого, от, вийду не пенсію, тай поїду жити у свою хату, В Муровані Курилівці, де біла стіна хати може передвіщати погоду… Заведу бджоли… А вечорами на скрипці грати буду… Діти з онуками приїжджатимуть погостювати… А я їм яблучок, та меду… А старшим вина, з погреба… А ще груш солодких, та клею вишневого. Смачного. Чистого. От, тільки не ростуть там уже вишні величезні, щоб лазити по них хлопчикам, і дивитися з їхніх вершин на різнокольорові поля, блакитні ліси, на свій чарівний, рідний край. Сам вилазив. Не бачив того всього. І акації двохсотлітні порубали, розширюючи дорогу, хоча вони не дуже й заважали… Немає вже тих розкошів для бджіл… І по межах повирубували: хлопчики вже кролів не вирощують…

Клей можна і з маленьких вишеньок збирати, а бджоли собі щось інше знайдуть… “Коники” уже в Мурованих Курилівцях не сюрчать вечорами – акації порубали… І жаби не скрекочуть увечері – озеро на МТС засипали…

Де ж це можна мене поховати… Проблема для них…

 

 

 

                                    І знову “квартира”

 

Одного разу отримав листа від мами. Дивного. Писала про те, що на їхньому подвір’ї збираються будинок будувати. Великий. Триповерховий.

Приїхав, і – негайно до Голови сільради.

• Це правда, що на нашому подвір’ї будівництво буде?
• Так. По плану забудови села мало б початися в наступному році, але коштів не вистачає, хоча восени думаємо фундамент закласти.
• Як це так, “закласти”, на живому місці… Вже й так повідрізали усе, що можна, і для чого ж тут такий великий… Село ж…
• Та, знаю, і дуже добре розумію для чого. Райцентр усе ж! “Посьолок городського тіпа”. Хіба не знаєте, знищуємо ж грань між містом і селом… Що, постанови Микити Сергієвича Хрущова не читали?
• Читав, і знаю, але там про нашу хату нічого немає, тому й не розумію для чого…
• Не розумієте, то й не встрявайте у виконанні постанов з’їзду.
• А Хата? Хата… Залишиться?… – аж пересохло в горлі.
• Яка хата?
• Та наша ж! Наша Хата!
• Ну, як же вона може залишитися, коли… Ви ж розумний чоловік… Науковець… Інститут закінчили… Повинні ж розуміти, що у нас є план забудови села. З самої Вінниці. І це буде перший триповерховий будинок… Вам би пишатися тим, що він буде на місці вашої хати. А за матір вашу не турбуйтеся. Ми їй квартиру дамо у цьому ж будинку. З водопроводом, газом, ванною кімнатою… Сусіди ще будуть заздрити.
• Дякую. До горла підступила гуля, яка супроводжувала усе життя… Більше сказати нічого не міг.

 

Матері дадуть квартиру у триповерховому будинку, що стоятиме на місці їхньої хати… А  хату розвалять… І вже не буде… Не буде відблисків червоних на стінах, не буде спогадів про Білу фортецю… Не буде нічого… Сад вирубають… Побудують… Триповерховий… На казарму схожий… Заселять якимись зайдами, які ні сном, ні духом не знатимуть… Будуть на роботу ходити… Раби, які не знають свого минулого… А про майбутнє… Тільки роботу і гроші у зарплату… випити у зарплату… Приховати від дружини якусь частку, щоб знову випити… Раби не по життєсприйманню, а по тому, що не відійшли від царства тваринного. Не прийшли до царства Людини, якій дано пов’язувати  тваринну сутність з Божою… Єдина у Світі Ланка… “Повикидаємо оте бабине, та купимо “Стінку”… “Ні, оте бабине повикидаємо, а купимо “Уголок” на кухню…”М’ягкий”…

 

Матері дадуть квартиру… У триповерховому…Решетнику дали в двоповерховому…Тоді радянська архітектура ще не досягала до третього поверху, коли Микита Сергійович Хрущов хотів зблизити місто з селом… Але ж так… що стоятиме на місці їхньої хати. Найкращої у світі. Матері, яка єдиною залишилася вірною хаті. Не було вже ні дідуся, ні батька, вони з сестрою роз’їхалися по різних світах. Повивчалися, та так і не повернулися… Що ж робити спеціалістам у такому глибокому селі? Що робити чоловікові, який захищає кандидатську дисертацію в самому Києві… А що робити сестричці, яка вже має свій повний рід у Кам’янці Подільському? Кликали матір за собою, але та їхати не хотіла. Гостювати приїжджала на декілька днів, але завжди поверталася. “У вас тут, у місті і дихати нічим… Та й люди якісь… не такі…”

Квартиру дадуть… Он, Решетникові уже дали таку квартиру. Доживає… Увесь час на балконі сидить, на верби свої дивиться… А що собі думає? Бог один відає…

 

Гуля поволі відступила. А Голова нетерпляче поглядав: треба ж розписатися у…

• А що мені робити?
• Та, що ж робити… Розпишіться отут, як старший наслєднік, та збирайте речі, які б вам хотілося б забрати, а решту… Він розвів руками, мовляв, що за нетямущий чоловік, йому ж добра хочуть, а він не розуміє свого щастя… – Тут у вас мєсторасположеніє хороше. Близько до автобусної станції. А вони ж будуть з інших сіл… На вихідні треба ж буде до батьків…
• Та я не про те. – “Падлючий ти син! Тим, Зайдам – квартири… За рахунок нашого роду…” – Підписувати поки не буду. Є ще сестра, вона теж спадкоємиця. Треба з нею порадитися… А коли так, до й судитися будемо. Наша хата… І не маєте права… Отак… Беззаконіє…
• Ну, якщо так, то ви за це ще й відповідати будете. Нарушаєте Генеральний План Застройки Посьолка Городского Тіпа! Від архітектурної комісії, з самої Вінниці! З Області! Ми з вами ще поговоримо! Але не тут. А У самій Вінниці! О!
• А хоч і в Києві! Я тільки ото звідти! А хочете, то й у самій Москві! Немає такого закону, щоб отак забирати… О!
• А то ми ще побачимо!

 

Прийшов до хати. Поволі обійшов навкруг неї. З них станеться… На них не знайдеш… Що робили з людьми у двадцятих… Начеплять ярлик “куркуль” – і все… Де опинишся – невідомо… З них станеться… Кожен закуточок рідний, кожну дошку, кожен цвяшок тримав у своїх руках… Зайшов усередину. Спустився в льох. Добрячий льох. Кам’яний, міцний. Стеля – кам’яне склепіння. Без балок, без бетонного перекриття. Тільки один камінь, посеред склепу тримає усе, “корінний”… На віки… Батько будував на багато поколінь… А з Кримськими татарами як… Усіх вивезли… На їх місце привезли росіян. Ті пожили рік, узимку попалили покрівлі, тай поїхали до своїх Рязанів, чи Ярославлів. “На Родіну. Тут же жить невозможно! Еще когда нас привезли, то тут трупы валялись по хатам…” А Татари жили… Поколіннями… З них станеться… Зозуленята… Найогидніші істоти в світі. Тільки-но вилупиться, голе, сліпе, безпомічне, а вже усі свої нещасні сили прикладає тільки на одне: щоб викинути з гнізда інших пташенят. Чи яйця… Щоб тільки його годували… Фу… Мерзота… Піднявся в кімнату. Колись говорили, що це дуже зручно, коли вхід до льоху – з коридору… Особливо взимку…

• Ну що? – Мати підійшла. Стара вже. Справжня бабуся…
• Та, нічого… Казав, що квартиру тобі дадуть… Може до нас поїдеш?
• Куди ж… У твоїй одній кімнаті… Тільки мене й не вистачає…
• Місце б знайшлося, а там, може, колись, квартиру…
• Ні. Я тут народилася! На цьому місці!

Зайшли до кімнати Великої. Посідали біля столу прадідового. Удвох. Не було під стінами хризантем. Не стояв у кімнаті їх густий дух. Не було гостей родичів, застілля, до яких так звик цей стіл…  Казав Голова, щоб речі збирати. А що ж збирати? Найцінніше тут, це оцей прапрадідів стіл. Але куди його діти? Прапрадід був червонодеревником, і йому замовляли навіть стільці для Польського Сейму. То й стола зробив. Добрячий стіл. Різьблені ніжки, інкрустований різними породами… Його й шашель не бере… Вічний.  Для пращурів. На багато поколінь…Знав, що робив…

І тепер на цьому місці стане триповерховий будинок. А навкруг нього, замість садка – смітники, як це завжди буває навколо таких “будинків”.

Розорене гніздо… То де ж та Батьківщина, яку я мушу любити, як мене вчили з піонерського віку, і любові, якої я повинен учити своїх дітей, онуків?.. Інших людей… Як сказав… “Я люблю свою Батьківщину, але ненавиджу свій Уряд…”

Та… дах уже застарів… Шиферове покриття  з північної сторони заросло лишайниками, а на них – мохами… Лазив раніше, чистив щітками залізними… Міняти треба дах… Ніхто вже не зробить… крім Батька… Якого вже нема… Мансарду так ніхто й не доробив… І ніколи вже ніхто не доробить… Бо Нема! Бо Нема! Батька Нема. Нема… і Нікого вже Не-ма…. І вишень тих нема, та, навіть того Грибка вже нема! Нікого нема. Не будемо суперечитись, але таки й дійсно, нікого нема, для того, щоби  зустрітися з друзями за келихом вина, піднятого з того погреба… І друзів уже нема…

 

                                      Ода мамализі…

 

Було колись… Поїхали ми з Северином Володимиром Івановичем у експедицію по ботанічних садах Півдня Советского союза. Тоді можна було. Для спілкування, для досвіду… Северин, як фізіолог займався питаннями інтродукції Альбіції ленкоранської і Каштана їстівного на широті Києва. У нього були цікаві розробки про використання селективності адвентивних бруньок, а для цього треба було подивитися як ці рослини зростають в умовах пограничної кліматичної зони: Кишинів – Одеса. А мені треба було теж у цих ботанічних садах подивитися на субтропічні рослини, які вони на той час інтродукували. Особливо мене цікавив інжир, лавр і лавровишня, які, як вони писали в наукових публікаціях, в тому регіоні уже інтродуковані у відкритий ґрунт. Публікації – публікаціями, а подивитися власними очима і поговорити з науковцями, які займаються проблемою – це зовсім інше.

Розробили маршрут дуже хитро: Київ – Кишинів – Одеса – Дніпропетровськ – Київ.

А хитро тому, що до Кишинева їхали через мої Муровані Кирилівці (два дні в Курилівцях, це входило в маршрут і забезпечувалося квитками), а з Дніпропетровська до Києва – через його Нехворощу (теж два дні, які теж забезпечувалися квитками автобусними. Чи поїздними)

Перший пункт – мої Муровані Курилівці. Я коли поводив його по своїх старовинних вулицях, то він не міг надивуватися.

• Та тут же кам’яна Культура: Стовпці для хвіртки – з каменю, мури – з каменю, і навіть поїлки для домашньої худоби та птиці – з каменю. А під ногами – це ж диво якесь… Кам’яні дороги…

Не дивно, бо його Нехвороща, мало не в степу, каменя знайти там

неможливо.

Розповідав, що коли переселяли людей з їхніх країв для освоєння Далекого Сходу, то жінки брали з собою найцінніше, і серед усього скарбу –  округлі камені, якими в діжах прикладали капусту квашену. А добиралися на пароплавах, навкруг усієї Африки, бо Суецького каналу тоді ще не було. А коли приїхали на Далекий Схід, побачили диво-дивне: увесь беріг був укритий гладенькими округлими каменям, на будь-яку вагу, для любої діж з квашеною капустоюі…

І в парку пана Чихачова не міг він надивуватися. Особливо на мальовничі природні громаддя пісковику над алеями парку… Та крісло кам’яне, зроблене точно під дупу самого Чихачова… Як у Петербурзі, під дупу Миколи другого… Посиділи в ньому по черзі.

• Далеко нашим дупам до дупи пана Чихачова, – резюмував Володимир Іванович…
• Адмірала російського флота, – добавив я, – а може це його дупі далеко до наших…
• Не надо так шутить! – особливо серйозно , аж ніби гаркнув Володимир Іванович, з притиском на останній склад, і ми голосно засміялися, бо розуміли один одного, наші натяки і жарти…

Коли втомлені повернулися з оглядин, мама сказала: “Я для вас мамалигу зварила”. Він поморщився, але нічого не сказав. Та я знав чому. Одного разу ми з ним були в експедиції в Батумі. Зайшли поїсти у їдальню, почали вибирати страви.

• О! – Кажу, – мамалига з бринзою! Візьмемо!
• Та… Я до неї чогось не дуже… Ніколи такого не їв…

Але я настояв. Узяли. Виявилося, що, щось подібне на мамалигу, але абсолютно без солі зварене, а на вершині шматочок бринзи, як половина сірникової коробки. Він поколупав виделкою, з’їв бринзу і відклав. Мені стало дуже незручно за те, що втравив його в це, але реабілітувати мамалигу не було ніякої можливості.

І тут, в Мурованих Курилівцях мама моя раптом знову пропонує мамалигу. Він з острахом дивився, як мама накладає мамалигу в його тарілку.

Я з погреба вина приніс різного.

• Спочатку у нас мамалигу їдять з підливою, – каже мама, і поливає її, кладе збоку шматок м’яса.

Вино з погреба, я налив – бокали запотіли. Випили по келиху, крекнули. Узяв Володимир Іванович на виделку мамалиги шматочок, деякий час дивився на нього, і з острахом поклав до рота. Я спостерігав, теж з острахом… Коли бачу – почав мій Володимир Іванович уминати, за милу душу. Невже так зголоднів? З’їли. Я знову налив у келихи.

• А тепер у нас мамалигу їдять із сметаною, – мама знову накладає ту ж мамалигу і поливає сметаною. Володимир Іванович дивиться уже з цікавістю.

Випили. Крекнули. З’їли з задоволенням. Я знову наповнив келихи.

• А тепер у нас мамалигу їдять з повидлом, або з варенням, – каже мама і знову накладає мамалигу. З повидлом смачніше, воно кислувате, але, вибачте, зараз немає, тому буде з вишневим варенням, і поливає. Володимир Іванович дивиться з недовірою.

Випили. Крекнули. З’їли.

• Ох, і смачна ж ця ваша мамалига, – каже Володимир Іванович,- а там, у Батумі, то ж якесь знущання і над мамалигою, і над відвідувачами їдальні.

І тут я розповів мамі про мамалигу в Батумі. Вона розсміялася, і Володимир Іванович посміхався собі в ус.

• Мамалигу можна їсти з усім, – почала розповідати мама, – з шкварками, печенею, з борщем, і з солодким… А головне – що вона допомагає печінці чистити організм…

Коли відпочили трохи, показував Хату. Він ходив, роздивлявся, сам же неабиякий майстер: у Ботанічному саду почав з візерунчастого містка, та реконструкції оранжерей, та цілі корпуси, і все над іншими спорудами, бо територія заповідна, нових споруд будувати не можна… То й хату обдивлявся, як знавець неабиякий. Видно було, що сподобалося. А коли спустився у погріб мурований склепом, з ключовим каменем, то сказав: “Я таке тільки на малюнках бачив… Жаль, батька Вашого вже немає, а було б нам з ним про що поговорити…”

Другого дня, на жаль, треба було їхати… А я йому ще стільки не показав…  До родичів не було часу навідатися…

 

                                Важко підібрати назву

 

На Раді сімейній постало питання – продавати Хату.

• Продавати – то й продавати… Іншого не було… Перекрити ми її не можемо, утримувати не можемо… Поки мама жива, то ще якось… та й то, усе вже повикрадали з закутків різних…

На тому й порішили, Хоч і жаль до болю в серці, але іншого виходу ми не було…

Дивно, але розвитку подій з Головою сільради не було. Виявилося, що невдовзі Головою став інший чоловік. А ще казали, що то у Вінниці був архітектором родич того, попереднього, чи навіть і брат його двоюрідний… Від того й заварилася уся та “каша” з архітектурною реконструкцією посьолка городского тіпа, яка, тільки почавшись, так і закінчилася, коли того зняли з Голови.

Але Хату треба було продавати… І маму звідти забирати… Тай почала мама, доживати віку у сестрички…З усіма своїми неймовірним бажанням до вишивання, які й передала їй невідомо як…. До цього часу, мабуть, думає, що воно у неї десь само взялося. Чи ж не забула вже, як мама вишивала… У страшні роки, коли не було ні секунди часу, ні ниток, ні полотна… Ночами, коротесенькими уривками… Так її тягло те вишивання. Теж невідомо де взялося?

 

                                         Відвертість

                            

Одного разу дружина лагідно підкотилася після вечері.

• Будемо змінювати квартиру з моїми батьками!
• Навіщо?
• Ну, а як же? У них двокімнатна, у нас, хоч і одна кімната, та велика, з балконом, у хорошому районі. Доплатимо, зміняємо на трикімнатну, А може у якомусь районі і на чотирикімнатну…
• А мама як?
• Яка мама?
• Моя, моя!
• А що мама, вона пристроїна, ти туди їздиш… Він подивився на неї крізь свій сум і сказав: “Ні!” Це моя хата, і я звідси нікуди не поїду!
• Чи ти здурів, батьки ж згодні!

Він згадав вигнаного домовика, і сказав: “Ні!”

• Ти що, серйозно?

Він згадав свою хату, своє розорене гніздо, і сказав: “Цілком!”

• Так, ти що, думаєш, що я все життя буду вікувати у цій твоїй смердючій дірці? Та, і взагалі, що я від тебе маю? В золоті ходжу, чи що?…

Післямова

 

Наступного дня, коли прийшов з роботи, її вже не було. Ні дружини, ні доньки, ні меблів, ні записки.

Любове людська! Про яку стільки пишуть, мріють, говорять, співають, шепочуть… На якій світ тримається! З якою Творець Світ наш творив… Любове людська, де ти?

Обвів поглядом порожню кімнату. Поличок, які колись робив – давно нема. Порожній, але ж свій куток! Своя ніша. Своя хата. Своя фортеця. А чи ж фортеця?

Ще там, на роботі щось залишилося з інструментів. А може й тут щось залишилося? Поліз на антресолі. Якийсь клунок великий. Витяг. Витрусив з поліетиленового кулька на підлогу те, що там було. Нараз звідти пурхнули тисячі метеликів. Маленькі, сіренькі… Міль… Бабині ковдри, доріжки, ткані ще чи не дві сотні років тому, з узорами-оберегами… Поїла, клята міль, ущент. А висіли ж отут, було, на стінах… Зняли, почепили “ков’йор”, який її батьки подарували… А  цю склали – і на антресолі… Та й забули…  Почав було розбирати шматки, перетрушені крупинками посліду, та поклеєні коконами, переплутані павутинням… І пригадалося, як колись у піонерському таборі збирав шматочки хліба білого…

Хліб – для тіла, а обереги на бпрабабиних калимах – для душі…

Чи ж то міль винна, чи жуки смердючі?

Так на роду написано… Так Бог дав…

 

 

Кінець

 

Муровані Курилівці – Київ, 1989 – 2004р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

       

 

                                           

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                             Корінь другий

 

                                           

 

 

 

 

                                                   Криниця

 

Криниця, де свята, чиста вода, яка дає людям здоров’я, наснагу… Хто в дитинстві пив воду зі своєї криниці, повертається у свої краї, щоб у старості хоча б ще раз попити з неї воду… Свою воду…

 

 

 

 

                                Решетникова криниця

 

                                            Передмова

 

Оповідають старі люди, що почалося це давно, мабуть, ще за царя Гороха, як було землі трохи. А може це було ще за царя Тимка, як була земля тонка, що можна було носом землю пробити, і водиці холодної ся напити…

Стояла собі хатка, а в хатці віконце. Хатка малесенька, то й віконце в ній малесеньке. По самісіньке віконце вгрузла хатка в землю. Зараз ми знаємо: в давнину люди так будували, щоб краще зберігати тепло взимку, а прохолоду влітку, але, дивлячись на цю хатку, складалося враження, що то вгрузла вона в землю від літ своїх давніх.

Хто заходив у хатку, змушений був нагнутися. Складалося враження, що кланяється низенько, а насправді ж – щоб не вдаритися лобом об одвірок. А, нахиляючись, скидав шапку. Гадалося – з шани перед господарями, та перед тією споконвічною малесенькою хаткою, яка з давньої давнини плекала рід, боронила його від холоду й негоди упродовж віків, тай виплекала наш нарід, а насправді – щоб не впала шапка додолу…

А коли зимові сутінки огортали землю, а блакить снігу та стін зливалася з блакиттю неба, то на цьому безмежному блакитному тлі яскраво виділялося жовте від каганця, маленьке віконечко ніби символ виключного і неповторного життя на Землі в безмежжі Всесвіту. Два кольори: блакитний і жовтий – споконвічні кольори українського народу. Жовтий – колір добробуту, бо уособлює лан стиглої золотої пшениці, а блакитний – колір миру, бо уособлює чисте небо. А у внутрішньому світі людини блакитні відтінки аури – ознака глибокої мудрості, а золотисто-жовте – ознака особливої духовності…

 

Дід Решетник

 

В малесенькій хатці з малесеньким віконечком жили собі дід, та баба. Влітку вони поралися на вгороді, та біля худоби, яку мали. Взимку ж баба пряла кужіль, а дід робив решета. Тому й був дід Решетником. І від того й рід увесь його, був Решетниками. А може ще від діда того, чи від прадіда, хто зна, може ще й за самого царя Гороха, коли зелі було трохи, були вони Решетниками і гордо несли крізь віки своє вміння, та прізвище. Ніхто в окрузі, ні в ближніх, ні в дальніх селах не міг зрівнятися в майстерності з Решетником. Його решета знали скрізь, і вони ніколи не залежувалися на ярмарках.

Але була в старого Решетника ще одна давня мрія, яка йому дошкуляла дедалі більше. Колись давно, ще в майже молоді роки, йому захотілося мати криницю біля своєї хати. Думка була такою приємною, що від неї аж щеміло в грудях. Але була вона нездійсненною, бо за парканом, куди виходило господарство, був Волоський Шлях, що споконвіку вів аж у самі Волохи. І той шлях був настільки стародавнім, що за віки, а може й за тисячоліття, колесами його розтовчено, і з болотом вивезено так, що він був у глибокій ямі. А може так його й робили, викопуючи глибокий рів, щоб можна було по ньому непомітно,  обмотавши коням копита різним ганчір’ям, нечутно, небачено і вислизнути у ворогів “з-під носа”.

Як би то там не було, а якому б то дурневі спало на думку копати криницю на чотириметровому горбі? А за хатою, в городі – теж не місце для криниці. Кирниця повинна стояти від вулиці – для всіх людей, щоб кожен подорожній міг підійти і напитись води. А криниця за хатою – то якась темна справа. Інакше, чого б то її ховати?то вже якесь чаклунство не тільки незрозуміле, а й …

Ого, куди може думка людська сягнути…

 

У ті давні дні, розуміючи марність своєї світлої мрії, Решетник було навіть відкинув її, а тут ще й війни, революції,– ворогові не побажаєш… Здавалося, що вже й забув її, ту свою світлу мрію… Але зараз, коли діти  попідростали, а старший уже й запримітив найкращу в селі дівчину, думка про криницю усе частіше почала навідуватися в голову старого. Настав такий час, що приходила вона і після всіляких робіт, а часом навіть у ві сні. Вона ніби існувала сама по собі і довбарила голову, як той дятел сухе дерево.

Одного разу, коли вона вже добралася аж до грудей, і почала їх розпирати нестерпно, він підійшов до старшого сина.

• Давай, кирницю викопаєм! Так в Мурованих Курилівцях казали: “кирниця”, а не “криниця”. Може й правильно, бо зараз хтось може подумати, що слово “кирниця” походить від російського “кирять”. А слово “крин” навіть у біблії упоминається . Як Возний співав:  “Як райський крин, душистий, прекрасний”. Тобто “Крин” – то райська пахуча квітка. Але особисто я думаю, що то Крин походить від початку створення нашої мови,і не треба нам притягувати в нашу мову інші поняття наших слів, які створені тоді, коли творилася мова з самого початку… Але то інша мова і інше оповідання… Про це поговоримо іншим разом, бо  ж…

Син подивився на нього довгим пильним поглядом. Здавалося, ніби зважує ту пропозицію, а насправді хотів упевнитися, що батько ще при своєму розумові.

• Чи ви не здуріли, тату? На такому горбі кирницю копати… Таке вигадали… Краще б хату нову будувати. Мені вже женитися треба, а в нашій “рукавичці” і так дванадцятеро проживає. Ви хочете, щоб я сюди жінку привів і тут було ще дванадцятеро? – Решетників рід завжди відзначався тим, що на подвір’ї завжди бігало багато дітей, і молодий пагінець роду навіть не уявляв собі щось інакше. – Та, і яка дівка піде за мене в таку тісняву?
• Твоя правда, сину. Дівка, яка приходить у наш під, має наладнуватись на це. Твоя правда. На рік і хату почнемо, а за весну може кирницю викопаєм? Га? – додав для більшої певності.
• Не смішіть мене, тату, з тією кирницею. Це ж до Шляху Волоського більше трьох аршин вниз, а скільки ще далі треба копати? Он, кирниця в Семилітці має двадцять два метри! А в МТС- вісімнадцять, а вода солона… Не смішіть мене і не смішіться перед усім селом.

На тому й закінчилася та розмова. Старий ніби погодився. Але щось дивне з ним скоїлося. Почав привозити для нової хати очерет зі ставу. Надворі стояли морози. Він запрягав сани, брав з собою лопату снігову, та рискаль (це лопата, якою копають), і їхав до ставу. Там, човгаючи по кризі, зчісував-зрізував рискалем очеретяні стебла: вони тільки хрумтіли під інструментом. Сніговою розчищав замети. Очерет складав на сани у фуру, зверху прив’язував рублем, і віз додому.

Люди на селі дивувалися з такої поведенції. На Поділлі хати очеретом не крили і його ніхто не запасав. Та й син одного разу не втерпів.

• Що Ви, ото, тату, надумали собі з тим очеретом?.
• А що ж, хату твою нову покриватимемо, тай у стіни, щоб тепліше було.
• Та Вас же кури засміють, і мене разом з Вами! Хто ж це очеретом хату криє? Що, не можна як усі – соломою?
• У нас не криють, а на Запоріжчині криють. І козаки, свої зимівники очеретом крили. І в стіни вставляли, щоб тепліше було.
• Так то ж на Запоріжжі! А що, не можна так, як у нас заведено, соломою? Люди ж будуть сміятися з нас…
• Можна, чом же не можна? Але з нашого жита на околоти вистачить тільки на половину хати, так оту, половину, що від вулиці, покриємо соломою, щоб не сміялися, а ту, що від городу – очеретом, а наступного року і ту перекриєм соломою.

На такі мудрі слова відповісти було нічим, і син тільки подивувався з батькової далекоглядності, кмітливості, та мудрості.

 

Дивним способом складах старий той очерет. Не в стирту (так у Мурованих Курилівцях казали на скирду), а зв’язував стебла в пучки, і розставляв їх по колу, ніби шатром, зв’язуючи вершинами, щоб вітер не розвіяв.

• Чи Ви, тату, часом не ворожити надумали? – Не витримав одного разу син.
• Ні, не ворожити.
• А що ж Ви ото городите на подвір’ї? Люди на селі сміються з цієї Вашої споруди…
• Хай сміються, як дурні. Складаю так, щоб листя на очереті не погнило, коли навесні замокне, бо тоді лиш на паливо можна буде той очерет пустити.
• А чого воно на ставу не гниє, а тримається аж до нового?
• Того й не гниє, що там кожна стеблина окремо стоїть. Як намокне, так і висохне, того й не гниє.

Соромно стало молодому Решетникові перед батьковою мудрістю за ті свої підозри, яких він набрався від односільчан, та за глупоту свою, яку виказав так, ніби батько й не навчив нічому, почав згладжувати розмову.

• Може влітку можна той очерет збирати, та возити… Уже ж не по холоду…
• То щоб я цілими днями у воді стояв, ріжучи його? Та я собі рискальом його на кризі залюбки шустаю. А роботи влітку скільки! А зараз яка робота…
• То, може б мене брали з собою у поміч…
• Краще решета навчися робити такі, як треба, бо скільки вже вчу, вчу… Ще поговори мені тут… Як не зробиш такого решета, як дідове висить у хаті, то й на вечорниці не пущу!

 

Настала весна. Сніг розтанув. Земля розмерзлася. Усередині очеретяної споруди почало відбуватися щось дивне. Удосвіта, як кажуть: “Ще й чорти навкулачки не йшли”, старий Решетник вивозив з своєї очеретяної халабуди тачкою землю. Обережно вивозив через ворота, аж у яр. Важка то була робота. Працював, аж поки на Волоському шляху з’являлися перші перехожі.

Спочатку була чорна земля. Затим стала жовтою. Докопався до глини. Люди, які проходили повз яр дивувалися: хто б то міг так глибоко потай копати, щоб аж таку глину в яр викидати… Ніхто на кутку не знав… Дивувалися- дивувалися, тай вислідили. Одного разу син сердито почав  розмову з батьком.

• Ви таки хочете мене, тату виставити на сміх перед усім селом… Таки копаєте кирницю. А обдурили мене, що очерет для хати нової…

Старий було засопів, але відповів спокійно і твердо.

• Так, для хати. А ти ще малий для таких розмов. От, проживеш, кілько я прожив. Тоді й поговорим, як я ще буду на сім світі, – син хотів було щось відповісти, але тільки ковтнув повітря, і затнувся.
• Ет, тай годі! – Махнув рукою, узяв шапку, і вийшов з хати.

 

Одного разу, коли діти вже вмивались, старий зайшов до хати. Сів на лаві. Скинув кашкета, витер ним обличчя.

• Що з тобою, – кинулася до нього Решетничка.

Дід подивився на неї уважно.

• Вода.
• Яка вода?
• Яка, яка… У кирниці! До води докопався. – Син аж підскочив біля столу.
• Кілько сажнів?
• Зо три.
• То Вам туди хтось налляв, а Ви й утішилися…
• Прибуває. Тепер без твої помочі не обійдуся.

Син мовчки вискочив з хати і попрямував до халабуди. За ним висипала уся родина, дорослі, та дітлашня. Позаходили у “святая святих”, поприсідали біля ями. У глибині блищала вода. Налити її сюди стільки ніхто не міг… Усі були настільки вражені, що ніхто не міг і слова промовити. У тиші та в напівтемряві прозвучали слова меньшого.

• Тепер у нас буде своя вода і я не буду носити її аж від баби Ганьки.

Старший, ніби зачарований, не міг відірвати очей від блискучого у напівтемряві кола внизу.

• Як же це Ви самі викопали отакенну ямеру? Це ж треба було, кожне відро… По драбині…- У його голосі відчувалося багато більше, ніж було сказано, а звучав подив з неможливості, жаль за тим, що не вірив, не допомагав, а, навіть насміхався…
• Та, вже викопав. А тепер без тебе не обійдуся, бо не встигну копати, вода буде затоплювати. – і, зачекавши трохи, додав: “Ну що, будеш надалі слухати тата, чи сільський поговір?” – Усі розсміялися. А особливо старший.

Він був дуже радий, що батько не тримає на нього зла. Але найбільше був радий, ба, навіть гордий  з того, що батько його виявився мудрішим від усіх… І від нього самого теж…

 

Тепер вони розібрали непотрібне вже “сооруженіє” з очерету, як тепер жартівливо називав його батько, склали очерет у іншому місці, поставили над ямою установку з корбою, причепили до неї баддю. Сусіди приходили, заглядали у яму – не могли надивуватися.

• Ти диви! Вода стоїть на півтора аршини вище Волоського Шляху… Чудасія, тай годі! Ну й дід… Ну й Решетник… Характерник, не інакше… Сусіди допомагали. Інакше ж не можна. Треба було баддю витягувати швидше, ніж вода прибувала, щоб докопатися до справжньої води, а не “зашкурної”.

Усі разом викопали швидко.

Почали гадати як стінки закріпити… Дід переконав усіх, що “тільки мурувати!” Усі його вже слухалися, бо ж… “Він щось знає…”. Обліцували каменем, без вапна, без цементу, кладка  трималася сама на собі. Кожен камінь у гурті тримав іншого. Зверху поставили дубове цямриння і корбу. Усі сусіди почали брати воду.

Та смачною ж виявилася вода з тієї кирниці! Холодна. Чиста, як сльоза. І на смак… Було в ній щось таке… Щось таке, чого не було в інших кирницях. Подорожні по Волоському шляху обов’язково зупинялися, щоб напитися тут води. “Вона силу дає!” І дід Решетник аж посвітлішав.

• Чим більше вибирають води, тим вона краща стає, – усміхався собі в ус.
• То він точно “щось знає”, як на горбі таку кирницю устроїв… Характерник, не інакше…

А навесні, у Зелені свята й освятили її. Біля кирниці Решетничка завжди квіти висаджувала І відро, обковане, – то вже синова робота…

                             

 

 

Панські витребеньки

 

Криниця була завжди чистою, біля неї – охайно прибрано. На ланцюгу – відро обковане. Паркан ніби ділив її навпіл. До неї можна було підійти з вулиці, піднявшись вузенькою стежечкою від Волоського Шляху. Решетники ж брали воду з подвір’я бо чого ж то їм було для того виходити на вулицю?

Волоський шлях був досить жвавим. Ним увесь час їхали підводи, удосвіта гнали худобу на пасовище, вранці йшли на роботу; неподалік була економія: тік, зернові склади, кузня, то ж було де прикласти робочі руки. А увечері, коли поверталися по ньому з роботи, часто співали, і тоді по кутку, в стихаючому надвечірньому повітрі лунала пісня, яка, здавалося, брала початок ще від того Слова, коли ще “…Бог був Словом, і Слово було – Бог…”.

Понад лугом зелененьким

Понад лугом зелененьким

Брала вдова льон дрібненький…

І таки добряче співали на селі. Особливо, коли збиралися Гордійчукові, та Чепилюкові дівчата. І так вони вже виводили, так виспівували, ніби хотіли повернути оте первинне “Слово” із святої землі назад, на небо, з часточками своїх сердець, та вдячністю Богові за те, що створив цей чудовий світ, і вклав у їхні серця та вуста такі пісні

Там Василько сіно косить,

Там Василько сіно косить,

Тонкий голос переносить…

 

А що їм, молоді ще, клопотів у них не так багато, то й співають. Старші жінки, заслуховуючись тим співом думали собі: “Співайте, співайте, солов’ята, поки співається. Бо настане час, коли не до співу буде…” Та, найчастіше, і собі підмугикували, спершись на паркан

 

Кинув косу додолоньку,

Кинув косу додолоньку,

А сам пішов додомоньку…

 

Линула пісня Волоським шляхом, здається, аж у самі Волохи, несучи з собою чисті дівочі сподівання…

Дійшовши до Решетникової криниці, співунниці обов’язково завертали до неї, напитися води. Чи то вже стало традицією, чи ж то й справді вода була такою смачною, що навіть той, хто й не хотів, не міг стояти осторонь – пили всі. А теплими літніми вечорами можна було й побризкатися чистою холодною водою. “Щоб узавтра дощ пішов”. Тоді біля криниці підіймався дівочий вереск, сміх. І тоді з хати виходив старий Решетник, і удавано-сердитим голосом говорив: “Не грайтеся біля святої води, якщо хочете, щоб вода з кирниці не пішла”. Вмить пристрасті вщухали, бо хто ж хотів узяти на себе такий гріх, щоб через нього вода б пішла з такої кирниці. Смачна була вода. І брали її не тільки близькі сусіди, а і з дальніх вулиць. Решетник тільки посміхався собі в ус. “Най беруть.Чим більше будуть брати, тим вода буде луччою”.

Одного разу Решетникам випала велика честь. Проїздив Волоським шляхом бричкою пан зі своїм товаришем, що гостював у нього. Розповідали, що той пан, товариш його – із самого Петербурга, але дуже хворий, то й їздить, ніби прощається зі своїми друзями, такими ж панами, як і він сам. У одного погостює, у іншого. Так і тут опинився.

Під’їхали. Зупинилася бричка навпроти Решетникової хати. Пани зайшли у двір. Решетник якраз плота лагодив. Кинув усю роботу, шапку зняв, уклонився низенько. Пани підійшли.

• Добрий день.
• Дай Боже здоровля.
• Кажуть, у тебе тут якась дуже важна криниця є.
• Та… Кирниця, як кирниця…
• Хочемо напитися. Чи не пригостиш?
• Зараз, панночку, зараз…

Притьмом ускочив до хати, де й та спритність узялася на старості літ, зашепотів переляканим голосом: “Несіть лавку надвір, та застеліть чистим, кухля дайте, пан води хоче напитися!” На мить усі, хто був у хаті остовпіли, але ще за мить одні тягли лавку, інші верету, майже нову, дітям і самим було цікаво подивитися, де ж – то, сам пан приїхав до них пити воду! Стара вже несла кухля у чистому рушнику. Решетник тим часом витяг відро води, поставив на цямриння. Пан узяв кухля, зачерпнув, підніс до рота, почав пити. Очі усіх присутніх були на ньому. Вуха теж. Відняв кухля.

• Ух і холодна, аж зуби ломить. Може тобі, – звернувся до другого пана, – і не варто її пити?
• Та чого ж. Уже все-одно. А після такої спеки – гріх не напитися.

Тай припав до кухля.

• Холодна… А смачна ж яка! Мені, по правді сказати й не доводилося ще такої смачної води пити в житті. Аж солодка.

Трохи погомоніли між собою про якісь свої панські справи, ще попили. Той пан і утретє попив.

• Що ж, дякуємо, дійсно, смачна вода, правду кажуть про криницю. Бувайте здорові!
• Ідіть здорові!

Поїхали. А чутка про те, що сам пан пив воду з Решетникової кирниці вмить облетіла все село. Три дні тільки про це й мови було. Декотрі сусіди самі приходили, розпитували ще і ще раз, як то воно було. Їздовий Панько, завжди похмурий, при цьому блискав очима: “Мало їм свої води…” Хитрий крамар Мошко почав придумувати який би то через нього Решетник міг мати зиск від пана. Декотрі аж очі закочували від заздрощів, мовляв, де ж то, знав до кого заїхати – до Решетника! У нього ж і хата – не хата, дітей голопузих повна… Різні люди жили на селі… Прийшов навіть сам Мошко. Почав… Решетник слухав – слухав, аж поки не плюнув спересердя, тай пішов до хати.

А за три дні, ще не вщухли пристрасті, до Решетникової хати під’їхав управитель. Зайшов на подвір’я, привітався.

• У тебе пили воду пани три дні тому? – Решетник аж перелякався, що то його на цей раз чекає…
• Так от, тому панові ніби полегшало. Просить, щоб йому щодня возити в діжечці твоєї води.
• Треба – то й треба. Шо, мені води шкода? Беріть, аби лиш одужував.

І почали щодня возити воду з Решетникової кирниці до панського маєтку. А, десь, за місяць, завітав і сам пан , що з Петербурга. Дякував старому за те, що підлікувався за допомогою цієї води. Розповідав, що й за кордоном був “на водах”, але то не допомогло, а от ця допомогла. Зараз їде до Петербурга, де його подивляться лікарі, і коли все гаразд, то й до служби можна буде ставати. А наостанку подарував золотого карбованця. Старий ніяковів при цій розмові, і за карбованця дуже дякував.

А на Різдво отримали Решетники посилку від того пана, із самого Петербурга. А в тій посилці чого тільки не було… І бублики, і цукерки, і родзинки, і хустки, і намисто… Отже ж видужав чоловік, слава Богу.

Цукерки, бублики та родзинки діти поїли, а на ті хустки, та намисто майже все село приходило дивитися. Де ж то… З самого Петербурга!

А води до маєтку возили все більше. Уже не маленькою діжечкою, а великою. Пан давно поїхав до Петербурга… Та, челядь же залишилася…

А влітку приїхав пан до свого маєтку, і одного разу знову з’явився на подвір’ї Решетника. І знову захотів води попити. Як і перше, посадили пана на заслану новою веретою лаву. А коли попив, подивився пильним поглядом на старого.

• Маю розмову, – Решетник увесь аж напружився. З якого то дива пан так… Що за причина… Сам приїхав, щоб з ним поговорити… Не економа прислав, а сам…А тим часом, той продовжував. – З цієї криниці вода хороша столова, та ще й лікувальна. То ж у мене пропозиція: розливати її у пляшки, та возити до Москви, Петербурга. А далі – й до Парижу повеземо. Гроші матимете…

Старий аж незчувся з тих слів. Йому враз аж вуха позакладало і він чув панські слова, ніби через вату.

• То що скажете у відповідь?
• А… А що, панночку, Житницької “Регіни”, яку до Парижу возите, мало? – Сказонув… І аж отерп тілом. Аж чуприна наїжилася: що то зараз буде… Сибір…
• Ні “Регіни” не мало. Ти й сам добре знаєш, яке там джерело могутнє. Але хочу розширити асортимент. Я навіть збираюся повезти до Петербургу воду з Теплиці, Ревухи, то й твою узяв би, може й вони згодяться на таке. Але то довга справа. А цю вже можна брати.
• Так то ж такі джерела… Як річки, а тут – лише кирниця. Виберете воду враз. А що ж люди питимуть?
• Вистачить і людям. Я вже й назву придумав для вашої води: “Решетникова”. Гарно ж звучить, правда? І, головне, незвично, одразу кинеться у очі. Ніхто не пройде повз неї.
• Ой, панночку, жаль, що виберете її, та й продавати її жаль…
• Чому ж жаль? Вода натече, але ж і ви матимете з того гроші. Вони ж не зайві. Он, бачу, хату почали… Та й дітей…
• Ой, панночку, та вода – то кров моя… Не можу я її продавати…
• То ви собі надумали щось не те. Я ж про вас піклуюся. Ви ж самі того ніколи не зробите. Не маєте ж ні покупців, ні обладнання. Нічого докладати не будете, а гроші я вам відчислятиму.
• Ні, панночку… Вибачайте, але не умовляйте мене… Не можу я на таке пристати…
• Ну.. Скільки живу на світі, а таких дурнів не бачив. Йому гроші пропонують нізащо, а він упирається немов той осел, – пан аж розсердився. Він і гадки не мав про такий поворот справи, – я від того не збіднію, а ви, щоб потім не каялися! – Він рвучко повернувся і швидко вийшов з подвір’я. З розгону сів у бричку, аж ресори кавкнули.

“Ой… Що тепер буде?” – крутилося у Решетниковій голові. Він і сам не міг би собі пояснити чому так вчинив, хоча думка про те, що міг би мати твердий прибуток, була дуже заманливою. Але тепер, після всього того, що сталося, він уже б нізащо не зміг відступитися від свого слова. Аж досада його брала за те, що відмовився від такого вигідного контракту, хоча  десь, у глибині душі йому було приємно з того, що вчинив саме так.

Чутка про цю подію облетіла увесь куток в одну мить. І звідкіля ті люди так швидко про все дізнаються… Першим прибіг крамар.

• Пане Решетнику, чи це правда, що ви відмовили нашому панові продавати воду, чи то правду люди кажуть?
• Правду.
• Пане Решетнику, ви добре вчинили, бо він міг ошукати вас. Знаєте, які зараз люди, обдурять на кожному кроці. Але якщо я би взявся за цю справу, то ми з вами разом би не далися себе обдурити, могли б мати з пана добрі гроші. Я зараз же побіжу до пана і владнаю цю справу?
• Ану геть! Забирайся з двору! Щоб я тебе більше тут не бачив!
• Та що ви, пане Решетнику, я ж вам тільки добра хочу! У вас же он, дітей скільки, а гроші, вони, знаєте…
• Геть! – Решетник почав було очима шукати що б то вхопити, але крамар уже вискочив з двору, бурмочучи з подиву і страху: “От же ж здурів чоловік. Чисто здурів. Здурів, тай усе. Здурів.”
• Я тебе зараз “здурію!” – Пролунало йому у спину, але той був уже далеко за ворітьми.

Чутка про те, що Решетник здурів, облетіла село ще швидше, ніж та, про розмову з паном. Зайшов їздовий Панько, сів на призьбу. Зробив самокрутку. Викресав вогню. Закурив.

• Правильно ти вчинив. Як би то я мав таку кирницю, а він прийшов до мене, я б його зарубав на місці! Кров нашу п’ють, ще й води йому захотілося. Іч, справний який! – сплюнув. – Нічого, скоро урветься їм. Мені тут газету принесли. Дочитую. Так там таке пишуть…
• Та йди ти під три чорти зі своєю газетою, дай мені спокій!

Панько з подивом пильно подивився на старого, докурив цигарку, мовчки встав і попрямував до воріт. Та ще й подумав: “Ти диви, і справді здурів”!

Невдовзі прибіг захеканий син.

• Тату, ви шо, з глузду з’їхали? Шо це ви витворяєте? Чи думаєте, шо я сам, одним своїм горбом усіх годувати буду? Не буду! У мене скоро своїх дітей копиця буде!
• Помовч хоч ти. І без тебе досадно.
• Тату, підіть, перепросіть пана, бо я шось вчиню!
• Не мели дурниць, кажу!
• Тату, як не підете, то я сам піду, сам буду продавати воду, без вас!
• Не підеш! – гримнув старий. – Я її під серцем виносив, а не ти! Я її вистраждав, і я її виховав від усіх, і від тебе теж! Кирниця – то моє життя, і нічиє більше! А підеш до пана, то я у неї вскочу, то не буде нікому! А помру – тоді роби як знаєш…

Стара Решетничка сиділа, згорбившись, у кутку, плакала, тихенько схлипуючи а малі онуки обступили її і теж підтягувала тоненькими голосками, розмазуючи сльози кулачками по замурзаних щічках.

 

                                 Час Великих Перемін

 

Одного разу завітав Їздовий Панько. Голос його був притишений.

• Ну, все, урвалося їм!
• Кому?
• Кому, кому, кровопивцям нашим урвалося. Вже не будуть кров пити з нас, самі собі станемо господарями. От і газета у мене є. Пишуть, шо в Петербурзі царя скинули. Тепер буде наша, народна влада. Ото ж я й думаю собі, чого це наш пан так скоропостижно чкурнув…
• А що ж нам той цар? Був собі, то най би й був.
• От, який ти. Не знаєш нічого, то ше й розуміти не хочеш. Скинули царя, то тепер і наші пани з нас кров пити не будуть, бо вони ж усі пов’язані.
• Ну, на нашого пана вже гріх було б ображатися.
• От, який ти тупоголовий. Таж кажу тобі, шо тепер ми самі собі будем панами. А до його майна теж доберемся! Півня йому червоного пустимо!
• Як то ми можем бути панами? Він же в самому Петербурзі службу має. Адмірал флота. А ти шо там будеш робити, коли станеш на його місці? Він же вчився кілько, а ти шо на тім ділі тямиш? У тебе, он і коні худі, а пусти тебе пароходом керувати, то…
• Мовчи вже краще, коли не розумієш, шо тобі добра хочуть, та сиди собі, пень пньом. Ми самі зробим те, шо вже давно тре зробити. Без тебе обійдемося!
• Шось ви не те собі задумали, хлопці. Краще б свого господарства пильнували, чим думати про таке…
• Ну, й тупоголовий же ти! Забув уже, як він хотів кирницю твою відібрати?
• Не забув. Він мені гроші за то давав.
• Шо він тобі там давав? Сльози, а не гроші.
• Дуже ти багацько знаєш, шо він давав…
• А чого ж ти не продав?
• То вже моє діло!
• Не можеш ти рила від землі підняти, та нагору подивитися. Хоч би газети читав, чи шо…
• Та йди ти до чорта зі своїми газетами. Краще б біблію читав, чим ті свої газети. І не приходь більше до мене з такими балачками! І з своїми самокрутками смердючими… З тих своїх газет смердючих… – Добавив, як відрізав…

Але сталося так, як казав Панько. Казали, що пан виїхав кудись за кордон, і родину свою забрав. Щоправда, півня червоного не пустили, але маєток і гуральню розграбували. Навіть рослини з панської оранжереї розібрали, хто хотів…

І почалося… Скільки разів військові угрупування проходили Волоським шляхом: то туди – то сюди, то туди – то сюди. І майже завжди робили привал біля криниці. І знову над нею лунали пісні, але вже інші.

Ех, яблучко, да куда котисся –

Попадьош ко мне в рот, да не воротисся…

 

Виморені солдати товкли постолами віковічну пилюку Волоського Шляху, і, здавалося, співали з останніх сил, тільки для того, щоб збадьоритися і продовжувати чалапати безконечними військовими дорогами.

Ех, яблучко, да на тарєлочкє,

Надоєло мнє сідєть, да пойду к дєвочкє…

Пісня ледь підіймалася над Шляхом, разом з пилюкою, і тут же падала додолу, як тільки солдати проходили.

Ех, яблучко, да цвєту краснаво,

Бєй таво, катораво, буржуазнаво…

 

З подивом прислуховувалися Гордійчукові, і Чепилюкові дівчата до чудернацьких слів, та мелодій. А вечорами вивчали нових пісень, карбованих кованими солдатськими чобітьми.

Ми ковалі, буремна молодь,

Куєм до щастя ми ключі,

Здіймайся вище, важкий наш молот…

А коли одного разу вродливий Кость Головатюк, за яким таємно зітхали мало не усі дівчата на селі, приніс нові слова на добре відому мелодію, то пісню одразу ж підхопили, і співали по декілька разів на день

Ой, полола дівчина лободу, лободу,

Десь тут із’ялись комсомольці у саду, у саду,

Вони тую дівчину узяли, узяли,

В комсомольський осередок завели, завели,

“Стій тут, не вертись, в комсомол запишись,

Запишися в комсомол, підпиши протокол”…

Вона піде, піде, піде, ленінським шляхом…

 

Швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться. А час летить так швидко, не встигаєш і оглянутися… Промайнули літа різні. Часом голодні…

Часом страшні – до божевілля… Скільки людей вони взяли з собою, залишивши дітей сиротами… А діточок, янголів безневинних… Але вже й потьмарилися спогади про них. Бо так захистила людину природа: погане забувається швидше, ніж хороше.

Вже не було на світі ні Решетника старого, ні баби його, Решетнички, уже їхні онуки носили звання дідів, та бабів. Стояла на подвір’ї нова хата. Більша, вища старої. Вже не треба було низько вклонятися, заходячи до неї. Але дітей у ній там було – як горобців. Бо що то за хата, коли в ній не цвірінькають на всі голоси голопузі малюки? Бо що то за рід був би Решітників, якби діти на подвір’ї не цвірінькали, як горобці у повіях навколишніх…

Але стояла над Волоським Шляхом криниця. Мурована, з дубовим цямринням, з відром обкованим, та корбою дубовою. Дуже зручно було з неї воду брати, бо висота цямриння, та висота корби були так налаштовані, що відро витягалося майже само, без зайвих зусиль. Був тут і жолоб, який вів до великого корита на обочині Шляху. Можна було просто від кирниці воду туди по жолобу наливати і худобу поїти.

Скільки ж то людей перепили з неї воду… Скільком людям дала та вода силу… Скільки поколінь виросло на тій воді…

З усміхом згадувалося, як під час Великої Вітчизняної, завів шуцман на подвір’я, високого, худого, ніби жердина, німецького офіцера. Для квартирування. Офіцер оглянув чепурне подвір’я, густо заросле споришем, чепурну хатину, і схвально промовив: “Гут, гут.” Підійшов до криниці.

• О! Дер брунен! Гут, гут. – попросив води. Попив. – Гут, гут.

Походив по м’якому, пружному і густому споришевому килимку, тисячі разів топтаному дитячими босими ніжками: “Гут, гут”.

• У нас же дітей скільки… Як йому тут буде? – Тихенько, до шуцмана.
• Може й ділитиметься з вами чимось, то й буде легше…- Теж пошепки.

Німець намірився увійти до хати. А оскільки був “жердиною”, то й мусів зігнутися, уклонившись хаті, та господарям її. Ще й кашкета гостро заломленого зняв, вшановуючи її. Зайшов у сіни, і раптом кулею вилетів надвір, затуляючись носовичком. Надворі зупинився, відсапуючись, і повторюючи лайливо: “Швайне! Швайне! Русіш швайне!” Затим прожогом кинувся на вулицю, не глянувши навіть ні на шуцмана, ні на денщика.

Виявилося, що то Решетничка перед святою неділею мастила земляну підлогу в хаті. І, як заведено було споконвіку в тих краях, до глини добавляла чималу частину свіжого коров’яка, та коняків, щоб глина була міцнішою, ногами не розносилася, коли висохне, та й щоб комахи різні не розводилися. Офіцер, мабуть, не був селянином і, нанюхавши той трунок, сприйняв це як наругу над своїм єством, бо ж був наодеколонений, по всьому дворі ще стояли ті пахощі. “Циганський дух тільки залишився”, як сказала Решетничка.

Більше в селі не бачили тієї довготелесої постаті. А на кутку пошепки говорили про те, що й Решетничка воює з гітлерівцями. І тут же багатозначно добавляли: “Тільки зброя у неї така особлива, що й не кожен німецький офіцер з нею справиться…”

• Добре, що у кашкеті був, – додавали інші, – то і лоб залишився цілий. А так – тільки кашкета збила бабина “орудія”!
• “Ну да, як “млєко”, то люблять, а дух коров’ячий – то не переносять”, – відповідала на те Решетничка.

                            

                                   Баба Решетничка

 

І знову пройшли роки. Уже й ця Решетничка стала бабою… В старому панському будинку, що тільки якимось дивом залишився, розміщалася школа-десятирічка. Будинок був мало пристосований для школи. Кімнати в ньому розміщувалися одна за одною, часом, навіть по чотири. Попасти в останню можна було, тільки, пройшовши три попередні. І хто запізнювався з перерви, повинен був у кожному з трьох класів проситися зайти, та просити дозволу пройти у свій клас. Це було дуже соромно. А запізнювалися, переважно хлопчики, які вже курили, заховавшись далеко, в парку. Тому й запізнювалися. То ж, проходячи через черговий клас обов’язково чув від учительки: “Накурився?” Після цього був обов’язковий регіт школярів.

Справжня, триповерхова школа, у якій під час війни розміщувалася німецька комендатура, була розбомблена, згоріла і ще довгі роки по закінченню війни стояли чорною руїною її стіни закіптюжені, які не обмивалися дощами – усе, що від неї залишилося.

Як тільки починало пригрівати весняне сонечко, хлопчаки ледве могли дочекатися закінчення уроків. І коли лунав довгожданий дзвоник, провіщаючи кінець останнього уроку, у них уже все було напоготові, щоб не пропустити  бодай жодної хвилини. Збиралися зграйками і йшли за село, на леваду, або й навіть до лісу. А по дорозі стріляли. Для цього робилися спеціальні пристрої. З кулі витоплювали свинець (маркування куль знали, бо ж, не приведи Господи, розривну кинути у піч…) і забивали її у дірку дерев’яної катушки від ниток; по якомусь невідомому чиннику катушка і куля ідеально підходили одна одній. До цього ще був великий металевий цв’ях, зігнутий під прямим кутом і закругленим гострим кінцем. Далі – у кулю зчухували сірку з 10 – 12 сірників і цим цвяхом крутили, роздрібнюючи її на дрібний порох (звичайно, ж, на останньому уроці). А, йдучи по вулиці, підіймали це над головою, і спеціальним рухом ударяли цв’яхом по сірці. Лунав вибух. Чим більше сірників – тим гучніший вибух. Так змагалися між собою. Але не дуже, бо могло в руці й розірвати цей пристрій, з усіма небажаними наслідками. Навіть по звуку можна було визначити кількість сірників, не обманеш…

Як тільки не стріляли… З самопала – то вже порохом. Там уже техніка, як з рушниці: пижі паперові… Теж на грані… Цвях забивали у самопал, замість кулі… Це вже у леваді… За дерево ховались, щоб при розриві самопала “не зачепило”…

А у лісі після уроків… Боже ж то мій! Як там було цікава! Кожна билинка, яка починала пробуджуватися, зеленіти, кожна комашина, що вилазила з незвіданої схованки, погрітися на сонечку, кожна пташина, що виспівувала по-весняному, були несподіваними і вабили до себе з невмолимою силою, і аж ніяк не вірилося, що це в такий спосіб вони огороджують територію, а не виспівують для нас.

Можна було поколупати кленову кору кишеньковим ножичком і злизувати по черзі виступаючий солодкий сік. На ранок у селі той сік з надломаних гілок замерзав солодкими бурульками – то були наші ласощі.

А тут, якраз, і бруньки починають розпускатися. Усе їли. З бузку, та яблуні – особливо гіркі, з клена – ніякі, з сливи – кислуваті, жорсткі, Зате з липи – особливі, солодкуваті, трохи клейкі, смачні, можна їсти скільки хочеш… Навіть листки молоді липові їли всмак.  Та й букове молоде листячко, трохи кислувате, терпкувате… Але то вже у лісі… Чого тільки не їстимеш, коли батьки твої колгоспники, і в кінці року одержують дяку за свою, мало не каторжну працю – по 6 коп за трудодень, та 100 грамів зерна… Та і службовцям було не легше. Вчителям, лікарям так само…

• Хлопці, пішли в Глибоку Долину, там липухів багато було того літа. Накопаємо, нажаримо, та наїмо-ося…
• Хіба липухи можна їсти?
• Наша баба завжди пече у печі, коли дід із сторожування приносить.
• Та вони ж гіркі!
• То листя гірке, а корені – як рука грубі і соло-одкі.

Побігли в Глибоку Долину. Дійсно, бадилля сухого багато, аж продертися крізь нього важко. Та ще й реп’яхи… Розчистили місце, почали тягти за бадилля – обривається. Познаходили палички, почали підкопувати – усе сухе, та погниле коріння попадається. Де ж то дітлахам знати, що лопух – дворічна рослина, після цвітіння, та утворення реп’яхів – пропадає. Треба шукати екземпляри з листям, а не з квітковими пагонами… Ботаніки ще не вчили… Та, бажання скуштувати печених солодких лопухових коренів перемагає усі перешкоди. Нарешті вдалося відкопати декілька корінців. Не таких “грубих, як рука”, але все ж – як морква. Назбирали сухої трави, гілочок, хмизу, щоб вогонь розкласти. Сірників тоді майже не було. Тільки “уповномочені” прикурювали свої папіроси сірниками. А так – кожен чоловік мав при собі кресало, і у багатьох хлопчаків вони  були. Шматочок кременю і залізячка. У чоловіків залізячки були викувані з гарними завитками, з насічками, а у хлопчиків – просто залізячка, добре, якщо болт з різьбою…

Довго викрешували вогонь, довго роздували трута, зробленого з клоччя, з м’якоті гриба-трутовика – то вже було занадто вишукано. Нарешті розпалили. З нетерпінням чекали, поки ті корінці спечуться. Нарешті паличками повикочували їх з вогнища.

• Це мій!
• А це – мій!…

У всіх по кореню, тільки малий Митько без корінця – не вдалося йому знайти такого і викопати…

• Відкусиш у кожного по разу…

Господи, до чого ж смачні, ті корінці лопухові, насправді солодкі. Хоча, скільки того наїдку… Так, аби ковтнути декілька разів, разом з вугіллям. Але усвідомлення того, що самі здогадалися, накопали і навіть самі спекли, наповнило тіло якоюсь незвичною ситістю. Так і хочеться погладити себе по пузі…

• Ти скільки таких корінців з’їв би?
• З десять. А ти?
• І я б з десять з’їв.
• А я би з’їв п’ять, а решту б малій сестричці відніс…

Усім стало ніяково, бо ж у кожного вдома є хтось малий, або й дуже малий… Лише малий Митько нічого не сказав. Він повідкушував у кожного по шматочку, позбирав ті шматочки у рученята, і тепер дожовував останнього. Усі подивилися на нього і покотилися від сміху: Замурзане попелом і вугіллям личко, тільки очиці стирчать з нього і блимають у різні боки. А тоді давай розглядати один одного, і реготати так, що аж качалися по молоденькій травичці, яка тільки-но пробивалася з-під землі.

Коли пересміялися, раптом стало порожньо, ніяко. Що ж далі робити… Додому ще ніби й рано…

• Давайте, в Глибокій Долині, байди… Бо скоро худобу пасти – не пограєшся…

Глибока Долина – то яр, утворений весняними потоками. Він починався малесеньким рівчачком від Волоського Шляху, далеко за селом, потроху глибшав, а в цьому місці утворював глибоченну стрімку яругу. “Дикий камінь”, тобто підстилаюча порода (тепер уже знаю цю грунтознавську назву) склалася з сипучої крейдяної породи, у якій траплялися уламки кремнієвих коацерватів, часом розколотих, гострих, мов бритва. Недаремне ж з таких кремнієвих камені робили в кам’яному віці ножі, сокири, серпи. На дні – вузенькою стежечкою пролягало русло, по якому навесні протікав струмок. А пізньої весни і влітку там було тільки вогко, особливо тихо, і, навіть, страшно, якби попасти туди самому. Розповідали, що там колись і вовки водилися… Чи то щоб застрахати хлопченят, щоб не ходили туди, а може й справді…

Тягло туди хлопчаків почуття страху, а ще – крейдяні осипи. Пухка, вогка порода сунулася під ногами. Підійматися по тих сипучих крутосхилах було неможливо важко, але зате спускатися упродовж схилу – тільки йдучи разом з породою, яка легко посувалася під ногами. Це було дуже цікаво.

І треба ж було комусь, у які віки придумати гратися байди на тих крутосхилах, ганяючись один за одним. Хтось же придумав це для того, щоб ноги у хлопчаків від того ставали міцними, а тіла – дужими. Ноги вгрузають, порода сунеться вниз, дух забиває… Довго так і не побігаєш… Часом сідаєш, і їдеш разом з нею, утікаючи від “байди”.

Коли знемога уже взяла своє, і почали по породі, що зсувалася від найменшого поруху, вибиратися нагору, чіпляючись за все, що попадалося під руки, Славко раптом скрикнув гостро та перелякано. Усі повернулися до нього. Він сидів, витріщивши нестямні очі. Помалу добралися до нього.

• Шо таке?
• Та… От… шось…

Він поволі піднявся. Під ним, на білому крейдяному тлі яскраво червоніла кривава пляма. Не втримавши рівноваги, знову сів на породу, а на місці, де він сидів, стирчав уламок кременя, гострий, мов бритва…Уже й холоша була червоною…

• Треба вибиратися, якнайскорше!
• Хапаймо його попід руки!

Хоч і було важко, кожен сопів “як ковальський міх” так, що аж до річки було чути, але вибралися, витягли Славка.

• Нема коли перепочивати, треба до села…

Але вже не було сил. Хотілося впасти на землю, полежати, хоч би якусь хвильку… Та треба… Рана, мабуть, глибока… Щоб кров’ю не стік…

Попленталися далі, сплівшись у клубок, а всередині Славко…

Раптом почули кінський тупіт, і невдовзі до них під’їхав польовий об’їзчик.

Страшний то був чоловік… Бо коли росте горох при дорозі, то як же ж то не зігнутися, щоб хоч би один стручечок зірвати? Хіба ж можна утриматися від такої спокуси, коли в животі бурчить… А він уже й тут, на своєму баскому коні.

• А-а-а! Он ви як!

Цей оклик примушував ковтати гороховий біб цілком, не встигши розжувати, щоб не показати, що він у роті, щоб бородою не махнути, розжовуючи… Мовляв, – “Та, то я ногу почухав”… Та і дорослі розповідали про нього страшні історії. “То диявол, а не чоловік! Завжди над головою стане, коли навіть колосок хочеш підібрати. Ніби з неба паде…”

• Шо сталося?
• Та… От… Ми… Нічо… Нічо…

Почали затуляти собою Славка, який був блідий, мов папір.

• Ану розступіться! Шо з ним?
• Та… Нічо… Нічо… На кремінь сів…

Подивився на Славка, який уже непритомнів, під’їхав упритул, нагнувся, ухопив за комір, затяг на коня, цвьйохнув нагайкою і з місця галопом полетів, мов той вихор… Тільки й почули хлопчаки: “Його до Решетнички треба! А ви тут…” Далі не дочули.

Допленталися до Решетникової хати. Зайшли на подвір’я,  а далі й до хати, поскидавши шапки. Славко лежав  на лавці. Баба глянула на них.

• Можете забирати свого Славка. Шибеники. Відведіт додому, най полежит.

Вийшли за ворота. Відлягло від серця. Страху вже такого не було.

• Шо вона тобі робила?
• Та, нічо. Пошептала, стулила, спинила кров і обмила.
• І все? Шо, зрослася рана?
• Не знаю.
• Давай подивимося.
• Треба його додому відвести. Баба сказала.
• Подивимося, тай відведем.

Знайшли схованку під повіями. Горобці у повіях ущухли: вечір. Почали роздивлятися рану. Краї у неї були міцно стулені, а розріз виділявся тонким синьо-червоним відтінком.

• Ти диви, ніби склеїла баба чимось…
• Давай попробуємо, чи міцно стулила…
• Та не треба, краще додому відведемо… Баба ж казала…
• Легенько, тільки спробуємо, і все…

Почали легенько пробувати. Раптом рана розтулилася, і з неї знову линула кров. Аж відсахнулися з переляку. Ніби загіпнотизовані, хвильку дивилися на рану, а далі, не змовляючись, підхопили Славка і знову потягли бо баби Решетнички. Ввалилися у двері.

• Ну, шо там у вас ше?
• Та… От… знову…
• Шо знову? Ложіть їго на лавку!

Баба нагнулася до Славка, почала легенько стулювати рану, щось шепочучи… Нарешті розігнулася. Грізно подивилася на хлопчаків…

• Шо, пробували, як приросло?
• Та… Ні… Та…
• Більше не пробуйте! Бо кров’ю стече! Забирайте!

Коли проходили повз криницю, Славко кволим голосом промовив: “Шось у мене якісь жовті плями перед очима І в голові шумить… І в животі холодно… Дайте води напитися… Витягли води. Дали йому попити з пригорщі. Раз. Удруге. Утретє.

• Ну шо, легше?
• Легше. А чого вода така солодка?

Скуштували самі. Вода – як вода… Вийшла з хати баба Решетничка.

• А до хати не можна було зайти, кварти попросити? Як пробувати, чи зрослося, то…
• Та… Ми… Аби скоріше…
• Ну, глядіть мені, шибеники…

 

                                        Балачки на присьбі

 

А літа – немов схарапуджені коні. Летять, змітаючи все на своєму шляху. Уже й правнук того Решетника, що кирницю копав – дідом став. А майстер був замолоду – знатний. Усім своїм дітям хати поставив. А тепер самі з бабою у старій хаті жили, кирницю доглядали. Щовечора приходили до них сусіди, такі самі діди, та баби, як і вони, всідалися на присьбі і гомоніли собі. Згадували літа молоді, та переказували сільські новини. Таке тут було місце, притягувальне.

• Воїнком кирницю емтеесівську засипав.
• Як то засипав?
• А так, зібрав допризивників, закидали камінням, та засипали піском, тай зарівняли зверху.
• Шо ж вона їму там заважала?
• Мур мають там мурувати, загорожу воїнкоматську, а вона якраз по ті лінії і стоїт.
• Оце за мура кирницю засипати? Шо, не можна було шось інакше придумати? Кирниця ж! Та така велика!
• Холєра їго знає… Він же її не копав.
• Воно, то й кирниця не дуже важна… Вода в ній солона, але ж на тім кутку і так води мало, а у ній вісімнадцять метрів до води! Мурована. Най би попробував викопати таку, та вимурувати…
• А їму що! Зібрав допризивників з навколишніх сіл, вони за один день і закидали.
• А звідки він сам буде воду пити?
• З водопроводу.
• Тягнуть з тої бідної Теплиці воду, ніби апаратом молоко з корови. Аж з кров’ю. Чи довго вона витримає? Уже ж пів села на водопроводі. У Тудоски копанку засипали, на леваді, у Пастуха засипали, у Корніцкого в городі, така була кирничка – засипали, на балках у Лебідя – засипали. Вони хоч і не муровані, мілкі, вода в них біля самого верху, а все ж вода. Джерельна.
• Кажут, шо на наш куток будут водопровід робити з Татарської кирнички.
• Вже раз робили. Розорали кругом неї, водосховище зробили, курам на сміх, шо там тільки жаби здихают, бо вилізти не годні… Таку кирничку запаскудили… Ше від татарів стояла. А може й раніше…
• Казав мій дід, що вода в ній помічна від багатьох хороб. Діди – прадіди наші тримали її, а вони за одне літо… Пам’ятаєш, як там худобу пасли?
• Авже ж, тілько коло тої кирнички й сиділи. А пам’ятаєш, як худоба в клєвер зайшла, бо ми у ножика загралися?
• Аякже. Три корови тоді здулося. Ох, і було ж тоді нам… Наше щастя, шо ветеринар порятував, бо було б нам…
• А пам’ятаєш… І пішло – покотилося, спогади, бо є що згадувати аж до ночі, аж поки баба не розжене: “Ото розговорилися, як риба з водою, розходьтеся вже, анахвеми! Вас як не наженеш, то до раня стане тих балачок…”

По Волоському шляху проїхав грузовик зі старшими школярами. І, заглушаючи шум грузовика, від них відчайдушно лунала пісня.

 

…На  нем защи-и-тна гимнастерка,

Она с ума-а меня-а сведет.

На нем погоны золотые,

И ясный о-о-рден на груди…

 

• Багато вони тими учнями нароблят, шо лиш возят їх щодня на поле. Той тиждень на бураки, тепер на кукурузу, а то і на тютюн, аж у Галайківці…
• Не кажи, усе ж якась поміч колгоспови.
• Краще б у училися добре, чим ото по роботах возити їх замість уроків. Бураки копати, та тютюн ломати – то і дурний може…
• Шо ви за люди такі, Решетники… Обізатільно суперечите проти того, шо робиться. Мовчи краще, та диш.

Помовчали. Посопіли.

 

                                          Уперьод!

 

Одного разу зайшов на подвір’я сам Голова сільради. Сів на присьбі біля старих. Зняв кашкета. Витер хустинкою лоба. А потім ще й кашкета ізсередини… Вечір був не дуже жаркий, але так полагалося. Почав про погоду, про врожай. Діди кивали головами, удавали, ніби уважно слухають, навіть відповідали інколи на запитання такого великого чоловіка, а самі увесь час думали: “Чого то він завітав? То ж не просто, так собі…” І дійсно, бачачи, що візит затягується довше, ніж планувалося, Голова почав повертати розмову.

• Скоро будете тут розкошувати!
• Як то так?
• А так, що дорогу будут розширять.
• Це Волоський шлях, чи шо?
• Ну, що ви, діду, за старе так чіпляєтеся? Ось уже п’ять років вулиця ваш називається “Жовтнева”, а ви все “Волоський шлях”… Уперьод треба йти, а не за старе чіплятися!
• Та, то “Жовтнева” – тільки п’ять, а “Волоський шлях” з діда-прадіда. Нашо їго переміняти?
• Ну, ви, Решетники, вперті. Це всі знають. А вулицю вашу розширять будемо.
• Нашо, воно ж і так широке!
• Що широке?
• Ну… Та… Шосе…
• Широке, та недостатньо. Колись і цього хватало, а зараз треба ширше. Асфальт покладемо. Машини будуть ніби по маслу їздити. Тихо, культурно.
• Та воно ж гранітом викладене те шосе, їму віками зносу не буде. Усю війну танками по нему їздили. То німці, то наші… і витримало…
• От, таки й правду кажуть: що старий чоловік, то й консерватор. Уперьод треба йти, а ви за старе чіпляєтесь. На дітей подивіться своїх, та онуків. Ми ж для них строїм. Це вам буде вже не якийсь там “Волоський шлях”, а “Траса міжобласного значєнія”.
• Шо ж, треба, то й треба, нам то шо. Тільки ж гроші які…
• Гроші – то не ваше діло, а государственне, а ваше діло – кирницю треба засипати.
• Як то засипати?
• А так, тут дорога буде проходити. Асфальтова.“Траса міжобласного значєнія”. От так!
• Кирни-и-иці не  да-а-ам! Трупом ляжу, а не дам!
• Та що ви, діду? У нас же тепер не якесь рядове село, а посьолок городского тіпа. По плану всьо. Це понімать нада! Думать по – новому, у государственних маштабах!
• То – як собі хочете, а кирницю – не дам!
• То ми ше побачимо…- Голова аж сплюнув на м’який, пружний споришевий моріжок, топтаний дитячими босими ніжками упродовж віків.

Одяг кашкета і карбованим, мало не стройовим кроком вийшов за ворота. Ніби не по споришеві йшов, а по тому асфальту, яким буде викладено Волоський Шлях.

– Ну, діла-а-а-а! – Ніби відлунилося від Охріма.

 

А невдовзі загуркотіли на Волоському шляху могутні бульдозери, скрепери, грейдери. Повивертали усі верби, що, здавалося, віками зростали обабіч, захищаючи усіх на шляху. Стягли їх у величезну купу за селом, і залишили, як недолугий пам’ятник, закладений на честь реконструкції Шляху, для нащадків. Бульдозери все більше вгризалися в беріг біля кирниці.

Дід Решетник з трепетом у серці сидів увесь час надворі. То на присьбі, то на лавці біля кирниці. Чекав що далі буде. І дочекався.

Одного разу молодий бульдозерист (чужий, він щодня приїздив на роботу мотоциклом, десь, дуже здалеку) направив свого гіганта прямо на кирницю. Дід аж нестямився. Вискочив, загородив собою кирницю. Водій почав махати йому руками, показуючи, щоб той звільнив йому шлях. Але дід понуро стояв. Той почав щось кричати з кабіни, ще дужче вимахуючи руками, але дід не зрушив з місця. Водій вискочив з кабіни, підбіг.

• Ви шо, здуріли, діду, мені машину вести треба, а ви стали тут. Зійдіть з дороги!
• Тут тобі не дорога. По дорозі собі і їдь!
• Та ви шо, діду, я ж на роботі, мушу завдання зробити!
• Роботу роби, а кирницю не чіпай!
• Та то ж і є моя робота.
• Не ти її копав, і не тобі її ломати!
• Діду, тут же строїтєльство йде!
• Най собі йде, а до кирниці – зась!
• Діду, все одно ж її розвалять!
• То вже не твоє діло!

Що то вселилося в старого Решетника? Якась дивовижна сила, впертість, упевненість. Ніби в нього вселився той пращур з його роду, який не хотів дати воду панові. Водій побачив ту силу, стенув плечима. Від’їхав. Може й не думав виконувати далі своє завдання, але дід простояв біля кирниці, аж поки закінчився робочий день і всі порозходилися.

Так продовжувалося декілька днів. Кирницю підрили. Цямриння вже стояло над самою кручею і підійти до нього можна було вже тільки через подвір’я. І ворота перенесли мало на на подвір’я. Голова сільради зі зловтіхою говорив, що вода сама піде з кирниці і тоді вже нічого не залишиться, як зруйнувати її. Але тоді робочі перейдуть в інше місце і дідові самому прийдеться її засипати… Робочі пішли, Виявилося, що кирницю й не обов’язково було руйнувати. Від краю розширеного шляху до неї було усього якихось півтора метри.

Проходили дні, тижні, місяці, а вода й не думала нікуди діватися. І знову по селі почали говорити, що решетники – характерники, а надто – той, що кирницю викопав. І рід у них такий, бо і кров замовляють, чи зубний біль. А старий оббив вербовими кілками урвище біля кирниці. Згодом з тих кілків повиростали верби, що тримали своїми стовбурами та корінням землю, і сама кирниця була в маленькому зеленому гайку. В густому гіллі тих верб плодилося численне птаство, яке навесні верещало на увесь куток. А найранішою весною з того гілля віщували весну синички-ціньки.

Та рідко стали ходити до криниці по воду. Уже майже в кожній хаті був водопровід – своя вода в хаті. З Теплиці. Тільки коли до когось приїжджали гості, то просили менших: “Піди-но, дитино, та принеси води з Решетникової кирниці. Для гостей. Най поп’ють”.

Але одного разу потяглася вервечка односельчан з відрами до Решетникового двору. Не стало води у водопроводі. Перепитували один одного що ж сталося, Ніхто до пуття не знав. Нарешті хтось приніс правдиву звістку. Знайшли якогось мікроба в Теплиці. Тому воду відключили і будуть обеззаражувати. Це на тиждень, не менше…

Сиділи діди на присьбі і розмовляли між собою.

• Хай уже нас старих, не так жалко. Але ж діти в дитсадку, та в школі пили ту воду. На фермі худоба її пила, то ж не дурно знайшли тую мікробу і в молоці нашому, і в сметані, і в маслі. Добре, хоч не така хвороблива та мікроба…

Посиділи, погомоніли, помовчали, ще погомоніли, подивилися на чергу людей до кирниці. Аж тут якраз і Голова сільради зайшов на подвір’я. Потис руку.

• Ну що, діду, уперьод підемо?
• Та, підемо, куди ж мені вже інакше, як не “уперьод”. Тільки “уперьод” – і стиха додав – ногами!
• Та, я не про те, – аж скривився Голова від уїдливих слів, – ви ж знаєте, що у нас уже не якесь там задрипане село, а “посьолок городского тіпа”. Всьо по плану. То й вирішили ми на місці вашої хати збудувати будинок великий, двоповерховий. П’ятьдесят сімей там розмістимо. Нуждающихся. На п’ятдесят квартір. А вам з бабою квартіру дамо в цьому будинку, з водопроводом, ванною, туалетом, світлу, чисту, однокомнатну. Доки ж вам мучитися в цій халупі… І компенсацію за хату.

Дід помовчав. Затим почав мову.

• А де ж вони понабиралися, ті “нуждающіся”?
• Уперьод же йдемо. Відкриваємо… Робочі місця… З сіл приїдуть… Завод тут відкриваємо… Московський… Філіал…
• А чого ж вони по своїх хатах не жиют? Там же батьки їхні. Може старі, як оце ми з бабою…
• Ну, діду, ви таки консерватор. Райцентр же у нас. Посьолок городского тіпа. Що, їм кожен день на роботу і з роботи по двадцять кілометрів добиратися? До заводу… Московського… Філіалу…
• Робіт шо хочите. Я вже вас не перепру, як більше місця в селі ніде нема. Все-їдно ми з бабою вже город не годні обробити. А діти свої хати мают, з городами. Робіт шо хочете, лиш кирницю не чіпайте. Он – бачте, шо робиться, – показав на чергу.
• Ні, кирниця лишиться. Там дуже крутий схил, навіть насип не можна зробити для дороги на будівництво. Дорогу зробимо там, де зараз ваші ворота….

 

Післяслово

 

Стояв на місці Решетникової хати недолугий двоповерховий будинок. Ніби велетенська коробка сірникова. І, ніби сірниками, був наповнений людьми. Старий вибрав собі квартиру на другому поверсі, щоб з балкона було видно Волоський шлях і кирницю. Та заплів балкона вербовим пруттям, на кшталт плоту. Дивувалися перехожі. “От рід… І на старості шось учудить! Бачте, до чого додумався! На балконі плота виплів!”

Була весняна неділя. Сидів старий Решетник на балконі, мружився до сонечка, дивився на свій гайок вербовий, звідки лунав пташиний вереск, на кирницю свою, а десь, з якоїсь із квартир першого поверху лунала пісня.

Мир без чудес черно-бел, черно-бел.

Но нет причин для тоски, для тоски.

За пять минут мир черно-белый весь

Разрисуют чудаки!

Да! Да! Разрисуют чудаки!

 

То по радіо транслювали недільну передачу на замовлення сільських трудівників, яка б мала надихати їх на ударну працю, щоб вони достроково закінчили посівну кампанію, і надалі почали чергову “Битву за урожай”…

Старий став Решітник, а то взяв би ціпка, та пройшовся б на колгоспний двір. А там щойно закінчили чіпляти великого плаката. На ньому був зображений тракторист з радісною посмішкою на всі 36 зубів. Густе русе волосся його розвівається на вітрі, він вітально махає правицею, а внизу – великі літери, які складаються в слова:

“Сев – в сжатыє сроки!”

 

Кінець

 

Муровані Курилівці – Київ, 1986 р.

 

 

 

 

 

 

          

 

 

 

 

             

 

 

 

 

                                             Корінь третій

 

                                       Сад

 

 

 

Сад, як прихисток для душі…Райський сад, Висячі сади Семіраміди, китайські і японські сади для медитації, Бон-секу – сади на тацях… Бо сад – і дійсно – прихисток душі…

 

 

 

Як би це не було дивним, але моє знайомлення з садом почалося дуже рано. Бо коли нас з сестричкою приводили “в гості” до дядька, маминого брата,  то нас, малих, садили у теплому куточку і давали роздивлятися книжку. Дорослі сиділи за столом, розмовляючи про свої дорослі справи, а ми на теплій долівці гортали ту неймовірну книжку, де на кожній сторінці, дуже гарними кольорами були намальовані чудесні плоди: різні сорти яблук, груш, а далі й слив, абрикос…Щось було ще й написано під тими чудовими малюнками, але навіть я ще не міг прочитати, хоча уже добре читав у шість років. То ж це було, мабуть тоді, коли мені було ще п’ять…

Потім, уже будучи студентом сільськогосподарського інституту, зрозумів, що то була якась книжка з помології – науки про нові сорти плодових культур. Спочатку думав, що то було дореволюційного видання…  Але за  часи розрухи, аж до війни книжки, навіть наукові, видавалися на поганому, жовтому, газетному папері, в дешевих напівкартонних палітурках, з простими чорно-білими малюнками. А за Сталінських, післявоєнних часів теж могли видати таку книжку, щоб підняти мічурінську науку на увесь світ, а заодно й показати як гарно живеться народам радянського Союзу… Навіть на такому папері, і навіть з такими малюнками… Пригадую книжку “Витязь в тигровой шкуре”, Шота Руставелі, з чудовими кольоровими малюнками на сірому тлі… “Сталінське видання”, як про нього казали, ніби видане на день народження Батька Народів – товариша Сталіна… Я його гортав як святиню… І читав, як святиню… у бібліотеці. З тими чітко визначеними римами, які так само чітко визначали якийсь неймовірний сюжет… Куди тому “Мцирі”… Куди тому, бідолашному, Лермонтові… Йому і не снилася така могутність віршування, щоб описати той могутній епос… А він ним нехтував… Як великодержавний “визволитель” кавказьких народів, і величний у своїй місії приєднати їх до Імперії… Це тільки набагато пізніше вдалося зрозуміти… Навіть Бажана, який так переклав на українсько того “Витязя”, що російський переклад… Не хочу нічого говорити, бо вперше прочитав російський, а український уже тоді, коли  прочитав заборонені за Радянської влади, вірші Сосюри, Симоненка, та й Тичини раннього. То ж і Бажана зрозумів…

Це я так про ту “Помологію”….Більше я такої книжки не бачив ніколи, хоча й шукав її в бібліотеці свого сільськогосподарського інституту.

Пізніше, уже будучи студентом, розпитував у родичів, але ніхто не міг до толку розповісти звідки та книжка узялася, так само, як і те, де пізніше ділася…Скільки після того шукав ту книжку… Гортав багато “Помологій”…

Дуже жаль, але так і не знайшов… Хоч би ще раз погортати її… Як у Булгакова: “…соткалась из раскаленного воздуха…” для того, щоб розбурхати хлопчачу уяву і спрямувати її на сад

.І де вона тоді взялася в моєму ранньому дитинстві, у анналах маминого рідного брата (Дяді Саші), до цього часу зрозуміти не можу, хіба що дозволити собі містичне розуміння того, що вона була дана мені Вищими Наставниками для того, щоб збудоражити дитяче уявлення про сад…”Як прийшла, так і пішла…” Але слід свій залишила……

 

Трохи про батька

 

Мій батько був учителем середньої школи. Викладав географію. Це була його спеціальність, яку він отримав  після закінчення географічного факультету Одеського університету. Закінчив він його вже після війни, маючи поранення в ногу. Ходив багато років з паличкою. А ще викладав креслення, астрономію, підмінював різних учителів, керував хором школи….

Колись (я в дитинстві підслухав), йому пропонували бути директором школи. Казав Перший секретар Райкому, його друг ще з учительства перед війною, Рудий Іван Якович: “ Вступай у Партію! Поставимо тебе директором. А ти ж безпартійний! Тебе в районі усі знають. Підтримають… Батько навіть заяви не подав. Це було не зрозумілим для всіх… Якими словами він відкараскувався від усіх, я не знаю, але йому, ветерану Великої Вітчизняної Війни вдалося, будучи старшим лейтенантом, командуючим Пушечным Ращетом, тай не бути партійним, та ще й не КГБістом, для мене до цього часу залишається загадкою. Але що не був, то, таки точно не був. Зараз, через багато років, оцінюючи, зрозумів це. Тільки як він пройшов Шлях без Партії – зрозуміти не можу. І він уже не розповість. Коли міг, то було неможливим, таке розказувати… А коли вже можна, то нікому розповідати… Але подає знаки, з Того Світу…

Зараз, якби ми з ним сіли на тому узліссі, на яке він колись водив мене, і якби я почав розпитувати там, він би усе розповів… Він мене привів… Сіли на узліссі… Помовчали.. Та й пішли.  Він мене не навчив запитувати, а сам не міг розповісти. Але я вже не можу привести його на те узлісся… На яке він колись водив мене… Рано навесні… В чорному потертому учительському пальті… Щось хотів розказати… А я йому про трави, про… Совєцька Власть замкнула його вуста… Так я й нічого не знаю про рід свій… І ще багато чого не знаю, що б хотів знати…

Тепер у мене свої думки, свої спогади. Тепер у моїх онуків свої думки і свої мрії, надії, сподівання, але вже без нього. І у мене – усе вже – без нього.   …

Знаю тільки, що в юнацькі роки, він багато навчався, знав ковальську, бондарську, столярну справу… Коли ми будували хату, я не переставав дивуватися з того, звідки він не тільки усе знає, а й з того, наскільки усе вміє, щоб не тільки зробити, а наперед побачити те, що хоче зробити, а вже потім зробити по тому “узору”, який зробив, намалював у своїй голові… А коли починав розповідати про природу різних країв… Я до цього часу не можу зрозуміти, де він набрався тих знань, тих відомостей… Тоді ж не було ще ні телевізора з сучасними природничими програмами, А про Інтернет… Ніхто й гадки не мав, що колись буде таке диво.

А ще був дуже великим любителем театру, особливо опери, та оперети. Де він того набрався – теж не знаю. Будучи “на сесії”, в Одесі, не пропускав ніяких вистав. Це вже він мені розповідав. Про те, що на “гальорці” можна було жити в тій дивовижі, мати якесь своє чудо… В Одеському оперному…  Самотужки вивчив ноти, грав на скрипці, гітарі, балалайці, мандоліні, керував шкільним хором, який на олімпіадах серед шкіл району завжди виборював перше місце…

По собі залишив товстенну записну книжку. Я почав її гортати, надіючись віднайти там якіїсь відомості. Але там були тільки рутинні, нічого не варті записи… Він добре знав у якій країні, з яким ладом живуть його діти і він сам. Знав, чим ризикували б усі, якби почав розповідати щось таке… Пам’ятав про Грибка. Вкладав у голову тільки намітки…. Навіть записів не залишив… Знав, що здогадаюся… Додумаюся… Домислю…

Одного разу, ще в кінці п’ятдесятих років, коли ще кожне дерево обкладалося податком Радянською владою, батько прищіпив на яблуню-дичку живці якогось сорту. Прищепа вдалася і до осені, на пеньку виросло два хороших пагони. Це вже потім, через багато років я знав, що такі прививки треба оберігати навіть від птахів, які часом можуть сісти на них і, не відаючи що діють, відламати особливо цінну прищепу. А та стояла собі, нічим не захищена, як Королівна серед усього дикого саду. Бо прищепити-то прищепили, а захистити…

А взимку, коли випав сніг, я узяв лижі, та й почав приладновувати їх собі на ноги. Хто свідомо жив у ті роки, може мене зрозуміти, як те робилося. Одну приладнав до ноги, а тільки захотів узятися за другу, як вона раптом поїхала сама по собі під ухил городу, набираючи швидкість. Я тільки побачив з жахом, як вона сама по собі, та дурна лижа спрямувалася прямо на прищепу, врізалася в неї, відламала прижиті пагони, переїхала через них, зламавши обох, і поїхала собі далі…

Мені нічого не залишалося, як тільки спостерігати і бачити ту легеньку, але нищівну силу, яка спроквола  нищить усе те хороше, яке ми творимо, у самому зародку… Зараз я б сказав, що то було мені одкровення, яким буде подальше моє життя. Але тоді, сидячи на снігу з однією лижою на правій нозі, захотів я створити біля хати якийсь неймовірний, дивовижний сад, щоб і батькові було не соромно перед усіма тими садоводами, у яких він питав поради, і навіть перед тією першою прищепою батьківською, яку знищила моя лижа, вирвавшись з моїх рук…

 

Отаке зробила радянська влада з наших батьків! А, зрештою, і з нас, колишніх піонерів, комсомольців… Нам би Павлика Морозова… Та  те, що батько не розкаже… Не  доросли… Доріс, коли вже пізно стало… Радянська влада знала що робила…

 

                                       Чудо перше,

                                           Бузкове                                              

 

Я був, мабуть що, в третьому класі, коли батько водив мене у панський парк, де ми з ним викопували здичавілий бузок, що ріс густими хащами, і обсаджували ним свою садибу. Скільки ж то я переносив тих пагонів з корінцями на своїх дитячих плечах – уже й не можу уявити, (тоді такі питання в дитячих головах не поставали), але вже за один рік з двох сторін від дороги була ріденька лінія миршавих бузкових пагонів.

А через декілька років це вже був густий живопліт, який рясно квітував, щиро віддаючи весняному повітрю свої густі пахощі. Батько знав що робив. А я, будучи вже студентом, збирав живці різних сортів бузку, де тільки їх бачив, навіть  у ботанічному саду Кам’янця Подільського випрошував живці, і прищеплював на пагони того живоплоту. Так і створив свою першу колекцію з різних сортів, які квітували великими, густими темно – бузковими, бордовими, що дуже гарно контрастували з купчастими білими гронами. “Сірєнь  –  на всі Курилівці”, – як любила говорити двоюрідна сестра Зіна.

Через багато років я дізнався, що бузок сприяє втіленню в життя задуманим справам, тому ним обсаджували обійстя церков  у монастирях. “Рай-дерево” його ще називали на Україні. Чи то не християни принесли таку назву разом з рослиною…

А перед нашою хатою в кінці травня уже розквітало різнокольорове чудо, яке дивувало перехожих. Деякі з них підходили і ніяково просили живці… Не відмовляли нікому… Хай квітне скрізь… Аби тільки прижилося… А мама ще звідкілясь привезла маленький кущик перського бузку, посадила біля хати… Він так розрісся і так квітував, що годі й розказувати… Пахощі… квітування, буйність, Жадоба Життя, Краса Буття, Гармонія Сприймання Буття – усе було в тому неймовірному кущі, який мама виростила з маленького пагінця, так само, як і мене.

 

                                         Чудо друге,

                                         Абрикосове

 

А ще, тоді ж, у дитинстві, батько брав мене у ліс, і там ми вишукували дикі абрикоси, викопували і висаджували на своїй садибі. Я добре вишукував невеличкі, півтора-двометрові саджанці, нишпорячи в гущавині, які потім ми викопували. Як казав батько: “менші – то втрата року, а то й двох, а більші погано переносять пересадку…”. Висаджували вдома багатьма десятками. У лісі вони зустрічалися не часто, то ж доводилося добре попрацювати, щоб зібрати хоч би з десяток…. Навіщо стільки абрикос… Усі ми задавали собі таке питання, але запитувати ніхто не наважувався. Як любив повторювати батько: “Учень майстра повинен сам додуматися… Інакше – гріш йому ціна в базарний день”. Часом товариші підходили.

• Нашо вам стільки абрикос?
• Їсти будемо.
• У вас же й так увесь город засаджений абрикосами…
• А ти прийдеш, тобі ж теж захочеться…
• Півгорода засадили, а картоплю де…

Таке пояснення не дуже переконувало, не тільки тому, що не витримувало здорової критики, а, мабуть, і тому, що й звучало не дуже переконливо.

На той час усі повинні були віддавати в казну совєцької держави частку всього, що мали. Від курки – яєць, і що б не вродилося: ягня, порося, чи теля – приходили якісь люди і на вухові робили знак: “контрактували”. Усе це вже  належало державі. Господар мав тільки часткову власність на те, що народилося в його господі. Більш того, навіть, коли зростав ясенчук, його теж контрактували: на стовбурі ставили номер.

Ясени здавна шанувалися. Деревина на диво міцна, а “заморена”, коли на окоренку відрубували кору і дерево відмирало декілька років, деревина ставала особливо міцною: Ніякий шашель, не те що щурі не брали її. З такої деревини здавна робили скрині, де зберігали родинний скарб: вишиті сорочки, святковий “Стрій”, з низками коралів  і з дукатами, з такого дерева робили особливо міцні ярма для волів. Тому ясень був бажаним на господі.

На час розвитку ОСОВІАХІМу, планери і літаки “кукурузники” мали стратегічне значення, а корпуси і крила їхні робили з  переплетених ясеневих планочок, обтягнутих пофарбованим брезентом. Тому й ясени на Україні стали стратегічними і почали належати державі. Щоб зробити плантації, треба було не менше, як півсторіччя, а тут прийшли, “законтрактували” – і воно вже не твоє, а державне. Господарі навіть не мали права рубати їх, не те, щоб зробити скриню.

А налог треба було треба платити і за кожне плодове дерево, то ж і повирубували усі сади.  Тому й дивно було усім ота кількість абрикос. Не вкладалося в головах. Усе було дуже просто:  у тому законі не йшлося про невеличкі деревця. А плоди ж абрикос  надзвичайно цінні…

Невдовзі відійшов у Безвість Батько всіх народів, товариш Сталін. Його наступник Малєнков відмінив, як казали: “налог на курку та дерево”. І знову сусіди дивувалися: “І звідки  він тільки знав (це про батька), що “налог” відмінять… Прямо провидець якийсь… Але ж так густо насадив, як  вони будуть рости? ”

Коли почали  зацвітати і утворювати плоди, виявилося, що у одних вони маленькі як дві вишні, у інших майже не мали м’ясистого оплодня: тільки опушена шкірка, а під нею насінина (кісточка), ще інші були дуже опушеними, неприємні на зубах, у деяких навколо насінини були тверді луб’яні волокна, а у інших тими волокнами була пронизана уся м’якоть. Усі такі викидалися і з тієї величезної кількості залишилося тільки чотири деревця.

На одному дереві плоди були світло-жовті, аж майже білі, особливо солодкі, з малою насіниною, майже без опушення, аж блискучі. На другому – яскраво-оранжові, мало не 4 см в діаметрі, не круглі, а пласкі,  і з насіниною пласкою, дуже насиченим кисло-солодким смаком. А третій мав плоди майже округлі, яскравого кольору, з червоними цяточками, а смак у них був – Як сказав батьків друг, з Попової – сусіднього села, дуже великий любитель садівництва: “Тобі вдалося знайти дерево з божественно-абрикосовим смаком і ароматом”. А четвертий ніби-то нічим і не відрізнявся. Про нього можна було б сказати: “Ну, що ж, абрикоса, то й абрикоса”. Але батько зберіг. “Якщо інші померзнуть, то, може, хоч цей залишиться…”  “Абрикоси – на всі Курилівці”, як казала моя двоюрідна сестра Зіна.

Ніякі з них не померзли… Так і залишалися, давали плоди щороку…

А я тоді й не знав, що можна було б висіяти плоди їхні, та виростити, що б то були за абрикоси… Якби їх відібрати з сотень… Як батько…Малий був і дурний… Тільки на старших курсах інституту зрозумів, що можна було б розмножити і зробити з них сорти, які були б кращими, ніж деякі сучасні районовані… Але ж таки, малий був і дурний… Та й землі не було, щоб висаджувати тисячі саджанців… З яких потім можна було б відібрати декілька найкращих… Та й часу… Та й… Аж тепер думаю, що жаль… А можна було б… Якби не

 

                                          Чудо третє,

                              Сад пісенний і яблуневий

 

Курсова – по рільництву: опис найпоширеніших бур’янів і способи боротьби з ними.  Це було на кафедрі ботаніки, дуже мене цікавила та робота. Михайло Михайлович Круцкевич, Завідуючий кафедрою ботаніки, дав мені такий запал, який я ще й досі тримаю у своєму серці.

Пригадую, коли вступав до інституту, була перевірка не тільки на знання предметів, по яких здавали екзамени, а й по інших можливостях студентів у подальшому виборювати різні місця на олімпіада, спартакіадах…

• Ви написали в анкеті, що граєте на скрипці.
• Та, трохи… Граю…
• А Ви написали, що граєте ще й на гітарі і на мандоліні…
• Та… трохи граю… По сільському…
• Покажіть пальці… – простяг руку, – А Ви хіба не знаєте, що на пучках пальців у людей, які грають на таких інструментах мусять бути мозолі? У Вас їх нема. От Вам скрипка, заграйте щось. – узяв скрипку, смичка, несміло провів по струнах, – Це так коза блеє, коли її на цугундері ведуть. Ха-ха-ха! – Не стерпів, як потяг смичком, як батько вчив, та на двох струнах, той аж під підмугикнув: “Поміж тими гороньками сходила зоря…” Пісня батька з мамою…які її так співали… – Не чекав. Не чекав. Пісня гарна,але якщо хочете на скрипці… Слух у Вас, бачу, непростенний. Жаль такий Божий дар втрачати. Грайте. Вчіться на скрипці.. Але скрипка, то такий інструмент… Вона розвиває слух… Коротше кажучи, давайте, дерзайте!

Мабуть тільки через це і прийняли до інституту. Було ж вісім чоловік на місце…А Михайло Михайлович керував інститутським хором, який постійно займав перші місця у конкурсах, та олімпіадах сільськогосподарських інститутів.

Співали багато чого з української хорової класики, але коли починали наше

Чути: Кру-у, Кру-у, Кру-у,

В чужині помру-у, заким море перелечу-у,

Крилонька-а-а зітру… Крилонька-а-а зі-ітру.

Кру-у-у, Кру-у-у, Кру, Кру, Кру-у-у-у…

Десь у глибині душі починало підійматися щось таке щемно-тоскне, що, доходячи до серця починало змушувати його затихати, завмирати і доводити все тіло мало не стану напівсвідомості, коли видих зі словом Кру-у-у ототожнювався з махом крил і єдиним бажанням – долетіти! Долетіти! Долетіти! Долетіти! Ми всі знали, що це наша найкраща пісня…

Він був маленьким, худим, піджаристим, невеличким  чоловічком, але коли водив нас на ботанічні екскурсії, то ми, молоді студенти в кінці тих екскурсій уже падали з ніг, а він тільки, жартівливо насміхаючись з нас, підтримував… Розповідав про кожну рослину

“Кожна людина з вищою біологічною освітою повинна знати рослини, які її оточують. Хоча б ботанічну назву і лікарські властивості. А особливо агрономам… Показував, утохмачував у голови… У нього було дуже мало часу на це… Всього два семестри ботаніки… Я був зачарований тими заняттями, а особливо практичними заняттями по ботаніці, коли він нас виводив по околицях Кам’янця Подільського “до ізнеможенія”, як казали… Мало я тоді від нього взяв… Ой, як мало… Він міг би дати стільки… Мало взяв від нього…

А перед змахуванням його диригентської палички, ми всі у хорі завмирали, затамувавши подих, щоб почати нове.

Співали всілякі…

І що б не співали далі…

 

Буряки рядочками, стеляться листочками,

Наче море води розлива…

Ми порану встанемо, рідний лан доглянемо,

Гей, яке в нас щастя молоде,

Сонячними роками, нивами широкими

Наша славна доленька іде-е-е!

 

Ця була особливо відома і популярна своєю політичною спрямованістю. Стала “притчею во язицєх”.  Навіть хор Верьовки співав її… Тільки набагато пізніше зрозумів чому….

Зараз це здається безглуздям, Але тоді… Не приведи Господи засумніватися… Щоправда, один серед хору на увесь голос біля мене співав:

Ні хрена не встанемо, ні хрена доглянемо,

На хрена нам щастя молоде …

На хрена нам роками, На хрена широкими

На хрена та доленька іде…

 

Але серед голосів хору його ніхто не чув. А якщо й чув, то нічого не міг сказати, бо кожен  співав і рот був зайнятий… Тільки мені, чомусь Пані Доля дала можливість почути… Стояв поряд…

В усякому разі наш хор завжди займав перше місце в олімпіадах серед  сільськогосподарських ВУЗів республіки.

І коли я на другому курсі підійшов до Михайла Михайловича, з наміром писати курсову про бур’яни, він підняв окуляри на лоба (це було його особливим рівнем порозуміння) і сказав: “А це вам навіщо?”

• Хочу показати різноманітність бур’янів… А ще й те, що багато з них – лікувальні… Ви ж розказували…
• З мене не треба робити прикладу, і взагалі, молодий чоловіче, не забувайтеся, ви вчитеся в сільськогосподарському інституті, а не на фармацевтичному факультеті. – Я тоді на нього образився: Як це так, я сам придумав тему курсової … Я… Я… Сам захотів написати про лікарські властивості бур’янів… а він відмовляється… А він не хоче… На кафедрі ботаніки сільськогосподпрськогос не так же часто пишуться курсові… 

Він знав набагато більше від мене. Це вже потім, у сімдесятих роках, дізнався, що в Кам’янець – Подільському сільськогосподарському інституті виявлено і знешкоджено групу буржуазних націоналістів  студентів і викладачів, на чолі з Круцкевичем Михайлом Михайловичем. Серед них були мої друзі… Але я тоді уже був дуже далеко від них. Михайлові Михайловичу це вже було якось, не дуже, йому вже було під вісімдесят… Друзі постраждали… Але його несамовите…

Кру-у, Кру-у, Кру-у-у.

В чужині-і помру-у.

Заким море переле-ечу-у-у..

Крилонькв-а-а зітру! Крилонька-а-а  зі-ітру

Кру-у, Кру-у, Кру-у, Кру, Кру, кру-у-у.

…Це його несамовите залишилося, і досі нуртує, будоражить в душі щось таке, що дозволяє відшукувати рідне в піснях, у віршах, в мелодіях…  В мелодіях мого душевного і духовного саду… Як йому вдалося у той час винести цю хорову пісню на олімпіаду, де вона завжди займала перше місце серед хорових колективів таких ВУЗів – мені до цього часу невідомо. Могутній духом був. Інакшого пояснення не маю.

Отакий мені на шляху трапився Михайло Михайлович Круцкевич, який відкрив мені, молодому тоді і дурному, вікно в ботаніку, музику і, навіть, двома словами за мікроскопом – вікно в науку, яка стала надалі усім моїм життям..

Але те, як він оберіг мене ще тоді від того, совєцького, зрозумів аж тепер… Як мало я від нього узяв… Як мало…

 

 

 

Чудо четверте,                                 

                                Стражденне у квітках

 

І от я вже на четвертому курсі. Постало питання вибирати тему для дипломної роботи. Було: Якщо дипломна – то один державний екзамен, комбінований, з питаннями економіки, наукового комунізму, а якщо не дипломна , то всі три Державні екзамени: Історія Комуністичної партії, Рослинництво та Економіка.

Рослинництво і Економіку я ще міг би… Але Історію Комуністичної партії… Ніколи не мав з цією дисципліною дружніх стосунків… Вона зі мною теж…

Ретельно писав конспекти з “Трьох джерел і трьох основних складових частин…” Виявляється, їх було набагато більше… Писав ретельно… Мав… такий конспект, який мав бути обов’язковим на заліку, не те, що на екзамені… І раптом, збираючись на залік, не знаходжу… Скрізь… І за постіллю, і навіть за шафою… Три рази перешукав, І учетверте… … … На останній консультації перед екзаменом нічого не залишилося, як зі страху признатися викладачеві: “Не можу віднайти конспекта” (Молодий, дурний, та ще й … екзамен же узавтра… діватися нікуди… Конспект потрібно було показати… ).

• А може його й не було – єхидненьке легеньке зауваження з примруженими очима… від викладача… Був такий… Прізвище пам’ятаю до цієї своєї сивини…
• Був! Сам же писав, у бібліотеці… ці… Ого, про-опав… який там екзамен без конспекта про три основні співставл-я-ю-чі… Гаплик, коротше кажучи…
• На екзамен приходьте. Там побачимо… Коротше кажучи, гаплик. Який там екзамен… Конєц света… Не те, що у Штірліца: “Света, это “Конец!” Але які там жарти… … … Конєц! Гаплик!

Увечері за шафою несподівано віднайшов конспекта. Приніс на екзамен. Зі щирим серцем…

• А вчора Ви сказали, що конспекта нема… – єхидненко примружені очі свердлять наскрізь…
• Знайшов… За шафу завалився…
• Як то “за шафу”? Він повинен бути на столі! Щоденно!, Що значить: “За шафу”? А може це і не Ваш, взагалі… Учора не було, а сьогодні “за ша-афою” знайшовся… Випадково… Дивно це у Вас виходить… Випадково, за шафою віднайшов уночі перед самим екзаменом зошит, де законспектовано “Три джерела і три головні співставляючі марксизму-ленінізму!…” Чи віддаєте собі відчит у цих своїх діях? Навіть ще до того, як брати екзаменаційний квиток, я декілька разів укривався то холодним, то гарячим потом: “Як батькові буду дивитися в очі, коли виженуть з інституту…”

Слава Богу, на питання  білету якось відповів…  Слава Богу, трійку у матрикулі поставив. Одна трійка за всю сесію, на стипендію тоді не впливала. Батькові нічого не треба було пояснювати…. Але жа ж трійка по “Історії Комуністичної партії”. Зняли стипендію. Батькові не сказав. Якось з хлопцями … На вокзал ходили, вагони розвантажували  та й якось змогли… Пережили семестр…

 

Аж через багато років дійшло до мене, що він, мабуть, ту ситуацію зрозумів краще, ніж я сам, переживши її у той час, коли наступали славнозвісні шістьдесяті, і коли за одне слово можна було б опинитися дуже далеко від усього рідного і набутого… І від України… Але ж треба було тримати статус дисципліни “Історія КПРС”. Для мене – як пугала. То ж і мене зробив пугалом… А щоб знали всі!

 

                                        Чудо п’яте,

                                      Сад у квітках

 

А дипломну вибрав про вплив запилювача на урожайність і якість плодів у яблуні. Це була неймовірна тема. Запропонував мені її викладач плодівництва Зацерковний Роман Михайлович.  Курсові під його керівництвом писали багато студентів, бо він віддавав усе: свої гіпотези, думки, цифрові визначення…

Але дипломні писали, здебільшого, по економіці сільського господарства. Це було престижно і просто: підкріплена декількома фразами  з Матеріалів  чергового з’їзду Комуністичної партії, далі – економічний план якогось видуманого гіпотетичного колгоспу, з теоретично розрахованими цифрами рентабельності кожної культури і головне – рентабельності усього господарства і економічної вигідності його, та декількома фразами – про відмінність планового колгоспного радянського господарства від загниваючого фермерського господарства капіталістичних країн… Такі дипломні проходили без будь-яких суперечень і зайвих питань. Тому й перекидалися на останньому курсі на ці роботи.

Головою Комісії, традиційно, був Перший Секретар… З області. Він, щоправда, був завжди відсутнім, бо особлива зайнятість державними справами на час Державних екзаменів нашого інституту не дозволяла йому бути присутнім особисто на цій акції, але замісник його – Директор інституту, відкривав акцію Державних Екзаменів, а потім ішов займатися своїми особливо важливими справами, покладаючи свої повноваження на інших Вельмишановних Членів Комісії, більшість з яких розумілася на Завданнях, які ставить Перед трудівниками Партія, Правітельство, та на економічних планах передового сільського господарства.

Тільки багато років по тому я зрозумів, що усі ті кошти йшли на військову промисловість, щоб перевершити Америку у таких же мілітаристичних планах. Але Америка віддавала тільки частину свого бюджету на розвиток мілітаризму, Радянський союз віддавав усе, за рахунок добробуту життя своїх трудівників, а особливо колгоспників. Бо “рабочій” не мав хоча б клаптика землі і харчуватися тим металом, чи вугіллям не міг. І тільки колгоспник виробляв те, чим харчувався і “рабочій”, та ще  ті, хто керував і “рабочім” і “крестьянством”, яке годувало усіх.  І кожного ранку, з раннього дитинства, ми прокидалися під гімн Радянського союзу.

Союз нерушимый республик свободных

Сплотила навеки единая Русь,

Да здравствует созданный волей народов

Великий могучий, Советский союз!

Слався отечество наше свободное,

Дружбы народов надежный оплот,

Партия Ленина, сила народная

Нас к торжеству коммунизма ведет…

І засинали під це саме…

У мене ж була дипломна робота про вплив пилку на урожайність і смакові якості плодів у яблуні…

Скільки тисяч квіточок я запилював у квітучому яблуневому саду – сказати не можу… Але ті квіточки, той яблуневий буйноквіт, той гул бджіл у яблуневих кронах, разом з ароматом буйноцвіття яблуневого, залишилося в моїй пам’яті як одне з найкращих спогадів мого Життя, мені особисто подарованого Творцем. Можна дякувати Йому хоча б за те, що дав мені можливість бути причетним до тієї роботи, разом з Учителем моїм, Зацерковним Романом Михайловичем, який відкрив мені ті квітучі яблуні з голосним бджолиним гулом, що висів десь там, угорі, над неймовірними пахощами квітучого яблуневого саду…

Казали передові студенти: “Якої холери ти туди пішов… Краще б по економіці… Він же зі Львова…”

У ті роки печать “Зі Львова” означала кінець. А Роман Михайлович мав ще й якісь, дуже далекі і туманні стосунки з УПА. Чи то хтось з його далеких родичів там був, чи що інше, але він, будучи чудовим викладачем, хорошим науковцем і прекрасним знавцем садівничої справи,  не мав ніякої перспективи  у науковій кар’єрі. Він писав свою кандидатську роботу багато років, залучаючи до цього студентів, які гуртувалися біля нього, але ніколи її так і не захистив. Мабуть, що й до захисту не встиг подати… Був львівським інтелігентом, і ніяк не міг зрозуміти того комуняцького шаленства, того імперського довління совєцького чобота. В його голові, так само як в інтелігентній голові Михайла Михайловича,  не було місця для розуміння того варварства, ницості і такої страшної, людоненависницької зневаги до думаючих, творчих людей, до науковців… Це не піддається розумінню і зараз… І мені це незрозуміле, хоча й знаю багато… На моє щастя, то був Камянець Подільський сільськогосподарський, з його прадавніми традиціями, які мали на увазі ще й Руданського…

У гуртку Романа Михайловича було дев’ять нас, фотографії ж залишилися. Дипломні по садівництву писали тільки ми двоє: я, та Василь Свідер. Усі інші перейшли на економіку. Василь був особливим, неймовірним любителем спорту: знав усі команди і усі матчі… Сміявся з тих, хто цього не знав. Я ж тільки грав на скрипці, і спорт мене не цікавив ніякою мірою, тобто належу до тих, які про футбол кажуть: “А який в ньому сенс… Двадцять чотири дурні ганяють по полю одного м’яча, а тридцять чотири тисячі дурнів на це все дивляться, і від цього шаленіють і дуріють…” Але він був фанатом спорту і це було його священне, недоторкане життя. Мені було дивним оте захоплення, а йому було дивно те, що мене це не зачіпало. Але нас поєднувало одне – любов до садівництва і Роман Михайлович, керівник наших дипломних робіт це бачив і розумів. Ми ж, молоді і дурні мало на цьому тямилися розумом своїм недосвідченим, хіба, що тільки серцем своїм відчували те світле Тепло, яке він нам віддавав…

При захисті дипломної роботи, у мене, як і в усіх, були таблиці, на цифрах яких я щось хотів доказати… Про те, що навіть пилок запилювача впливає на плоди… Та… Почали запитувати про економічну ефективність роботи… Яку вона може принести користь сільському господарству Радянського союзу… А яка тут економіка… Цілком наукове дослідження… Для студента… Я заплутався… Добре, що хоч трійку поставили, а не примусили здавати Державний іспит на загальних началах, який включав у себе не тільки Рослинництво, і економіку з політекономією… Головне, що базою тих наук була Історія Комуністичної партії… Ніколи б не здав… Хоча… Ще не було такого, щоб хтось не здав Державного екзамену… Навіть якщо в білетах були питання з історії Комуністичної Партії…

Василь був хитріший, мабуть, що й розумніший, а може й правильніший… Знав як відповідати. Здав дипломну “на відмінно”. Я ж не зумів виступити на тій трибуні так, як би хотів Роман Михайлович, заплутався у своїх відповідях, слава Богу, що мав “посередньо” . Але любов до садівництва і любов до наукового пошуку, яку прищепив мені Роман Михайлович, проніс через усе життя. І можу тільки пишатися з того, що на самому початку, в мої студентські роки, мені трапилися такі Вчителі, як Михайло Михайлович Круцкевич, і Роман Михайлович Зацерковний. Сподіваюся, що я підхопив їхній прапор, і їм не доведеться червоніти за мене десь аж там… Перед Вищим Судом…

 

                                         Чудо шосте,

                                  Радгоспі “Комунар”

 

Оскільки наші дипломні  роботи була присвячені  садівництву, то на переддипломну практику нас,  з Василем Свідером, який теж не побоявся писати дипломну по садівництву, послали на переддипломну практику у плодово-ягідний радгосп “Комунар”, Новоушицького району,  Хмельницької області. Інші, які писали дипломні по економіці, проходили переддипломну практику в престижних передових колгоспах, де вони отримували зарплатню, і підтверджували свої передові досягнення в аспекті “Планово-економічного розвитку колгоспу… такого-то.” – Так називалися їхні дипломні. Ми ж з Василем “пішли в науку”, як ті про нас іронічно говорили. То ж і послали нас на практику в не зовсім передовий… як тоді казали… плодово-ягідний радгосп… А чого могли ще мати, дипломанти Романа Михайловича на той час? Оте і мали…

 

Зійшли ми з автобуса… Кінець лютого… Снігу обабіч дороги – кучугури, під ногами струмки ранньовесняні… нам же ніхто не сказав, що їхати треба в чоботях…

Дочалапали до контори… кілометрів зо два…

• Так-то і так, ми, на практику… З Кам’янця Подільського сільськогосподарського.
• Да. Єсть такі у списку. Два?
• Два.
• Поселяйтесь. Ви ж на пів року… От вам…

Та й поселилися… На пів року…

 

Чудо з’явилося дуже швидко. Спершу зійшли сніги, і це було першим чудом. Потім зацвіли сади – це було другим чудом, Потім з’явилися два дипломанти з Уманського сільськогосподарського, два Володі. Один бритий, а другий – з невимовно кучерявим чубом. Так їх і прозвали: “Володя лисий” і “Володя кучерявий”. Вони нічого й не мали проти. А останнім чудом було з’явлення величезної групи   з Заліщицького сільськогосподарського технікуму. Ми втратили розум і глузд. Думали, що будемо тут самі проходити практику, а виявилися, що з нами будуть проходити практику якіїсь малявки, з невідомого технікуму, а їх же понаїхало… Тридцять чоловік! Вони були з технікуму, ще учнями… А ми ж уже студенти! Але яке то мало значення? Серед них було багато дівчат! І почалися танці в клубі… Василь сподобав собі Дарку – маленьку, швидку дівчинку, прогулював її алеями серед квітучих яблуневих ділянок…

Одного разу прибігли до мене дівчата.

• Треба рятувати!
• Що сталося?
• Та у Наді ж ячмінь вискочив…
• Знаю, то й що?
• А ти ж сказав, що мило треба в око запустити…
• Правильно.
• А вона ж заклала у око кусок мила… А тепер аж по стінах дереться…
• Треба ж було крапельку… Хай негайно водою промиє око!
• Якою?
• Все-одно! Якою ухопить, тепер у неї ячмінця в оці, мабуть вже не буде до кінця життя…

Побігли, цвірінькаючи. Не знав же я, що та Надя за мною потаємно зітхала… Аж коли вони від’їжджали, сказав мені про це Ромцьо, один з їхньої групи.

Та Надя потім показала мені на гітарі “Вальс гімназистки”  в мінорному строї. Я його знав у мажорному, а в мінорному він був музично багатший… Цікава була дівчина. Не побачив цього, не розпізнав, і не зрозумів… Може б і доля була іншою… Хто зна… Як її доля склалася – теж не знаю. Але, як тепер розумію, вона була створена не для того, щоб бути молодшим агрономом у колгоспі… О! Всемогутня Пані Доля! Чому ти так пізно даєш нам  розуміння того, що стається з нами, з Твоєї Волі… Лише тоді, коли усе вже так далеко, що повернути… Неможливо

Колись, у восьму класі будучи, отримав новорічну поштову листівку з такими гарними і теплими словами, що аж… Без підпису. Скільки не намагався, дізнатися, авторки віднайти так і не вдалося. Тільки через багато-багато років дізнався… Вона тоді уже була заміжня, мала двійко діток… З усміхом призналася на зустрічі однокласників, на честь 25-річчя закінчення школи. Ох, Пані Долю, Пані Долю, від чого ти нас оберігаєш, підсовуючи такі щемні сердечно-душевні випробування, які тільки через багато років дають про себе знати?

Колись чув таку притчу, яка базується на тому, що “Шлюби створюються на небесах”.

Сказав Господь: оцю роботящу і гарну дівчину поєднаємо з отим далеким від неї хлопцем!

• Та він же ледар і п’яниця – заперечив його поплічник Сатанаїл…
• А отого, високого, гарного, роботящого чорнявця – з отією, рудою…
• Та вона ж не тільки руда, і лінива, та ще й  й пиху має таку, що… Вона ж з нього…
• Не переч! – Сказав Господь!
• А чому не можна ту гарну, роботящу поєднати з тим роботящим чорнявцем?
• Тому, що в такому випадку ті, інші, пропадуть, зникнуть з лиця Землі і люди перестануть бачити те, як не треба жити на світі.

 

                                         Чудо сьоме,

                          У „Комунарі”.  Продовження

 

Бо радгосп “Комунар” то було таки дійсно чудо. В усякому разі зараз, коли я пишу це, мало чи не через п’ятдесят років, то було таки чудо. І ніхто не зможе вже мене переконати в іншому. Я розумію опонентів “то були молоді роки”, і т. д. Хай навіть так, але зараз для мене то був інший світ, у якому я прожив більше, ніж півроку, у якому я набрався таких знань…У якому я набрався всього того, що тепер можу називати чудом душі моєї, і тепер,  у цих рядках хочу той свій злет, ті всі мої молодечі враження і сподівання не тільки пережити, а й віддати моєму улюбленому читачеві, якого я люблю так само, як і ті свої чисті сприйняття тих років.

Нас учили обрізати плодові дерева

• Оце так обрізав! Це ж тільки гладущики тепер га ньому можна вішати! – то бригадир, який нам розповідав основи обрізки плодових дерев
• А це що за обрізка!… Кальвіль сніговий треба обрізати на внутрішню бруньку, а ти що зробив?…
• Оце так обрізав! Так у себе вдома будеш обрізати, а не в нашому “Комунарі”!…
• Це вже опше! Така обрізка ні в якій книжці не описана, але й ти її не описуй!…

Колоритний був бригадир, який добряче тямився на обрізці плодових дерев. Я ж молодий був і дурний. Часом сердився на нього. Але ж він навчив мене такого, чого ніхто у світі не навчив: розумінню поняття обрізки плодових дерев.

Через багато років, уже працюючи в Ботанічному саду імені акад. О.В.Фоміна науковим співробітником, науковцем, раптом одного разу підійшов до мене такий самий співробітник, Поліщук, та й каже: “Давайте поїдемо, та обріжемо сад”.

• Який сад?
• Та, тут просять, щоб сад обрізати, звернулися у Бот сад…
• То й їдь, та обрізай, ти ж закінчував Уманський, садівничий, а я – агроном-полевод, ще зіпсую.
• Та ні… Я… Той… Грошей трохи заробимо…

–  Яких грошей, я не вмію…

• Поїдемо?! Я ж бачив як ви ото… секатором…

З того й почалося… І почали ми з ним їздити по садах-дачах з місією  обрізки плодових дерев… Середина сімдесятих років… Спеціалістів нема. Це зараз на кожному стовпі висить оголошення  “Обрезка сада” – і телефон… А тоді ж -­ тільки з вуст в уста… “А, мовляв, у Ботанічному саду є такі два спеціалісти… по обрізці… Обрізають, як лялечку, ще й розкажуть, консультацію дадуть”…

Одного разу запросив нас якийсь чоловік. Дерева були величезні і дуже запущені. Старезні, років по п’ятдесят… З часу посадки ніхто їм не робив обрізки. Уже давно всі дачники перейшли на напівкарликові форми, а тут… Мабуть, ще від батька дісталися… Батько, отримавши дачу, як Благодать від Совєцької союзи: сім соток, висадив яблуні, не уявляючи собі які вони будуть в майбутньому… Аж тепер, через півсторіччя, а може й більше, коли вже батька не стало, син, який теж не мав ніякого уявлення про садівництво, успадкувавши дачу, раптом побачив, що дерева не тільки суцільно вкривають ґрунт, а вже навіть добряче   затінюють самі себе. Тому й запросив нас, мовляв, “гілки починають сохнути”…

Боже! Який жах! Після такого знущання  над тими деревами… Гілки починають сохнути… “Конєшно, кошмар какой-то и ужасть невероятная”…

Робота була не проста, і дуже важка. А той чоловік узяв з собою приятеля. Поки ми цілий день робили ту складну обрізку, вони, в будиночку, мабуть, згадували свої молоді літа, бо коли вже аж почало смеркати, і ми закінчили, залишивши на землі непроходимі хащі обрізаних гілок, вони запросили нас усередину, налили по чарочці коньяку. Ми з Іваном Феодосієвичем, майже знесилені, з великою полегкістю посідали на стільці. “Хоч би на десять… а може, якщо вдасться, то на п’ятнадцять… хвилин… Хоч би трохи посидіти після такої роботи”…

• Ми вже побачили як це робиться. А наступного року самі зробимо обрізку, з сином. – сказав господар, – за це і вип’ємо! – Ми радо закивали головами, бо дуже не хотілося ще й наступного року підряджатися на таку каторжну роботу. “Слава Богу!”
• Ти що здурів? – то його гість – Хіба ти не бачив, що хлопці лазять по деревах як мавпи, ти що так умієш? Чи твій син так уміє? Та ніколи! Я ж вас обох знаю. Зріжете пару нижніх товстих гілок і на тому закінчиться ваша обрізка. А ти подивися які лялі поробили хлопці з твого чурпіття!

Та, Слава Богу, більше той чоловік нас не знаходив.

А вся школа почалася з переддипломної практики в радгоспі “Комунар”. Ми там проходили усі роботи в саду – така була домовленість на рівнях начальства… У мене ж дипломна була по садівництву…

Невдовзі приїхали два студенти з Уманського с.г. інституту, плодівничого факультету. Володю Починка одразу ж опреділили на виноробку, у нього була дипломна по підбору рас дріжджів для різних сортів вина, Володя Кочура увесь час бурчав, що він, уже з вищою освітою, мав би тут бути хоча б бригадиром, а ми з Василем Свідером щодня ходили на ті роботи, на які нас посилали. І таки багато чого понавчалися. Коли настав час щеплення, то і цьому навчилися, а я привіз у Муровані Курилівці багато живців, та понащеплював на кожній деревині по 5 – 7 сортів, скільки дозволяли гілки. А коли воно все почало плодоносити, батько не міг натішитися, бо ж були там надранні ранні, ранньоосінні, осінні, пізньоосінні, зимові і зимові лежкі, які ставали смачними тільки після травня місяця. Смачні яблука були від липня, і майже до нових. Розповідав, що сусіди і знайомі, та й не знайомі, і з інших сіл замовляли живці. І він з гордістю відповідав, що тільки ранньою весною, коли син зробить обрізку, тоді – будь ласка!

А коли почався в Комунарі збір урожаю, для нас це була благодать. На зборі врожаю, чи то ягідників, кущів, чи інших, не забували ми ж і про себе. То була хороша вітамінна добавка для молодих організмів. І коли приїжджали викладачі, на перевірку практики, ми їх пригощали вином з радгоспної винороби (воно вільно продавалося в магазині, і було досить дешевим. “Для своїх робочих”), та фруктами і ягодами, які на той час були. Тоді, на початку 60-х років ще не було такого снобізму, щоб викладачі носами крутили.

Серед літа приїхали двоє студентів на практику з сімферопольського с.г. інституту. Ми їх мало й бачили, тільки коли приїхали двоє викладачів, перевіряти їхню практику, вони попросилися до нас у кімнату, щоб прийняти їх,  мовляв, у них кімнатка маленька – на двох, Місця зовсім мало, а у нас – в самий раз.

За столом, як годиться, різні сорти вина радгоспного виробництва, фрукти – сімферопольці приготували сиру, та ковбаси, ще щось було, уже й не пам’ятаю. А коли наливали якусь чергову чарку я сказав, що у двох пляшках, мабуть переплутане вино, аґрусове з порічковим. Компанія розділилася, одні, на чолі з Починком, мене підтримували, інші, на чолі з Кочурою, заперечували. Я стояв на своєму. Василь Свідер і сімферопольці тримали нейтралітет. Викладачі переглядалися. Один з них нагнувся до мене.

• А как вы определили?
• Очень просто: агрусовое пахнет агрусом, а то, другое – красной смородиной, но этикетки на них перепутаны.
• И другие можете определить?
• Конечно!
• Мы хотим убедиться, можно?
• Пожалуйста, что тут убеждаться?
• Можно Вам завязать глаза?

Почали зав’язувати хусткою очі. Усі принишкли.

• Это какое?. Скуштував.
• Малина, его ни с чем не перепутаєшь.
• А это?
• Проще простого. Вишня.
• А это?
• Это не знаю… Каное-то новое… Хотя… Погодите! Это же смесь! Вишня есть, малина есть, черная смородина есть, кажется, еще что-то, но эти забивают… Хотя… Наверне еще яблочное, из Папировки…Слили все, что было на столе?
• Молодец, У Вас прирожденный дар дегустатора.
• Такое каждый может.
• Нет, не каждый.

Вечір продовжувався далі весело, вільно, гарно.Другого дня вони від’їжджали

• Приезжайте к нам, в Массандру, в начале сентября у нас двухнедельные курсы дегустаторов.
• Так я же на практике сельськохозяйственного…
• Ну и что? Подумайте, время еще есть, вот адрес, напишите заранее, хотя бы за недельку, тобі поселить можно было.

І посіяли вони  смуту в мою душу. Хлопці в один голос: “Їдь! Таке не часто трапляється. А якщо приїдуть перевіряючи, ми щось придумаємо”. Поїхав порадитися з батьком. Він теж настоював.

Написав я туди листа і поїхав на призначений день. Ну що ж, курси, як курси, два тижні показували основи. Що куди наливати, які напої гріти в долонях, які куштувати холодними, а тоді підігрітими в долонях, як винюхати правильний запах, чим відрізняється запах самого вина від запаху бокала з-під вина, те, що дегустатор повинен бути і технологом, і помимо технолога, знати кліматичні умови усіх років на усіх плантаціях, де зростав виноград, з якого зроблене вино…які особливості  підроблених вин і т.д. І щоразу повторювали, що кожен дегустатор повинен сам собі в голові створити свою колекцію, щоб було з чим порівнювати, бо дегустатор не той, який розрізняє смак, а той, хто може цей смак і букет співставити, порівняти з тим, що уже є в голові. “Дегустатор, це детектив, який по декількох параметрах віднаходить єдиний вірний варіант” І так далі. Усе я ретельно конспектував, хоча й говорили, що конспектувати тут нічого, головне – створити в голові ментальну колекцію і чим більша колекція, тим цінніший дегустатор.

Там я побачив кілометрові винні погреби. Казали що вони тягнуться на десятки кілометрів. Не вірилося, але хто зна… По них мало ходили пішки. Їздили по на автокарах, з електромоторами. А після занять кожного дня купався в морі. Казковий був час. Здав екзамен, а при врученні диплому запитали як я дивлюся на те, що з “Массандри” пришлють на мій інститут персональний запит на мене, для направлення на роботу в “Массандру”. “Вначале много не обещаем, а старшого лаборанта и общежитие найдется. А там, гляди, и диссертацию напишете… Перспективы у нас есть. Природные данные у вас тоже. Было бы желание”…

 

Десь, за місяць до розпреділення підійшов переляканий староста.

• Що ти ще натворив перед сами закінченням? Тебе в деканат викликають.
• Нічого.
• Ага, з тебе станеться… Зі скрипкою носишся скрізь… Хоч би трохи посерйознішав… Агроном уже все -таки. Ще в колгосп скрипку повезеш… Не буду ж я йому пояснювати, що випускні екзамени у музичній школі здаю …

Зайшов у деканат.

• Так – та-ак! Значить, продовжуємо жартувать?
• Та ні…
• Як то “ні”? А це що таке? Ганьба на увесь інститут! Вас просять розпреділити у виноробський радгосп “Массандра”, на посаду старшого лаборанта… Статаршого лабора-анта! Ганьба! Ми видаємо Вам диплом про отримання Вищої освіти зі званням “Учений агроном”! Цим треба пишатися! Деякі студенти Вашого потоку уже йдуть на посаду Головного агронома, у хороші, передові колгоспи, а Ви – на ста-аршого лабора-анта, по спеціальності “дегуста-атор”… Нечувано!
• Мені ж усе-одно через три місяці – в Армію…
• Тим більше! Негайно пишіть тут же, на цьому бланку свою відмову.
• Як?
• Отак і пишіть: “Відмовляюся”. – Написав, – Прізвище своє, і ініціали! – Написав, – Підпис і число! – Написав. – Отак – то! Ще встигнемо послати, щоб до розподілення отримали офіційну відмову, щоб не оскаржили. А в Армію підете з посади агронома, а не якогось там, ста-аршого лабора-анта!

Так і попав я агрономом у колгосп імені Дзержинського, села Швейків, Бучацького району, Тернопільської області. Найвідсталішого колгоспу в районі. Там навіть саду не було. Пасіки теж не було. Напросився на розмову до Голови.

• Дивно мені, що саду в колгоспі нема. Край же такий благодатний для саду…
• Ти, агрономе, цікавий чоловік, але ще дуже молодий. Я тут головую два роки. Колгосп існує з… Ну, сам знаєш скільки… І ніколи ні у кого не виникало питання: – чому нема саду колгоспного. А й справді, дивно… Такі землі… Така зона кліматична… Ніби-то й сад повинен бути… А немає саду. Головна культура у нас – тютюн, знаєш про таке?
• Знаю, і тютюнову сівозміну вчили. Як міняються культури на полях теж учили, куди вносити найбільше добрив, щоб головна культура давала найбільший прибуток.
• Правильно тебе вивчили… Правильно. Мене теж учили правильно. Так, що, давай, поки-що не будемо змінювати. Наш колгосп повинен бути таким, який він є. От так! Розумій як хочеш.
• Але ж… Ми вчили… Тютюн – одна з найприбутковіших культур у світі, колгоспи, у яких головна культура тютюн, повинні бути найбагатшими, як на Кубі, що сигари роблять, а не відправляють машинами невідомо куди…
• Мудрий ти, агрономе, хоча й молодий, а не розумієш того, що в країні повинні бути відсталі колгоспи, на фоні яких розквітають передові, з передовиками сільського господарства. Тому й мене сюди послали, розумієш ти це, чи ні, і  ти такий самий, як і я! Тому я уже третій раз направляю виклик до Кам’янець – Подільського інституту. Усі агрономи втікають. І ти втечеш… Зрозумій хоч ти, що такими номенклатурами, які працюють у відсталих колгоспах не розкидаються, а через деякий час переводять у передові господарства, де вони й стають передовиками… А з тобою ми могли б … Це ж треба, сад… Молодець. Ти мені подобаєшся, Зроблю тебе Головним агрономом колгоспу. І щоб сад посадив… Ми з тобою почнемо… А коли мене переводитимуть, я й тебе заберу з собою. Але я тобі цього не казав, і ти цього не чув. Якщо промовишся, чи натякнеш, тобі ж гірше буде, більше нікому… Готуйся до вступу у Партію!

Мені – то все-одно, до армії через два місяці. То історія окрема, велика і захоплююча. Коли пішов у армію, мабуть, знову, послали запрос на агронома у мою Alma mater, Кам’янець-Подільський сільськогосподарський… Мабуть Голова теж з ним говорив… Може навіть і про сад….

Але ж “Массандра”… Якою була б моя доля, коли б туди потрапив… От і думаю собі останнім часом: “А що було б, коли б відмовився написати відмову? Що б він мені зробив, той Декан? Та нічогісінько! Залишався ж один екзамен, чиста формальність… Але ж стояв перед Деканом, як школяр, що навіть пікнути не може, слухаючи такі слова… А в житті доводилося бувати старшим лаборантом, уже навіть після закінчення аспірантури… І корона з мене не спала, і ніхто мене за це не ганьбив…

А хлопці ті, колеги… З Починком Володимиром ми здружилися і надалі усе життя підтримуємо дружні стосунки. Кочура Володимир загордився, він і тоді був птахом високого польоту, пересварився з усіма, а далі скрутили його хвороби різні, то сидить удома на пенсії. А Свідер Василь працював в Управлінні сільського господарства Кам’янець-Подільського району, а далі зник з поля зору, і так я його й не віднайшов.

Одного разу раптом зустрівся по-між рейсами, майже блискавично з одним з наших бувши студентів. Чайкун Валентин… сказав, що Василя Свідера уже й на світі немає… “Спився.” А Щербань Віктор, мій душевний друг, колега? “Помер. Спився”. А Шкреба Анатолій, мій наставник, він прийшов у інститут після армії, набравшись справжньої мудрості. Робив чудові копії з картин Айвазовського? “Помер. Спився”. Більше я у нього ні про кого не розпитував. Краще нічого не знати, ніж отаке… “А як робота?” – запитую у Валентина. “Агрономом, з часу розпреділення”. Виявилося, що до цього часу, з квартирою проблеми і з мамою проблеми, і з Головою колгоспу – проблеми так і сім’ю не завів… Кругом – одні проблеми… А, просто, мабуть, Саду в душі не виростив, не віднайшов, і не виплекав тих паростків, які Творець посіяв у Душі… Так і до цього часу не вірю у те, що він тоді повідомив… Через декілька років випадково зустрівся ще з однією однокурсницею Галиною Скорик. Вона свого часу, ще в школі, багато читала… Я теж читав, але не стільки… То, вона й мене призвичаїла… Розповів про зустріч з Чайкуном…

– Та то він від злості своєї такого тобі наговорив… І не щастить йому в усьому тому, що такий характер має, уїдливий, і злий… Хоча й прикидається іншим…

 

                                       Чудо восьме,                             

                            У диві полинового саду

 

                                         Скрут долі

 

Звістка про те, що мені прийшла повістка у армію, облетіла усе село раніше, ніж я про це дізнався. На полі під’їхав до мене бригадир тракторної бригади. Він дуже пишався своїм Іж’ом з коляскою.

• Сідай, агрономе.
• Щось знову сталося? – Добре пам’ятаю своє історію там, зі зняттям Микити Сергійовича Хрущова, коли він теж мене, цим самим мотоциклом забирав з поля, мало не непритомного…
• Ні, нічого, повістка тобі прийшла.
• Куди? – Бо якщо в суд, то радянська влада кожного з нас мала за що запроторити бозна куди…
• До Армії!
• А-а-а. А чого ж так нагально, що аж Вас прислали за мною?
• Там побачиш.

У конторі вже стояв накритий стіл…

• Що ж, агрономе, будемо прощатися. – це до страху серйозний Голова. – Підозрював, що у тебе є якась таємниця… Аж тепер зрозумів, чому ти зі мною говорив так сурйозно, хоча й безпартійний. Ти ж два роки військової кафедри пройшов?
• Пройшов.
• Оце мене й звело з пантелику… Сподівався, що не візьмуть… Таку свиню мені підклав… Але й ти мені до душі припав, хоча й “зелений” ще… Вип’ємо, щоб тобі усе було добре надалі!
• Так… Може…
• Ні, не “може”! Ти підеш у науку після армії, я вже бачу по тобі. А коли треба буде, то напиши, я тобі хорошу характеристику вишлю…

 

                                 Сержантська школа

 

Так і опинився в Харківській сержантській школі. Я призивався з хлопцями Бучацького району, Тернопільської області. Радянська влада до цього часу не могла простити те, що вона називала “Бандеровщиной”, тому до цих хлопців були свої способи виховання…

• Атбой! – 30 секунд. Повкладалися. Сержант обійшов, став на своє місце.
• Пад’йом! – 30 секунд. Повскакували, понатягали на себе... – В одну шеренгу становись! – Стали. – Пройшовся уздовж. – У Веновского портянка висела с тумбочки.
• Атбой! – 30 секунд. Повкладалися. Сержант обійшов, став на своє місце.
• Пад’йом! В одну шерегу становись! – У Василенка сапоги неровно стоят.
• Атбой!… І так 5-6 разів. Одного разу було 9. Мабуть, хтось дуже його перед цим розізлив…

Те саме і вранці.

• Пад’йом! – 30 секунд. – В одну шеренгу становись! – Обійшов застелені постелі, – У Василенка полосочки на одеяле на “косую”.
• Атбой! …

 

Може й було там декілька яблунь, але я ніколи не сприймав їх як сад.

Одного часу днювальний повідомив: “Вам – к Начальнику Части”. Пішов.

• Тут к Вам пришли родственники…
• Какие родственники… Этого не может быть. У меня в Харькове родственников нет.
• Они говорят, что родственники. Вам дается час на встречу. На лавочке у проходной. Но если это не родственники…У нас есть первый отдел… Вы – Советский воин, хотя и проходите курс молодого бойца… Пока… Имейте в виду… После свидания доложите лично. – нічого собі, шпигуна знайшов…
• Слушаюсь. Разрешите идти?
• Идите.

Вийшов за прохідну. Боже ж ти мій! Ала Олександрівна, моя двоюрідна сестра зі своїм чоловіком.

• О Боже! А ви звідки тут узялися?
• Ми приїхали до родичів, а у батьків твоїх дізналися твою військову адресу.
• Нічого собі, де Кам’янець-Подільський, де Муровані Кирилівці, де Харків… І тут ви мене віднайшли… – Поговорили. Але про що було говорити? Моя голова була затовчена режимом, майбутнім “постороєнієм”, на якому буде вирок… Кому після вечері в кіно, а кому – на кухню… Вони бачили перед собою затурканого манекена. А я говорив з ними, як затурканий манекен. На тому й закінчилася та зустріч.
• Ми думали, тобі “звільнення” дадуть хоч би на день…
• На час “курсу молодого бойца” – не положено…

Чим відрізнялося утримування молодих бійців від радянських таборів для “політичних”? Хіба тим, що молодому бойцу видавали обмундірованіє і годували тричі на день, а муштра,.. а промивання мозгов…

Після візиту постукав до Командира роти.

• Разрешите доложить!
• Не надо, мы вам верим. – От, які способи. Підслуховували, це точно, але ж “вірять”… Єзуїти…

 

Кінець навчання

 

Нарешті закінчилася наша школа, де ми пів року навчалися премудростей служіння в лавах Радянської Армії.

• Вы все с этого дня – специалисты. Одни из вас – механики УКВ радиостанций, другие – радисты. Теперь вы рассылаетесь по разным частям, где будете проходить дальнейшую службу. Выбирайте места по списку. Отличники имеют приоритет и подходят первыми.

Підходжу одним з перших, як “хорошист”.

• Куда? – сержант дивитьсяу список.
• Я – на остров Змеиный.
• Ты что, дурак, там же голый остров! Там никакой цивилизации.
• Мне все-равно лишь пол года, у мены высшее образование, а ребята пусть поедут в места получше…
• На Змеиный в этом году нет.
• Тогда в Севастополь. – Трохи дізнався перед цим про місця розпреділення…
• Ты чокнутый. Там же пустыня!
• Хорошо, я записываюсь туда.
• Вот, дурак! Там же голая степь и в окружности ничего нет. Только степь и антенны.
• Я туда хочу.
• Слушай, а может ты на иностранную разведку работаешь? Рвешся туда, от чего все шарахаются… Призывался с Западной Украины…- Оце то вляпався…Усе, кінець мен,і… Трибунал..  – Ладно, пошлем тебя в Севастополь, но там войска ПВО, а ты уже – механик станций УКВ –  связи в военными самолетами, это же воздушная Граница, хоть это понимаешь? “Дело” твое пойдет за тобой…Призывник с Западной Украины!
• У меня совесть чиста перед Родиной.
• Но ты же беспартийный!
• Тут не успел, – там поступлю.
• Какой решительный! Но времена не те…Ладно, черт с тобой! Езжай, но если хоть что-то… Пеняй на себя! И проверят до седьмого поколения!

 

                                        Чудо дев’яте,

                                      Дуб пухнастий.

 

Мене не цікавили військові споруди. Це вже потім, через багато років я дізнався, що на острові Зміїному був древній грецький храм Аполона. І до цього часу ніби-то збереглися там печери, під островом, які зберігають духовні  цінності… Але добратися до них можна тільки через підводні печери з моря, якщо вистачить духу. А острів – військова база. Тому й неможливо… Підсвідомість чомусь підказувала… Якраз на той рік не було розпреділення на острів Зміїний. Може Пані Доля берегла… Не знаю. Отак і попав під Севастополь. А то почав би  щось вишукувати, досліджувати  там, на тому дикому острові… “Хлопець з Західної України, напрошується служити в такі місця, від яких усі відмолюються…” Міг би й під Трибунал загриміти…

Чекав на муштру, як у школі сержантській, але її тут не було. Вахта – відпочинок, на камбуз, фізичні вправи, політзаняття… А тут ще й прийшов указ по Міністерству оборони: “…спеціалістів з вищою освітою використовувати за призначенням…” Мене й опреділили на город, де зростали помідори, огірки, цибуля, та інша городина “для вахти”. Звільнявся я від фізичних, та політзанять. І стала служба мені медом. Вставав удосвіта, ніби-то поливати город, а сам – трохи по околицях… А що за околиці… Суха трава, та дуби, як кущі. Хоча й не високі деревця, а міцні, деревину ножем не так просто вріжеш, листя жорстке, аж колеться. Росте групами по рівнині… Ніби сад безкраїй і одноманітний. Тихий, спокійний, тільки цикади деренчать. Листя дубів настільки жорстке, що навіть не шелестить від вітру… Хіба, що коли сильний вітер, то гуде, мабуть у кронах, чи шумить… Це вже потім я дізнався, що це дуб пухнастий, одна з небагатьох лісових порід, якою можна заліснювати скелясті схили в Криму…. І метал… Шматки труб, якихось конструкцій, осколки, осколки, осколки, на кожному кроці… Уся земля всіяна… Скільки ж тут людей усіляких погинуло… Скільки ж тут крові людської пролито споконвіку, у цім тихім, спокійнім саду…

 

                                     

                                       Чудо десяте

На висоті

 

Одного разу стояв на варті. Було як і заведено, мінялися через кожних дві години, патрулювали територію. Припало мені уночі. Ходжу по маршруту, з автоматом Калашникова за плечима… Ніч місячна. Хмари чіткі, аж чорні пропливають, затуляючи місяць час від часу. Через день були страшенні зливи, з буревіями, градом… Так я дізнався, що такі хмари – провісники різкої зміни погоди в тих місцях.

Вдивляюся нічні чорні тіні… Привчили ж нас: “Граница… враги… лазутчики…” Антени з металевих конструкцій, тридцятиметрові, металевими тросами розтягнуті… Та й ускочила мені в голову навіжена думка: вилізти на антену, та подивитися на околиці. Як ото в дитинстві колись, увечері вилазив на верхівку груші могутньої, тільки для того, щоб подивитися як блимають на далекому обрії вогні далеких сіл (саме тоді в колгоспи проводили електрику).

І чим більше я ходив, тим сильніше та думка нуртувала в мені… А, була-не-була! Подряпався по перехрестях конструкції. Легко й доліз. На вершині – алюмінієвий круг горизонтальний. Оперся на нього, подивився в далечінь… Яка ж то краса… у який бік не глянеш – вогні аж палахкотять. Ото – Рибачий… А ото – мабуть Херсонес… А ото… Чи не Сам Севастополь, сяє аж за обрієм… Місяць виглянув. Повний, видно, як удень. Глянув на пластинку алюмінієву, а там видряпано: “Здесь был Петя из Тернополя”… Число, рік…. п’ять років тому.  Нижче: “Виталий, Донецк”, два роки тому. Ще нижче: “Дмитрий, Днепропетровск, минулого року… Витяг і собі ножика з кишені, надряпав себе, як раптом щось шурхнуло внизу… Боже! Скільки часу пройшло? А раптом це перевіряючі, чи зміна посту… Прийдуть, а мене нема! Почнуть гукати… Як я з антени обізвуся? “Что ты там делал?…” І почнеться. Якщо не обізвуся, почнуть шукати: пропав з автоматом. Чи лазутчики викрали, чи сам утік… Дезертир! Трибунал!

Почав спускатися! Ноги не попадають, автомат чіпляється, деренькоче, аж антена вся озивається, і натягнуті троси, як струни гудуть… Ціла вічність… Ось-ось! Зараз прийдуть, стануть під антеною, дочекаються, поки спущуся…”Что ты там делал, во время несения службы на посту, охраняя нашу часть?” “Хлопець з Західної України, напрошувався служити у місця, від яких усі відмовлялися, поліз на антену” …

Нарешті зіскочив на землю, оглянувся… Тихо… А таки й тихо… Здалеку почулися кроки… Зміна караулу….. Устиг! Наблизилися. Невже нічого не помітили? Серце – як молот у грудях, хоч би не почули, як б’ється…

Отак і врятували Вищі наставники від глуму страшенного… А може й більше… Чимось шеберхнули внизу, у траві, подавши знак… Зате ж побачив таку красу нічного Криму з висоти пташиного польоту, яку бачили тільки ті декілька хлопців, що надряпали про себе там, угорі, на алюмінієвій пластинці, яка ніби тільки для того й була там  прикріплена… А страх уже тільки в спогадах…

 

Чудо одинадцяте

Страх

 

Одного разу добрався до берега моря. Ось воно, всього якихось півтора кілометри від частини, безконечне, манливе, а недосяжне. Під ногами прямовисна стіна, скелясте урвисько, метрів сорок, чути прибій морський, а недосяжний. Так, декілька разів приходив на те урвисько… Та як же це так, бути в Римі і не бачити Папи римського… І рішився. Одного разу спустився, не так і складно було, скупався, благодать… Навіть рослинність не дуже роздивився, треба було поспішати на ранкове “построєніє”… А назад… А назад ніяк! Козирки тих напливів нависають один над одним, вилізти там, де так легко спустився – неможливо. Почав у розпачі бігати уздовж туди – сюди… “Усе!”  “Кінець!” “Тепер точно… як не встигну, оголосять дезертиром, – і до Трибуналу… Навіть коли запливу у море, і потону, і краби тільки кісточки залишать, все-одно… Зв’ягін розповість, він же знає…” Ми з ним удвох робили ті вилазки, він теж мав вищу освіту, зоотехнік і йому доручили випасати 40 бичків (так було заведено в частині). То ж ми і вставали з ним удосвіта. На підйом, ранкову зарядку нам було не обов’язково, а от, на “построєніє” перед сніданком – то було святе!

Отак, у розпачі й бігав я унизу, вздовж свого любимого моря, під сорокаметровим урвищем, а час збігав і невблаганно скорочувався перед “построєнієм”. Раптом уздрів невелику ущелину. Нічого не залишалося, як подряпатися по ній. Добре, що в студентські роки лазив по таких урвищах в Кам’янці-Подільському… А там і трос металевий знайшовся… Видряпався, та як чкурнув, ледве в останні секунди встиг. Зв’ягін подивився на мене, захеканого, округлими, ніби чайні блюдця очима, але уже пролунала команда “Смирно!” Так в черговий раз врятували мене мої Наставники Вищі від страшенної ганьби, бути дезертиром. Батькові б точно прислали постанову Трибуналу…

Зв’ягіну я потім розповів усе і пропонував йому купатися, але він жодного разу не рішився. Я ж користувався тією дорогою не раз і була мені та служба в рядах, після школи сержантської, не сказав би, “як у Раю”…

Це вже потім, один з офіцерів, місцевий, розповів мені перед дембелем, що під час війни ціла армія наших військ, відтиснена німецькими військами, стояла там, унизу, чекаючи коли їх заберуть наші кораблі. Скільки тисяч, уже не пам’ятаю. Чи ж не сорок… Німці, глузуючи, мочилися на них згори, вказували пальцями, реготали, через декілька днів кидали їм пляшки з водою, які розбивалися об камені, і знову реготали, дивлячись на бійки за те, щоб хоч лизнути мокрого каменя… Так вони усі там і загинули від спраги… А флотилія не підійшла. Звичайно, це було б безглуздям, підводити флотилію на прямий розстріл…

Можна було б не повірити, але, пам’ятаю, в повоєнні роки співали дуже гарну і журну пісню:

 

Прощайте Скалистые горы,

На подвиг Отчизна зовет,

Мы вышли в открытое море,

В суровый и дальний поход,

А волны бушуют и плачут,

И бьются о борт корабля,

Растаял в далеком тумане Рыбачий,

Родимая наша Земля.

Растаял в далеком тумане Рыбачий,

Родимая наша Земля…

 

Отже, флотилія вийшла з Рибачого, всього за якіїсь десятки кілометрів від них, “в открытое море”, а не на порятунок їх. Та, нічого тут виводити якісь сентенції! Часто військова логіка відрізняється від цивільної. Навіщо він розповів мені це все перед самим дембелем… Може в такий єдиний спосіб вилив на мене ті спогади, які були при нім усе життя… А може його батько був там… Хто зна… Він не мав права розповідати про це, так само, як і мій батько не мав права розповідати мені про те, що знав… А коли перед самим моїм дембелем узяв до рук мою гитару… Це було щось неймовірне… Що він з нею витворяв… Я такого не вмів… Тоді  й розповів, коли усі вже розійшлися спати… А у самого на очах сльози… Віддав гитару.

• Хорошо, что ты уезжаешь… Навсегда… В Дембель… А я…
• А может.. Я ж могу сюда приехать когда-то, в Голубую бухту, где нормы ГТО по плаванню принимали у меня… Вспомним… Посмеемся…За рюмочкой…
• Нет! Никогда!…

Отаке зробила радянська влада з людьми…

 

Чудо дванадцяте

Дорога до Рибачого

 

Знаю я той Рибачий. Десь, близько 7 км від нашої частини. Там була й наше поштове відділення. Щоб не загружати автомобілі, ми ходили туди за різними поштовими відправленнями пішки. Раз на тиждень і мені доводилося. Та на прохання, хлопцям щось у магазині купити. Улюблений жарт був: “А мне мороженого.” Усі ж знали, що це безглуздя: Сім кілометрів пішки по 35- градусній спеці…

Але одного разу, в магазині цього ж Рибачого натрапив на термос китайський, літровий. Нашкрябав грошей, якраз переказ грошовий прийшов одному з наших, купив його, а в нього – морозива. І доніс. Роздав листи.

• А теперь – сюрприз! – Витяг з сумки термоса… Боже, що робилося… Чайними ложками, ніби діти малі…
• Хватит, Это для вахты. – Вахта – то було святе. Тут же розрахували, з кожного по скількись-то копійок, віддали тому, у кого позичив з переказу, ще й на рубль більше – Это за то, что выручил… – і мені, на рубль більше, – Это за то, что придумал!

Так з того часу й носили морозиво…- Ай, молодец! Ну, и додумался! – Це вже до мене… У сержантській школі такого б не допустили…

• А! Солдатикам мороженное, – давай без очереди, солдатик! – В Рибачому нас уже знали, з нашим морозивом… – Тебе ж обратно топать… Наповнювати термос було незручно, але ніхто не марикував. Ні продавщиця, ні ті, що чекали в черзі…

Одного разу був Всесоюзний День Рибалки. А Рибачий – головний Центр Південного Узбережжя, там навіть базувалася відома на увесь союз, китобійна флотилія “Слава”…

Ох, і святкували ж рибалки Рибачого! Це ж їхнє головне свято! Салюти – цілий день і цілу ніч!

“Если попадешь в увольнение в Рыбачий на этот день, то и напоят,  и накормят, и вообще… – говорили «старики» – все, что хочешь… Потому и не дают нам туда увольнения на этот день… А девочки там… В этот праздник….”

“Ех!” – думав я з тугою, – Вилізти б на антену, та звідти помилуватися тими салютами безконечними, нічними… Це ж не просто світлограї на обрії, як у Мурованих Курилівцях, а салют безконечний… Начальство б не дозволило, хоча, може б і само зацікавилося… Хоча… Хто зна… В армії головне – дисципліна!

 

Отак і служив… Уранці вставав ще удосвіта,  щоб ніби-то полити свій город: цибульку, помідори, огірки, “Для Вахти”. З великої букви, бо так там було. А сам зробив меліоративну систему, відкривав кран… Отак, “Для вахти” і старався, а далі, поки до “построєнія”,  униз з сорокаметрової скелі, скупатися в морі, і – нагору по протореному шляху.

Зв’ягін ніяк не погоджувався, хоч як я йому розповідав про ті благодаті: спускатися по прямовисній стіні, усього ж –то, п’ятнадцять хвилин, купаєшся в морі, ще десять хвилин, а потім підіймаєшся, тільки по одному маршруту, ще десять хвилин… Устигаємо ж до “построєнія”… “Я тебе підстрахую, з твоїми бичками…”  Так ні разу і не умовив. Чи то у Воронежі, де він учився не було таких скель, як у Кам’янці – Подільському, чи то не так шалено хотів зануритися в море, як я… Мало що… Не захотів, тай усе… За що його гудити… Головне – служба…

 

                                   Чудо тринадцяте

                     Полинові безміри. Євшан – зілля

 

А коли траплялося йти у Рибачий за поштою… Усім це було як Кара Божа, усі відкараскувалися… Та кому це треба… Сім кілометрів, серед дикого степу, при спеці 37-градусній… Я ж тільки й чекав такого моменту, щоб когось підмінити. Брав торбу солдатську для кореспонденції, та ще торбу… Хто що замовляв купити…

Сім кілометрів… Сам один “туди”… Благодать… Дикі місця… Дикий край… Немає оброблених полів, лісосмуг, тільки дикий полиновий степ… І я ховаюся в тих полинах різних, проходжу поміж їх могутніми кущами… Коники цвірінчать так, що людям на Вінниччині і не снилося… А ще й пташки якісь, незнані, та цикади… Спасу нема… Ляжеш поміж тими полинами, слухаєш оту всю Симфонію Життя… Це не Симфонія Життя, це Гармонія Буття! Ніби в Раю… Та, треба йти далі, щоб на вечірнє “построєніє “ встигнути…

Йдеш через ті квітучі полини… Аж не хочеться, щоб Рибачий уже почався… Та треба…

Полини, полини, Євшан-зілля… Дикий полиновий степ. “Хто в дитинстві дихав повітрям, напоєним  ароматом Євшан-зілля, той зрозуміє Волю, але ніколи не забуде свою Батьківщину, і завжди повертатиметься у свій край, де повітря напоєне ароматом Євшан-зілля…”

Але ж ні! Хто хоч один раз вдихне того повітря, уже ніколи його не забуде, того творіння Божого, де пізнається Воля, і де закріплюється в серці поняття Батьківщини. Так і в моїй душі залишився той полиновий сад, де трунки різних полинів у гарячому повітрі під яскравим синім небом, змішуються з трунками їхніх квіток, несамовитим цвірчанням коників, сюрчанням цикад, у тихому гарячому спокійному Божому Саду… Як символ Волі вільної, і розуміння Батьківщини…

Полини. Полини, чужі трави для вінничанина… Як прив’язали до себе своїм диким польовим різномаїттям…  І тільки осколки іржаво-червоні на кожному кроці, як пам’ять про кров пролиту…  Скільки ж то крові людської споконвіку треба було пролити на цих місцях, щоб вони стали нарешті таким тихим диким Райським Садом… А що, хіба Творець сотворив їх спочатку зовсім не такими? І щоб стали такими, треба було смертельний дзвін мечів, глухі удари ратищ у важкі щити, свист стріл та куль, глухі удари ножа… Тільки политі кров’ю стають вони такими…

Часом логіка людська і з Вищою не співпадає… То навіщо ж Вони, Наставники мої Вищі, визволяли мене з тих страшних ситуацій? Невже для того, щоб додумався й до такого?… Чого тільки не буває у цьому світі…Але подивимося далі…

 

 

                                 Чудо чотирнадцяте,

                                       У садах чужих

                                               

Навіть уже коли попав у Ботанічний сад, з готовою дисертацією, взяли мене на посаду старшого лаборанта. Там-то  і підхопив мене Іван Феодосієвич на заробляння грошей по обрізці плодових дерев по дачах навколо Києва. Нелегка це праця, але згадав “Комунарську” школу, та підчитав, та й сам додумав… І самому почало подобатися…

• После вашей обрезки столько яблок собрали…
• Вы у нас четыре года не обрезали сад. После обрезки два года был хороший урожай, а теперь, два года – очень скудный…
• Вот вы у нас не делали обрезку три года и деревья перестали плодоносить…
• Тому, що ми врівноважуємо циклічність плодоношення.
• Не знаю, что вы там делаете, но мои деревья, наверное, привыкли к вам…

А здогадатися не можна про те, що другого року після обрізки, без видалення частини квітучих пагонів дерева дали великий урожай, виснажилися, а тоді й наступив негативний пік циклічності плодоношення… Краще думати, що це я – такий маг

 

А через деякий час Іван Феодосієвич покинув мене; наскільки нагально увів у цей спосіб заробляння грошей, настільки ж нагально і відійшов. Щось сталося в його голові – це я зрозумів набагато пізніше… Усі наші замовники як навалилися на мене одного – не знав що з ними робити. Це ж треба було покидати роботу в Ботанічному саду… Або брати відпустку з другої половини лютого… Мотався як міг. Усякими правдами і неправдами. Але ж для чого я це все робив? Для того, щоб зібрати гроші для поїздки на море! Бо море для мене стало не просто море, а з маскою і з ластами –  уособленням всього того найкращого, що тільки могло б бути у світі. То як же я міг брати відпустку рано навесні? Втрачався б увесь сенс того заробляння.

В дитинстві, в Мурованих Курилівцях не було ніякої водойми. Річка Жван, про яку говорили, що колись там були такі вири, що двоє коней потонуло… “З коляскою”, тепер  до колін не доходила навіть хлопчакам. Панський став, на якому “за часів клятого царату” плавали лебеді, тепер помалу заростав осоками, очеретом…

Коли, вже студентом, навчившись упірнати, одного разу захотів упірнути в той став, то головою занурився в намул, ледве виборсався: води було всього не більше метра. І це в тому легендарному ставу, де з дитинства – “безконечна глибина”… Тому, побувавши на морі одного разу, ще, будучи в Массандрі закохався у нього на все життя. То і всіма доступними способами заробляв гроші, щоб улітку побувати біля нього. “Між двома синіми стихіями: небом і водою” – як уявляв сам собі.

Як би там не було, а Іван Феодосієвич (просто Іван, бо був молодший) дав мені хороший варіант,  приєднавши до науки обрізки дерев.

Ми з ним, мабуть, були першими, які започаткували і ввели в ранг щорічної системи, обрізку плодових дерев на дачних садах у околицях Києва.

Я таки навчився цього. Чи то обрізка з пониженням, чи формуванням крони, чи на нівелювання періодичності плодоношення, чи яка інша, на замовлення, з консультацією… Але якщо великі, запущені дерева, то вже професійна пересторога: “тільки через п’ять років ви зможете зрозуміти мою обрізку”… Нерозуміння цієї фрази мене не цікавило, так само, як і нерозуміння першої нещадної обрізки запущених дерев…

–     Вы же мне весь сад порезали…

• Я попереджував.
• Да, но я даже представить не могла, что можно так нещадно…

Через п’ять років: “Все соседи спрашивают кто мне делает обрезку сада. А нельзя ли и у них, тоже?”

• Можна, якщо тільки зрозуміють термін п’ять років.

Але  коли лазиш по великому запущенному дереву, з вагою під сімдесят кілограмів, не маючи хвоста, який дозволяв би утримуватися, повинен, уже підсвідомо хапатися руками тільки за ті гілки, які витримають… На грані. Ставати тільки на ті, які витримають… На грані. Дотягуватися тільки до тих, які витримають… На гарні… В одній руці секатор, у другій – ножівка… Повзеш по гілці… На грані…

• Може й можна… Якщо витримають п’ять років…

Деякі витримали. І не пожалкували. Дотепер дзвонять. Але я відмовляю. Не тому, що не можу лазити по деревах, чи різати гілки, а тому, що глаукома відняла у мене одне око і я вже не бачу відстані до гілки. Це унеможливлює мою улюблену роботу. Так комфортно почував себе на деревах з дитинства. Був упевнений, що ніхто у мене цього не відбере. Бо коли лазиш там, поміж гілок, як мавпа (в молодості), чи як лінивець (в старості), то все-одно робота одна. У молодості за рахунок сили, а в старості – за рахунок вміння і досвіду. А рухи, на грані майстерності і сили, спонукають своєрідний медитативний стан, що підтримується підвищеним  рівнем адреналіну від відчуття “на грані”.

 

Древолаз                              

 

Коли ж захопився вирощуванням дерев по способу “Бонсаї”, то  зрозумів, що мета обрізки не стільки в її змісті, скільки в філософії самого поняття і для мене це вже стало не просто заробітком, а й мистецтвом. Задоволенням стало як лазіння в кронах, використовуючи набуті навики і напружуючи усі м’язи, так і порівняння крони до і після обрізки.

Ніколи не користувався драбиною, яким великим, чи яким малим не було б дерево – це вже ненормально. І саме це  доставляло особливе задоволення:  бачити жах у очах господарів (особливо господині), коли я, подібно до орангутанга вилажу на мале дерево, що гнеться під моєю вагою. (Чи не граничить це задоволення з патологією?) Тому й боявся. Боявся того, що моє вміння і прив’язаність може перерости в патологію. Бо ж начитався і наслухався всілякого…Тим більше, що особливого задоволення  доставляла мені робота на величезних карколомних деревах. Це були головним чином, старі, запущені яблуні, чи груші, з височенними кронами і довгими гілками, розпростертими мало чи не на десяток метрів… Не усміхайся, читачу про десять метрів, бо коли вилізеш на таку гілку, то там, на висоті  здається, що вона на сто метрів виросла від стовбура, а не на десять!  Залишається  тільки дивуватися з такої неймовірної можливості дерев: міняти довжину гілок, залежно від того де знаходишся. Так, доводилося з секатором в одній руці і з ножівкою в іншій лазити по кожній з них, обрізаючи усе зайве, зі страхом, що ось-ось затріщить…

Коли нарешті вдавалося закінчити свій дизайн, сповзав поближче до стовбура і там відпочивав, лежачи біля її основи, наче лев. Різниця між нами була лише в тому, що леви при цьому опускають з гілок хвости, і в лапах не тримають ні секатора, ні ножівки, та ще в тому, що лев лежить на гілці, поки зголодніє. Мене ж чекала слідуючи, така сама, сусідня, де знову з ризиком для себе, з завмиранням серця та смоктанням “під ложечкою “ від страху, продовжувати роботу. Це вже чистої води залежність від адреналіну.

 

На той час донька моя, Оляна, навчалася в художній школі імені Тараса Шевченка, і я користуючись нагодою, дякую вчителям, а особливо директрисі  школи за те, що допомогли Оляні сформувати з себе справжнього художника, навчили не боятися постійної праці, бо тільки вона дозволяє проявити усі свої якості.

Одного разу директриса, Олена Іванівна попросила мене зробити обрізку дерев пришкільного саду. Погодився з радістю, тішився з того, що можу хоч що-небудь зробити для цієї школи, до якої в душі моїй була особлива повага. “Святе діло” – може сказати читач, і буде цілком правий.

Так само сказав і я сам собі: “Святе діло!” і кинувся на найбільшу яблуню.

А вона ж була такою, про яку я писав раніше. “Як дуб!”

Вилазиш на гілку, щоб зробити дизайн, дістаєш неможливо далекі гілки, які обрізати треба, але дістатися до них – практично неможливо (Зараз відломиться і гепнуся разом з усією гілкою – заморока буде тим, хто мене знайде… взавтра…з прохрумленими ребрами)… Але пройшло, відрізав одну – менша вага, другу – ще менша вага, третю – тоді вже відрізані – приблизно моя вага… Уже витримає! Після цього можна просунутися на гілці ще на декілька сантиметрів і обрізати ще декілька гілок.

Читачу, Агов! Ти ще не заснув від мого занудства? Це я підводжу тебе до розуміння стуації. Не засинай, бо я пропоную вже зав’язку своєї оповіді.

Моя зав’язка  (нагадую)  полягає в тому, що директриса Оляниної школи попросила мене обрізати сад біля школи. Та я знаю, що вже писав про це, не спіши, читачу, я зумисне роблю такий писательський трюк, щоб тебе завести саме в такий стан, у якому ти зараз знаходишся… Знаєш же, як казала та дамочка: “Пане, не наливайте мені більше! Я вже така, як вам треба!”. Так що не спіши, знімай свій стрес і слухай далі, бо коли будеш отак перебивати мою  розповідь, то  не тільки сам нічого  не второпаєш, а й мене зіб’єш з пантелику, а тоді ми з тобою так ніколи й не доберемося до кінця… Невже ти цього хочеш? Гадаю, що ні. Так само, як і я.

Так от! Лажу (Чи “лазю”) я по гілках тієї єгипетської яблуні. Одну гілку обрізав… зліз із неї до середини – відпочиваю… Другу… – відпочиваю… – третю – відпочиваю. Залишається ще всього-на-всього  дві. Тільки ж  мені зверху все видно: хто заходить, хто виходить з корпусу, а мене ніхто не бачить, бо голову ніхто вгору не підіймає. Усі заклопотані своїми справами…

І раптом бачу – вискакує Юрик, мій добрий знайомий, з яким я не раз бував у компаніях різних і він  у тих компаніях мав статус великого гумориста.

Вискочив він з дверей зі згортком паперів і пішов… А я вирішив пожартувати (Ну, скучно мені по тих гілках лазити самому, тим паче, що маю відпочинок короткий…), та й  свиснув, тихенько. Він зупинився, оглянувся, нікого не побачив і пішов далі. І тоді я свиснув знову. Він зупинився, оглянувся, нікого не побачив, створив собі проникливий погляд, який міг проникнути навіть через бетонні стіни (Як добре часом сидіти на гілці), але все-одно нікого не побачив. Знову рушив. І тут я свиснув утретє. Він спочатку завмер. Але ж Бог дав людині два вуха для того, щоб розпізнавати місце, звідки походить звук…  Він з подивом підняв голову догори, побачив мене на гілці, в великими труднощами впізнав, бо ж бачив мене тільки в компаніях , але  ніколи не бачив у такому видиві,  і запитав: “А чего ты туда залез?”

– А я – соловей-разбойник и залез сюда, чтобы свистеть. – Жартую, для нього.

– А почему так тихо свистиш? На Солов’я – Разбойника не тянешь. – Жартує для мене,- я розумію гру і жартую далі.

– Старый уже, не могу сильнее… Борода, вот, седая, да и боюсь… вдруг камнем кто бросит, мало ли…

– А-а-а-а-а…– Повернувся і пішов собі далі…

Я такого не чекав. Якби ж він сказав хоч би декілька жартівливих слів у відповідь… Якби ж він хоча б посміявся з моєї ситуації, чи з того, як він мене не побачив… Якби ж він подав хоч би якийсь знак про те, що зрозумів гумористичність всієї ситуації… Ні, серйозно повернувся і пішов… І це Юрик, який був гумористичною душею компаній… Де ми змагалися з ним у анекдотах…

І подумав я сам собі, відпочиваючи на черговій гілці дерева: “Зараз він прийде додому, розповість своїй дружині Наталії, що такий – то їх знайомий Грабовський  на ґрунті нервового струсу з своєю дисертацією, “тронувся умом”, виліз на дерево у шкільному подвір’ї, уявляє себе Соловієм – Розбійником  і свистить звідти на перехожих. Ще й каже, що тихо свистить, бо вже старий…Тому потрібно рятувати його – викликати “швидку” з психіатрички, знімати з дерева і лікувати”.

Коли ця думка стукнула в голові, то мурашки холодні поповзли по спині і одразу ж захотілося вже бути на землі,  розповідати всім, що я не такий…

Але ж як завжди буває в таких ситуаціях: злізти з тієї гілки раптом виявилося не так просто, бо не тільки не було за що вхопитися, але ж і куртка сама зачепилася за гілку і навіть чомусь виріст на стовбурі вперся в штани так, що злізти з гілки не було ніякої можливості. (Знаєш же, що бутерброд завжди падає маслом униз… А шнурки загудзовуються саме тоді, коли спішиш,  і т.д.)  А в голові була тільки одна думка: “От, Зараз! Зараз приїде “карета”, не встигну злізти! Хоч би злізти до її приїзду!” І тут же все чіплялося: за кору, за гілки, ще й нога застрягла в розщаховинні… Я вкрився  холодним потом, уявляючи собі думки санітарів, які  застануть мене в такому вигляді… Їм же не поясниш… Але дерево ніби тримало мене в своїх неймовірних чарах: не хотілося ж відпустити руки і впасти додолу і вже, лежачи з якимось переломом чекати “швидку”! Нічого собі, поголос піде по школі: “Соловей – розбійник у нашій школі впав з яблуні, поламав собі ребра  і повредив руку!…” “Ні, то не Соловій – Розбійник, а Олянин батько!” Початок для оповідання чудовий, але ж не в моїй ситуації… І тому  дряпався, рвучи одяг і шкіру, сповзаючи вниз…

Нарешті спустився на землю.  Привів себе в порядок. сів на колоду. Перевів дух.(Я ж повинен показати себе нормальним, коли раптом зненацька приїде “карета”). Посидів, відпочив… “Ну де ж та “карета”?  Походив від одного дерева до іншого – щоб зняти нервовий стрес… Знову посидів на колоді… Знову походив… Нема. І тут мене осягнула думка: “Тікати треба, поки не приїхали… Поки не впіймали… Зараз як чкурну, то й не знайдуть у цих парках…” Тай дав драла. Так і не знаю, приїжджала “машина” – чи ні. Мав же відбігти якнайдальше – щоб не знайшли! Аж у яри парку Примакова, аж до озер. Усе оглядався. А Юрик же знає мою адресу, і коли мене не знайдуть, може й додому направити, для мого ж блага…

Аж коли відігрівся у гарячій ванній, подумав, що Юрик, художник у душі, та ще й з почуттям гумору, міг і не викликати “карету”, а, мабуть, подумав: “Хай собі повисить там, на гілці, відчує себе Соловієм – Розбійником,  хай навіть посвистить звідти… тихо, бо постарів…Усе-одно змерзне і поїде додому! Може саме цього йому зараз і не вистачає для повного комфорту душевного… з тією тяганиною дисертаційною”…

 

                                   Чудо п’ятнадцяте,

                               В Саду далекім, дикім

 

Так сталося, що Островські, Богдан з Тетяною пристрастили мене до моря. Беремо рюкзаки, чи то, як вони казали: “сакви” (у мене, як уродженця Мурованих Куриловець, майже на кордоні з Молдавією, сакви – це дві молдаванські вишиті торби, перевішані через плече, але хай…

Так і їздили до моря Чорного щороку. Богдан кожного разу віднаходив нові місця. То в Приморському, то біля Алушти, на схилах. Чудові були місця. А, від’їжджаючи звідти, кожного разу закопували посуд у сокровенному місці. “Наступного року приїдемо – а посуд уже є. Не треба возитися з ним, тягати на собі”.

Та кожного року приїжджали на нове місце…  Скільки ж то наших каструль, чашок та мисок закопано у різних потаємних місцях Криму… На кожне місце карта складена… План, де шукати той скарб…

Але якось віднайшли місце, де таборувалися декілька років. Такі собі, ніби “язики” на підвищеннях берегової лінії, поміж яругами, з  крутими осипами. Чудове, прекрасне місце, на Схід від Алушти. Зараз уже забудоване готелями. Недоступне для “диких” туристів.

Запитую якось при вечері: “Абрикоси усі їмо?” – Переглянулися поміж собою, дивляться на мене. – “А насіння куди діваємо?”

• Ми викидаємо.
• А я поїдаю, вони дуже смачні, ніби мигдаль.
• Давайте будемо висаджувати їх по краю наших “язиків”.
• Навіщо?
• Тому, що тут, в цих умовах можуть вижити тільки абрикоси, а через декілька років, коли ми сюди приїдемо, то кожен з цих наших “язиків” буде облямований абрикосовим садом, деревцями, які не тільки дадуть плоди, а й своїми коренями закріплять схили цього нашого священного місця. І тінь даватимуть… А інші побачать, то й собі так робитимуть… І буде тут – абрикосовий сад безконечний… А почнемо його – ми.

Так і зробили. Наступного разу не міг приїхати з ними, але Тетяна Островська розповідала з захопленням, що таки й дійсно по краю стоянки уже були невеличкі деревця абрикосів. Як же ж мені було приємно те чути. Бо подумав, що може ж хоч у такий спосіб, дякуючи неймовірній стійкості абрикоса до посухи, відновиться той благодатний край Південного дикого узбережжя Криму, на якому знищено вже все, окрім яловців деревовидних, та фісташки дикої: інші побачать, і собі висаджуватимуть…

В тих місцях уперше побачив великі дерева яловців деревовидних кримських та фісташки. Скільки їм років? Може по триста, а може й по п’ятсот, хто зна… Вони мене вразили настільки, що фотографував їх без кінця, з усіх ракурсів. Мені це було “чудо з чудес”, як би сказала Зіна, двоюрідна моя сестра. Насіння збирав сотнями, але проростити не вдалося жодного. Потім дізнався, що проростають вони тільки, коли пройдуть через травний тракт птахів. Звичайна, природна фізична і хімічна скарифікація, та ще й насіння попадає на землю з порцією концентрованих добрив. Але ж як вони мені подобалися…

 

 

                                   Таки дотелемкав

 

Ідея виростити  рослини кримських деревовидних яловців не давала спокою. Це б дозволило вирощувати їх саджанці в лісництвах у величезних кількостях, не покладаючись на випадковість, пов’язану з птахами, і засаджувати ними увесь Південний берег, відновлюючи кримські ліси. А ще більше хотів створити з них бонсайні форми по типу крон дикорослих дерев. То й ніби сам собою прийшов цікавий вихід. Придумав гіпотезу про те, як обійти пташиний травний тракт. Для фізичної скарифікації насіння помістити у пляшку з піском, добавити трохи води і бовтати, аж доки пройде фізична скарифікація, як у шлунку птаха. Цей прийом відомий здавна. Скільки бовтати? Це вже – частина дипломної роботи. Але ж хімічна скарифікація… І тут гіпотеза: помістити фізично скарифіковане насіння у сусло, де проходить бродіння: трохи цукру, трохи плодового соку, тобто, у середовище, де бушують дріжджі, роблячи з цукрового розчину молоде вино, або ж брагу.

Северин Володимир Іванович сказав: “Геніально! Тільки на Вченій Раді про це не говоріть”

• Чому, це ж проблема в усьому світі, з багатьма рослинами…
• Не поймуть.
• Не зрозумів.
• Зрозумієте, коли подумаєте. А тим, у кого це проблема, можете розповісти.

На винахід це не тягло, бо у винаходах на той час було заборонено використовувати продукти харчування, тим більше цукор, який тоді видавали по талонах і тільки по кілограму.  А жаль, такий цікавий і простий вихід з положення… Все-одно підійшов до Керівника.

• Так, мовляв, і так. Проблема в усьому світі з пророщуванням насіння, які потребують фізичної і хімічної скарифікації у травному каналі птахів.
• Є така, знаю.
• Є гіпотеза. Та й розповів…
• Завжди у тебе ідеї якісь, ніби й хороші, але не зовсім наукові. То ти магнітним полем хочеш покращити укорінення живців, тепер брагою –хімічну скарифікацію робити… Ти ж знаєш, що у нас зараз боротьба з алкоголізмом! Ти ж сам – член товариства тверезості!
• Це зовсім інше. Тут можна було б і біохімію підключити, з того як свіжий оплодень стримує проростання, а зміна мікробіологічних процесів ставить усе на свої місця…
• Ох і мудрий же! Іди, і не підходь більше з такими… такими… “ідеями”. Це ж треба, у період боротьби з алкоголізмом, пропонує наукову роботу з брагою! Бра-агою! Це ж, якщо вдуматися… Іди! І викинь з голови цю свою антирадянську ідею! І нікому не кажи про це, бо… Бо…
• ?
• Жаль мені тебе буде, от що! Іди і не дивися на мене так! Це ж треба… Брагу в науці використовувати… Тьфу!

Я – то пішов, але все-таки випробував цю ідею на насінні дерену (кизилу, як його більше знають). Його насіння потребує дуже складних процесів для проростання. Стратифікації потребує, дворічної.  Тому й вирішив випробувати на ньому. Вдома, у пляшці. Восени зібрав насіння, побовтав з піском скільки терпіння вистачило, а тоді заквасив з оплоднями і цукром. Дріжджі, як я знаю там були свої (у тому був ніби мій маленький секрет, що на кожних плодах – свої раси дріжджів). А коли через два тижні виграло молоде кизилове вино, потримав ще, поки його треба було зливати з першого осаду (не порушувати ж основні постулати виноробства), зібрав насіння і висадив, третину надворі, для холодової стратифікації, третину у ящик при кімнатній температурі, а третині робив холодову штучну стратифікацію: три дні в морозилці, три дні при кімнатній температурі, і так два місяці.

У березні почали проростати ті, що мали мою холодову стратифікацію. До літа це вже були чудові рослинки першого року. У липні їх можна було з холодильником привчати до кінця вегетації, а у вересні-жовтні, після холодового утримування висаджувати в ґрунт, де вони до зими пройшли б ще одну вегетацію. Так, за один рік можна мати двохрічні рослини. А якщо врахувати мою хімічну скарифікацію, то можна за один рік пройти чотирирічний цикл розвитку! Це ж яке полегшення і прискорення і здешевлення сіянців для господарств! Ніхто не хоче їх зараз вирощувати саме через ці складнощі з проростанням насіння.

І почав я думати як би це оформити в авторське свідоцтво, тим більше, що антиалкогольна кампанія на той час уже закінчилася. Але теба було провести дослідженнч з іншими рослинами, уточнити варіанти, щоб визначити вплив кожного чинника, щоб довести до рівня технології… До того ж і директор змінився, і влада вся, стала Вільна Україна, коли Керівники почали розуміти Волю – як свободу безкарно тягнути усе, що тільки можна, а народ не розумів, що ж робити з тією Волею… Патентні бюро  не працювали, московський ВАК уже на Україну не мав ніякого впливу, а українського ще не було… Видавництва ніякі не працювали, та й так і пройшло усе… Тепер хоч би в “Огородник” написати, чи що… Гонорар буде… Може комусь і в пригоді стане…

 

Чудо шіснадцяте,

В Саду далекому, підводному

 

На морі я не тільки плавав з маскою, милуючись підводним світом, але й відшукав вертикальний високий камінь, який не доходив до поверхні всього близько двох метрів. На ньому росли не тільки водорості неймовірної краси, а й мідії. “Мій підводний сад” – як я його назвав. Мідії –  теж були моєю мрією. Більше в окрузі ніде їх не знайшов.

Камінь був далекувато від берега, метрів зо триста, але я плавав туди і на вечерю майже щодня у нас було трохи мідій. Як я жартував: “Попливу у свій підводний сад, за мідіями”. Любителі мали чим поласувати, особливо я. Не всі, правда, були любителями… А щоб легко відшукувати той камінь серед моря, прив’язав до водоростей поліетиленову пляшку. Впірнати за мідіями було великим задоволенням але відривати їх від каменя – досить важко. Ниточки, якими вони прикріплюються до каменя дуже тонкі, але на диво міцні, та ще й порізатися можна до гострих країв мідій. Так, що поки набереш торбу, треба добряче попрацювати. Ножем не користувався, бо ж вибирав тільки великі, малі – хай собі ростуть.

Одного разу, уже під кінець збирання, зауважив, що захлюпувати почало в дихальну трубку. Оглядівся – і зрозумів, що вітер знявся, так, балів на два. Треба вертати. Прив’язав торбу і поплив назад. У морі, яке хоч трохи хвилюється плисти важче, особливо, коли хвилі малі і густі. Та ще й з вантажем… Хай і невеликим…

Проплив, мабуть що дві третини шляху, уже й дно видно, так, метрів з п’ять – шість до нього, і тут відчуваю, що торба моя розв’язалася і бачу, як повільно осідає до дна. Упірнув за нею, але де там… Як же то, увечері ж про мідії запитають… Не всі, правда…Тільки любителі, але ж усе-одно… Трохи перепочив і почав упірнати за торбою. 5 – 6 метрів – не так уже й багато, але для мене, та ще й замореного це було не так просто. На сьомій спробі вирішив зробити ще одну, останню. Зробив пранайяму “бхастріка”, наскільки можна було в тому стані… А таки й дістав! Що то число щасливе – сімка! Прив’язав надійно і поплив до берега. Лише не врахував, що до того уже був зморений, у шалі пірнання забув про втому, та ще втратив чимало сили на це. Та й було вже близько трьох балів, дрібні хвилі ще почастішали, та ще й до них додалися великі – ніяк не вгадаєш коли захлюпне у трубку дихальну. Не можу сказати, що плив “з останніх сил”, але було близько до того. Навіть подумалося про те, що п’ять метрів вистачить, щоб мене не знайшли перелякані друзі. А там риби, краби… І кісток не знайдуть… Ця думка спонукала видобути звідкілясь ще трохи сили… От уже берег, от він, але хвилі не дозволяли вилізти, тягали по каменях туди-сюди. Торба трохи якорила, стишувати тягання хвилями, але не настільки, щоб зачепитися. Знову з’явилася думка, що не вдасться вилізти…

В одній з миттєвостей, коли хвиля відійшла, побачив великий камінь, і, дочекавшись наступної хвилі всіма силами з ластами спрямував себе до нього. А коли хвиля почала відступати, ухопився за нього, як кліщ, переплівши пальці. Хвиля відійшла, як міг швидше, навкарачки поповз. Друга хвиля вдарила ззаду і викинула. Тут вона могла вже тільки допомогти.

Виповз на сухе. Ліг горілиць. Не було сили навіть скинути ласти. Але торба була зі мною. Полежав, аж поки не змерз, як цуцик. У воді було ніби тепліше. Привів себе у норму, як міг, і поплентався до табору. “Чому немає зі мною хоча б сорочки теплої… А ще краще – кожуха…” Усе тіло тремтіло від холоду і від знесилення…

У таборі довго відігрівали, напоїли чаєм, накрили декількома ковдрами… Коли трохи зігрівся, якраз і час вечері настав. Жартували з того, як я дрижав усім тілом, коли прийшов, “цвета морской волны”, як констатувала дочка Оляна.

Я ж, після того, зробив собі примітивний пояс з чотирьох дволітрових поліетиленових пляшок, і без нього у свій підводний сад більше не вирушав.

У одній з наступних останніх поїздок не знайшов мідій у своєму підводному саду. Було дуже дивно, спочатку навіть вирішив, що не можу знайти каменя. Шукав декілька днів, нарешті камінь добре роздивився вкотре, таки впізнав, мідій не було. Заспокоївся, аж коли хтось сказав, що близько місяця тому по всьому узбережжю плавали молодики з водолазним обладнанням, вони й позішкрябували усі мідії, навіть дрібноту, попродавали в ресторани…

Тепер треба щонайменше десяток років, щоб відновився мій сад підводний… Якщо взагалі зможе колись відновитися… В усякому разі, особисто мені, милуватися своїм підводним садом, і збирати у ньому мідії вже не випаде.

Скільки років пройшло, а отой стан боротьби за своє життя, коли був майже “на грані”, і коли все-таки переміг, може й сам себе, до цього часу тягне мене до того місця. Мабуть це саме відчувають адрелінозалежні, коли увесь час тягне їх ризикувати життям і без цього вони вже не можуть існувати…

 

                                    Чудо сімнадцяте,

                 В  Саду далекому, високогірному, холодному

 

Островські, Богдан з Тетяною пришпилили мені ще одну пристрасть: Карпати. Вони ходили по горах чи не щороку, у мене ж чомусь не виходило: то жнива в аспірантурі, то грошей бракувало, та й туристського обладнання не було… А одного разу таки й умовили. Зібралися ми вчотирьох: Богдан з Тетяною і я з дружиною. Добралися до Квасів, під Раховим.

• Попийте води з цієї криниці. Попили.
• Та вона ж газована! – Усі, в один голос.
• Так. Оце люди тут таку воду увесь час п’ють, – а сам усміхається в ус

Наступного дня почали підійматися на хребет Чорногори. Мені спочатку не дуже сподобалося: дорога безконечна, однотипна, рюкзак важкий, хоча, настрій – такий же як колись, в Курилівцях у дитинстві…Світлий, тихий, чистий…А по шляху зі скель час від часу струмочки джерельні стікають. Витяг кружку. З кожного джерельця по ковточку. А вода ж смачнюча… І вся різна. У одних просто чиста, у інших – аж солодка, ще в інших солонувата, чи навіть гіркувата, але все-одно дуже смачна… Скільки після того бував у Карпатах – жодного разу не вдавалося куштувати несмачної води. Навіть у Рахові, з сірчаних джерел, аж притягує до себе.

Краса навкруг невимовна. Дійшли до розвилки.

• Ці дороги далі знову сходяться, але підемо лівою, бо по правій собаки чомусь розгавкалися. – Богдан знає тут усі дороги. Пішли по лівій. І раптом у одній з хат, з розчинених вікон як ударить на нас “забойна” музика… Мати Божа! І тут, в цім благословеннім краю, і тут цей мерзенний реп! – Треба було йти правою, хай би краще на нас собаки гавкали! – каже Богдан, – Але стільки пройшли… Вертати не будемо.

Богданові жарти дуже цікаві. Незчувся, як пройшли повз Пєтрос. А далі, як відкрилася панорама з Чорногори! Я ж такого ніколи не бачив! Варто було тягти на таку висоту такий важкий рюкзак, щоб це побачити! Увесь час, поки йшли по Чорногорі, була така погода, і такий настрій, і така вода, і такі краєвиди. Декілька разів влаштовувалися на ночівлю… А зорі… А місяць… А чай… Точніше, заварювали трави, які я скубав по дорозі

А після вечері, після чаю, за розмовами, такий сміх нас розбирав, що стриматися було неможливо.

• То від Всеволодового чаю, – жартувала Тетяна. Для мене ж до цього часу залишається загадкою той наш нестримний сміх вечорами…

Та ще шукав лишайник “Ісландський мох”. Начитався про нього, що навіть подавляє розвиток вірусів. Хотів включити в деякі свої дослідження. Та й так, для лікування. Знав його тільки по малюнках, та ще те, що зростає на вершинах карпатських гір. Але ніде не бачив, не знаходив по нашому маршруту на Чорногорі. Може знищили, як інші лікарські: Родіолу рожеву, тирличі…

Не завжди було так… Одного разу, у чергову поїздку в Карпати, тільки вийшли на пряму до Пєтроса, почало захмарюватися. Поки допленталися до того, що пройшли повз Пєтроса, почав накрапати дощ. Одягли плащі. Дуже поступово, але дощ посилювався. Небо затягло так, що аж потемніло. Богдан подивився уважно на небо і сказав: “Треба робити табір зараз, щоб потім не було пізно”.

Віднайшли місце в кущах (не на дорозі ж!). Мряка не припинялася. Добре, що Богдан так вирішив поставили намети, розклали всередині спальники. Дощ дрібно сік по напнутій тканині даху. Про гарячий чай не могло бути й мови. Розкласти багаття під таким дощем було можливо, але ж сидіти біля багаття, варити чай і кашу, чи хто б погодився? Поїли бутерброди, добре, що на початку походу ще було таке… Різко темніло. Повкутувалися по наметах у спальники. Дощ не припинявся. Добре, що Богдан вирішив тут зупинитися.

• Грабовські, ви вже спите? – голос Богдана зазвучав як у ваті.
• Ще ні, або що, є якась пропозиція? – Це я так пожартував, з ледь помітним невизначеним натяком.
• А чи не впустите до себе? Наш намет почав протікати…
• Звичайно, переходьте. Наш плівкою вкритий, може й не протече до ранку… А якщо навіть і протече, вчотирьох буде все-одно тепліше. Хоча б не так самотньо і сумно…

Перебралися до нашого намету. Повкладалися, та й поснули, заморені.

І приснилося мені, ніби ми з шкільним хором на сцені в Будинку культури Мурованих Куриловець, маємо співати нову, дуже гарну пісню. ЇЇ тільки – но написали і тільки ми її співаємо. А вступ – не музичний, а в кожного з нас у руках дзвіночки, і всі ми  дзвонимо вступ до пісні, ось-ось зараз почнемо свій солов’їний спів…

Поступово прокидаюся, але що це? Дзвіночки як дзвонили, так і дзвонять. Оглядівся, навкруг. Де ми? Що з нами? Що це зі мною? Дзвоники дзвонять… Прокинулися ми, мабуть, одночасно всі. Мабуть таки одночасно, бо попрокидавшись, одночасно почули різноголосе бамкання дзвонів, що долинало до нас з якихось незвіданих далей темної, холодної, мокрої і страшної безконечної пустки, що продовжувала оточувати нас, але тепер вона вже  починала сіріти. Мовчки, затамувавши подих, ми вслухалися в те різноголосе бомкання, боячись навіть голосно дихати. Розвиднилося. Ще й наш намет – з білої тканини…

– Що це таке? – нарешті пролунав людський голос. Голос належав Тетяні і в його  питальних інтонаціях відчувалися певні відтінки остраху.

– Мабуть Хресний хід! – Це сказав я, але не для того, щоб пожартувати, а для того, щоб зняти стрес з усіх нас. Мабуть мені це не дуже вдалося, бо пролунав голос Богдана

– Який Хресний хід? Хресний хід – на Великдень, а зараз середина серпня…

– Значить ми вже в Раю, сказав, я. Це я так пожартував, як завжди не дуже вдало, бо тут же пролунавголос Тетяни.

– Ну, Всеволоде, ви щось як скажете, то не знаєш, чи сміятися, чи боятися. – і в тому голосі, поверх страху явно відчувалися нотки роздратування, в Раю ще б Херувими співали,- сказала вона голосом мало подібним на херувимський.

• Херувими, ще, мабуть, не прокинулися. Зараз повмиваються і заспівають, – то голос Богдана, – говоримо поміж собою, отже ж, ще не все втрачено… Тільки ж де ми?

Марина нічого не сказала – чи тому, що не хотіла сказати щось дошкульне на мою адресу, чи з почуття солідарності. Не знаю тільки – до мене, чи до Тетяни…

– Зараз я подивлюся, що там таке, – сказав Богдан і в його голосі відчувалися лицарські нотки, які свідчили про те, що він уже готовий захищати нас, а, звичайно ж, найперше – свою Тетяну від будь-якого напасника.

Він повільно випростався з ліжника, дуже повільно розстебнув створку намета і ще повільніше висунув з нього голову.

– Ой! – пролунав знадвору його голос,- подивіться, що робиться! – В тому голосі було стільки відтінків, що я не витримав.

– Мабуть ми вже таки точно в раю, – сказав я. Цього разу я теж пожартував, але не встиг почути оцінки своєму жартові, бо вже посеред фрази дівчата були біля Богдана і наступної хвилини іхні голови стриміли за наметом.

– Ой! Ой! Ой -йой – Йой! – пролунали їхні голоси звідти.

Вони були настільки різнобарвні, що я подумав про те, що ми вже таки точно в Раю, але вголос цього не сказав, бо кому б мені це говорити, якщо голови їхну стирчать надвір, а в наметі позалишалися тільки частини їхніх тіл, протилежні головам. А ці частини, як усім відомо, вух не мають. “Так, їхні голови вже мабуть у Раю, і тільки я залишився тут, в невідомому місці”, – подумав я сам собі і теж, висотавшися з теплого ліжника, висунув голову надвір.

І тут мені довелося сказати: “Ого!”, бо надворі лежав сніг. І сніг покривав усе довкілля, перетворюючи навколишній краєвид на дивовижну казку. А вдалині з полонини вниз спускалися отари овець і від дзвіночків, прив‘язаних на їхні шиї лилося різноголосе бомкання. Картина зачаровувала погляд і ми всі четверо, висунувши голови з намету не могли відірвати від неї очей.

– Це таки точно Рай, – сказав я, зачудований тією дивною красою.

• В Раю так холодно не буває – відповіла Тетяна і швиденько залізла в ще теплий ліжник.

Марина промовчала, але теж швиденько залізла у свій  ліжник… Як не хотілося ще лежати в теплих ліжниках, а вставати все-одно було потрібно.

• Треба й нам збиратися та спускатися. – Богдан знає, що каже.

Я виповз із намету. Боже милий! Яка сліпуча краса! Це ж треба попасти сюди в такий момент, щоб побачити цю невимовну білу красу з музичним супроводом дзвіночків… Білий, чистий пухкий сніг на землі, лиш деякі зелені трави стирчать з-під нього; на гілках, що аж угинаються під його вагою; угорі, усе небо таке ж біле… Підступна холодна, невимовна краса не райського саду, а саду Снігової королеви… І це 12 липня…

Швиденько зібралися і почали спускатися поза Пєтросом униз. З повними харчів рюкзаками, на початку походу… Щоб не посковзнутися, щоб не похитнутися, щоб не похилитися, бо ж проблеми будуть для усіх…

Коли спустилися до порівняно пологого схилу, почало смеркати. В такий час у Карпатах смеркає рано і швидко. Та тут хоч снігом не мете… Поставили намети, розпалили вогонь.

• Ви тут побудьте, а я відійду трохи, поки ще видно.
• Куди?
• Казав Крись Остап Павлович колись, що тут, на Пєтросі, ісланський мох зростає, хочу трохи зібрати. Як лікарський, і для дослідів.
• Дивись, тільки не довго.

Узяв мішок поліетиленовий, по виступах, ніби по сходах піднявся до рівного (Крись Остап Павлович казав, що тут важкий підйом, я ж так легко добрався…). Сніг мете. Ступив на площину, зробив з десяток кроків, під ногами снігом устлано, а під снігом м’яка підстилка. Розгріб: він, мох ісландський, як золото. А між ним рододендрон Кочі. Само мале – з десяток сантиметрів, не більше, а квітка більша ніж воно само утричі… Тільки читав про нього, і картинки бачив, а тут, от воно! Чудо Боже! Виростити в ботанічних садах неможливо. Йому треба тільки ткі умови… Щоб у червні снігом замітало… Майже сутінки, ледве роздивився… Та почав собі крокувати і збирати мох у мішок. Коли мішок був наповнений, незчувся, як уже добряче посутеніло. Випростався. А куди ж іти? У всі боки однакова імла. У який бік не подивишся – одне. “Навіщо, дурень, крутився? Тепер невідомо з якого боку прийшов…” Страх охопив неймовірний. “Оце так пішов на хвилинку, дурень старий… Що ж вони там, бідолашні робитимуть, коли я не повернуся… У Карпатах темніє рано і швидко, казав Крись… Підуть шукати поночі, по слідах… Ага! Треба не в імлу дурневі вглядатися, а в свої сліди на снігу”. Віднайшов. Пішов по слідах своїх. Дуже вчасно. Недалеко від того місця, де вилазив на площину сліди вже замело. Але тепер я вже упізнав місцину і знав що робити далі. Так і спустився, уже майже поночі. Біля наметів весело горів вогонь. Було не холодно, але страх ще не покинув повністю.

• Знайшов свій мох?
• Знайшов, і назбирав, от, майже цілий мішок.
• Як же ти його тягтимеш?
• Він легкий, це насправді лишайник, а не мох, дуже пружний, займає багато місця, тому й легкий. А я його ще підсушу над вогнищем.
• Поїж кашу, та попий чаю.

Поїв кашу, попив чаю, посушив “мох”, він висихав на диво швидко. Став значно легшим. Урадувався, та й завалився спати.

Уранці встав рано, розпалити вогнище. Подивився на мох, а він за ніч знову  набрався води з вологого повітря, і став таким же, як і був. “Один дурень сушив мало не до ранку…”

 

 

 

 

Чудо вісімнадцяте,

                В Саду далекому, високогірному, теплому

 

Одного разу поїхали у Карпати з Сидориком Іваном Васильовичем. На Карпатах він розумівся добряче і знав їх добре бо сходив-переходив увздовж і впоперек. Знав їх не гірше, ніж Богдан Островський, тільки я з ним познайомився пізніше, коли Богдан у Карпати вже не ходив.. А були ми того разу з малими дітьми, то ж переходи великі не могли передбачатися. Стали табором, неподалік від “Перевалу легіонерів”, з нього і робили виходи в природу карпатську. У потічку зробили заплаву, де щодня купалися в майже крижаній воді, і дітей до того привчали.

На той час я дуже захопився сопілкою, як музичним інструментом, дякуючи  Віктору Прокоповичу. Грав на ній різні мелодії, в тому числі і класичні. Сопілка дала мені можливість зрозуміти гармонійний лад класичних творів, це дуже цікавий пласт мого життя з таким розумінням музики, якого не дала навіть музична школа, але то інша розповідь…

А Сидорик Іван сказав: “Може дітей наших навчиш там, у Карпатах, грати на сопілці”… Бо вони до музики – ніяк не тямлять… І було там їх двоє, та інших двоє, та мої Леся з Оляною. От і поробив я їм сопілки по їхніх пальчиках. А починати на сопілці, як учив Віктор Прокопович слід з пісні “Несе Галя воду”. Вона якнайкраще підходить і для вальців, хто вперше бере сопілку до рук, і мелодію усі знають…

Пороздавав сопілки, показав усім якими пальцями… Потім з кожним особисто… Сидять по різних кутках табору і дують, тренуються.… грають…  “Несе Галя воду…”  Одну годину тренуються, другу… Але ж це не музична школа, де з одного вікна чути звуки баяна, з другого – скрипки, з третього – піаніно, а далі – скрипки, – і знову баяна… Хтось з дорослих не витримав. Не всі ж музиканти…

• Та йдіть десь подалі від табору, по кущах, та там собі грайте! Вже ваша “Галя” в печінках сидить!”.

Порозходилися діти по кущах, молодші ближче, старші – подалі. І з кожної гори стало розноситися по Карпатах на різні голоси сопілкові, не в лад: “Несе Галя воду…” І так, аж доки не почало сутеніти. Не крикнеш же “на ту гору”, щоб перестали, і вони не знають, що сюди добре чути… А дітям  цікаво, хочуть навчитися… Так, під той акомпанемент пройшов увесь день.

Увечері зібралися біля вогню, повечеряли, поговорили, пожартували.  “Узавтра всі сопілки повіддаєте батькам. Досить з нас вашої музики!” Тут же й повіддавали, на радість дорослим, та й собі, бо ж і їм обридло не менше… Про Паганіні не читали… Тисячі разів одну і ту ж вправу… Порозходилися по наметах. Повкладалися в ліжники, погасили свічки, мало не задрімали… І раптом Михайло, брат Івана, на увесь голос зі свого намету: “Несе Галя воду…”

Гомеричний сміх потряс увесь табір. Сміялися всі, і дорослі, і діти… Ледве вгамувалися. А потім ще довго згадували…

 

                                 Пірамідки з каменів

 

Одного разу Іван Сидорик запропонував пройтися у розвідку, та подивитися, чи є чорниця. Узяли з собою Оляну – доньку мою і пішли. Оляна ще зовсім мала, п’ять років дитині. Де само йшло, де на руках ніс… Ліс довкола – чудовий, дивовижне Творіння Боже. Чорниць не знайшли, вирішили вертати. А тут дощ почав накрапати, і крізь крони хмара проглядає, темна, аж чорна. Як наздожене, то буде нам… “Підемо навпростець”, – каже Іван. Я – Оляну в рюкзак, закинув на плечі. Зійшли з дороги, побрели лісом. Продиралися крізь чагарі густі, яри якісь, ями підступні, листям присипані, буреломи-вітроломи, ледве брели. Дикий, несходжений ліс. Дика буйна, неймовірна краса. Страшнувато, але гарно – до неймовірності. Сад Божий. Оляна в рюкзаку казочку якусь собі складає про їжачка і про ведмедя… Тут би вона не пройшла. А на шляху якісь купки каміння складені трапляються, явно не природного походження. Гадав я гадав, так ні до чого й де додумався.

• Що це за купки каміння, – запитую у Івана.
• А це, коли хто знаходив кістку людську, то над нею складав таку купку.

Он воно що… Не такий він уже й несходимий цей дикий ліс. На кістках людських цей Сад Божий буяє…

Нарешті таки вийшли на дорогу, ту саму, з якої почали, недалеко біля табору. Тільки дійшли до наметів, аж дощ як лине… Різкою стіною. Ледве встигли у намети повскакували…  І там уже Оляну випустив з мішка. Пізніше Іван казав: “Як це я міг порушити одну з перших заповідей: “У горах треба ходити тільки по дорогах, або стежках”. Тут, як ніде підходить прислів’я: “Хто опрошкує, той удома не ночує!” Ще пощастило нам…”

Зворотний шлях  ми – то трохи скоротили, а якби йшли по довшій дорозі, то прийшли б значно швидше, але ж не побачив би я неймовірної краси Саду Божого на кістках людських.

Одного разу Іван Сидорик каже: “Давай підемо на Дурня, так гора зветься недалеко звідси. він, так само, як і Богдан Островський не могли сидіти на одному місці. І коли не чергові, ноги їх самі тягли кудись “у розвідку”, чи й просто так. Такі вони за характером. Усі інші в таборі були зайняті своїми справами, діти потроху грали на сопілках, дорослі теж не хотіли приєднуватися, то й пішли ми удвох, з чистою совістю, заспокоївши свою відповідальність.

А дорога ж яка була – ну чистий тобі Рай. Стежка через Райський сад. Навкруг такі композиції, хоч сідай – малюй картину. На кожному кроці. Ми з собою не несли нічого, навіть води. Для чого ж брати воду, коли туди якихось 5-6 км, і назад стільки ж. Усього ж то – нічого. Ішли ми з ним, ішли, я милувався красотами карпатськими, але не як на Чорногорі, а ніби по парку англійському йшли. Я тоді створював експозиції Центральної Субтропічної оранжереї, перечитав багато книжок по створенню різних парків: англійського, вільного типу, коли садівник за 25 – 30 років знає що буде з висадженими невеликими деревами, та кущами, а парк упродовж років набуває інших сприймальних якостей;  італійською, організованою  системою, коли підстриганням, підтримується та особлива форма дерева, чи куща, яка закладена при посадці і сад підтримується в сталому стані своїх композицій, мало змінюючись від первинної форми; китайських, різноманітних, від мініатюрних, з площею 3-4 м², з їх мініатюрними подобами скелястих гір, і такими ж “лісами”, до багато гектарних, з величезними насипними пагорбами,  на яких неймовірно вимальовуються рукотворні пагоди, ніби природні скелі… А в “Софіївці”, чи в “Олександрії”, чи в Качанівці, чи навіть у запущеному парку Мурованих Куриловець, у Копилові, де Чайковський Петро Ілліч створив своє “Лебедине озеро”, чи в Седневі, де брати Лизогуби давали притулок Тарасові Шевченку, хіба ж було не так?

Ото ж йшов я стежкою, якою вів мене благословенний Сидорик і споглядав красу садів, створених не людськими руками, а Самим Творцем, розуміючи, що інші, творчі люди, зрозумівши Красу Первинного Творення, творили на якихось обмежених ділянках, жалюгідне вподобання Тієї, Невимовної, Безконечної, в часі і в просторі, Божої Краси, як на Чорногорі, з безконечною даллю синіх гір, так і тут, на цій стежці, крізь Райський сад, яка вела нас до “Дурня”. “Є тут така гора”, – казав Сидорик. Картини змінювалися. Можна було б сказати “одна краща одної”, але це було б неправдою, вони усі були найкращими. Незчувся, як зійшли на вершину.

Вітер – дуже сильний, постійний, без поривів, без затихань. Трава чахла, вітрами літніми висушена, і навкруги пустеля… Високогірна пустеля… Тільки читав про таке, а тепер вдалося й побачити… А стежка все-одно проглядяється. А вдалині біля неї – дріт колючий…

• То з часів війни залишилося… – мовив Сидритк.
• Так. Таке ж бачив на Чорногорі, уздовж всього хребта… Не може бути Райський сад на Землі без крові людської…

Що ж це? Чи не… Так, моя улюблена цетрарія ісландська, або ж ісландський мох… Але куди йому до того, що збирав на Пєтросі…  Чахле, мале, аж червоно-фіолетове від посухи та ультрафіолету, на таких висотах, хрустить під ногами, так висохло. Неймовірна дика, природна Божа краса, у яку ще не втрутилася людина.

Посідали удвох, завмерлі від такого видовища. Музика якась відчулася десь в глибині, чи то в мозку, чи то в серці, чи то в душі… А може з глибини гір… А може аж з того Ядра Земного, що його науковці називають “Мантія”… От, дурні.. Називають, не чуючи музики… Музики без нот, без звуків,  тільки тихе відчуття  присутності… І повне сприйнятті Величі Творіння, цілковитої Гармонії Його і злиття з Ним…

Може ця нечутна музика і була тим Словом, яке було на самому Початку…

• Треба вертатися, бо не встигнемо до темряви… – Сидорик повернув до дійсності.
• Так, підемо, тільки моху можна трохи взяти з собою?
• Бери скільки хочеш, хто тобі забороняє?
• Та… Тут така Гармонія, щоб не порушити…
• Не порушиш. Тут війна була не раз, і то не порушила…

Наскубав моху свого улюбленого в різних місцях, щоб швидше поновлювався і пішли. До вечері і встигли.

Але та Музика з Вищих Сфер, яка принесла в душу мою свою Гармонію… До цього часу нема-нема, та й зазвучить часом невідомо де, чи в голові, чи в серці, чи в душі…Чи то з глибини Самого Творіння, вказуючи на те, що первинним було таки Слово…

 

Чудо девятнадцяте,

                                       Ботанічний сад

 

Бо раптом Шередеко, Леонід Миколаєвич, з яким я вчився в аспірантурі, якимось чином опинився в Ботанічному саду імені академіка О.В. Фоміна, Київського університету… Не можу і не хочу розуміти, як він там опинився, але він знав мої проблеми, і мені запропонував… Це була дивовижа… Я, зі своїм сільськогосподарським світосприйманням…У святая святих…

• А як він… Наш? – то директор, узявши заяву.
• Наш, не помилитесь… – Поручився. Тільки дякуючи йому,- вклоняюся Леоніду Миколаєвичу, за ці його три слова… -Опинився ч в Ботанічному саду. Це було і Диво і Чудо одночасно. Скільки часу я ще не вірив сам собі, що вже працюю тут… Бо вже працював тут надалі до виходу на пенсію. І ще й далі… Це таки й дійсно було моє… І можу тільки уклінно вклонитися Лапчику Вадиму Францевичу, який саме на той час був директором Ботанічного саду, який повірив тим трьом словам Леоніда Миколаєвича, і який підписав мені заяву про прийняття на роботу.

Прийняли мене старшим лаборантом. Попросив директор допомогти…

• Ну, вибач, знаю, що дисертація на виході, але у нас тут така специфіка… Допоможеш?
• Про що може бути мова, наскільки лише зможу.
• Є тут у нас такий Лука Пилипович, перестіклює оранжереї. Старий майстер, постійно просить підручного, але скільки молодих хлопців було у нього, усіх розігнав. Не підходять йому. Може ти…
• Звичайно, якщо потрібний у цій частині, то буду тільки радий… Так я й став підручним до “стікольщика”. І це було прекрасно. Дивно стало, що не треба тягати мішки з зерном, прополювати свої посіви, … Це було просто чудово…

Листопад. Уже й холоднувато надворі… Сидимо ми на даху орхідної оранжереї з Лукою Пилиповичем, “перестіклюємо”. Він – як майстер, я – як підручний: піднести, подати, допомогти переставити драбину, чи “трап”. Відпочиваю. Вчуся склярської майстерності. Хто зна… Може колись і це пригодиться… Він розповідає різні історії… Усілякі, життєві, тільки не про себе та про свою родину, а так, повчальні, ніби “збоку”… З дитинства, мабуть, виховувався в інтелігентній родині… “Видно пана по халявах”… Розумію… Мабуть, що батько, інтелігент, може й науковець, швидше всього, був на окупованій території. На декілька поколінь залишається те клеймо “Був на окупованій території”…

Знала радянська влада єзуїтські методи середньовіччя, ще й збагатила ментальними здобутками своїми…

Лука Пилипович відкриє шибку тропічної орхідної… А звідти як ударить тропічний дух… Аж у голові паморочиться… Незнані, невідані запахи вологого тропічного лісу… Тільки уявити собі можна… З того, що читав… Чи вдасться колись побувати там, у тій орхідній, “Святая святих”… Хоч би одним оком побачити…

Це вже пізніше я дізнався, що там на той час квітували епіфітні орхідеї стангопеї, і саме вони давали той аромат, який причарував мене навіки до ботанічного саду імені академіка Олександра Васильвоча Фоміна, у якому я працював 35 років науковцем, і якому з задоволенням віддав 35 років свого життя в науці. І щоб не було на цьому шляху, Ботанічний сад – то той мій Божественний, Райський сад, з самого першого, і до останнього дня роботи. Як почався на даху орхідної оранжереї з Лукою Пилиповичем у казці, так через 35 років у казці й закінчився, коли йшов на пенсію…

Але почалася моя робота в Ботанічному саду не з цього. А почалася з того, що підійшов до мене Вадим Францевич (Тут не було такого й поняття “викликав до себе”) і сказав. Просто, сказав.

• Леонід Миколаєвич казав, що ти вмієш таблиці писати…
• Та, пишу, коли треба кому… На захист…
• Треба написати некролог.
• Та… Я… Та я… ніколи… Та я ніколи… не знаю, чи зможу…
• Треба.
• А я ж не знаю як його й писати… Ніколи…
• Текст у тебе буде, треба тільки каліграфічно на папері написати… У нас тут… розумієш… ніхто таблиці писати не вміє…
• Та я ж…
• От тобі текст, а через дві години треба щоб висіло при вході у Бот сад.

Довелося писати… Некролог уперше… Чорною тушшю намалював похилені тюльпани, обвів рамкою чорною… Бо перейшов у інший світ Білокінь Іван Петрович, попередній директор Ботанічного саду, видатний фізіолог рослин… на душі – печаль безпросвітна – некролог пишу вперше…

Скільки ж то довелося тих некрологів написати за час роботи в Ботанічному саду, за 35 років! Навіть Северину Володимиру Івановичу, справжньому Науковцю, моєму Вчителю, близькому приятелю і однодумцю. Він мені відкрив, і навчив такого, що чи й Свамі Вівекананда навчився б того у своїх трьох тисяч учителів, серед яких, як Він не боявся говорити, була й одна шудра…

Щоб їх ніколи вже не писати, тих некрологів! Але Творець краще нас знає що робити далі з долями людськими…

 

                                       Чудо двадцяте,

                                      Сад у Таганчі

 

Так, знову настали ті часи, коли у нас  нічого не було… Так, таки дійсно не було нічого. Зарплату мені, як науковому співробітникові  ботанічного саду імені акад. О.В. Фоміна, Київського університету платили друкованими на газетному  папері, “купонами”. Так, як і всім… А ми, чомусь, забуваємо про те, що в тих роках у нас нічого не було. Нічого! Ми з Северином, як бджолярі, повинні були ставати членом бджолярського товариства, і тільки тоді мали право на 5 кг цукру на бджолородину. Треба було не тільки записатися у товариство бджолярів (Совєтськая союза хотіла знати кожного бджоляра, щоб знати, з кого брати податок за кожну сім’ю бджоляну, як ото колись за Сталіна платили за кожне дерево. В усякому разі такі думки  нуртували серед бджолярів), а ще й вистояти неймовірну, радянську  чергу, для того, щоб купити тих декілька кілограмів цукру, які дозволять бджолородині перезимувати…

Родичі приїжджали з Мурованих Куриловець, щоб купити ковбаси, та майонезу на весілля, бо там і того не було… А це ж не так давно… Усього якихось 15 років тому… Вже забулося… Так само, як забулося кріпацтво, як забулася совєцька розруха після Великої Жовтневої, і як забулися зграї дітей бездомних, батьків яких постріляла Радянська влада, так само, як забувся Голодомор, коли цілеспрямовано нищили українське селянство найстрашнішими способами, так само, як забулася Війна Велика Вітчизняна, де повзали в багнюці та в снігу наші молоді хлопці під кулями та снарядами, поміж мінами… Трипільці тисячі років тому виживали на кропиві та рогозі, коли кочівники забирали у них харчі… Забули й це… Хлопчаками пили горобчачі яйця… На цьому й вижили… І це забули… Забули навіть як читати знаки на писанках, та на трипільських гончарських… Забули навіть як використовувалися сподвійнені посудини без дна і покришки… Кажуть, як барабани, бо в Африці робилися подібні… Забули… Забули… Забули… А головне, що і згадати не хочемо… Не шукаємо в своїй генетичній пам’яті, а тільки “по аналогії”… Не тільки забули, а й не шукаємо… А особливо, по аналогії  Вєлікого Брата…

 

                                      Нарешті своя…

 

Були невеликі заощадження. На той час усі відкладали копійки на ощадну книжку. А тут Харчуки накотилися, Іван з Любою: Хату вони нам знайшли в Таганчі, щоб купити. 130 км від Києва, тому й дешево. І на той час усі мало імущі кияни купляли хати в тих місцях. Земля не мала ніякої вартості, бо належала державі, а тільки хата “З прилеглою землею”. Виходу не було, харчуватися ж чимось треба було у Києві. Зібрали усі гроші, які тільки були, ще й Харчуки позичили, купили хату в Таганчі. Область-то Київська, але щоб доїхати, треба було встигати на електричку, о 5-й ранку, до Миронівни. Далі – на трасі, попутними автобусами до Іванівки, щоб устигнути на єдиний автобус, бо ж від Іванівни до села Таганча ще 12 км… А скільки разів пішки ходили, тих 12 км… З наповненими городиною, важенними рюкзаками…

Хату купили, “з землею”. Голова сільради подивився у очі і сказав: “Двадцять п’ять соток закріплено… Але там більше… Налог будете платити за двадцять п’ять, бо більше не положено. – Я навіть не витримав.

–     Знаю, бо я агроном по освіті, і знаю радянське колгоспне правознавство.

• Дуже радий, що у нас тут з’явився такий… такий… агроном… Я теж агроном… А то Кияни купляють, а що робити з тією землею не знають, цілу вулицю викупили… Наші, сільські називають їх Куліяни, кажуть: “Куліяни цілу вулицю викупили і бур’яни вирощують”…
• А ваші, корінні де ж ділися, якщо кияни викупають…
• А Бог їх святий знає… кудись діваються, що хати батьківські продають… Цілими вулицями…

 

                                             Хрущі

 

Та й почав я хазяйнувати. Хата є, повітка є, город є, та ще й упирається в ліс, а черешня яка… Ого! Дрібні плоди, правда, але ж черешня яка… Дві чахлі яблуні… Хіба ж так можна. От тільки вишні… То вже таки неймовірне. Навкруг хати… Шевченківські місця… Священне. Духовні навіть хрущі, які гудуть над вишнями. У Мурованих Курилівцях приходив зі школи, а кури мене вже чекають, ідуть покірно за мною до того, особливого клена, де найбільше хрущів сплять на листках удень, я обдивляюся, чи всі прийшли, а вони дивляться на мене, коли ж я вже почну… Тут я беруся за стовбур і трясу з усіх своїх можливих хлопчачих сил. Хрущі падають, мов град, а кури накидаються на них і їдять так, як тільки вони це можуть. А потім яйця несуть… найкращі і багато…

Уже будучи аспірантом, приїхав до мами, в кінці травня. Кури є. Зараз я їх нагодую так, що вони собі навіть не уявляли, що можна так наїстися… Курці що треба? Аби лиш нагодували, то й яйце знесе… Покликав за собою… Привів до кленка, де хрущі на листках спали вдень… Потрусив… Хрущі попадали, як і треба було… Кури походили  поміж них, подивилися на хрущів, і з великим сумом відійшли собі шукати якогось іншого харчу… Не знали, що їх можна їсти. Мама-квочка не навчила, бо не було поряд такого хлопчини, який би трусив їм хрущів змалку… А мені стало сумно від того, що не зрозуміли мене ні кури, ні хрущі, які в дитинстві замість того, щоб бути шкідниками, падали з дерева, і ставали харчем для курей, які від того несли яйця, завдяки яким виростали хлопчики на Україні.

 

                                    А в Таганчі теж…  

 

То ж і в Таганчі біля хати “хрущі над вишнями” – давно забуте диво… Лише курей не було. І околиці – чудові. Широченні долини, які на обрії зливаються з небом так, що не можна відрізнити, де закінчується обрій і починається небо… Як у Мурованих Курилівцях. Припали мені ті місця до душі… І земля своя… Обійстя тяглося вгору і упиралося в ліс. І коли вийдеш на найвищу точку, та подивишся, сидячи на траві, чи на пеньку, то долина проглядається аж до того місця, коли й не визначиш, де закінчується земля, і починається небо. А коли верби цвітуть у долині, то здається, аж сюди чути, як бджоли гудуть у кронах, збираючи мед і пилок…

А хрін там був неймовірний. Як любовно казав Харчук “Ти -хріновий магнат”… І дійсно, можна було б було бути хріновим магнатом. Знаю одного кандидата наук, вони робили хрін з буряком, фасували його по майонезних баночках і дружина його на базарі, продавала ті баночки… Так і вижили у ті складні часи… На хрінові…

Наш хрін був тільки як престиж. На городі була густа куртина його, близько 30 м². Там жили свої комахи, деревні жабки, одного разу навіть вуж був. А кореневища… При оказії  дарував такий корінь хрону, 6 – 7 см в діаметрі, з багатьма точками росту. Звичайно, що ніхто такого не бачив і це було сенсацією. Нюхали – таки дійсно хрін. Пробували на смак – таки дійсно хрін, але небачений. Невиданий. Хоча, після двох років корені уже пошкоджені. Тому, як ми вчили в інституті,: “не слід допускати вирощування кореневищ хрону більше 2-3 років. Це економічно невигідно і вони пошкоджуються шкідниками”.

• А хто ж це його гриз? – це про подарований корінь, товщиною як рука вище ліктя.
• Є такий шкідник, “хрінова мушка” називається, її личинки живляться хроном.
• Це ж треба… Хрін гризти… А ти ніяк не можеш без своїх придумок…

Навесні привіз саджанці яблунь, слив, груш сортових. Небагато, бо ж грошей завжди бракувало. Висадив у ряд, обабіч стежки – декілька кущів смородини чорної, червоної і білої, та аґрусу; потім розмножу і обсаджу усю стежку. І малинник збоку… А з обох боків від хвіртки – дві верби кручені – мітсубісі, хай прикрашають вхід.

 

                                      Сад – не сад

 

Приїхав через тиждень – дерев нема й сліду. Мабуть, комусь вони більше потрібні, ніж мені. А взагалі, то це –  пшеничний край, сад можна зустріти рідко, на цьому кутку села, сад тільки у одного господаря. Одне слово – трипільці. Наступного тижня знову привіз трохи саджанців. Через тиждень побачив картинку, яка спочатку здивувала, а потім навела на думку. Усі деревця були зрубані при землі і валялися тут же. Отже ж, вони мене не сприймають, та ще й зазіхають на цей город. У них немає дерев, то і у мене не повинно бути. Та-ак, хороші сусіди… Трипільців нащадки, і до Трипілля, де Хвойка віднайшов і описав прадавню культуру, якихось усього пів сотні кілометрів…

• Повирубайте ви ті вишні біля хати!
• Навіщо? – Не зрозумів.
• Бо нам не видно що у вас на подвір’ї робиться. – Навіщо їм бачити, що у нас на подвір’ї робиться…

Потім почали жалітися один на одного. Не витримали моєї мовчанки. Той, що справа на того, що зліва: “Та вони у вас усю смородину та малину обривають…” Той, що зліва на того, що справа: “Та вони у вас дерева рубають отам, нагорі…” А коли вкоренилися живці і підросли мої верби біля хвіртки, то і їх зрубали.

• То сусід ваш, для своїх кролів, підіть, та скажіть йому…
• Та, хай собі має, зі своїми кролями…
• Так вони вас заїдять! – “разом з вами” – додав я подумки.
• Все-одно воно їм на користь не піде… – Це вже вголос, натякаючи.
• ? – Здивований погляд, але, ніби розуміючий, – не піде, не піде…

Потім, уже влітку, випадково побачив і свої перші саджанці, в канаву кинуті. З коренями, але уже висохлі…

Коли почав про межу говорити з сусідами справа, щоб паркан поставити – знову дивовижа. Ніяк не можна жодного конкретного слова почути. Аж потім зрозумів, що сусіда щороку при оранці, 5 – 10см, та й підкопає в наш бік. Аж після цього зрозумів, чому це половина нашої хати і повітка, уже в сусідському городі. А попереджала ж господиня, у якої купляли хату, щоб обов’язково паркан поставили. Вона сама працювала в Каневі і не так часто навідувалася по смерті матері до хати. От сусіди спочатку завалили паркан, а за якийсь десяток років, підкопали городу так, що й скоро уся хата мала бути на сусідському городі. Вона добре знала своїх сусідів… Змалку ж там виросла. Тому й казала, щоб паркан поставити…

Отакі вони, нащадки славнозвісних трипільців, вихованих радянською владою… Хоча… Нечуй-Левицький теж писав про те, що за межу могли битися смертельним боєм… Та й славнозвісний Довженко, у своєму кінофільмі “Земля” теж…

 

Загадка з живоплотом

 

Я ж вирішив діяти по іншому. Спочатку налякав, і сказав, що коли вони не бажають встановлювати межу, то я викличу землеміра з планом наших земельних ділянок, то й визначимо межу. Почали відмовляти, що ніби-то якось “договоримось”, але далі знову було те ж саме. Тоді я насмикав малих паростків клена американського і густо посадив по краю, де ще було наше, не скопане. Дерево це хитре, чіпляється за землю, як кліщ, і швидко росте. А коли я ще й тричі за літо підрізав однорічні пагони, які мали б вирости на 4-5 метрів, то на осінь мав досить міцний і густий живопліт, метрової висоти.

Але наступної весни почав підмічати, що якось чахне мій живопліт, і ніби-то якось рідшає. Це було загадкою, бо клен американський – не та рослина, щоб чахнути в таких благодатних умовах. Думав я-гадав, але так ні до чого й не додумався. Шкідників не знаходив, та й які шкідники на кленові американському? Щоб його так зловмисники поливали чимось, теж не подібно, бо ж і самого живоплоту чимало, та й симптоми були б іншими.

 

Козячі роги на прив’язі

 

Коли це одного разу в кінці травня, вдалося мені приїхати не на суботу, як завжди, а на п’ятницю. Підіймаюся стежкою до хати, коли чую, десь там, угорі, за хатою щось ніби тріщить… Треба ж подивитися! Аж бачу, мій сусіда справа тягне мотузку, а за мотузку свою козу через мій живопліт. Та упирається, блеє жалібно, а він за роги міцно прив’язав мотузку, тягне її рогами в гущавину, ще й жердиною з того боку лупить по спині що є сили. Я почав виринати зі своїх заростів, а він мене як угледів, то одним махом перелетів живопліт і вмить опинився на єдиному дереві, що росло у нього посеред городу: на груші дичці. Коза теж чкурнула так, як тільки могла, неймовірно втішившись, що екзекуція так неждано скінчилася. Я підійшов до свого живоплоту.

• Добрий день, – кажу йому голосно.
• Добрий день, добрий день, – махає головою з груші.
• А чого це ви там… На дереві…
• Та от… От… Грушечок… – радісно.
• Які це грушечки у травні?
• Та… Для кози… – Не встиг, бідолаха, придумати щось доладне, зі страху, чи з несподіванки…

Цей сусіда вважався хазяїном добрячим, щороку мав двоє свиней добрячих і підсвинків двоє, корову і телицю, коня, декількох кіз і курей чимало… Але ж як він їх бив! Господи, Боже мій! Чим попало, що було в руках… І по хребту, і по ребрах, а коня чобітьми по ногах… Той аж вклякає перед ним, на коліна падає, а він його тоді по голові, та по голові… Не приведи, господи, й бачити таке… А що до землі… Десь купив шматок за безцінь, аж у другому селі, їздив туди на коні, щоб покосити, як казали, чи що там… Потім викупив і недалеко від хати, та все до мене підлаштовувався, як би й у мене викупити, бо ж, прилегле до нього… Я натякав на те, щоб обмінятися, на те, що він викупив недалеко. Те місце мені дуже подобалося. Щоправда, схил північний, але ж дуже затишний куточок, а головне – ні з якого боку сусідів нема. Таке місце якесь.. Цікаве… Ніби й Мавки там водяться… Уже й думав як з дочкою-Оляною будемо там Мавок, та Хух підгодовувати… Є ще такі місця в Україні. От і мені воно припало до душі. Такий лагідний і тихий куточок… Сіна там багато не візьмеш. І картоплі не буде, бо тінь… Не захотів мінятися. А якби помінялися, то було б краще і для нього, і для мене… Не зрозумів… Та, так, невдовзі померла його дружина, щоправда, старша від нього… А за декілька років і він відійшов у Інший світ. Володимир, раб Божий. Міг би бути Володимиром, тобто тим, хто володіє миром (людьми), якби ж християнство, не зробило з його прадідів рабів Божих, а радянська влада, з нього – раба ницості… Так, бідолаха, і не встиг скористатися з нашого городу… Як і не зрозумів свого імені, батьками даного… Володимир, хай добре йому буде в Тому світі, коли тут було погано…

Отакі вони, нащадки славних трипільців, вихованих християнством і радянською владою.

 

Кіт у Раю

 

Одного разу їхали в Таганчу на два тижні. Довелося взяти з собою свого кота. Точніше, це вже було не кошеня, але ще й не кіт. Якось навесні, в кінці травня, я йшов університетським садом після страшенної грози, з неймовірною зливою, коли почув дуже жалібне нявчання. Підійшов – таки дійсно кошеня, мабуть викинули “в сад”, а тут злива почалася… З біології знаю, що коти не люблять води не просто так, а тому, що намокнувши, вони мають запалення легенів, від якого пропадають. Чому ж на них і робили досліди по замороженню організмів, щоб визначити можливості потенційного збереження життя  на багато років при замороженні. Коти можуть витримати повне замороження близько –200⁰С на тривалий час, але намокання,  кошенят – то загибель. Тому, уздрівши серед мокрої трави мокре безпорадне, навкаюче, просяче допомоги кошеня, я узяв його за пазуху і привіз додому. По дорозі, за пазухою, мокре і холодне, воно трохи відігрілося, і коли привіз його, то це вже був сірий пухнастий клубочок. Оляна подивилася на нього, і сказала: “Це Мурко, бо у нього на лобі буква “М” написана. Оляні було три роки, але вона уже на той час була серйозною, досить категоричною особою, і знала майже всі літери.

Насправді ж Мурко муркати не вмів, бо його, мабуть, дуже рано відлучили від мами і вона його цьому не навчила. Тому я клав його собі на груди, гладив і вурчав при цьому, як тільки міг. Не знаю, чи виходило у мене по-котячому, але воно заплющувало очі, мабуть від задоволення, і так помалу й само навчилося вурчати. А оскільки я у своєму навчанні трохи “переборщив” і вурчав дуже голосно, то й воно так навчилося. Так вурчало, що “спати не дає”, як казала Оляна.

В кінці липня наступного року, це вже був могутній кіт, чіткого “муарового окраса”, щоправда, ще молодий і без ознак розуму мудрого старого кота. Таким ми його і привезли до своєї хати, в Таганчу, на цілих два тижні. Не залишати ж його в Києві, на третьому поверсі на такий час!

Коли в хаті відкрили сумку, у якій його везли, він сидів там і вилазити не хотів, тільки зиркав звідти своїми округлими очицями.

– Мабуть перелякався у дорозі, – сказала дружина.

• Давайте ми його візьмемо і віднесемо надвір, під дерево покладемо – сказала Оляна
• Ні, нехай там сидить. Він сам краще знає, коли йому звідти виходити, це ж для нього чужа обстановка, треба усе впізнати і обнюхати наново.
• А може його закачало за таку дорогу, може йому на свіже повітря треба, – сказала категорична Оляна.
• Ні, не треба. Навіть якщо його й “закачало”, то він сам відіспиться.

Так і залишили, наглядаючи. Поступово почало вилазити, з острахом обнюхувало кожен крок і кожен куток. Коли освоїлося, то сіло посеред хати і почало вилизуватися. “Отепер, – кажу Оляні, – можна нагодувати, і на руки взяти. Напилося молока і на колінах у Оляни заснуло: дорога ж нелегка була, з такими стресами. А наступного дня…

А наступного дня, вранці, серед трав… як воно скакало серед трав, вивертаючись, і ніби ловлячи щось, непримітне нам…. Підскакуючи ніби у саме Небо і вивертаючись там усі моїм котячим тілом. Такого я й сам ніколи не бачив. Щоб ото кіт, серед росяних вранішніх трав раптом вискакував з них, літаючи над ними, ніби на крилах… І промені сонця висвічували його ворсинки навкруг тіла, створюючи сяючий ореол… Ми зачудовано спостерігали ці його піруети з вікна, і я, проникшись, подумав, що він, мабуть, попав у свій котячий Рай.

Сусіди дізналися про кота.

• Це ж він нам усіх курчат передушить, забирайте його, або ми його рішимо!

Кота ми відвезли через два тижні, жодного курчати він не вполював, але, як кажуть в Одесі: “Неприятный осадок остался”. У кожній оселі був свій кіт, бо як же ж без кота на селі… Але наш, їм став упоперек горла… Мовляв: “Мало того, що приїхали сюди, до нас, самі, та ще й кота з собою привезли”…

Отаким стали нащадки славних трипільців, вихованих християнством, яке знищило вогнем і мечем усю духовність їхню, та ще й радянською владою, яка знищила і християнство.

 

                                  Квасоля з бобами.

 

Засадив я город різними квасолями, бо ж знав, що квасоля покращує грунт, бо клубеньковими бактеріями на коренях збагачує грунт азотом, дає нам найкращі білки, та ще й для підшлункової це – найкраще лікування, навіть чай з квасолевих  створок. Як казала Наталія Зубицька (не знаю її дівочого прізвища, бо останнім часом вона стала “Наталія Земна”): “Якщо господиня  варить борщ без квасолі, то вона не піклується про здоров’я своєї родини”.  Та ще бобів розжився і розмножив… Красота на городі… Бджоли серед бобів гудуть, таки вичитав, що боби – чи не єдині медоноси з культурних бобових. Повиростали – більше людського зросту. Стиглі зібрав, підсушив, а котрі не встигли дозріти, і так – смакота, у різних стравах. Так і вижили ті роки “на бобах”… І не тільки ми, а й ділилися…

 

                               Розмови  з-за плоту

 

• Баба з того городу мала дев’яносто відер буряків, а вони бобів насадили… – з підслуханої розмови жінок, які йшли по дорозі…
• Садіть, діточки, картопельку, та буряки… – то вже Баба Паша, дружина сусіда справа, Володіна дружина.
• Навіщо нам буряки та картопля?
• Для поросяток, та худобі…
• Ні, нам треба в Києві харчуватися, картоплю і буряків я туди не навожуся, квасолю і боби – то саме те, що треба, білки ж. Пів мішка бобів – і вистачить майже на рік…
• Поросятко квасолю не їсть. І бобів не їсть… А картопельку… Та ще й притрусити… А заріжете, то й продати дещо можна… То садіть, дітки картопельку і буряки. Тут, до вас хазяї мали буряків девяносто відер… І картопельки… для поросят…

 

От, що зробила радянська влада з нащадків славних Трипільців…Хоча… Може не тільки радянська влада…

 

                               Чудо двадцять перше

Пісня над Таганчею.

 

Одного разу приїхали ми в Таганчу з Лесею – старшою дочкою. Дружина на той час уже втратила інтерес до хати в Таганчі. Після того, як втратила інтерес до мене. То ж привіз Лесю з собою, щоб побачила ту красу, і відпочила трохи від міста, і зняла б стреси свої студентські. Вона на той час була студенткою Драгоманівського муз. педу, як називали цей факультет його вихованці, перейшла вже на третій курс.

Удень погосподарювали з нею, зварили собі обід на грубці… А слід сказати, що за час, коли я там обретався, люди жалілися мені на свої хвороби, я їм давав якіїсь трави, що росли в лісі і поблизу, та ще й захоплювався тоді масажем, і деякі сусідки приходили на масаж. Мабуть, таки допомагало. Свого часу довелося сильно навантажувати хребет, коли творив свої композиції в Бот саду, від чого мав страшні проблеми з хребтом. Довелося відшукувати способи, які б допомагали. Сам собі робив масаж, віднайшов місця, точки, на які треба діяти. То й почав застотосовувати ці свої знання до інших, щоб і їм легшало. Мабуть, таки допомагало, бо ж приходили…

Одного разу, як почало смеркати, прийшла мені думка в голову…

• Леся, давай виліземо не дах хати, сядемо там, та й заспіваємо… І полине наша пісня цією долиною…

Леся одразу ж пристала на таку пропозицію.

Вилізли не дах. Я запопадливо прихопив дві подушки, щоб не муляло в те місце, яке заважає співати, коли його муляє…. Повсідалися… Вечоріє…Сонце тільки зайшло… Солов’ї починають… І ми почали…

 

По той  бік гора. По другий гора

Поміж тими гороньками сходила зоря…

Поміж тими гороньками сходила зоря.

 

Я тягнув першим, Леся підхоплювала другим, а коли я переходив на другий, Леся тягнула першим. Це було щось неймовірне! Мої батьки теж співали. Але я чув їх спів у кімнаті, а тут… На даху хати, коли пісня ллється по долині… Це було таки й дійсно неймовірно!

 

По діброві вітер вие, гуляє по полю

Край дороги гне тополю, до самого долу,

Край дороги гне тополю, до самого долу…

 

Ми співали не голосно і не тихо. Але смеркало, і в тій переднічній тиші пісня линула аж до самого Неба, аж до самого Творця, аж у самі Його Вуха, і ми відчували, як Він прислухається до нашої Пісні… І це було неймовірним! Це було Актом Творіння. Це було тим Словом, яке було тоді, коли нічого ще не було. Коли ще не було навіть Самого Творця, а тільки з’явилося те Слово… Пісня скінчилася… Уже майже стемніло… Злазити з даху не хотілося… І раптом…

• Леся, пам’ятаєш, Катерина має прийти на масаж…
• Так.
• А раптом вона підійшла до смородини по стежці, і що ж вона побачить?
• Що?
• Побачить, що сидять двоє придурків на хаті і співають самі собі на увесь голос…
• Ой, треба швидше злазити, щоб вона нас не “застукала” в такому стані.

Миттю позлазили, зайшли в хату. Запалили свічку. Електрики не було, але в цьому був свій шик. Повсідалися чемненько, чекаємо біля столу… Вечеряємо…

Стукіт у двері.

• У вас світла немає надворі, так темно, що фанарик треба мати при собі, – прийшла Катерина.
• Заходьте, сідайте. Я уже стовпа готую, так, що скоро й тут світитимуть Лампочки Ілліча.
• Давайте швидше, бо можна ноги поламати на вашій стежці… Може мій Пилип вам допоможе…
• Та ні, дякую, він і так зайнятий “по горло”, а у мене вже усе майже готово. Тільки поставити.
• Я бачила… Я тут трохи вам яєчок…
• Не треба, навіщо…
• Аякже ж, Ви мені помагаєте… А хто це так гарно співав, десь тут? – Переглянулися з Лесею, – Добре, що не встигла…
• Це ми з Лесею.
• Дуже гарно. Якби щовечора так співали… Як янголи…

А може ще не все знищено на нашій Україні…

 

Мабуть, таки ще не все знищили християни і комуністи у тих трипільців…

 

                                Нетрадиційний підхід

 

Чомусь потяглися люди.

• Ударилася так рукою, болить уде два тижні…
• Треба живокіст, зараз у мене його немає, прийдіть узавтра (уже ж пригледів, де росте), та візьміть з собою трохи меду, я розкажу як зробити мазь, і як користуватися…
• … Це я так, для разговору, а у мене жолудок болить, може щось порадите….
• Болить, коли хочете їсти, чи після їжі?
• Та, постоянно болить, часом як затягне… хоть на вербу лізь…
• Це вже серйозно… Поки – що треба деревію, та лепехи, та, може й полину. Це треба випробувати. З полину можете зараз зробити настоянку і попити, чи заварюйте, столову ложку на літр окропу, а деревію трохи пізніше зробимо, а на той час я й лепехи дістану… Алое десь візьміть листків, та поїжте тричі на день по шматочку 2-4 сантиметри. Листки мають бути не менш, як трирічні, і тримайте в холодильнику. Якщо не знайдете, привезу наступного разу.
• Я вам от трохи яєчок… Щоб ото на вечерю… Чи вранці… Тут дитина з вами…
• А…
• Так ото, голова у мене часто болить… Може підкажете…
• Болить, коли погода змінюється з дощової на сонячну, чи навпаки, з сонячної на дощову?
• Та… Більше, коли сонце починає світити добре…Та-ак, понижений тиск, ще й внутрічерепний… Найкращий варіант – препарати з гінкго білоба, або ж з ехінопса, та де ж їх узяти… По чарці горілки… Розширює судини… Чи зрозуміє…
• Коли починає голова боліти, прикладіть до скронь два листочки любистку, і випийте 25 крапель настоянки любисткової… А далі побачимо…
• Ой, поможіть, чоловікові у хребет “Вступило”!
• Та я ж не…
• Поможіть, дуже прошу, лежить пластом, повернутися не може… Згадую тітку Олю, яка батька підняла на ноги за якихось десять хвилин, а він до того місяцями лежав, піднятися з постелі не міг… Перетворююся на тітку Олю… Руками провів по хребту, “Ага, так і у мене ж таке саме, після тягарів у Бот саду”… Себе ж визволив… Провів руками… Помасував м’язи уздовж хребта, це ніколи не завадить… Аж до червоної шкіри… Згадав масажі різні, про які начитався, щоб себе витягти з такої халепи …
• Тепер накрийте так, щоб добре нагрівся, дайте чаю з бузиною гарячого на ніч, хай пропотіє…
• Немає.
• Як це “немає”? У мене теж немає, ну, дайте липи, чи малини, чи, ще краще – липовий чай з малиновим варенням…
• Таке зробимо.
• От і зробіть, головне, щоб з нього “сім потів зійшло”!

 

• У нас хлопець дуже заїкається, може поможете…
• Та я ж зовсім не по цьому, не розуміюся…
• Ну хоч що-небудь скажіть.
• Що ж я можу вам сказати… Є лікарі. Логопеди…
• Ні, ви скажіть. Кажуть, що слово ваше помагає.
• Хм. Гм. Колись було таке у славнозвісного кіноактора Ланового. Він у дитинстві був переляканий і дуже заїкався. Так його баба примушувала його співати повільні українські пісні. Так і вилікувався.
• А чому українські?
• Тому що в них повільні голосні. У інших голосні літери короткі і не мають такої дії… В усякому разі шкоди не принесе. Невже ви не співаєте і не знаєте такого?

 

А приходили і дякували. Аж незручно. Трави ж ростуть тут же, під ногами! Хотілося кричати на увесь світ: “Не робіть з них бур’янів, а хай вони будуть помічниками вам! Творець же їх сотворив для вас, щоб ви при здоров’ї були! Дивно було бачити тих людей, які чекають на якусь таблетку, замість того, щоб хоч трішечки включити свої мозги, і зрозуміти… Так, як було колись, коли ще не було лікарів з їх пігулками, таблетками, пілюлями… Як казав Теофраст тисячі років тому: “Їжа повинна бути ліками, а ліки мають бути їжею”!

– Та ні, краще з ваших рук… У Вас такі руки! – “А більше – поголос, хотілося добавити, але ж не зрозуміють”.

 

От що зробило християнство з нащадками славних трипільців… А радянська влада добила..

Не все було так просто, як це я тут описую. Добре розумів, що одна і та ж хвороба у різних людей має специфіку у кожної людини, та й люди кожен – індивідуум. Тому завжди повторював, що це тільки перший варіант, так, тільки прикидаємо що робити далі. Наступного разу, якщо навіть не допоможе, підберемося ближче, і так, аж поки не дістанемося аж до самого серця хвороби, як Іван царевич добрався до самісінької голки, у якій захована смерть Кощійова…

.

Приходили, як до Ой – Болитя. А потім ще й приносили… То молока, то яєць, то сала шматочок… Я спочатку відмовлявся, але зрозумів, що це все не так просто: “Як не візьмете, то мені не допоможе!” Чи то хитрість така була, чи може й справді так вірили – не знаю. А розпитувати було марно, все-одно б не призналися. То й вирішив  на своїй землі вирощувати лікарські трави. Звичайно, трохи картоплі, трохи квасолі, трохи всього іншого, щоб не тягти з собою; помідорів і огірків на салат… А ще й поробив тераси з крутими укосами. Нарешті здійснив свою заповітну мрію. Дружина на той час втратила інтерес до хати, і вже не приїжджала… Хоча, мабуть, спочатку втратила інтерес до мене, а вже потім до хати. З’явився у неї інший інтерес…

На кожній терасі було по три (улюблене число) різних лікарських трав, які я назбирав по лісах, і з Ботанічного саду привіз, і в перспективі було вирощувати перстач білий, який, чи не єдиний допомагає при хворобах щитовидної залози, особливо після Чорнобиля, та ще…

І в хаті почали з’являтися пучки різних трав. Висіли під стелею, під стінами, ніби у колдуна якогось, мольфара  середньовічного. Тепер було трохи по іншому…

• Вам би материнки попити…
• То де ж її взяти…
• А мама ваша не знає про траву-материнку? Не назбирала влітку?
• Немає у нас такого…
• Нате пучок, але надалі знайте траву-материнку, щоб увесь час була в хаті… Отам, під тим лісом росте…
• Серце давить? Пастернак треба їсти!
• А де ж його взяти?
• Пастернака не маєте? Картоплю, буряки, усі заморські вирощуєте, а про рідний український пастернак уже й забули… Купіть в аптеці пігулки, які звуться “пастинацин”, на перший випадок, вони робляться з насіння пастернаку і найкращі для лікування від стенокардії, “грудної жаби” А ще краще, заведіть у городі пастернак і користуйтеся ним, особливо насінням…
• То що, у мене “грудна жаба” ? – У очах переляк. Звісно ж, так страшно хвороба зветься…
• Я цього не казав. – Ще скажи, то перелякається в смерть…- Трави діють на різні хвороби, так, що заспокойтесь.

 

• Серце болить? Купіть у аптеці корені валеріани, але не заварюйте, а час від часу дихайте тими пахощами. Ароматерапія в цьому випадку особливо ефективна… А ще краще, нате вам корені валеріани і вирощуйте її на своїй господі, і нюхайте собі на здоров’я…

 

Як же мені подобалося робити ті тераси… Особливо під дощем, коли з землі можна формувати ухили, які хочеш, та ще й упевнений в тому, що всі посаджені рослини приймуться і триматимуть той ухил… То була дивовижа, а не робота. То було моє Творіння… Я  уявляв собі як будуть квітнути на тих терасах трави різноманітні…. Це було чудо в моїй голові… Змінилося й бачення навколишньої природи. Бродячи околицями, чи в інших місцях, я дивився на рослини з точки зору – яке б вони місце зайняли в моєму неймовірному саду на терасах. А тим часом продовжував їх. Ухил ставав усе меншим, то ж тераси – ширшими. Треба вже було залишити місце для городу. А в далеких планах було – освоїти площу ще вище, зробити стежку “змійкою”, а тераси ставали б усе крутішими і мали б бути дуже схожими на гірські чайні плантації…  А далі, до лісу  дика місцина, з густими кущами, щоб солов’ї гнізда вили, та для особливих своїх задумок…

 

Кожен ухил засаджував травами, які утримували схил. Один   деревієм, інший – лізімахією луговою, ще інший барвінком, а під самою підпірною стіною – абрикоси, бо до них у мене своє, особливе ставлення диво сил поміж них… А внизу, де вологіше, висадив корені солодки голої – рослину, яка покращує обмін речовин, і взагалі, вважається мало не панацеєю від багатьох хвороб, особливо зараз, при малих  опроміненнях, у яких ми живемо після Чорнобиля…

 

                                  Джмелі, та одуди.

 

Ще коли тільки першого разу приїхали рано навесні, почув у недалекому сусідстві шлюбну пісню одуда. Той птах був особливо цікавий мені. Ніколи не бачив його в природі, знав тільки по малюнках та описах. А тут на тобі, у сусідів “вовтузяться” зі своїми шлюбними піснями… “Вуд-вуд!” “Вуд-вуд!” Така його й назва українська: “Вудвуд”, щоправда, забута вже. Бо і мова забувається, і птаха майже не зустрінеш… І так мені захотілося, щоб вони на моїй ділянці поселилися, ну, до краю. У селі казали, що вони – єдині ведмедку поїдають. “У кого одуд живе, то на городі “сучки” не буде”…

Прочитав я про одуда усе, що знайшов у бібліотеці Вернадського (Інтернету тоді не було), і приступив до діла. Дізнався, що гнізда він робить у майже горизонтальних, чи з невеликим ухилом, метрових норах, у корінні старих дуплавих дерев. Були у мене декілька таких, але не дуплавих, то почав я рити нори в їх корінні. Це виявилося досить складно. Треба було однією рукою з інструментом колупати дірку і вигрібати розпушену землю. Обійти стержневий корінь і інші товсті… І так на довжину всієї руки… Розширювати нору не можна, бо не поселиться…  У двох місцях вдалося пройти, мимо товстих коренів, а у двох інших… По три рази починав, змінюючи напрямок, наткнувшись на корінь. Добре, що серпень був, можна було годину лежати на теплій сухій землі, просуваючись углиб чи не по міліметрах, і обливаючись потом, поміж роботами в городі, та на терасах. А потім нашкріб трухлявини з дупел різних дерев у лісі, і понасипав у нори, злегка притрусив старим листям і прикрив гілками.

А ще мені невимовно хотілося, щоб джмелі розвелися у мене. Щоб літали такі величезні, як колись в дитинстві, гули над квітками “як бомбовози”, як тоді хлопчики казали в Мурованих Курилівцях…

Тут складнощів не було, бо ще з інституту знав історію Чарльза Дарвіна про те, як впливає врожай люцерни на  …… старих дівиць. Тобто, джмелі поселяються у старих мишачих норах. То ж зібрав відрізки старих шлангів, прикопав їх у землю під кутом, а в кінці кожного – примостив по два мишачих гнізда, слава Богу на горищі їх було достатньо.

Усе це: нори для вудвудів та гнізда для джмелів робив у тому місці, яке й призначалося для здійснення своїх, особливих,  сокровенних  мрій. Зараз мені дивно з того, що жодного разу не прийшла в голову думка про марність своїх титанічних зусиль: “А раптом вудвуди не знайдуть… Чи не захочуть… Чи джмелі не зрозуміють для чого це все…” Та ще й не одну – дві нори, а з такими зусиллями – чотири. Чи то інтуїція підказувала, чи що – не знаю, просто робив і все. Якась невідома і нечутна сила підганяла і підштовхувала…

А навесні… Я спочатку не повірив. Але таки дійсно, один вудвуд сподобав таки собі нору, і вже співав свою пісню, прикликаючи пару. Це було для мене незгірш солов’їних пісень. З десяти бджолиних нір заселили шість. Ото й перебував я в тому своєму Райському саду, створеному самому собі своїми власними руками: З ранньої весни – пісня вудвуда і самки – джмелі, “як бомбовози”, а далі різнотрав’я, гул хрущі над квітучими вишнями, пахощі, а ще пізніше – квітучі тераси… Пахощі на все літо. А в хаті – пучки трав сохнуть… Пахощі – неймовірні.

Та й почав задумуватися про те, щоб, як на пенсію вийду, то жити тут з ранньої весни і до пізньої осені, у цих пахощах та травах, серед буйства пташиних шлюбних пісень…

 

 

Заглиблення, яж до розуміння

 

А з тих людей, що приходили на пораду про здоров’я, зрозумів цікаві і дивні речі. Одним допомагало з першого разу. “Попав одразу” – думав сам собі. Іншим доводилося уточнювати, навіть змінювати трави по декілька разів. “Нарешті попав” – думав сам собі. Але були й зовсім інші.

• Вибачте, але я не можу цю траву пити, вона мені настільки противна, що аж на блювання тягне. Навіть запах її неприємний.
• Алергії нема на цю траву?
• Ні, немає, тільки гидко дуже.
• Дивно… Дуже дивно, вона ж не має запаху, а смак у неї трішечки в’яжучий, як у чаю… Дивно… А чай п’єте? Не противно вам?
• П’ю, нормально.
• Дивно… Перстач білий – чи не єдина дієва рослина, яка допомагає при хворобах щитовидки. Про це знаю від Григорія Смика, видатного травозная, мого приятеля і Вчителя, мені відомі численні позитивні випадки…
• А я не можу, дайте щось інше…

Доводилося вишукувати у книжках інші варіанти, які рекомендують інші знавці, сприйнятливі у таких випадках, особливо дивуючись з того. Таке траплялося рідко, але бувало, і причини я не розумів… Незрозуміле завжди викликає підвищений інтерес, то ж і у мене такі ситуації не виходили з голови…

Коли це одного разу, в медитації у моєму “зеленому коридорі” дзенькнула фраза: “Хвороба захищається”. Після медитації фраза була в голові, але змісту я її не розумів. Але це не спантеличило, бо вже знав, що так завжди: треба добряче подумати про знак, чи фразу з медитації, щоб це послання з іншого світу вклалася в голові на потрібній полиці. Тільки тоді стане зрозумілим у цьому світі.

Так сталося й цього разу. По телевізору побачив цікаву передачу про те, що форми гельмінта, які проживають у декількох господарів, викликають зміну поведінки господаря. Як один з них, проживаючи в жабі, не може розмножуватися, змінює зовнішній вигляд самої жаби, при якому вона не може швидко рухатися і стає легкою жертвою лелеки – основного господаря гельмінта, де він перетворюється на форму, яка робить яйцекладку, що виходить з екскрементами… А було там і про такі гельмінти, що мають по два, а то і по три додаткові господарі, крім основного, у тілі тільки його вони можуть продукувати яйцекладку… З одного боку було неймовірно цікаво, а з другого – дивно, навіщо Творець так круто закрутив, пов’язавши абсолютно різні істоти одним гельмінтом…

Так я й зрозумів, що задавнена хвороба починає вже впливати на поведінку людини, і, захищаючись, робить противними, і бридкими могутні трави, які можуть позбавити людину цієї хвороби. Це був великий прорив у застосуванні лікарських трав, бо нарешті дійшло до мене, що на початкових етапах розвитку хвороб можна користуватися могутніми травами, допомагаючи людині, Але коли хвороба перейшла в хронічну форму і задавнена, слід користуватися іншими, слабенькими, і, часом навіть нейтральними травами, щоб позбавити хвороби такої містичної дії, а вже потім, коли трава перестане бути “противною”, включити її. У двох випадках це підтвердилося блискуче. Інтуїтивно віднайшов, що полин гіркий у таких випадках – неперевершений, а ще м’ята і валеріана. Статистики, звичайно, ніякої, але ж якби медицина зацікавилася цим відкриттям… Але лікарям не цікаві такі речі. Для них це “чистої води маячня”, як сказала мені одна лікарка…

 

• А що це так пахне у вашій хаті?
• Мабуть, що трави різні, он, під сволоком висять.
• До вас, як тільки переступиш поріг, то вже від тих запахів хвороби відходять. Невже то вони так…
• Може ароматерапія… А у прабабусь ваших хіба не так було?
• Може й так. Хто зна… За тим городом, та коровами та курями… Світа Божого не бачиш…
• Вони теж мали і городи, і кури, ще й поле було… Але знали якою травою від чого лікувати. Від своїх мамів, але комусь це заважало…
• Та й вопше, ви тут з’явилися, як з Благодаті Божої… Борода біла, як волхв якийсь древній… Людям допомагаєте… Хата стара, а переступиш поріг – про всі хвороби забуваєш від тих ароматів… Ніколи слова поганого не скажете…Точнісінько, як ото баби про волхвів розказували…
• Не хваліть, не треба. А не допомагаю я, лише для свого задоволення. Мені треба, щоб люди були здорові і веселі… Тоді й у мене на серці тепло, і у душі добре.
• Дивний ви чоловік… – Знав би як я нори для одудів рив і як джмелів приваблював, то такої дурниці б не казав… А може просто й говорити не захотів би з таким…
• Все-одно добре, що ви зявилися на нашім кутку. – Він же, бідолашний навіть не підозрює, що я собі створив тут свій Рай…

От, що зробила радянська влада з колись вільними, знаючими, мудрими Трипільцями…

.

Непотрібний компроміс

Металом по склу

 

Добре було в Таганчі, от тільки за хлібом потрібно було вистоювати в чергах по пів дня  Кому ж не вистачало привезеного з району, з Канева, хліба, змушені були і наступного дня вистоювати чергу. І це в “Житнице России”, чи навіть “Житнице Европы”, як казали за “проклятого” царату. Миронівський край, край найглибших чорноземів і безкраїх пшеничних ланів. А за 35 км від Таганчі, в Миронівні, розташовувався могутній “Всесоюзный научно-исследовательский институт пшеницы”, який чи не щороку випускав у світ Божий нові, щоразу врожайніші сорти пшениці… Був 1995 рік і мешканці села вистоювали годинами у черзі за хлібом… Були там діти, та престарілі колгоспники…

Але щоразу були там і два російськомовних. Мабуть, що відставники, може й полковники. Вони завжди були в перших рядах черги, і завжди дуже голосно розмовляли між собою. І завжди тільки про те, як тут, на Україні погано жити. І все, мовляв, дорого, і от, “даже хлебом не удосуживаются обеспечить колхозников… А вот в Ленинграде – там же совсем другое дело, а в Ма-аскве… Зачем нам такая “незале-ежнасть…”  І так – до безконечності, одне і те ж… Усі стояли мовчки, аби тихо перемовлялися, а вони мало не криком кричали, аж виляски йшли від стіни магазину.

Кожного разу мені це було, як ото залізом по склу шкрябають, А одного разу таки урвався терпець. Підійшов до них.

• Якщо вам тут так погано, то чому б вам не поїхати туди, де так добре, в Ленінград, чи в Москву? – Вони подивилися на мене, той, що трохи вищий, так, що навіть на слимака так не дивляться… Уміє ж, скурвий син…
• Не тебе нас учить! – процідив крізь зуби, і я відчув себе нікчемним політичним зек’ом перед НКВД’істом у погонах молодшого лейтенанта… Але, слава Богу, було вже не так. Він тільки демонстративно повернувся до мене спиною і вони знову почали свою безконечну балачку, ще голосніше і ще демонстративніше…

 

Відлуння

 

Приїхав я тільки через місяць. Знову довелося стояти в черзі за хлібом, бо була зі мною Леся, донька, а з Києва не наберешся хліба на цілий тиждень для двох. Та й не думалося…

Раптом підійшов до мене той, що тоді відрізав, мало не послав…

• Что-то давно Вас не было… Я уже собрался к Вам домой…
• Я був у Києві.
• Это вы лечите людей? – Добре, що обійшлося без “присіданій”, тобто, непотрібних реверансів.
• Ні, не я. Я агроном, а не лікар.
• Ну, травы даете, советы разные…
• Так що?
• Помогите моей жене, у нее печень больная.
• Як це я так можу, без діагнозу… Та й я не лікар!
• А говорят Вы всем помогаете, только мне не хотите… Я заплачу!
• Я плату не беру.
• Я знаю, ну, хоть советом… Мучается же, бедняга…
• Хай іде до лікаря.
• Да она все время там… Только не помогают врачи… Не знают… Да и что они могут Эти наши врачи, так называемые! Коновалы… – От гад, готовий будь-кого заплювати, аби лиш… – Разве ничего не посоветуете? Очень прошу, – аж перекосило мармизу, мабуть чи не вперше в житті це слово вимовив…
• Хай поп’є воду з тирлича хрещатого.
• А что это такое?
• Горечавка, по-російськи.
• Д’к, где ж ее взять?
• В Карпатах.
• Вы что, издеваетесь надо мной?
• Ні, це найкраща трава проти хвороб печінки.
• А тут ничего такого не растет?
• Може попити чай з агрімонії.
• А это что такое?
• Парило, репешок по-російськи.
• Д’к, где ж я его возьму?
• По околицях можна косити, як сіно.
• А, говорят, если Вы из своїх рук дадите, то лучше…
• То видуми людські. – От, зараза чортова, про все розпитав… ску…
• А может в следующий раз прихватите пучок, маленький, хотя бы для того, чтобы узнать ее, какая она…- От, холера на мою голову, причепився, як реп’ях до пса шолудивого…
• Ладно, візьму, – від такого не відчепишся, п’явур собачий… Але увесь свій запас парила треба викинути. Хто зна, які ті зв’язки ментальні бувають…

 

Невдовзі знову зустрілися в черзі. Він рішуче підійшов.

• После вашей травы у моей жены на теле появились какие-то красные противные прыщи. – черга повернулася на його громогласний голос. – “Жаль, що не у тебе на язиці…”- промайнуло в голові.
• Цього не може бути, парило такого давати не може.
• Может, или не может, я не знаю, но она випила вашу траву только один раз и ей стало очень плохо. –“Дивно, усім допомагає, а їй, бачте, “плохо”…
• Це неможливо, парило виводить токсини з організму і його п’ють при отруєннях.
• Не знаю, но ей плохо, может дадите что-то другое… – Ну да, ще й “другое”… “Цікаво, чому він не пропонує показати мені ті прищі…”
• Нічого, крім парила, воно виводить ендогенні токсини.
• Но ей от него плохо, – “А таки не хоче показати як “плохо”…
• Їй погано від чогось іншого, і якщо вона пила парило, то воно тільки допомогло, бо могло бути й гірше. і взагалі, я до вас не нав’язувався і дружину вашу не примушував пити нічого… І свідків у мене он – уся черга…
• Ну ладно, мы это так не оставим… Больно умные все стали… – Повернувся і зайняв своє місце в черзі, попереду мене, набагато ближче до дверей магазину.

А я подумав, що мені добряче пощастило, що зараз 1995-й, а не  1955-й, бо було б мені… Навіть якщо він подасть на мене позов до суду, за те, що отруїв дружину, то ніде немає про протипоказання парила, а щодо того, що він сам чіплявся, у мене досить свідків… Приємно лоскотало нерви те, що  коли він хотів привселюдно зганьбити, знищити мене морально, то це йому не вдалося… А то звик усе життя ходити по головах… Ску…

Та ніякого продовження ця історія не мала. Ніби-то…

 

Одного разу, приїхавши, у дверях знайшов записку – запрошення до Голови сільради. Думав-думав, так ні до чого і не додумався. Податок заплатив, а більше… Ніби ніяких у нього  до мене не могло б бути… Зміг зайти до нього тільки через місяць.

• Вибачте, раніше не міг, робота…знаєте… А приїжджаю в суботу…
• Та, знаю, розумію.
• А-а-а…
• Так ото й … Навіть не знаю з чого почати…
• А що розвозити, давайте прямо, ми ж люди дорослі, і… Розумні…
• Та, не треба… Ось, нате, читайте… Подає папірець. Читаю. Писано про мене. “Жалоба” у сільраду. “Він, мовляв, такий-то і такий-то, не садить на городі картоплю і буряки, а розводить бур’яни, які засмічують наші городи…” Чотири підписи. Дочитав до кінця. Не повірив своїм очам. Ще раз проглянув, підняв очі.
• Це ж я вирощую лікарські трави для того, щоб їм допомагати. А трави ж збирають під час цвітіння, тому ніяк не можуть забур’янювати їхніх городів… Корені у валеріани теж… Зриваю цвіт, щоб кращі корені були… А якщо у когось валеріана і проросте на городі, то що поганого в цьому? Вона не може бути бур’яном … Я ж про здоров’я їхнє піклуюся… Я з дитинства мріяв про те, щоб мати ділянку лікарських рослин…
• Я вас розумію. Як агронома, і як неординарного чоловіка, і як такого, як ви мені оце розповідаєте. Сам захоплювався лікарськими травами колись, у студентстві…
• Так давайте разом…
• Ні, пізно вже… Пізно, і я заздрю вам, бо ви, хоч і старший від мене, але не втратили свою мрію про те, щоб…
• Я теж хотів, щоб усі були здорові… колись… .хотів… але ж отаке прийшло… – Голова тихо дивився на мене. – Та у них же у всіх по пів городу бобів засаджено, дякуючи тільки мені… І спаржева квасоля, на деревах у них росте тільки дякуючи мені… – Голова тихо дивився на мене. – Я завіз сюди! І дивосил… І… І… Я замовк, зрозумівши нарешті, що без відставника тут не обійшлося.

Голова сільради мені нічого не сказав. Я йому теж…

 

Більше я туди не їздив. Тим паче, що й дружина втратила цікавість до хати в Таганчі, і до мене теж… Хоча, мабуть, спочатку до мене, а вже потім до хати в Таганчі… А згодом і пішла від мене, за своїм інтересом…

Але мої мрії, щодо саду, яким я там хотів засадити свою землю, залишилися зі мною і стали садом моєї душі.

Люба Харчук по черзі розповідала, що померла сусідка справа, а затим і її чоловік – Володя (Володимиром назвати його ніяк не можу), а невдовзі і сусід зліва відійшов у кращий світ, і дружина його за ним пішла. Почали у ті хати приїжджали діти їхні, яким це потрібно було тільки як пам’ять про батьків, у них були свої квартири.  У одних у Черкасах, а у інших – уже й не знаю де, ні на землю мою, ні на хату вони не претендують… Але то вже було “не моє”. “Хай господарює хто хоче, якщо не боїться подавитися”.

Нещодавно були там. Їздили на могилу Харчука Івана Івановича. Пом’янули хорошого чоловіка, близького друга. Сусідки до мене: “А чого це ви так… Ми увесь час чекаємо, що ви приїдете, та хазяйнувати будете… Тих уже немає…А ви ж нам …”

• А ви бачили, що навкруг хати – жодного деревця, жодного кущика, які я садив, повітку, і ту розвалили,  Вишні, що росли  навкруг хати вирубали, пустка тепер там… Хата стоїть на розораній пустці… половина стіни у хаті вже упала, хоча немає вже ні сусіда зліва, ні сусіда справа, ж хтось же хазяйнує… Хтось же усе те, що я зробив винищив розорав, переорав з прокльонами про створені тераси, переорав мої надії на те, щоб ви усі були здорові, Якби ж ви мені хоч трохи допомогли тоді, коли хтось сфабрикував той документ, підписуючи його  до сільради…
• Який документ?
• А той, що я бур’яни вирощую і городи ваші засмічую.
• Та, Господь з Вами, ми такого документу й не бачили, на нашому кутку його не було, ми б знали.
• Знаю, що не бачили…
• А така смородина була… А малина…
• От, той, хто це все переорав і зробив пустку, має пустку в душі, незважаючи на те, що вирощує тут картоплю, буряки, гарбузи… Сад він ніколи не виростить. То й хай плекає свою пустку у своїй душі, замість саду… райського… Щоб тільки потім не довелося жалкувати, бо прийде час і запитають, який сад він виростив у душі своїй…
• Правду кажете, правду… Але ж документи на хату у вас є?
• Звичайно, що є! Може хтось з онуків… Отямиться, та й почне… А ні, то все-одно скоро людство само себе знищить.
• Чого це ви так? Ми ж вас знаємо іншим… Ви ж нам допомагали, ми пам’ятаємо… Мені хребет поставили, та й …
• Мабуть, що старий став…- А що я можу їм ще сказати?…

 

       Двадцять другий крок після двадцять першого чуда

                                    Остання надія

 

Отак і залишився я, дитинство якого пройшло у селі, з агрономічною, теж земною професією, без щонайменшого клаптика своєї землі. Ціни на землю так виросли, що дачу вже купити неможливо таким, як я… Залишився у мене тільки Ботанічний сад, місце моєї улюбленої роботи.

Але ж роки йдуть… Так і мені наступила хвилина, коли треба було оформлювати наукову пенсію. Здавалося б, усе просто. Але не для мене, бо наближалася чергова атестація науковців, і я, заздалегідь відомо, не міг її пройти успішно, бо, незважаючи на наукові надбання, вміння проводити екскурсії, та інше, мав уже 65 років, та ще й не був кандидатом наук. Віковий ценз спонукав іти на пенсію: такий був припис “згори”, а, не маючи наукового ступеню, я не міг надалі бути науковцем, хоч би й молодшим, а тільки інженером, хоч би й провідним. А наукову пенсію нараховували тільки коли звільнився з посади науковця. Переплетіння цих усіх причин було направлене на одну точку: оформляти наукову пенсію і йти на посаду провідного інженера, як мене й запрошували. І в цій моїй ситуації не тільки третього, а й другого не було дано.

Так я й став провідним інженером з функціональними обов’язками – проведення занять по ботаніці з студентами, екскурсій, та підготовці інформаційних матеріалів різного характеру. Моє місце куратора Центральної субтропічної оранжереї зайняла колишня моя підлегла на протязі 16 років. До оранжереї я вже не мав ніякого відношення.

Але ж були у мене ще незакінчені наукові розробки, які я й сподівався з нею закінчити, та опублікувати декілька наукових статей.

Одна з них була Богом дана, тому, що раптом араукарія Бід вілла – близька родичка хвойним утворила генеративні пагони, тобто, на них можна було чекати утворення шишок, чоловічих, чи жіночих. І це ж треба таке, дереву майже 190 років, скільки поколінь пережило а ті пагони утворило тільки у той час, коли саме я був куратором оранжереї. Скільки не шукав, ніде не знайшов відомостей, щоб араукарія бід вілла утворювала такі пагони в оранжереї. Пізніше і в Інтернеті шукав: нема. Отже ж, ботанічна сенсація… Була ще одна маленька деталь. За часи мого кураторства, а це 35 років, вона виростала досить високо, але двічі її крона нахилялася і відламувалася, при товщині стовбура 25 см і довжині відламаної вершини мало не 10 метрів. А в цьому щасливому випадку, крона нахилилася на високий балкон, вага її лягла на перила, вона була зігнутою, похиленою, але ж таки утворила генеративні пагони…

Я носився з тими пагонами, як дурень з писаною торбою, фотографував, вимірював, показував співробітникам, коли ж раптом на них утворилися три шишки жіночі. Це вже було сенсацією ботанічною, я сфотографував ще молоді, і почав оформляти наукову пенсію зі сподіваннями, що ми разом з наступним куратором проведемо серію дослідів по вкоріненню і напишемо хорошу статтю про цю ботанічну сенсацію.

Ще одне стосувалося квітування і утворення плодів. Авокадо – американська рослина, має особливо цінні плоди, але ж запилюється летючими мишами, тому квітки її мають застоялий мишачий запах, щоб їх приваблювати. Коли утворило квітки, я запилював усіма відомими мені способами, невдовзі утворив квітки інший екземпляр, то я вже й перехресне запилення робив. Але всі мої намагання були марними. Плоди не утворювалися. Квітки дрібні, пиляки ще дрібніші, приймочки видно тільки під великим збільшенням… Але ж у природі летючі миші не вишукують ні пиляків, ні приймочок… Ламав я собі голову над цим, та так і нічого не зрозумів у чому тут собака зарита… Аж раптом на обох рослинах утворилися плоди. І не тільки в тих місцях, де я запилював, а й у інших. Як? Чому? Причому, так само раптом плоди утворилися й на лаврі благородному, і навіть магнолія великоквіткова утворила два плоди. Чи це рік такої сонячної активності, чи яка інша причина… Специфічних комах-запилювачів нема, американських летючих мишей тим паче, вітром і нашими комахами вони не запилюються… Загадка… Я ходив, думав який би це ще дослід закласти, щоб таки виявити ту причину, яка спонукала утворенню плодів на таких різних рослинах, що вже добрий десяток років квітнули. Але в голову нічого не приходило.

Одного разу, вже в якийсь тисячний раз дивився на суцвіття авокадо, добре, що вони постійно утворювалися на протязі тривалого часу, та замітив якихось малесеньких мушок, що “грали” над суцвіттям. Придивився – відомі дрозофіли. Від яйця до мухи – 10 днів, розводити надзвичайно просто і величезні хромосоми, тому й стала класичним генетичним об’єктом. І вдома: десь, у якомусь глибокому закутку починає псуватися якийсь плід, а вони вже тут, як тут, літають по хаті… І тут грають над суцвіттям… Кожне з них сідає на квітку, і тут же підскакує, знову сідає, і так до безконечності, хмарка в’ється. Такі у них, мабуть, шлюбні ігри… Треба б почитати про їх біологію… Придивився, так, і над лавровими квітками так само: то на пиляк сяде, то на приймочку….Випадково, мабуть, але ж переносять пилок своїми ніжними лапками, не травмуючи квітку… Магнолія ще не квітнула. Треба б перевірити… Але ж що вони тут їдять. З інститутських років затямив: – єдиний живий організм, який харчується спиртом що утворюється при бродінні плодів. Вчили ж у дисципліні по технології та зберіганні городини і садовини: “Дрозофіли – хороший приятель при зберіганні овочів і фруктів: Якщо у сховищі побачите дрозофілу – шукайте осередок і вчасно попередите масове загнивання і втрати…” Так-то воно так, але ж де вони тут узялися… Плоди в оранжереї не зберігаються, квітки стільки нектару не утворюють, а тут таке масове розмноження…

Одного разу на екскурсії розповідав про банан. Він якраз утворив плоди. А плоди у нього утворюються на квітконосах, що ростуть з вершини і опускаються додолу. Біля вершини утворюються жіночі квітки і плоди, а далі суцвіття росте додолу, але утворює тільки чоловічі квітки, з яких плоди не утворюються. Банани не потребують запилення, тому суцвіття обрізають, як тільки на ньому починають утворюватися чоловічі квітки. щоб поживні речовини йшли на плоди, а не на непотрібні чоловічі квітки. Але ботанічний сад – просвітницька організація, а не плодовий сад. Тому вирішили не обрізати суцвіття, щоб показати цю особливість. От я на екскурсії і підняв цю частину чоловічого суцвіття, яке вже сягало півтора метри. А звідти як пурхне хмара дрозофіл, та мені прямо в мармизу… Аж відсахнувся. Усі засміялися, а я, скориставшись моментом, почав розповідати, що чоловічі квітки продукують багато нектару, дрозофіли на своїх лапках переносять туди дріжджі, які зброджують цукор нектару, перетворюючи його на спирт і в такий спосіб забезпечують харчами не тільки себе, а й неймовірно розмножуються при цьому. Отак і випадково знайшлася відповідь на питання де вони розмножуються. В науковій літературі про це відомостей не знайшов. Тоді вже починався Інтернет – і там не знайшов. То й вирішив підготувати отаку хорошу статтю про залежність урожаю авокадо від кількості чоловічих квіток у банана карликового в умовах захищеного ґрунту. Треба було тільки дослідити які ж то умови, чи феромони, чи інші чинники, приваблюють дрозофіл до інших квіток. Це дослідження я залишив на майбутнє, разом з новим куратором оранжереї, а сам почав оформлювати наукову пенсію.

Про митарства при оформленні наукової пенсії писати не буду, це добре знають ті, хто їх пройшов, а інші можуть здогадуватися. А коли попав у Ботанічний сад, то з подивом замітив, що перед оранжереєю стоїть тракторний причеп, наполовину заповнений гілками араукарії Бідвілла… Запитав у нового куратора.

• А, вони, колючі, тільки заважають по балкону ходити!
• А шишки, а досліди з укоріненням…
• Ще наростуть!
• Ви ж собі підрубали таку гарну, унікальну ботанічну роботу…
• Мені вистачить моїх гераней, по яких дисертацію пишу!

Виявилося, що і усі гілки лавра, і навіть авокадо, на яких утворювалися квітки зрізані…

• Ми зробили формування крон, а то ростуть по-дурному!
• Коли ж вони тепер зацвітуть…
• А, хай і не цвітуть зовсім!

 

        Двадцять третій крок після двадцять першого чуда

                                       Під моїм вікном

 

І залишився у мене тільки мій сад під вікнами квартири. А вона – на першому поверсі, то ж, відповідно, я і відповідаю за ту ділянку, щоб було гарно і доцільно, бо дерева навкруги нависають і влітку створюють таку тінь, що влітку вдень треба включати люстру, аби щось побачити в квартирі. Це не прикол і не витвір моєї хворої уяви, а Хрущовки, які, пів сторіччя тому, будували мало не на пустирищах і обсаджували деревами. Тому вікна моєї квартири, хоча й виходили  на південь, але усе це заступала така глуха тінь від дерев, що кімнатні рослини на підвіконнях мали жалюгідний вигляд, а на ділянці під вікном – теж  могли зростати тільки тіневитривалі. Тому я й вибрав, як ґрунтопокривне – осоку парвську, Посеред ділянки натягав великих каменів, ніби рокарій, чи щось подібне, а біля нього висадив папороть „Страусове перо” – досить того, що декоративну, та ще й вона розмножується вегетативними підземними пагонами. Мав на увазі, що через декілька років під вікном будуть папоротеві зарості. А по периметру висадив деревні: граби, липи, клени, сливи, аличу, і ще інші, для того, щоб підстригаючи їх, мати рослини бонсайного типу, щоб потім можна було при потребі висаджувати їх у контейнери і мати ексклюзивні екземпляри бонсай. А ще уявляв собі, що висаджені грабчуки згодом займуть усю ділянку і це перешкодить собакам бігати під вікном, для того, щоб робити тут свої собачі справи: витоптувати землю, та і, зрештою, залишати по собі свої собачі сліди, до яких я маю своє негативне відношення, які не поділяють любителі собак. Але ж маєш собаку – то й вигулюй її під своїм вікном, а не під моїм! Так ні, о п’ятій ранку найближчі собачатники вважають своїм обов’язком привести своїх собак під мої вікна, щоб вони тут залишили свої неоднозначні сліди з яйцекладками гельмінтів. Тому й було моєю мрією – виростити цупкі невеличкі, пострижені грабчуки так густо, щоб ніякій собаці не захотілося продиратися поміж них, аби зробити там свої собачі справи о п’ятій ранку, під наглядом своєї господині…

Так і зробив. Поназбирав по лісах, висадив так, як хотів… Поливав… Зростали на радість мені. Навколишні собачатники поки не розуміли моїх планів, та і деревця ще були малі. Я ж тільки придивлявся що б то висадити наступної весни, щоб не було голого місця… Для вигулу собак під вікном…

Одного разу повертаючись з роботи почув якийсь тривожний гул. Підійшов ближче… На дорозі стоїть бульдозер з ковшем, а під моїми вікнами, на всю площу – яма. Виявляється, під моїми вікнами проходить водо- і теплотраса. Щось сталося таке, що треба було замінювати частину труб…  Два тижні міняли. Підкопували, підривали, докопувалися, міняли, зварювали… Чудово розумію, що проводили необхідні ремонтні роботи, бо інакше увесь будинок залишився б без води, чи без тепла… Розумію… Але коли засипали, під вікном стала піщана пустка. Мої камені з рокарію, які я з такими зусиллями вишукував і звозив, погребли кудись далеко вглиб, усі рослини теж … Мої майбутні бонсаї… Мої липи з червоними гілками, які я знайшов у лісі…

 

 

Нічого, я собі ще зроблю – як казали українці споконвіку…

 

Післяслово

 

Якщо ти, читачу, прочитавши це, поставив мені діагноз, що я екзальтований шизофренік, то це не зовсім так. Я віддаю собі відчит у тому, що пишу. І чудово знаю, що народився у 1942 році, дуже туманно пам’ятаю як верталися наші солдати з воєнної бойні на машинах. Ми, малі хлопчаки стояли на обочині і вітали їх, а вони гризли яблука і, сміючись, кидали в нас недогризками. Мені добряче попало під пахву, бо я підіймав руку угору, вітаючи їх. Може то вони в такий спосіб виказували нам свою радість з того, що війна нарешті закінчилася… Хто зна… Я тоді був ще зовсім малим… А може то були зовсім не ті, які були на передовій… Не знаю… Я на той час був зовсім малим…

Багато я й пам’ятаю. Знаю, як діти після війни ходили до школи босими аж до морозів. По грязюці холодній ще було нічого, а коли груддя замерзне… Не приведи, Господи… Пам’ятаю й сталінські часи… І зміну скількох Генсеків Радянського союзу, аж поки він не розпався… Знаю й Вільну Україну, коли ми нарешті могли співати “Червону калину”, “Ще не вмерла в Україні ні Слава, ні Воля…”, “Боже, Великий, Єдиний”, але нічого більше не змінилося… Не пам’ятаю я тільки розрухи післяреволюційної і голодомору. Та, незважаючи на те, що ніхто мені цього не розповідав, десь воно міцно сидить у мені, бо до цього часу не можу дивитися на книжки про голодомор – настільки воно мені болить… Так само й післявоєнні часи, коли, дякуючи Богові, мій батько повернувся, хоч би й ранений, у що одягали дітей і чим годували… Тільки дякуючи кропиві і вижили…

Знаю про “стрибків”, які знищували усе, що тільки було на їхньому шляху, знаю й про енкаведістів – “стрибків”, які перевдягалися у вбрання гуцулів, розстрілювали своїх, для того, щоб потім звинуватити “бандерівців”. Знаю я усе це… Болить воно мені дуже. Болить і доля нашого Великого Тараса, якому забороняли все, що рвалося з його душі, Болять і поривання Вавилова Миколи Івановича, який поставив собі за мету –  нагодувати увесь світ, а сам помер з голоду в радянських застінках… Багато чого болить… Болить і сучасність нашої України, як і затурканість нашого народу до такої міри, що навіть не знає чого йому хотіти…

Сидять у мені й спогади про прикрості, які завдавав людям; Чи то з нерозуміння ситуації, чи то з нерозуміння егоїстичного… Не просто сидять, а стирчать кілком у душі, і ніколи не полишать…

Та попри все, можу тільки дякувати моїм Вищим Наставникам, які спрямували мене до розуміння Творця і до розуміння Творіння Його.

 Це дав мені можливість зрозуміти Олекса Радомир, який вважає мене своїм Вчителем. Насправді ж це трішечки та й не так, бо я вважаю його своїм Учителем, оскільки він дав мені дуже багато можливостей для того, щоб навчитися такого, чого б ніхто мене не навчив.

І до розуміння того, що коли виростиш сад у душі своїй, то й будеш жити у саду райськім. Особливо коли, так само як і я зараз, на досить схилених літах, згадуючи усе своє життя, думаю про те, що все-таки Він сотворив цей світ тільки на Добро. А розуміння зла сотворив тільки для того, щоб ми, вчилися вирощувати той сад у душі своїй, щоб ми, дурні люди, лукаво не мудрствували, використовуючи мозок, подарований нам Самим Творцем, і, будучи заодно з Ним, розуміючи Гармонію того первинного Слова, яке звучить у нас, часом у серці, часом у голові, а переважно, в душі, зрозуміли, що ми – не Творіння Боже, а ми – те, що Він сотворив Сам з Себе у Гармонії, яку вклав у Музику Сфер. І ми у своїх пошуках маємо бути подібними до австралійських аборигенів, які у полюванні кидають бумеранг, знаючи що за цим послідує. Ми ж кидаємо бумеранг… Не знаючи куди…

Тому закликаю тебе, читачу, вирости сад у своїй душі і прийди до мене. А тоді ми з тобою увечері, після роботи, повсідаємося зручненько, та й  поговоримо тихенько про…  Про…

От, саме про це і поговоримо… Бажано тільки, щоб ти перед цим прочитав поему Тараса Шевченка “Єретик”, про Яна Гуса…

 

 

Кінець

 

Київ, 2008р.

 

 

                                                Причепа

 

 

        Оповіді, почуті в Мурованих Курилівцях

 

 

 

 

 

                                     Оповідь перша

 

…Бо коли Бог спустився у той Рай, який Він сотворив, щоби подивитися, як живе його улюбленець Адам, якого Він створив наостанку Творіння, з праху Земного, то побачив, що улюбленець Його Адам, в якого Він вклав свою Божу Іскру, блукає Раєм  сумний і невеселий. І  запитав у нього Творець “Чому ти, улюбленцю мій такий сумний і невеселий блукаєш прекрасними Райськими хащами, які я сотворив для тебе? І відповів Йому Адам: “Бо сотворив ти мене тут, в цьому прекрасному саду, обрікши на сум і печаль. Бо бачу.. що всіх звірів, птиць, комах і навіть хробаків сотворив Ти по парі. У парі вони живуть і мають від того втіху велику. Я ж блукаю тут один і не можу собі навіть товариша знайти вірного, бо у кожного є пара і я всім їм – “третій”, тобто, зайвий.

Зрозумів Творець, що роздтвтвся Адам добре Сотворіння Боже, і за чим має таку тугу велику, тай каже йому: “добре, сотворю я й тобі пару на усладу, але на відміну від них усіх яких я